26
"А оце вже пишу мамi з Сахари. Атласькi гори бовванiють позаду. Гай-гай, скiльки попереду простору! Iдемо на пiвденний схiд по скам'янiлих пiсках i день, i два, а навколо та сама пустеля. Пологi горби, сухi видолинки, подекуди чахлi стеблинки. Пiсок, пiсок... А то щебiнь, галька, гравiй... Аж не вiриться, що тут у давнину жила бiльша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не вiриться, що кожен змалечку знає - там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки - не вiриться, що пустеля - природне явище. Чому пустеля? Звiдки? Пустелi, твердить вiн, це опiки на обличчi планети, наслiдок жахливих катаклiзмiв. I це, мабуть, так i є. Щебiнь i гравiй - може, це слiди Центрума? В цьому всi переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.
Пошуки провадяться енергiйно. Сахара подiлена на квадрати, i Туо разом з Лабаном обслiдують кожен квадрат гелiкоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали пiдземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до iншого, везучи пальне, iнструменти i все необхiдне, а гелiкоптер все кружляє i кружляє понад пустелею. Машини вiйськовi, великi i надiйнi, Лабан дiстав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпеченi, навiть холодна кока-кола є. Справжнiй комфорт! Усi здоровi, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тiльки дошкуляє: вдень жарко, а вночi холодно.
А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерiї, а потiм як розкуштували... Шкода тiльки, що оази трапляються рiдко, дуже рiдко. А бiля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навiть для Сахари. В пiску - великi, овальнi заглибини, неначе кратери. Там, на днi, на глибинi в десятки метрiв, ростуть гаї фiнiкових пальм. За пiщаними валами не видно їхнiх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собi засоби до iснування! Це безперервна, щоденна i щогодинна боротьба з пустелею - пiски течуть, i треба увесь час зупиняти їх. А корiнням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи...
Вiд'їхали вiд Ель-Уеда, оглянулись - ковтнула його пустеля. Куди не глянь - пiски й пiски. Невже там за ними синiє море? Неймовiрно. Ага, мiражi. Це прекрасно. Бачиш вдалинi озеро, добре знаєш, що то - мiраж, але очi кажуть: озеро! Iнколи з'явиться мiсто - бiлiють мiнарети, вежi, зблискують вiкна. Хлопцi хапають карту, шукають, та де там! Нiякого мiста немає ближче, як за п'ятсот кiлометрiв. Мiраж. А я собi й думаю: може i все наше життя мiраж?
Нехай тiльки мама не подумає, що в мене поганий настрiй. Iнколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелiкоптер базується все далi й далi на схiд, поки ми дотягнемось - вони обстежують новий квадрат. Але бiльше як два днi Туо не витримує без мене, прилiтає хоч на пiвгодинки... Якби знала мама, який вiн хороший! Яка це чесна i добра душа!
Хай мама не хвилюється i спить спокiйно, коло нас все добре. Цiлую!"
27
"Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося... Краще б i не розказувати. Останнiй тиждень в мене з'явилося тривожне передчуття, i воно таки справдилося. Ну, хто б мiг подумати, що наш кiнооператор утне таку штуку? Бакенбарди, борiдка, маленькi прудкi очi, спритнi рухи i нечутна хода,- вiн менi завжди нагадував мавпу А особливо, коли зiгнувшись крався за Туо, тримаючи напоготовi свої хижi об'єктиви. Вiн переслiдував нас невiдступно, Туо звик до нього, як до своєї тiнi, а я не могла. Залишаючись iз Туо на самотi, я нервово озиралась: чи не просунулись попiд тентом палатки його склянi очi? Зрозумiло, такий тип не мiг не помiтити, що Туо у вiльний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив i отого дивовижного дiаманта...
