I раптом найближча велика, вища вiд людського зросту купа розсипалася. Крупнi синюватi кулi покотилися по травi пiд ноги Ван Луна. Ще, ще... Вони котилися напрочуд швидко, вдарялися, штовхали його з усiх бокiв, збивали з нiг. Зблiдлий Ван Лун, зцiпивши зуби, вiдбивався з усiєї сили, завдаючи кулям удари ногами, руками, розбиваючи їх. Вони лускалися пiд його ударами, вкриваючи траву i скафандр в'язкою драглистою речовиною, якою були наповненi їх зморшкуватi оболонки. Боротьба тривала лише кiлька секунд, сили були надто нерiвними. Посковзнувшись на мокрiй травi, залiпленiй драглистою речовиною, Ван Лун упав, змахнувши руками.
Десятки, сотнi важких м'яких куль i цилiндрiв навалилися на нього зверху. Ван Лун не припиняв опору. Вiн розривав щiльнi оболонки руками, краяв їх кинджалом. Вiн був уже цiлком з голови до нiг залитий тiєю драглистою речовиною, яка заважала рухатися, заслiплювала його,- i все ж таки рубав i розривав на шмаття незчисленних ворогiв. Проте на змiну знищеним навалювалися новi й новi десятки. Ван Лун зрозумiв нарештi, що подальша боротьба стає безглуздою: ворогiв було надто багато, не було рацiї даремно витрачати сили... Не опираючись далi, вiн лежав на слизькiй травi, гарячково мiркуючи: що ж буде вiдбуватися тепер? Чого треба вiд нього цим недоладним кулям i цилiндрам? Зжерти його вони не можуть,- цього Ван Лун був певен, вiн був занадто непридатною їжею для них. Але що ж тодi?
Тiло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень пульсуючих куль i цилiндрiв, якi нагромаджувалися на ньому. Тепер вiн не мiг навiть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб пробитися назовнi, визволитися, спробувати проповзти по травi пiд цiєю вагою, яка невпинно збiльшувалася, дедалi мiцнiше натискувала на нього. Ставало важко дихати.
"Погано. Вони можуть задушити мене", - майнуло в головi Ван Луна.
Йому здалося, що вiн крiзь скафандр вiдчуває холод, нiби вороги, якi навалилися на нього, були холодними, мов крига. I вага давила дедалi бiльше.
"Задавлять, проклятi!"
I саме цiєї секунди, коли в нього вже майже перехоплювало дихання, майнула несподiвана думка. Грiлка! Електрична грiлка, яка звичайно зiгрiває скафандр! Якщо дати на неї велику напругу, вона нагрiватиметься дедалi мiцнiше. У мiжпланетному просторi тепла цiєї потужної грiлки вистачало навiть на те, щоб перемогти космiчний холод. Значить, тут...
З величезним зусиллям, вiдвойовуючи мiлiметр за мiлiметром, рука Ван Луна дотяглася до маленької рукоятки, яка включала електрогрiлку i регулювала її нагрiв, i повернула її вкрай направо. Майже зразу ж таки рiвномiрне тепло поширилося по всьому його тiлу. Певна рiч, така раптова дiя пояснювалася тим, що на грiлку було подано найбiльше напруження. Скафандр швидко нагрiвався. Ось уже стало жарко. На лобi Ван Луна виступили краплини поту.
"Схоже, наче в лазнi, - через силу посмiхнувся вiн. - Гаразд. Буду терпiти. А як вони?.."
Скафандр розiгрiвався, немов електрична пiчка. Ван Лун вiдчував, як мiцними i рвучкими поштовхами б'ється його серце. Нi, це вже не схоже на лазню, вiн буквально пiдсмажується! Втiм, не можна анi зменшувати нагрiв, анi, тим бiльше, виключати грiлку. Вона мусить зробити своє дiло!
Єсть! Ван Лун вiдчув рiзкий поштовх. Слiдом за ним другий, третiй... Шари й кулi, що навалювалися зверху, почали енергiйно рухатися, вони штовхали його з усiх бокiв - чи, може, навпаки, намагалися вiдштовхнутися вiд нього?
Бiльш за все тканина скафандра обпiкала руки - мабуть тому, що рукавички були найтоншими i крiзь них проходило найбiльше тепла вiд металiчної сiтки, яка вкривала весь скафандр i, нагрiваючись, служила грiлкою.
