- Товаришу Ван, поспiшайте! Ми ждемо вас, - лунав у шоломi голос Галi Рижко. Проте тепер вiн доходив до вух Ван Луна наче крiзь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонить у скронях. Нi, не може, не може бути, щоб вiн упав, знеможений, тут, бачачи рiдний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються ноги, хай безпорадно виснуть обважнiлi руки, хай безсило схиляється голова, все одно - вперед!
Хитаючись, хапаючись руками за гiлки, кволо вiдмахуючись вiд комах, Ван Лун, напружуючи останнi сили, iшов далi. Вiн не чув уже голосу Галi, не чув писку розлючених комах, не бачив нiчого, крiм маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалi збiльшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала забувати про втому. До неї, до неї!..
Ван Лун повiльно, ледве пересуваючи ноги, брiв уперед. Кинджал випав з його руки - i вiн не пiдняв його, вiн не мiг нахилитися. Спотикаючись, майже падаючи на кожному кроцi, вiн йшов i йшов до мiжгiр'я, до товаришiв, не зводячи очей з червоного прапора на високiй жовтiй скелi.
Роздiл тринадцятий,
який являє собою знову щоденник Галi
Рижко, де розповiдається не тiльки про
одержання мандрiвниками нового маршруту з
Землi, але й про надзвичайну пропозицiю
Ван Луна, який знайшов засiб визволити
астроплан iз скель; крiм того, в цьому
роздiлi з'ясовуються рiзнi загадки, якi
виникали ще перед експедицiєю.
Тепер, коли все, пов'язане з гiгантською бабкою, вже лишилося позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати менi треба дуже багато, i не тiльки дiлового, а й особистого.
Насамперед, про те, як повернувся товариш Ван.
Не буду розповiдати, як ми хвилювалися весь цей день до самого вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я нiколи ще не бачила його таким похмурим i засмученим) сказав нам - i я помiтила, що йому було дуже важко говорити:
- Немає рацiї, друзi мої, втiшати себе наївними надiями. Не знаю, не уявляю собi, яким чином мiг би врятуватися Ван...
- I все одно вiн врятується i повернеться до нас! - не стрималася я. Адже ж товариш Ван...
- Заждiть, Галю, i не перебивайте мене, - суворо заперечив Микола Петрович. - Я, мабуть, не гiрше вiд вас знаю, на що здатний Ван Лун з його вiдвагою, розсудливiстю i досвiдом. Проте зараз не треба обманюватися. Вiн перебуває в страшному, неймовiрному станi... якщо вiн ще живий. Ми нiчим, зовсiм нiчим не можемо допомогти йому, - принаймнi доти, доки Вану не пощастить якимсь не вiдомим нам засобом врятуватися i звiльнитися з кiгтiв хижака. Я хочу вiрити, друзi мої, що йому пощастить це зробити, я був би безконечно радий, готовий був би на все, аби допомогти йому... як i ви всi, звичайно, я знаю це, - додав вiн пiсля тяжкої паузи. - Проте такої можливостi немає анi в мене, анi у вас. Ми можемо тiльки сподiватися, що вiн врятується сам. Надiя ця не згасає в мене, хоч я й розумiю, що для неї є надто мало пiдстав. I все ж таки - я вiрю у вiдвагу i кмiтливiсть нашого Вана, - так, Галю, вiрю не менше, нiж ви або Вадим. Втiм, якщо навiть Ван Лун врятується вiд тiєї жахливої бабки, - чи подумали ви про те, як може вiн повернутися до нас? У нього лишилося мало кисню: я пiдрахував, не бiльше, як на шiсть-сiм годин. I вiн не знає, куди йти, де знаходиться наш корабель.
Менi стало страшно: про це я й не подумала!
- I якщо ми не можемо нiчим допомогти Ван Луну, доки вiн перебуває в кiгтях крилатого хижака, - тим бiльше ми зобов'язанi допомогти, коли вiн звiльниться вiд нього... адже ж ми вiримо, що звiльниться, правда?
- Вiримо! - палко вiдгукнулися ми з Вадимом Сергiйовичем.
- Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. I розпочати подавати йому сигнали. Вiн добре умiє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрi. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас... якщо вiн дiстане змогу почути нас...
