- Це вам так само важко зрозумiти, як, скажiмо, єгипетському фараоновi кiбернетичну машину.
- А все-таки?.. - допитувалась Анiта.
- Цiкава дитина, - усмiхнувся Туо. - Ну, що ти зрозумiєш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мiй дiамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат i... - Туо обвiв поглядом присутнiх, усi слухали його з зацiкавленням, навiть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.
- I що? - не втерпiла Анiта. - Що вiн посилює, цей прилад?
- Кривизну простору i часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.
- Ой, так i у Нью-Йорк зовсiм же легко?..
- В тому-то й рiч, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка - i впадеш в океан, або опинишся на щоглi високовольтної лiнiї, або потрапиш пiд машину. А ще гiрше - на яку-небудь воєнну базу... На моєму лiтальному апаратi була досконала обчислювальна система, i я був дуже здивований, коли замiсть Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильнi...
Анiта прихилилась до його плеча.
- Налагоджуй апарат, любий... Менi так хочеться побачити Фiлiю!
Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, i сказав:
- Я хотiв би перекинути на Фiлiю птахiв...
- Чого-чого, а птахiв ми вам пiдберемо. Як у Ноєв ковчег - усяких по парi. Тiльки працюйте... над цим своїм апаратом. Кажiть, яких матерiалiв треба ще - завтра ж замовимо. Я, по правдi кажучи, хоч i не вiрю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.
- Вiзьмемо голубiв! - сплеснула в долонi Анiта. - Це ж, мабуть, вони птахи твого дитинства.
- Це навiть важко уявити, - замрiяно промовив Туо, - лiси оживуть... Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом... Птахи перелiтатимуть з гiлки на гiлку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небi... О, якби менi побачити птахiв у фiлiйському небi! Анiто, я був би найщасливiшою людиною...
- А як би порадiли дiти... - обiзвалася Марта. - Дiти люблять птахiв i тварин, бо дiти ближчi до природи.
- Дорослi теж люблять, - сказав Лаконтр. - Ви помiчали, якi в собак розумнi очi? А в коней? Уночi проти свiтла - великi зеленi смарагди...
Не втерпiла й Луїза, оглянула всiх веселими очима, ще й пiдморгнула:
- А менi найбiльше до вподоби курчата, гарно смаженi!
Всi, окрiм Туо, засмiялися на цей кулiнарний дотеп. Вiн же неначе й не чув: йому згадувалися казки, i бiлi птахи дитинства долали холодний космiчний простiр.
18
- Ох, i кумедний!
- Ну, й пустун!
- Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!
- Нiчого, нехай грається...
Туо i Марта, смiючись, спостерiгали, як левеня тягало по килиму Анiтину сумку. Вчора вона забула її на канапi. Малий левчук надибав, схопив та й понiс у зубах по кiмнатi. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тодi схоплюється i знову "полює" бiдну сумку.
- Цирк! Атракцiон! - смiється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слiдом за левеням.- Ату його!
Коли це стриб - тигреня. Лежало на крiслi, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, - а вона так i мелькає! - i не втерпiло. Тигреня схопило ротом одну м'яку ручку, левеня - другу, та й ну тягнути в рiзнi боки. Уперлися лапами в килим, нацiлились веселими очима... Ох, i потiха!
- Нi, треба забрати, - сказала Марта. - Знищать, шкода.
I тiльки придибала та простягла руку, - звiрята загарчали, рвонули, i сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сiрий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою i почало качати.
- Ах ти ж халамидник! - посварилася Марта. - Ану, вiддай!
Туо, як тiльки побачив того патрончика, одразу поблiд. Веселiсть його де й дiлася, обличчя спохмурнiло, брови насупились, i на чолi залягли зморшки. Швидко пiдiйшов до Марти, вхопив її за руку, - нехай бавляться.
Мовчки повiв ошелешену дiвчину до другої кiмнати, ввiмкнув мало не на всю силу приймача i тiльки тодi сказав їй на вухо:
- То мiкрофон.
- Який мiкрофон? - запитливо глянула Марта. В її великих очах свiтився подив.
- Отой патрончик.
- Ото мi-кро-фон?
- Так. Усе, що тут звучало, - занотовано там, у них...
- Який жах? Що ж тепер робити?
- Покладiть на мiсце, хай усе буде так, як i було. Щоб вони не дiзналися, що ми... Розумiєте, менi треба ще хоч тиждень...
- Добре, добре, так i зробимо.
Марта пiшла, нагримала на звiряток, пiдняла сумку, поклала туди патрончика i повiсила на етажерку. З сусiдньої кiмнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотiли спитати: чому не даєте нам бавитись?
- Ну, що, може, почитаємо? - сказала Марта.
- Вам треба бiльше ходити, ходити до втоми, - серйозно вiдповiв Туо.
- То, може ви пройдете зi мною? - кинула змовницький погляд.
- Я хотiв би попрацювати... - сказав Туо. - Нiяк не вiдновлю формулу синтезу кваркiв.
- Ах, вам усе наука й наука!..
- Та якщо б хто-небудь тут вивiв таку формулу... його озолотили б!
- Ах, те золото... багатство, - зiтхнула дiвчина. - Чого всi женуться за грiшми, винищуючи найбiльшу свою цiннiсть - душу? Ви про це не думали?
- У нас на Фiлiї такого явища немає. У нас немає наживи, розумiєте, немає такої пристрастi - загрiбати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали i мiнерали вiдiграють тiльки природну роль...