Певна рiч, треба. Треба i думати, i вирiшувати. Проте - що саме вирiшувати? Припустiмо, людина заблукала в лiсi. Вона може все ж таки спробувати визначити, в якiй сторонi пiвнiч, пiвдень, захiд i схiд чи то по небу, чи по стовбурах дерев. Визначити бодай грубо, зробити з цього необхiднi висновки - i вирушити в якомусь певному напрямi. А що мiг зробити Ван Лун? Хiба вiн мiг хоча б приблизно уявити собi, в якому напрямi вiд нього мiститься мiжгiр'я? Нi, вiн не знав нiчого. Пiвнiч не обiцяла йому порятунку, так само як i пiвдень, як захiд i схiд. Усюди, з усiх бокiв його чекало незнайоме, загрозливе, непевне, вороже. Цi величезнi дерева з червоним листям, пальми, оранжева папороть, це безупинне дзижчання i стрекотiння незчисленних комах - все було чужим, ховало в собi незнанi небезпеки, все тiльки пiдкреслювало його вiдiрванiсть вiд товаришiв, друзiв, якi могли б йому допомогти. А головне - тiльки шiсть з половиною годин дихання... нi, вже менше на кiлька хвилин, витрачених на безплiднi мiркування.
Великий синьо-червоний метелик покружляв над його головою i сiв на листя папоротi. Його нiжнi крильцята здригалися i трiпотiли, розписанi примхливими вiзерунками, що увiбрали в себе чи не найчудовiшi барви з багатющої палiтри природи. Метелик заклопотано пересувався широким листям, наче розшукуючи щось. Ван Лун все так само неуважно дивився на нього - i раптом здригнувся. Йому здалося, наче з-за дерева, на коричневому тлi якого яскраво вирiзнялися мереживнi барвистi крила метелика, визирнула i зразу ж сховалася якась iстота. Вiн насторожено пiдвiв пiстолет.
Втiм, за стовбуром дерева не було нiчого. Мабуть, випадкове погойдування листя папоротi пiд рiдкими подувами вiтру, що пролинав помiж деревами, обмануло око Ван Луна. Метелик, зляканий рвучким рухом людини, спурхнув i поквапливо вiдлетiв. Ван Лун простежив за ним поглядом, доки вiн не зник за деревами, i криво усмiхнувся.
- Нерви у вас не в порядку, товаришу Ван, - сказав вiн сам собi докiрливо. - Пустують, зауважу. Галюцинацiї - це дуже погано, коли людина сама. Коли їй треба дiяти, до того ж. Треба спокiйнiше, товаришу Ван, дуже прошу.
Але чому йому здалося, що його iм'я пролунало збоку? Ван Лун знизав плечима. Очевидно, його нерви дiйсно втомилися... I все ж таки - вiн ясно чув:
- Товаришу Ван!.. Товаришу Ван!..
Нi, вiн таки марить! Адже ж це голос Галi Рижко, тривожний, квапливий, - Ван Лун упiзнав би його дзвiнкi нотки серед тисячi iнших голосiв. Звiдки може бути тут, у первiсному лiсi, далеко вiд астроплана, вiд мiжгiр'я, голос Галi, та ще звернений до нього? А голос продовжував лунати зовсiм близько, вiн кликав Ван Луна, вiн явно звертався до нього:
- Товаришу Ван! Чи чуєте ви мене? Товаришу Ван, слухайте, слухайте! Ми дуже турбуємося за вас. Побоюємося, що вам може не вистачити кисню. Слухайте мене, товаришу Ван, iдiть до нас, я допоможу вам знайти шлях! Ми певнi, що ви врятувались, товаришу Ван, слухайте, слухайте!..
Це був її голос, голос милої дiвчини! Як же вона...
- Ми чекаємо вас, товаришу Ван! Пеленгуйте мої сигнали. Ми настроїли головний передавач астроплана на вашу хвилю, ми шукаємо вас по радiо, товаришу Ван! Пеленгуйте нас!
