Ще кiлька днiв тому академiк Риндiн сказав пiсля вечерi, коли мандрiвники за звичкою обмiнювалися перед сном своїми думками i враженнями:
- Ми, друзi мої, як на мою думку, маємо тепер всi пiдстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсiм близько. Зразки порiд-супутникiв, а особливо тi, якi Вадим принiс сьогоднi, - всi цi зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бiйки з дзьобастим павуком, свiдчать про близькiсть ультразолота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися i сумували з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого мiжгiр'я з його скелями й урвищами. А мiж тим - саме тут нам найлегше вiдшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут глибокi зрiзи порiд, чи не так, Вадиме? Пам'ятаєте, Галю, дитячу казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там i смiється: я тут, я близько, ану, вiдшукайте мене!.. От i наше ультразолото зараз ховається вiд нас, наче отакий чарiвний казковий колобок. Вадиме, на вашому мiсцi я не дозволяв би навiть ультразолоту смiятися з нас, а мерщiй вiдшукав би його!
Вадим Сокiл сконфужено заклiпав короткозорими добродушними очима: слово честi, вiн докладав усiх зусиль до того, щоб його розшуки увiнчалися успiхом. Протягом минулих тижнiв вiн склав докладний план залягання порiд у мiжгiр'ї, простежив виходи жил-супутникiв, що красномовно говорили про близькiсть ультразолота. Втiм, дорогоцiнний елемент усе ще ховався вiд геолога. Вiн був десь тут - це ясно. Але де саме?..
Iнодi з астроплана виходив i сам Микола Петрович, хоча здебiльшого вiн весь час сидiв, занурений в розрахунки, в навiгаторськiй рубцi, намагаючись знайти розв'язання найважчого завдання - зворотного вильоту на Землю. Проте воно тiкало вiд Риндiна так само, як ультразолото вiд Сокола. Жартуючи, академiк говорив, що вiн усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймнi жили-супутники, за якими той мiг визначити потрiбний напрямок розшукiв, тодi як у Миколи Петровича - самi скелi, серед яких на днi мiжгiр'я лежав мiжпланетний корабель.
Пiсля пам'ятної пригоди з велетенським павуком навiть Сокiл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його i заважала працювати, - навiть вiн виходив з корабля не iнакше, як захопивши з собою великий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Такий самий пiстолет брав з собою, виходячи назовнi, i Микола Петрович. Грiзна зброя висiла на поясi Риндiна i, як здавалося Галi, зовсiм не гармонiювала з мирним виглядом академiка, з його добрим усмiхненим обличчям, його лагiдною, м'якою манерою говорити. Але - що поробиш? Життя на Венерi насичене небезпеками, це розумiв кожен. Коли завгодно, першої-лiпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з'явитися якась нова потвора, - хiба мало було їх на цiй чужiй i загадковiй планетi?..
Ось чому Вадим Сокiл, навiть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всi боки. I почував себе найкраще тодi, коли поблизу вiд нього був хтось з товаришiв.
Незабаром пiсля снiданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, i гукнув йому:
- Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун i Галя незабаром мусять повернутися з печери з iнфрарадiєм. Може, ви зробите невеличку перерву, вiдпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самi.
Вадим Сокiл обернувся в бiк Риндiна i замiсть вiдповiдi показав на свiй заряджений пiстолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде в порядку!
- Ну, гаразд, дивiться!
Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, i знову взявся за роботу. Сьогоднi, як йому здавалося, вiн майже зовсiм "спiймав за хвiст" таємниче ультразолото. Воно було близько, воно знаходилося буквально в кiлькох кроках вiд Сокола, - так говорили всi ознаки. Жила породи-супутника певно вказувала на величезну кам'яну брилу, що звисала над схилом мiжгiр'я. Саме тут, пiд цiєю брилою, мусило ховатися ультразолото!
Сокiл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б висадити в повiтря цю важку брилу i не копатися пiд нею. Але пiд час вибуху скали могли пошкодити стiнки мiжпланетного корабля. Не годиться! Можна було б iще зробити серiю дрiбних вибухiв, руйнувати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крiм того, невiдомо, на якiй глибинi, з якого боку брили ховається ультразолото, що вперто тiкало вiд геолога.
Зiтхнувши, Сокiл знову взявся за кирку. Треба спробувати з боку жили-супутника. Якщо його припущення здiйснюватимуться, тодi можна буде вжити електричний перфоратор, вiн допоможе. А коли брила виявиться надто твердою, тодi вже доведеться обмiркувати з товаришами, як розподiлити дрiбнi вибухи. А раптом йому пощастить - i самородки ультразолота виявляться саме в цьому мiсцi? Те, що ультразолото мусить бути в цiй системi порiд саме у виглядi самородкiв, Сокiл вирiшив давно, так пiдказував йому весь досвiд бувалого геолога-розвiдника.