"Спалю руки, надто пече", - сердито думав Ван Лун, стараючись витягти пальцi з рукавичок, придавлених вагою живих пузирiв, що неспокiйно рухалися. Раптом вiн помiтив, що пальцi легко звiльнилися.
Крiзь залiплене драглистою масою скло шолома пробилося свiтло. I стало легко, можна було вже не тiльки зiтхнути на повнi груди, але й рухатися. Поквапливим рухом руки Ван Лун протер скло шолома. Так, пульсуючi кулi й цилiндри вiдкотилися вiд нього! Вони не витримали, розпечена металiчна сiтка скафандра вiдстрашила їх. Мабуть, не тiльки вiдстрашила: он на травi лежить кiлька тих неподобних iстот, вони вже не рухаються, на їх зморшкуватiй оболонцi помiтнi бурi плями - слiди опiкiв. Прекрасно, Ван Луну вдалася його витiвка. Вони вiдступили, вони вiдкочуються далi й далi, наче переляканi!
З полегшенням Ван Лун повернув рукоятку грiлки назад, украй налiво. Вiн ледве дихав, обливаючись потом. Тепловий захист чимало коштував йому самому. Зняти б розпечений скафандр, освiжитися, вiдпочити... Втiм, про це не могло бути й мови. Вiн пiдвiвся, безуспiшно спробував прочистити скло шолома. Нi, присохлу драглисту масу треба буде старанно вiдмивати потiм, а зараз доведеться миритися з брудним склом; добре, хоч що-небудь видно. Отже, де намiчений високий кипарис? Он вiн - далеко ще, далеко!.. Мерщiй вперед, там можна буде знову точно орiєнтуватися!
Не лише бiгти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара в розпеченому скафандрi заважала дихати, а охолоджувався вiн дуже повiльно. Вперед, вперед, поки є ще сили!..
До кипариса лишалося вже зовсiм недалеко, коли Ван Лун почув за собою легкий шум, нiби од вiтру, що пролинув по високiй травi. Вiн хутко озирнувся. Знову те ж саме!
Сотнi й тисячi пухких рiзнобарвних куль i цилiндрiв котилися слiдом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так швидко пересуватися, навiть пiдстрибуючи на травi? Втiм, зараз не в цьому справа, зараз не до мiркувань. Ван Лун поглянув на кипарис: нi, вiн не встигне добiгти до нього, набридливi iстоти доженуть його. А боротися з ними заново, вiдбиватися вiд куп живих важких пузирiв, що навалюються,- нi, на це не вистачить сил. Гаразд, вiн спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще трохи вiдстанi.
Зiбравши всю енергiю, Ван Лун побiг до кипариса, час вiд часу оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тiльки метрiв iз двадцять, коли переднi драглистi кулi почали наздоганяти Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Нi, нi, цього вiн не припустить, стоп!
Ван Лун спинився i повернувся лицем до живої хвилi, що насувалася на нього. Як i минулого разу, кулi й цилiндрики рухалися широким фронтом, а частина їх вiдкочувалася налiво i направо, нiби намагаючись замкнути його з флангiв.
- Наступають, наче армiя, - бурмотiв Ван Лун. Примруженими очима вiн вимiряв вiдстань до перших рядiв незвичайного противника. - Пiдходьте, пiдходьте. Мало грiлки, буде iнша закуска! - Вiн вичiкував, щоб завдати вирiшального удару. - Втiм, наполегливi ви, пузирi! Звiдки взялися такi? Нiколи не думав, що таке може бути... нiколи не бачив навiть схожих...
Нiколи? Чи ж так?.. У пам'ятi Ван Луна, бездоганно чiткiй пам'ятi, якою вiн завжди славився, виникло невеличке яскраво освiтлене коло на темному фонi. I в тому колi повiльно пропливали, рухалися такi ж самi кульки, округлi цилiндрики, товстi палички й ковбаски. Де й коли це було? Так, тепер вiн ясно згадав: таку картину вiн бачив пiд мiкроскопом, розглядаючи культури мiкробiв. Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому свiтлому колi окуляра... Так що ж це виходить? Це також бактерiї? Безглуздо, неймовiрно, нiхто нiколи не чув про подiбне явище, не уявляв собi, що можуть iснувати гiгантськi бактерiї... Нi, нi, це щось iнше!