Нi, вiн справдi чує Галю Рижко. Настроїли передавач на його хвилю? На хвилю приймача скафандра? Чудово!
- Згадайте, товаришу Ван, ви самi пояснювали менi, як треба пеленгувати. Висувайте рамку позаду шолома. Пеленгуйте нас, я буду весь час подавати сигнали, прислухайтеся, iдiть у потрiбному напрямi! Ми ждемо вас, поспiшайте!..
Чудесна, люба дiвчино! Ти врятовуєш Ван Луна, простягаєш йому здаля провiдну нитку, що зв'яже його з мiжпланетним кораблем, з товаришами, якi прагнуть допомогти йому, визволити його з бiди. Мила, смiшна Галя, ти нагадуєш Ван Луну, як поводитися з пеленгацiйною рамкою скафандра, нiби вiн сам прекрасно не знає цього, - вiн, який навчав тебе!
Ван Лун випростався. Вiн висунув ззаду, з-за шолома тонкий шарнiрний стрижень, який дзвiнко клацнув i розкрився у виглядi ромба, що пiдiймався гострим кутом над його головою. Два тупi його кути були скерованi вперед i назад. Цiлком ромб нагадував вiдому коленому радiолюбителю приймальну рамку-антену, укрiплену за шоломом скафандра перпендикулярно до плечей людини. Голос Галi Рижко залунав трохи голоснiше. Так. Будемо пеленгувати!
Обережно, уважно прислухаючись до звучання голосу дiвчини, Ван Лун почав повертатися. Голос послабшав, вiн ледве долинав. Далi, далi... Ван Лун повертався, начебто намацуючи рамкою напрям. Голос знову погучнiшав. Ще гучнiше, ще! I ось вiн, вiрний напрям! Рамка-антена повернута прямо на мiжгiр'я, на передавач астроплана, його випромiнювання пробiгають уздовж рамки i чiтко, ясно приймаються. Якщо повернутися вбiк, рамка-антена змiнить становище, стане менш чутливою до сигналiв передавача. Задача одна: рухатися вперед, стежачи весь час за потужнiстю сигналiв, що їх приймає рамка. Як тiльки сигнали послабiшають,- треба знову шукати потрiбний напрям, сигнали незмiнно вкажуть його. Вперед!
А Галя Рижко продовжувала кликати його все тим самим стривоженим голосом, квапливо промовляючи фрази й слова:
- Iдiть до корабля, товаришу Ван! Пеленгуйте мене! Я буду безперервно говорити. Прислухайтеся до мого голосу. Ми дуже турбуємося, що вам може не вистачити кисню, поспiшайте!..
Вперед, до мiжгiр'я, до мiжпланетного корабля, до товаришiв! Шлях указано, треба швидко йти в напрямi провiдної нитки, другий кiнець якої тримає в своїх руках Галя Рижко. О, славна дiвчино, тодi, в печерi, Ван Лун виручив тебе,- тепер ти врятовуєш його, надiйний, добрий товариш!
Збуджена знервованiсть зникла, наче її й не було. На змiну їй прийшов звичний для Ван Луна, такий необхiдний йому зараз спокiй. Тепер нiщо вже не спинить його!
Широкими, впевненими кроками мандрiвник iшов туди, куди вiв його дзвiнкий дiвочий голос, який вказував вiрний шлях. Оранжево-червонi хащi Венери змикалися навколо нього, дикi цупкi рослини перетинали шлях людинi в скафандрi, незчисленнi комахи з набридливим дзижчанням налiтали на його шолом, билися об нього, папороть i повзучi лiани чiплялися за ноги в гумових чоботах, заважали йти, не пускали людину, намагались затримати його в лiсових нетрях. Проте Ван Лун впевнено йшов i йшов уперед.
Вiн поспiшав. Вiн чув тiльки голос Галi i поспiшав до нього, намагаючись використати кожну хвилину i не ухилятися анi на сантиметр вiд правильного шляху. Адже кисню в його запасах лишалося не бiльше як на шiсть годин - i вiн не знав, яка вiдстань вiддiляє його вiд товаришiв.
