- Їх можна зробити з наших свинцевих аркушiв, - вставив Вадим Сокiл.
- Правильно. Але цього замало. Свинцевi сумки нейтралiзують вплив мiнералу пiд час переноски. Втiм, збирання його також небезпечне. Органiчне скло шоломiв наших скафандрiв має домiшок свинцю, правда, дуже маленький, але я гадаю, його вистачить. Не треба тiльки близько нахилятися до мiнералу. Ви говорили, Вадиме, що iнфрарадiй випромiнює найбiльше альфа- i бета-частинок, а гамма-частинок вiдносно дуже мало?
- Так, Миколо Петровичу. I альфа-частинок лише трохи бiльше, нiж гамма. Це одна з дивних його властивостей.
- Нам зараз це на руку. Альфа- i бета-частинки мають дуже невеличку проникливу властивiсть - у вiдмiну вiд гамма-частинок. Отже, буде досить захисту з свинцевих сумок i домiшку свинцю в склi шоломiв. Звичайно, важкi свинцевi сумки дуже утруднять роботу i не дадуть можливостi скоротити кiлькiсть вилазок до печери. Проте iншого виходу я не бачу. Так, це питання ясне, хоча, зрозумiло, вам, Вадиме, доведеться ще раз пильно вимiрити активнiсть випромiнювання мiнералу, особливо - в печерi. Вiд цього, як ви розумiєте, залежатиме тривалiсть перебування в надрах. Далi, скафандри доведеться тримати не в каютi, а в одному з шлюзiв астроплана. Їх зовнiшня поверхня пiд впливом альфа- i бета-частинок може стати радiоактивною i теж небезпечною для нас.
- Правильно, Миколо Петровичу, - погодився Сокiл. - Треба буде регулярно перевiряти i скафандри.
- То ж воно й є. Я зовсiм не хотiв би, щоб хтось з вас занедужав на променеву хворобу... Тепер далi. Зберiгати iнфрарадiй поки що краще всього назовнi. В нашому мiжгiр'ї є чимало невеличких печер. Подивимося, як вiн поводитиметься, коли його зiбрати докупи: це також нез'ясоване питання. А от як везти iнфрарадiй на Землю - остаточно не знаю, - засмучено сказав Риндiн. - Космiчне промiння може влаштувати нам таку реакцiю, таку активiзацiю iнфрарадiю, що ми з вами i кiсток не зберемо... Судячи по вашому експерименту, Вадиме, можна чекати, що космiчне промiння буде активiзувати iнфрарадiй ще дужче.
- Цiлком можливо. А коли захистити мiнерал на час польоту свинцевими аркушами? - висловив припущення Сокiл.
- Ви забуваєте, що вони знадобляться нам самим, дорогий мiй, спростував його Риндiн. - Свинцевих аркушiв у нас не так уже багато. Нi, це не пiдходить... Проте що можна вигадати ще? Не знаю... Можу сказати тiльки одне: якщо нам не пощастить знайти захист iнфрарадiю вiд космiчного промiння - доведеться вiдмовитися взагалi вiд думки везти його на Землю. Так, так, Вадиме, я розумiю, що вам неприємно чути таке. Але ми не можемо рискувати долею цiлої експедицiї! - твердо закiнчив Риндiн.
- Гадаю, слово "рискувати" тут надто делiкатне, - озвався Ван Лун. Вважаю, ми просто вибухнемо по дорозi. Якщо не упакуємо iнфрарадiй дуже-дуже добре.
Сокiл мовчав. З його засмученого обличчя було видно, що йому важко примиритися з думкою про неможливiсть привезти дорогоцiнний мiнерал, реальне ствердження його теоретичних мiркувань, на Землю. Але вiн навiть краще за iнших розумiв, що Риндiн має цiлковиту рацiю. Треба будь-що знайти, винайти засiб захистити iнфрарадiй вiд впливу космiчного промiння. Втiм, де той засiб? У чому вiн полягає? Як його знайти?..
Того вечора Галя Рижко довго не могла заснути. Вона лежала в гамаку i мiркувала. Яка страшна сила таїться в iнфрарадiї! I як дивно, що вiн такий простенький, непоказний зовнi! Якiсь камiнцi. Ну, свiтяться в темрявi, велике дiло! Звiсно, забавно, втiм... Нi, це просто досадно: якщо б камiнцi не свiтилися, вона, напевно, пройшла б повз них i не звернула анi найменшої уваги. Невже i ультразолото буде таким самим непомiтним? Нi, нi, такого не може бути! Адже ж сама назва яка приваблива: ультразолото! Цiкаво, як воно виглядає? I хто з них його вiдшукає? Мабуть, Вадим Сергiйович, вiн спецiально ж розшукує його, те ультразолото. I навiть каже, що воно мусить бути десь поблизу...