Через десять-п'ятнадцять хвилин, щойно великий радiопередавач астроплана був настроєний на потрiбну хвилю, Микола Петрович вимовив першi слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. I тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив менi замiнити його бiля мiкрофона. Спочатку менi було також дуже важко, i я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповiдаю йому, як знайти шлях до нас, а вiн, можливо, чує мене i не може рушити з мiсця, як я тодi, в печерi... або зовсiм уже не чує... Нi, нi, смiливий Ван Лун обов'язково врятується - i я допоможу йому повернутися!
Що робили Микола Петрович i Вадим Сергiйович весь цей час - я навiть як слiд не знала, я могла думати тiльки про товариша Вана. Сидячи бiля великого iлюмiнатора центральної каюти, звiдки було видно весь схил мiжгiр'я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна i дивилася, дивилася - чи не з'явиться вiн?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив менi перенести мiкрофон на довжелезному шнурi вiд передавача до iлюмiнатора, щоб я могла дивитися назовнi).
I от уже почали спускатися сутiнки. Вони тут зовсiм не такi, як на Землi. Свiтлi сiрi хмари поза мiжгiр'ям починають укриватися фiолетуватою димкою - i чомусь усi червонi дерева, оранжева папороть, жовтi скелi вимальовуються тодi рiзкiше, яскравiше, нiж удень. Наче їх хтось навмисно пiдфарбував. Так триває бiля пiвгодини, в повiтрi пропливають свiтлi й темнi тiнi, нiби вiд хмар, що швидко линуть у небi. А видно все так само прекрасно. Втiм, тiней стає дедалi бiльше й бiльше, вони пробiгають частiше. I коли вони бiжать уже зовсiм одна за одною, - небо раптом одразу темнiшає, i все навколо поринає в дивнi фiолетовi присмерки. Це також iще не нiч, але щойно створилися тi присмерки, - уже нiчого не побачиш i в десяти кроках, усi контури стають розпливчастими, туманними й неясними.
Так-от, вже зовсiм починали спускатися присмерки. Я розумiла: ще пiвгодини - i Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навiть за допомогою безнастанних радiосигналiв. I я вже хотiла попросити Вадима Сергiйовича включити зовнiшнiй прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фiолетовий туман, але не встигла.
Менi здалося, що на далекому схилi мiжгiр'я, на горi, бiля того мiсця, де на скелi майорiв наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це менi тiльки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще бiльше. Проте нi, це був Ван Лун! Тодi я закричала що було сили:
- Ван iде! Ван iде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергiйовичу, Ван iде, дивiться!
Вже не пам'ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в iлюмiнатор тiльки хвилинку. I одразу ж таки вiн скомандував:
- Вадиме, скафандри! Йому погано, вiн, мабуть, задихається.
I знову я спочатку не зрозумiла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потiм було вже пiзно. Вiн i Вадим Сергiйович швидко одягли скафандри i пiшли назустрiч Ван Луну. Якби я зрозумiла одразу, тодi замiсть Миколи Петровича пiшла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каютi! Проте я не встигла нiчого сказати... це було дуже досадно!
Товариш Ван був iще далеко, але я чiтко бачила його силует на фiолетовому тлi хмар. Вiн живий, вiн повертається, наш вiдважний, надзвичайний Ван Лун! Та хiба ж я бодай на хвилинку могла сумнiватися в тому, що вiн повернеться? I сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тодi зовсiм не вiдчувала їх, а тiльки згодом помiтила, що обличчя в мене мокре... Як дивно: людина радiє, вона стрибає i смiється, а з очей котяться сльози, цього нiяк не можна зрозумiти!
Силует Ван Луна все наближався, вiн уже спускався схилом. Проте чому вiн хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне - йому вже бракує кисню, вiн задихається. Ой, вiн майже впав! Утримався на ногах, зробив кiлька крокiв i знову захитався... Упав! Сперся на руки на грунтi, сiв, намагається пiдвестися - i знову падає! Жах, вiн не може навiть сидiти, вiн весь час хилиться набiк...
- Ван задихається! Треба поспiшати йому на допомогу, вiн не може сам дiйти! - кричала я невiдомо кому, бо в кораблi ж не було нiкого.
Знизу повiльно-повiльно (чи то лише здавалося менi так звiдси?) до Ван Луна пiдiймався схилом хтось у скафандрi, - я, звичайно, не могла розiбрати, хто саме. Проте потiм збагнула, що це Вадим Сергiйович: адже Микола Петрович не мiг би так енергiйно злiзати на скелi, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергiйович, вiн пiдiймається не обхiдною легкою стежкою, а навпростець, кручею! А позаду, слiдом за ним поспiшає i Микола Петрович. Ох, хоч би вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко!