А жива хвиля куль i цилiндрiв, наповнених переливчастою драглистою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не бiльше десяти метрiв... Пора!
- Ну, тримайтеся!
Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилi заздалегiдь приготовану атомiтну гранату - i одразу впав на землю. Граната описала в повiтрi широку дугу i зникла посеред загадкових iстот. Наступної митi вгору звилася сiра хмара диму. Вона виникла величезним грибом з товщi живої хвилi - i разом з нею злетiли в повiтря кулi й цилiндри, що лускалися й розривалися на шмаття. Гуркiт вибуху струсонув повiтря, заглушив Ван Луна, який навiть не став дивитися на наслiдки дiї гранати, а скочив i побiг до кипариса. Геть з цього плато, геть!
Позаду нього щось лускалося, трiщало, гудiло. Але вiн бiг, не оглядаючись. Ось вiн, високий кипарис, оточений iншими деревами! Треба ще далi, до чагарникових хащ, там можна буде нарештi уповiльнити кроки...
Рятiвна сутiнь оранжевого лiсу поглинула Ван Луна, плато з його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом. Його погляд упав на годинник - i вiн зрозумiв, що не може затримуватися нi на хвилину: попереду лишалася тiльки одна година дихання. Рамка-антена, яку вiн висунув знову, одразу допомогла зорiєнтуватися, почути стурбований, як i ранiше, вже дуже стомлений голос Галi Рижко. Дiвчина не припиняла кликати свого товариша, який потрапив у бiду...
I знову почалася безконечна мандрiвка лiсом. Тепер Ван Лун свiдомо намагався не звертати уваги нi на що. Його життя залежало вiд того, чи встигне вiн протягом короткої години, що залишилася, дiстатися до астроплана. Час вiд часу, там, де дозволяли умови, вiн переходив на бiг. Це, певна рiч, збiльшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкiстю, з якою вiн перебiгав легкi дiлянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що пiд час польоту в кiгтях гiгантської бабки вiн бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тодi мирною тихою оранжевою галявиною з купами камiння на травi. А виявилося... Що ж ще чекає його попереду в нетрях первiсного лiсу?
Вiн збiг з горба вниз. Потiм, перестрибнувши через мулясту канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут лiс був значно рiдкiший, у далечинi можна було бачити вже темнiюче небо. I на його свiтлому тлi Ван Лун помiтив раптом мережаний вiзерунок голих, позбавлених листя гiлок. Невже ж це та сама дiлянка темно-коричневого, наче обпаленого лiсу, яку вiн також бачив пiд час вимушеного польоту? Гаразд, хай буде так, на цiй дiлянцi його не може чекати нiчого небезпечного, навпаки, там легше йти, нiщо не завадить.
Проте вже через кiлька хвилин Ван Лун переконався, що на дивовижнiй дiлянцi вiн не помiчає аж нiяких слiдiв пожежi. Правда, на деревах не було листя, та й на грунтi не лишалося нiяких оранжевих рослин, жодного куща папоротi: голi коричневi стовбури похмуро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухими гiлками, що впали згори. Мертва дiлянка, така незвичайна серед пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут?
Хоча Ван Лун i не спинявся, його спостережливий погляд помiтив рух угорi, на голому вiттi дерев. Там перелiтали якiсь iстоти. Та невже ж на Венерi можна все-таки зустрiти птахiв? Тодi це будуть першi теплокровнi тварини серед усiєї фауни, з якою йому довелося тут стикатися.
На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць - кошлатих i товстих. Вони повiльно повзали вгору i вниз, не звертаючи нiякої уваги на людину,- i це було дуже добре, бо зiткнення з ними, великими, наче тi колоди, забрало б чимало дорогоцiнного часу. А Ван Лун поспiшав, поспiшав, лк нiколи!
Його втомленi ноги спотикалися i сковзалися - чого з ним не траплялося ранiше навiть за дуже трудних умов. Ось вiн ще раз спiткнувся об камiння i схопився за найближче дерево, щоб утриматися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося - i Ван Лун вiдсахнувся вiд нього: йому здалося, що сухий стовбур загудiв як бджолиний рiй. Знову якесь чортовиння?..
То гудiв не стовбур. З принизливим писклявим дзижчанням з голих гiлок дерева злетiло кiлька iстот, яких Ван до цього часу вважав за птахiв. Вони були рiзними за величиною - вiд маленьких, з кулак, до дуже крупних, довжиною близько пiвметра. Вони дзижчали i лiтали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна.