Фантазiя дiвчини розпалювалася. А чому не може трапитися так, що ультразолото знайде також вона? Скажiмо, це може вiдбуватися так...
Вони довго, цiлий мiсяць копають глибоку шахту. Вадим Сергiйович палко доводить, що ультразолото незабаром з'явиться, а проте його все немає й немає. Вони в скафандрах спускаються в шахту i шукають глибше й глибше. Складнi прилади пiдтверджують слова Вадима Сергiйовича: так, шукачi ультразолота на вiрному шляху! Дедалi бiльше пiдвищується температура в шахтi. Ось уже майже неможливо працювати, така жара. Мабуть, шукачi наблизилися до пiдземних вогнищ, де створюється магма. Так, певна рiч, тiльки там можна ще знайти дорогоцiнний благородний метал, тiльки там, у глибоких надрах Венери, збереглися його запаси. I жара, задушлива жара!.. Хтось падає непритомний. Його виносять з шахти, але Галя не кидає роботи. Вона знає, що саме їй треба бути попереду, завжди попереду! Галя обливається потом, вона вже через силу може дихати, в головi стоїть важкий гул, але вона вперто працює. Потiм ще хтось непритомнiє. Проте не вона! Вона лишається сама. На нiй лежить уся вiдповiдальнiсть, вiд неї залежить успiх дiла! Галя знає це - i працює. I ось лунає грiм! Все навколо гуркотить i здригається, це дуже страшно, - але iз отвору, який пробила останнiм ударом Галя, вже ллється потiк вогняного, слiпуче яскравого, дорогоцiнного розплавленого ультразолота! I тодi втомлена вкрай, але безмежно щаслива Галя пiдiймається на поверхню i скромно доповiдає Миколi Петровичу: ультразолото знайдене!..
Або нi, навiть не так. Адже ж ультразолото зовсiм не обов'язково мусить бути розплавленим. I перед очима збудженої дiвчини вже виникала iнша, не менш фантастична приваблива картина...
Знову праця в шахтi. Обов'язково в шахтi, бо таємниче ультразолото мусить знаходитися десь глибоко пiд поверхнею Венери, адже ж це всiм вiдомо. I знову товаришi один за одним змушенi кинути роботу. їм треба вiдпочити, їм бракує сил. Нiхто не може бути таким наполегливим i самовiдданим, як вона, цього Галя певна, хоча, звiсно, нiколи й нiкому про це не скаже. I, звичайно, вона знову робить останнiй удар киркою. Перед нею вiдкривається величезна печера. Зрозумiло, ця печера аж нiяк не така похмура, як та, з потворою... Вона залита яскравим свiтлом. Посерединi неї, наче неймовiрний велетенський самоцвiт, в якому виблискує золоте полум'я, граючи всiма барвами райдуги, - лежить блискуча багатогранна брила ультразолота! До неї навiть не можна наблизитися, така вона сяюча, вона заслiплює очi, вiд неї в усi боки розлiтаються блискавки, синi, зеленi, червонi холоднi блискавки... Ось воно яке, ультразолото! I Галя приводить Миколу Петровича до цiєї печери, показує йому: будь ласка, ультразолото знайдене, все в порядку!..
Легко зрозумiти, як страждала Галя Рижко протягом цих злощасних п'яти дiб, якi їй довелося провести в каютi, доки не зник бiль i не спав опух. Адже решта працювали, тiльки вона сама лежала, нiчого не роблячи, i навiть заважала товаришам, якi змушенi були ходити бiля неї. Втiм, усе минає,минула i хвороба. Галя взяла, нарештi, участь в спiльнiй роботi.
Вона допомагала Соколовi, який наполегливо шукав ультразолото, але нiколи не розповiдала Вадиму Сергiйовичу про свої мрiї, пов'язанi з цим таємничим елементом, що досi вперто ховався вiд них. За дорученням Миколи Петровича Галя збирала гербарiй зразкiв рослинностi Венери - i це було дуже цiкаво. Колекцiя рослин юрського перiоду! Кожен зразок, який Галя додавала до гербарiю, збагачував не лише ботанiку, а й палеоботанiку - науку про найстародавнiшi, доiсторичнi рослини. Адже досi наука мала справу тiльки з скам'янiлими рештками подiбних рослин або їх вiдбитками, що збереглися в нашаруваннях земної кори. А тепер ученi побачать справжнi рослини юрського перiоду, зiрванi Галею власноручно на Венерi, справжнi оранжево-червонi паростки, бруньки, рiзнобарвнi квiти! Наукову цiннiсть такого гербарiю не можна було порiвняти нi з чим. Галя чудово розумiла це - iз захопленням збирала рослини, щиро радiючи, коли Микола Петрович хвалив її за який-небудь рiдкiсний екземпляр.