Я побачила, що товариш Ван знову впав - i знову трохи пiдвiвся на руках, зiгнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. I вiн уже не йшов далi, а повз на колiнах, спираючись на руки. Вiн уже бiля найкрутiшого мiсця схилу... Що вiн робить? Сидячи на грунтi, притулившись до скелi, вiн знiмає шолом. Що це означає? Навiщо? I майже зразу ж таки я зрозумiла:
"В шоломi дихати вже майже зовсiм нема чим. Ван Лун вирiшив зняти його, бо навiть насичене вуглекислотою повiтря Венери зараз для нього краще, нiж отруєне повiтря в шоломi!"
Ось вiн зняв шолом i безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришiв, якi поспiшали до нього знизу. Вiн слабко махнув рукою i неначе хотiв щось гукнути. Навiщо, навiщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщiй!
Немов почувши мої думки, Ван Лун пiдвiвся на ноги, залишивши шолом бiля скелi. Вiн усе ще хитався, проте почав спускатися назустрiч Вадиму Сергiйовичу. Нi, краще б вiн лишався на мiсцi! Ван не втримався на крутому схилi, змахнув руками i упав. На щастя, вiн не покотився вниз по гострому камiнню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, вiн уже не мiг бiльше рухатися. Йому потрiбне було свiже повiтря, а не вуглекислота Венери, потрiбний був кисень. Вiн лежав нерухомо, голова його звисала набiк. Якщо вiн поворухнеться, - то може скотитися вниз, розбитися... Вадиме Сергiйовичу, мерщiй! Ван Лун, мабуть, зовсiм задихається! I темнi тiнi пробiгають дедалi частiше, зараз стане темно!
I от Вадим Сергiйович був уже бiля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Вiн нахилився, трохи пiдняв голову Вана. Потiм почав стягувати його тiло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як i завжди тут на Венерi, майже вмить потемнiшало, i все чисто вкрилося фiолетовим туманом. I я вже бiльше нiчого не могла бачити. Проте все це неважливо, хай, зараз Вадим Сергiйович i Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тiльки освiтити їм шлях.
Я включила зовнiшнiй прожектор. Скерувати його до них я не вмiла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потiм я швидко наповнила киснем з балона двi гумовi подушки (я добре запам'ятала, як робив це Вадим Сергiйович, коли Ван Лун лiкував Миколу Петровича!), приготувала води, розiслала на пiдлозi килим i поклала м'яку подушку. Менi здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скiнчила, як почула важкi кроки на сходах. Iдуть!
- Мерщiй, мерщiй, я приготувала все, що треба!
Микола Петрович i Вадим Сергiйович внесли Ван Луна. Вiн був непритомний. Менi було страшно дивитися на його посинiле обличчя, напiввiдкритi закипiлi губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем i, не знiмаючи шолома, приклав наконечник до губiв Вана. А Вадим Сергiйович тим часом уже пiдiймав i опускав його руки, - вiн теж добре пам'ятав, як Ван Лун тодi рятував Миколу Петровича.
Проте зараз штучне дихання не було потрiбне. Ван Лун спочатку тихо, а потiм глибоко зiтхнув i поворушився. А через кiлька секунд вiн уже жадiбно й прискорено вдихав на повнi груди кисень з подушки, яка швидко худiшала. Я тримала напоготовi другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очi вiдкрилися. I от на губах навiть з'явилася якась слабка тiнь посмiшки. Вiн зробив iще кiлька глибоких вдихiв, а коли я хотiла замiнити подушку з киснем, вiдсторонив її i рiшуче сказав ще кволим голосом:
- Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзi, це також кисень. Друзi - це дуже добре.
Спираючись на руки, вiн трохи пiдвiвся i сiв. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:
- Ван, обережнiше! Не треба сiдати. Ви ще надто слабкi, вiдпочиньте!
Втiм, Ван тiльки посмiхнувся. Вiн уже сидiв i дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на менi. I мене вразила надзвичайна теплота, з якою вiн дивився на мене, якийсь зовсiм-зовсiм незнайомий вираз його обличчя.
- Дiвчино... Галинко, спасибi, - сказав вiн повiльно i простягнув менi руку. - Не вмiю багато... говорити. Врятували мене... спасибi! Все.