Вiн встиг зробити пiсля вiдходу Риндiна всього лише кiлька енергiйних ударiв киркою, як у нього виникло неприємне вiдчуття незручностi. Воно зв'язувало його рухи. Соколовi здавалося, що позаду хтось стоїть i уважно, набридливо вдивляється йому в спину. Це вiдчуття було таким реальним, що вiн вирiшив: повернувся хтось з товаришiв. Не оглядаючись, вiн роздратовано сказав:
- Що то за дурна манера - пiдiйти ззаду i мовчки стояти.
I зразу ж таки вiн збагнув: таж не могли ще Ван Лун i Галя так швидко повернутися з печери! Дурниця яка, ясно, чому нiхто йому не вiдповiдає. Сокiл нервово обернувся - i зацiпенiв.
Дивна, незграбна i огидна iстота наближалася до нього знизу. Геолог мимоволi вiдсахнувся до кам'яної брили, яка височiла за ним. В нього втупилися холоднi прозорi очi, наче вдавленi в коричневий панцир голови. З обох її бокiв повiльно, вигинаючись у повiтрi, рухалися довгi жовтi щупальцi. Величезнi, розташованi горизонтально щелепи, схожi на кривi гострi шаблi, розсувалися дедалi ширше, готовi схопити, розсiкти надвоє свою здобич.
Сокiл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про появу якого так наполегливо розповiдала Галя, коли вони опритомнiли пiсля падiння на поверхню Венери?..
Правда, правда, нiколи й нiде земна палеонтологiя не знаходила в шарах юрського перiоду решток, якi бодай вiддалено нагадували таку тварину. Втiм, - хiба хоча б одна з зустрiнутих мандрiвниками на Венерi потвор, включаючи сюди i гiгантського павука, була знайома земнiй палеонтологiї?
Звiдки взявся тут цей дракон? Мiркувати про це довго не доводилося: напрям, в якому вiн рухався, сам давав вiдповiдь на запитання. Очевидно, вiн виповз iз заростей внизу, приваблений чимсь у мiжгiр'ї. Виповз обережно i безшумно, як хижак, що пiдкрадається.
На добрий десяток метрiв тягнулося тiло дракона, розподiлене на безлiч сегментiв. Воно звивалося, пiдтримуване великою кiлькiстю дрiбних, хутких нiжок, i повiльно посувалося вперед, немовби пливло на тих нiжках. Щупальцi дедалi неспокiйнiше ворушилися в повiтрi, i роззявленi щелепи нацiлювалися на здобич.
Якiсь нечiткi, неяснi спогади пролинали в головi похололого вiд жаху Сокола, Де вiн бачив щось подiбне? Коли це було? Таке - i разом з тим не таке, iнше?..
Нарештi, геолог згадав. Неслухняними пальцями вiн вiдстiбав кришку кобури, в якiй був автоматичний пiстолет, i нечутно, тремтячими губами шепотiв:
- Сколопендра... гiгантська сколопендра!
Так, цей дракон був би дуже схожим на земну хижу багатонiжку, якщо б її збiльшити в сотнi разiв! А земна сколопендра - найнебезпечнiша iстота, яка, вкусивши людину, вбиває її своєю отрутою! Так от яке чудисько бачили Галя Рижко i Ван Лун в iлюмiнаторi астроплана першої ночi їх перебування на Венерi, ось який дракон заглядав тодi всередину мiжпланетного корабля...
Сколопендра наближалася до Сокола, якого вона, очевидно, давно вже обрала собi жертвою i тепер не сумнiвалася в успiху. Вона невмолимо насувалася, не зводячи з нього гiпнотизуючого погляду холодних безжалiсних очей. Нарештi, Соколу вдалося вихопити пiстолет.
Притулившись спиною до кам'яної брили, яка не дозволяла йому вiдступати, геолог спробував прицiлитися прямо в голову сколопендри, мiж її немигаючими очима. Проте нiколи в своєму життi Вадим Сокiл не був хоча скiльки-небудь вмiлим стрiльцем, нiколи не приваблювали його анi полювання, анi спортивна стрiльба. Не зайнявся вiн учбовою стрiльбою i пiд час польоту в мiжпланетному просторi, хоча Ван Лун не раз нагадував йому про це. Тим бiльше непридатний вiн був на роль стрiльця тепер, коли заважало хвилювання i ствол пiстолета стрибав перед його очима.
Геолог перехопив праву руку лiвою, щоб спинити тремтiння. Це не допомогло, пiстолет i далi стрибав у руцi. Тодi вiн, уже не намагаючись цiлитися, з одчаєм натиснув на спуск пiстолета. Вiн забув, що автоматична зброя стрiляє, як кулемет, випускає кулi одну за одною, якщо натиснуто її спуск.
Частий дрiб пострiлiв пролунав у мiжгiр'ї i змовк. Сокiл опам'ятався тiльки тодi, коли пiстолет перестав стрiляти, хоча геолог все ще одчайдушно натискував на спуск.