Але найчастiше вона подорожувала вдвох з Ван Луном до "печери потвори", як називали вони мiсце пiдземної бiйки з гiгантською вусатою твариною. Побоюючись повторення такої бiйки, Ван Лун пiд час першого ж таки походу по iнфрарадiй знищив дитинчат тварини, якi залишалися в печерi.
- Могли зрости. Тепер безпечно, - лаконiчно повiдомив вiн Галi пiсля того.
Цi подорожi були дуже втомлюючими. Обережний Ван Лун стежив за тим, щоб вони швидко збирали мiнерал, як розпорядився Риндiн, i без затримки переносили його до мiжгiр'я. Академiк побоювався впливу iнфрарадiю на органiзми людей. Iнодi Ван Лун буркотiв:
- Носимо, не знаю, для чого. Забрати з собою на Землю не можна, тiльки кладемо й кладемо. Для радостi Вадима, мабуть.
Втiм, таке було розпорядження Риндiна, який сподiвався все ж таки знайти спосiб захисту iнфрарадiю вiд космiчного промiння.
Думки про iнфрарадiй не давали Галi спокою. її захопило одне цiкаве питання, пов'язане з цим дивовижним елементом.
Iнфрарадiй сильно обпiк їй ногу. В його активностi дiвчина переконалася на власному досвiдi. Але ж вона зазнавала дiї iнфрарадiю дуже недовго. Тодi як же та потвора i її дитинчата? Адже ж вони жили в печерi постiйно, хоч та печера була вкрай насичена випромiнюванням iнфрарадiю. I вiн нiяк не впливав на них. Чому? Потвора не лише не зазнавала шкоди вiд випромiнювання, але навiть, думала Галя, не помiчала його. Iнакше хiба ж вибрала б вона цю печеру для свого лiгва? А її дитинчата? Припустiмо, що iнфрарадiй не впливав на дорослу потвору, тому що на нiй був товстий панцир: хто його знає, може, той панцир так само затримував випромiнювання, як свинець, Галя не знала цього. Проте на дитинчатах панцира ще не було, їх укривала тiльки кошлата шерсть. Чому ж iнфрарадiй не впливав i на них?..
Галя подiлилася своїми думками з Ван Луном i Соколом.
- Гадаю, тварини пристосувалися, - вiдповiв перший. - На Землi теж так, згадайте. Тигр боїться води, бобер не може жити без води, наприклад.
- Так то тигр, а то бобер, - заперечила Галя. - Цiлком рiзнi тварини.
- Нагадаю: обидва, як це сказати?.. А, ссавцi! Тодi можна iнший приклад. Бурий ведмiдь живе в лiсi, бiлий - у водi. Обидва ведмедi. Пристосувалися до умов.
Дiвчина була незадоволена з такої вiдповiдi. Певна рiч, умови багато значать, це вiрно. Але дiя iнфрарадiю, який, наче вогонь, обпiкає шкiру, якi вже тут умови!
Мiж тим, Сокiл пiдтримав Ван Луна. Вiн додав:
- Менi здається, ви маєте рацiю, Ван. Закон пристосування, добору дiє всюди, i тут, на Венерi, також. Тiльки, Галиночко, це не можна розумiти, як, скажiмо, просту звичку. Мовляв, потрапила якась тварина до певних умов, до нової для неї обстановки, - i пристосувалася. Це звучало б надто наївно, спрощено. У нових, незвичних для неї умовах тварина найчастiше просто гине, не встигнувши звикнути i пристосуватися. Пристосування до умов життя справа дуже довгого часу, багатьох поколiнь. З роду в рiд бiльшiсть тварин не витримувала якихось умов, гинула. Лишалися в живих тiльки наймiцнiшi окремi екземпляри. Вони давали потомство - iз нього також вимирала бiльшiсть. Так тривало тисячi й мiльйони рокiв. А внаслiдок такого жорстокого добору i залишилися тiльки тi тварини, тi види, якi пристосувалися до трудних умов. I тi, що лишилися, пристосованi, почувають себе за цих умов, за яких гинули мiльярди їхнiх предкiв, дуже непогано.
- Чого доброго, ви скажете ще, що тим вусатим потворам було навiть приємно в iнфрарадiєвiй печерi? - спитала недовiрливо Галя.
- Певен, що i зручно, i приємно, якщо вiдносно них можна вживати такi вислови, - пiдтвердив цiлком серйозно Сокiл. - I навiть бiльше того, Галиночко. Можливо, цi тварини на сучаснiй стадiї їх розвитку навiть потребують того, щоб тепло, яке випромiнює iнфрарадiй, постiйно пiдiгрiвало їх або їхнiх дитинчат. А коли б примусово перевести їх до iншої печери, без iнфрарадiю, без додаткового опалення, можливо, цi тварини, а особливо їхнi дитинчата, не витримали б нових для них умов, загинули б.