Лише одного разу Ван Лун зупинився на мить, побачивши, як повз нього пролiтає великий синьо-червоний метелик з строкатими вiзерунками на крилах. Можливо, це не той, а вже iнший метелик? Нi, вiн упiзнав його по трохи пошкодженому правому крилу. Метелик пролетiв над Ван Луном, випередив його i безтурботно сiв на оранжевий лист папоротi, що високо пiдносився над грунтом. I Ван Лун подумав:
"Бувай здорова, грацiозна iстото! Ти про мене не згадаєш нiколи, знаю. А я пам'ятатиму тебе завжди. Дивився на тебе, - почув голос, що вказав менi путь. Прощавай, лети далi!"
Вiн змахнув рукою. Метелик вiдлетiв, трiпочучи в повiтрi яскравими крилами.
А Ван Лун рушив далi своєю неквапливою, проте швидкою ходою, впевнено обираючи шлях мiж розлогими кущами папоротi i стовбурами дерев.
У його шоломi бадьоро лунав голос Галi Рижко, який безнастанно кликав його i вказував йому напрям:
- Поспiшайте, товаришу Ван! Ми ждемо вас, ми дуже турбуємося за вас!
Роздiл дванадцятий,
де читач знайомиться з небезпечними
пригодами Ван Луна пiд час його мандрiвки
у первiсних хащах Венери i його
зустрiчами з загадковими тваринами.
Лiс здавався безкраїм; втiм, хiба не був вiн таким i насправдi? У цьому Ван Лун переконався ще тодi, коли його несла в своїх жилавих лапах гiгантська бабка. Але тодi цей грандiозний, безконечний оранжево-червоний лiс був для нього тiльки чимсь стороннiм, чимсь таким, що Ван Лун лише неуважно спостерiгав пiд собою. Зате тепер лiс перетворився на хитрого, пiдступного ворога, який наступав на Ван Луна одразу з усiх сторiн. Лiс стежив за ним тисячами очей своїх невидимих мешканцiв, лiс таїв у собi несподiванки й таємницi, якi чекали людину на кожному кроцi, щоб завадити їй, затримати, збити з вiрного шляху.
Грубезнi височеннi дерева, увiнчанi густими кронами червоного листя, самi по собi мало заважали Ван Луну. Вiн легко обходив їх, безперестану перевiряючи напрям, в якому звучав голос Галi Рижко. Проте надто вже часто йому доводилося з трудом пробиратися в суцiльних заростях оранжевого чагарника i тропiчних лiан.
Цупкi повзучi рослини переплiталися щiльним мереживом, зiтканим з мiцних живих канатiв. Такi канати звисали з великих дерев, обвивались один навколо одного, раз у раз створюючи непролазну живу завiсу. Перекидаючись з одного дерева на друге i третє, повзучi рослини сплiталися в одну суцiльну сiтку, яка тягнулася на сотнi метрiв. Обходити такi живi загородження було б надто довго, i Ван Луну доводилося вишукувати прикритi рясним оранжевим листям вузькi проходи, крiзь якi можна було з трудом протиснутися, розрубуючи тоншi рослини кинджалом, - щоб за кiлька хвилин опинятися перед новою перепоною, ще труднiшою, ще непролазнiшою.
Справа була б значно легшою, коли б у розпорядженнi Ван Луна був електронiж, яким легко можна було б прокладати собi шлях серед найгустiших заростей. Втiм, - хiба ж мiг мисливець передбачити, що йому доведеться сьогоднi блукати в цих непрохiдних хащах, де стане в пригодi електронiж?..
Нерiвна мiсцевiсть, перерiзана ярами, перетята горбами, то вела Ван Луна вгору, де, здавалося, пiд самими хмарами здiймалися до неба стрункi пальми i кипариси, то примушувала спускатися вниз, до густих заростей оранжевої папоротi, до грузького болота, яке засмоктувало ноги, одразу робило їх важкими, наче навiшуючи на них якийсь тягар.