"Що ж я наробив!.. Адже ж магазин пiстолета спорожнiв!" - прорiзала свiдомiсть Сокола страшна думка.
Пiстолет тепер не мiг допомогти: Вадим Сокiл навiть не захопив з собою з астроплана запасних обойм з патронами.
Геолог безпорадно озирнувся. Вiдступати немає куди. Велика кам'яна брила перегороджувала шлях. Вона з трьох бокiв замкнула Сокола своєю вдавленою холодною поверхнею. Тiльки внизу, промiж брилою i вологим грунтом лишалася вузька щiлина, куди можна було б втиснутися. Але - хiба не знайдуть його i там довгi щелепи дракона?
Потвора повiльно, неквапливо наближалася. її кругле блискуче тiло звивалося, уздовж нього пробiгали внутрiшнi хвилi, якi пiдiймали по черзi твердi сегменти - вiд хвоста, що закiнчувався двома вигнутими вiдростками, до широкої плескатої голови з страшними щелепами. Холоднi безжалiснi очi не вiдривалися вiд людини в скафандрi, що причаїлася, завмерши, бiля кам'яної брили, вони все ще гiпнотизували її своїм немигаючим пильним поглядом. Так робить беззахисною свою жертву удав перед тим, як схопити її.
Сокiл притиснувся до кам'яної брили. Вiн вiдчув, як товсте скло його шолома треться об камiння. I тiєї ж митi вiн побачив, як усього метрах у двох вiд нього зiмкнулися в повiтрi щелепи дракона.
- Що робити? Що робити?.. - несвiдомо шепотiв Сокiл, стискаючи єдину зброю, яка залишалася в нього, - кирку.
Проте якщо вона могла ще допомогти йому в боротьбi проти гiгантського павука з його м'яким тiлом, то нащо придатна була кирка проти велетенської сколопендри з її закутим у панцир тулубом?
Геолог ще раз озирнувся, безнадiйно подивився вгору. Над ним нависала кам'яна брила, висока i гладка, без будь-яких виступiв, по яких можна було б видертися нагору. I раптом Сокiл, не вiрячи очам, побачив угорi, високо над собою, постать людини в скафандрi. Людина ця стояла на краю скелi, вона немовби замахувалася правою рукою. Хто це?
- Лягайте! Лягайте, Вадиме Сергiйовичу! - почув геолог дзвiнкий, напружений голос Галi Рижко.
Навiщо лягати?.. Втiм, роздумувати було нiколи. Сокiл кинувся на грунт i протиснувся до вузької щiлини мiж брилою i грунтом.
Секунда загрозливої, тривожної тишi - i заглушливий гуркiт вибуху струсонув його тiло. I знову стало тихо, тiльки осипалося десь зовсiм близько вiд нього дрiбне камiння, стривожене вибухом. Порятунок? Нi! Ось ще ближче, нiж камiння, що осипається, сухо клацнули щелепи сколопендри. Значить, її не вбито, зараз вона дотягнеться до нього, нiщо вже не допоможе, не врятує...
"Кiнець!" - майнуло в головi Сокола.
Проте минула секунда, друга, третя - i нiчого не вiдбувалося. В шоломi знову залунав голос Галi Рижко - тепер уже зовсiм iнший, радiсно схвильований:
- Кiнець! Вилазьте, Вадиме Сергiйовичу! Вилазьте! Кiнець!
I зразу потому - знову звук щелеп, що зiмкнулися. Сокiл нiчого не розумiв: ось бiля самої його голови паща сколопендри, а Галя кричить-"вилазьте"!.. Куди?
А дiвчина кликала його й далi:
- Та вилазьте нарештi, Вадиме Сергiйовичу! Що ви, знепритомнiли, чи що?
Зусиллям волi Сокiл примусив себе трохи пiдвести голову i визирнути iз щiлини. I зразу ж таки вiн здригнувся. Прямо перед ним була роззявлена паща сколопендри, живої i, як i ранiше, грiзної. Її щелепи судорожно змикалися i розмикалися. Але, як це не дивно, голова потвори не посувалася до нього. I холоднi немигаючi очi втупилися вже не в нього, а кудись убiк.
Обережно, крадькома, щоб рухливi гострi щелепи не зачепили його, Сокiл видряпався з вузької щiлини, пiдвiвся на ноги, все ще притримуючись за кам'яну брилу.
Бiля самої скелi корчилося гiгантське тiло в блискучому панцирi, але на мiсцi голови на тулубi була широка рвана рана. Вiдiрвана голова була вiдкинута вибухом гранати. Потвора не вмерла одразу. Тулуб з незчисленними маленькими нiжками жив iще своїм власним життям. Продовжувала жити i вiдiрвана голова. Вона все ще ворушила щелепами, немов i зараз намагалася схопити, вбити i розтрощити на шмаття здобич, на яку полювала тiльки хвилину тому.