- Одному добре, iншому погано, - глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун.
Галi Рижко лишалося тiльки прийняти таке пояснення: iншого ж не було. Та й Микола Петрович також пiдтвердив мiркування Сокола, хоча й розсмiявся добродушно, коли Ван Лун несподiвано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок:
- Одному добре - це Вадимовi мiркувати. Iншому погано - це менi займатися тут тваринами.
- Але чому, Ван? Ви нiбито вдосталь полюєте...
- "Полюю"? Таке слово звучить тут як насмiшка. Тут, на Венерi, пiдкреслю. Де iнтереснi, красивi бронтозаври, iгуанодони, яких менi обiцяв Вадим? Де справжнi теплокровнi тварини, на яких приємно полювати?
- Ну, як на мою думку, то бронтозаврiв i iгуанодонiв навряд чи можна було б вважати красивими, Ван, - насмiшкувато зауважив Сокiл. - До того ж, вони аж нiяк i не теплокровнi.
- Все одно, - наполягав Ван Лун, - вони схожi на справжнiх тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венерi тiльки всiляких комах, павукiв та черв'якiв. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке ранiше...
- То не полетiли б, Ван? Лишилися б на Землi?
- Нi, такого не говорив. Проте взяв би з собою хiмiчнi порошки або рiдину для ваших комах. На них, дозволю собi зауважити, шкода витрачати чеснi кулi. Так!
- Втiм, товаришу Ван, хiба не стали в пригодi вашi кулi там, у печерi? - вставила Галя Рижко. - Хiба та потвора не страшнiша вiд тигра чи якогось iншого крупного хижака?
Ван Лун зневажливо махнув рукою:
- Дiвчина не здатна зрозумiти красоти полювання! Порiвнює: благородний тигр, смугаста блискавка, - i незграбна тварюка, що плазує на кошлатому черевi. Мисливцевi соромно слухати такi слова. Тигр - красень; тварюка в печерi - кошлата гидота з кривими лапами. Мисливцевi Ван Луну дуже неприємно, дуже погано...
А проте дисциплiнований Ван Лун акуратно виконував одержане ним розпорядження Риндiна i сумлiнно збирав колекцiї комах - представникiв своєрiдної фауни Венери, хоча й морщився виразно щоразу, демонструючи товаришам новi зразки. Його колекцiя була чи не багатшою вiд гербарiю Галини Рижко.
Втiм, не менш цiкавою була й третя колекцiя, яку старанно збирав Вадим Сокiл, - мiнералогiчнi зразки найрiзноманiтнiших порiд, щедро представлених у мiжгiр'ї, де лежав астроплан. Сокiл охоче пояснював Галинi:
- Справдi, менi пощастило! Навiть не треба шукати i вiдправлятися в розвiдки. Наше мiжгiр'я само по собi є величезним зiбранням всiляких порiд i було б просто соромно не зайнятися їх класифiкацiєю. Микола Петрович мав рацiю, як i завжди. Адже ж вiн одразу, пiсля першої ж таки вилазки, зробив висновок, що це мiжгiр'я виникло внаслiдок якоїсь великої сейсмiчної катастрофи. Нашарування кори Венери зсунулися, наче хтось спецiально для нас ножем зрiзав їх. Як у музеї - пiдходь i вивчай будову кори! А пам'ятаєте, як старий найточнiше визначив з першого погляду напрямок порiд-супутникiв ультразолота? Я, досвiдчений геолог, мiг тiльки позаздрити йому. Нi, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра iнтуїцiя, яка допомагає йому розбиратися в найскладнiших питаннях швидше вiд нас усiх, разом узятих! Надзвичайно свiтла голова!
Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов зачарована, слухала розповiдi i пояснення академiка, який умiв про все говорити просто i страшенно цiкаво. Для неї Микола Петрович був чимсь на взiрець доброго, лагiдного чарiвника, який розкривав перед нею невичерпнi багатства науки, показував шлях розв'язання найскладнiших i найзаплутанiших задач i загадок, що раз у раз поставали перед мандрiвниками. Перше-лiпше явище, першу-лiпшу подiю Микола Петрович умiв поставити на належне, немовби призначене їм мiсце в ланцюгу iнших явищ i подiй. I виходило, що в усьому тому не було нiчого загадкового або таємничого, що рiшуче все було пов'язане з попереднiми явищами i фактами, обумовлювалося ними - i навiть просто не могло не вiдбутися! Треба було завжди тiльки зрозумiти, врахувати, зважити. А тодi - передбачати, бути напоготовi до подальшого, хоча б воно i вiщувало новi й новi нiбито несподiванки. Це правило, це гасло академiка Риндiна нiде не могло бути бiльш дiйовим i вiрним, нiж в складних умовах їх життя на незнанiй планетi.