Проте зустрiчалися i легкi дiлянки, де Ван Лун швидко просувався вперед i навiть висвистував нескладну мелодiю пiсеньки, що невiдомо звiдки виникла в його пам'ятi.
Вже не раз йому доводилося радiти, що на ньому зодягнений скафандр, який виявився рятiвним у цiй довгiй i важкiй подорожi. Так, тiльки скафандр виручав його в багатьох випадках i дозволяв порiвняно вiльно рухатися там, де без скафандра шлях був би непрохiдним.
Уперше вiн по заслузi оцiнив мiцний i надiйний скафандр, коли вибирався з болотистої низини, ламаючи соковите величезне листя папоротi i видираючись вгору крутим схилом глибокого яру.
Щось майнуло зненацька перед його очима, наче вертка яскраво-червона стрiчка, впало на ногу, обвило її i примусило зупинитися.
Ван Лун насилу втримався на ногах. Це була довжелезна i тонка червона змiя. Мабуть, вiн, не пiдозрiваючи того, злякав i роздратував її своєю появою. Обвившись навколо ноги Ван Луна, змiя люто шипiла. її маленька трикутна голова припала до тканини скафандра, намагаючись прокусити її довгими витягненими зубами i змочуючи скафандр отруйною рiдиною, яка сочилася з них.
"Якщо прокусить тканину скафандра, буде дуже погано", - подумав Ван Лун, заносячи над змiєю кинджал.
Проте тут-таки вiн збагнув, що навiть гострим зубам плазуна не пiд силу простромити щiльну металiчну сiтку, яка вкривала зовнi гумову тканину скафандра i захищала її вiд пошкоджень. Це заспокоїло його. Нi, укуси навiть найрозлюченiшої змiї не страшнi йому! Вклавши кинджал до пiхов, Ван Лун спокiйно схопив змiю рукою в щiльнiй рукавичцi просто бiля лютої шиплячої трикутної голови, стягнув плазуна з ноги, перехопивши його в'юнке тiло ближче до хвоста, i розтрощив плескату голову об стовбур найближчого дерева.
Удруге вiн оцiнив скафандр, коли його шлях перетяло невеличке вузьке озерце. В ньому буяло дивовижне, не схоже з земним життя. Дивнi iстоти мешкали в цьому озерi, вони вистрибували з каламутної, мулистої води одна слiдом за одною, падали назад, пiдiймаючи бризки, хлюпалися бiля берегiв. Мабуть, лише хвора фантазiя якогось божевiльного художника здатна була б вигадати такi неймовiрнi риси i сполучення властивостей тварин, якi бачив перед собою вражений Ван Лун.
Ось пливе величезний чорний жук, за яким тягнеться довгий жовтий членистий хвiст. I цей хвiст загрозливо задертий вгору, вiн закiнчується гострим кривим жалом немов у скорпiона - i так само, як у скорпiона, це жало впивається в тiло здобичi, невидимої для Ван Луна пiд поверхнею води.
Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбiльшки з людську голову. Проте замiсть широкого жаб'ячого рота - в неї твердий кривий дзьоб мiж великими виряченими очима. I це робить жабу подiбною до сови. Жаба, не зсуваючись з мiсця, дiловито клюнула якусь iстоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом i миттю проковтнула. В її дзьобi, що розтулився на секунду, Ван Лун устиг помiтити гострi й нерiвнi зуби.
Коричнева змiя з маленькими нiжками i високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетiла в повiтря i стрiлою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом. Змiя тугою петлею обвила широку й товсту шию жаби i тут-таки вжалила її в спину. Жаба звалилася, судорожно сiпаючи перетинчастими лапами. Вона була ще жива, коли коричнева змiя квапливо вже почала жерти її, вiдриваючи вiд жаби шматок за шматком.
Ван Лун на хвилинку забув навiть, що вiн не має часу для спостережень. Вiн мов застиг на березi озера i, вражений, дивився на цю люту боротьбу за iснування, на жорстоке життя, що буяло в водi. Але тут-таки вiн схаменувся: треба йти!