- Знову проклятi комахи! - не стримав роздратованого вигуку Ван Лун. Ну i чорт з ними, менi нiколи. Поспiшаю!
Втiм, крилатi iстоти не вiдставали вiд нього. Наповнюючи повiтря пронизливим писком i дзижчанням, вони кружляли над ним дедалi нижче й нижче, нiби збиралися напасти. їх ситi тулуби з довгими вiдростками позаду, великi м'якi крила, членистi ноги, як у коникiв, мелькали перед Ван Луном, i все це не викликало у нього нiякого страху. Але голови, голови примушували його кидатися вбiк кожного разу, як проносилися в повiтрi перед склом шолома!
По два вигнутi роги з кривими вiдростками стирчало на кожнiй такiй головi. Двi пари щупальцiв пiд палаючими люттю червоними очима наче батоги розсiкали повiтря, звивалися навколо гострих серповидних зазубрених щелеп. I до всього того - пронизливий писк, з яким чудиська металися над ним.
Ван Лун розумiв, що для нього зараз небезпечний не стiльки самий напад лютих комах, якi все одно не змогли б пошкодити щiльну тканину скафандра, скiльки витрата часу, затримка в дорозi. Лишалися лiченi хвилини, кисень кiнчався.
Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебiгаючи з мiсця на мiсце, вiн змушений був посуватися в потрiбному напрямi зигзагами, раз у раз витрачаючи час на орiєнтацiю. I разом з тим, Ван Лун свiдомо уникав зiткнення з комахами. Вiн не мiг витрачати на це час. Проте крилатi вороги не бажали вiдставати. Одна з крупних комах зненацька впала на шолом i вчепилася в антену кiгтями. Ван Лун вiдчув, як вона сiпає, намагається розiрвати дротяну рамку.
- Нi, це не годиться! Геть! Забирайся!
Вiн змахнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шолома. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально облiпили iншi комахи. Вони насiдали на нього, впивалися у тканину скафандра гострими кiгтями, їх м'якi крила билися об скло шолома, не даючи Ван Луну нiчого бачити навколо. Гострий кинджал мандрiвника мелькав у повiтрi, завдавав удар за ударом, вбивав набридливих ворогiв. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще бiг, вiдбиваючись у той же час вiд комах. Становище ставало дедалi загрозливiшим.
Двi крупнi комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, майже збивши Ван Луна з нiг. А якщо й справдi зiб'ють?.. Напад робився жорстокiшим, кинджал уже не допомагав, - треба було принаймнi звiльнитися вiд найкрупнiших ворогiв, якi могли звалити його на грунт. Ван Лун зупинився. Вiн обперся спиною об стовбур дерева i вийняв пiстолет:
- Ну, гаразд, отримуйте - i мерщiй!
Обравши цiль, вiн натиснув на спуск. Звук пострiлу заглушив на мить огидний писк. Одна з найкрупнiших комах завдовжки мало не пiвметра впала на грунт. Ще пострiл... ще... три великих крилатих хижаки билися в судорогах серед сухого гiлля, що встеляло грунт. Безпосередня небезпека була лiквiдована. Можна було бiгти далi, у повiтрi зараз мелькали тiльки меншi комахи, це не так страшно.
Далеко за голими коричневими деревами вiдкривався знову яскравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж i насправдi Ван Лун бачить там, у далечинi, над лiсом високу жовту скелю i маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Мiжгiр'я, астроплан, товаришi! Прапор виглядав звiдси зовсiм маленьким, крихiтним, але то був вiн!
А дихати ставало дедалi важче й важче. А що як раптом не вистачить кисню вже перед самим мiжгiр'ям i вiн впаде, не добiгши до товаришiв? Мерщiй, мерщiй!
Новий удар в спину. Ван Лун iз злiстю оглянувся. Ще двi величезнi комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують його, а кисню майже немає!
Два пострiли пролунали один за одним. Тiльки тепер Ван Лун зрозумiв, як вiн втомився, як бракує його легеням свiжого повiтря i як виснажилися його сили. Так, вiн збив тiльки одну комаху, яка звалилася на грунт. У другу вiн навiть не влучив, - вiн уславлений, вправний стрiлець!
- Так ось тобi, ось, ось!