Туо часто зiтхав за своїм лiтальним апаратом, який загинув у Сахарi... Тепер, каже, дiамант - наша надiя. Якось я й пожартувала: не кажи "Надiя", бо дiамант з таким iменем приносить нещастя. Той купець, що вивiз його з Iндiї, загинув, коханка короля Людовiка, якiй вiн подарував його,загинула... усi, кому вiн належав, померли не своєю смертю. Остання ось молода американка, гарна дiвчина, якiй дiамант "Надiя" дiстався в спадок вiд бабусi, несподiвано померла за таємничих обставин... Туо тiльки усмiхнувся: хiба може мiнерал впливати на людську долю? А виявляється - може, та ще й як!
Втопивши свої очицi в дiамант, кiнооператор забув навiть про зйомки. Никав, як загiпнотизований.
- Це ж гiгант, колос, унiкум... - шепотiв попеченими губами. - Скiльки, цiкаво, вiн важить?
Зважили - двадцять кiлограмiв! За всю iсторiю людства ще нiхто не мав такого дiаманта - нi iндiйськi царi, нi єгипетськi фараони, нi королi Британської iмперiї. Я сама вжахнулася, коли дiзналася, що двадцять кiлограмiв!
- Сто тисяч каратiв... - хрипiв кiнооператор. - Нi, цього не може бути... Це ж... мiльярди доларiв...
Та цей дiамант унiкальний не лише вагою. А форма яка чудова - октаедр у октаедрi! Видно шiстнадцять граней, дванадцять вершин, здається, вiн бездонний усерединi, безконечний. Такi в ньому вiдкриваються анфiлади, що от ступни туди - i справдi, перейдеш в iнший простiр, в iнший свiт. А чистий як сльоза... Нi, мама не може собi уявити, який то згусток незвичайної краси. Це треба своїми очима побачити. Як вiн сяє, як грає в ньому свiтло... А ще ж, розказував Туо, в ньому чудодiйно зламуються невидимi силовi лiнiї унiверсального поля - це й дає можливiсть змiщення простору i часу, потрiбна тiльки енергiя для пiдсилення, до того ж енергiя слабка, якiсь невеличкi iмпульси. Вся труднiсть у тому, розповiдав менi Туо, щоб точно розрахувати силу iмпульсу i напрямок дiї. Для цього вiн робить якийсь фiльтр. Ну, та це все таке складне, що нам його важко зрозумiти, а мамi, певне, й не цiкаво.
Так от, пiсля того, як цей нещасний кiнооператор побачив дiаманта, з ним щось таке скоїлось. За кiлька днiв схуд, почорнiв, тiльки очi палали вогнем. Усi думали, що вiн захворiв. Лабан пропонував йому поїхати до Тунiсу полiкуватись. Не схотiв. Ночами бродив по пустелi, i я боялася, що його роздере лев - ще подекуди, кажуть, гривастi трапляються в Сахарi. Але нiчого, походеньки кiнооператора закiнчувались благополучно.
Та одного разу, коли Туо з Лабаном вилетiли на кiлька днiв, а наша колона рушила до нової стоянки, намiченої за сотню кiлометрiв, кiнооператор зник. Хтось сказав, що вiн полетiв гелiкоптером, отож i не шукали. Розташувалися в новiй оазi, повернувся Туо з Лабаном, i виявилось, що кiнооператора з ними не було. Де вiн подiвся? Коли Туо заглянув до ящика, в якому зберiгав свiй ще не докiнчений апарат, усе стало ясно: зник дiамант! Кiнооператор вкрав чудо-мiнерал i втiк...
- Далеко не втече... - сказав Лабан. - Впiймаємо.
Туо страшенно схвилювався, таким я його ще не бачила. I, звичайно, вiн переживав не за багатство, не за грошову цiннiсть. Дiамант для нього насамперед фiзичний прилад, технiчна удача, якої вiн досяг пiсля довгих рокiв напруженої працi на своїй далекiй Фiлiї. Без цього дiаманта йому нiчого й мрiяти про повернення на рiдну планету...
Зарокотав гелiкоптер - полетiли навздогiн. Якщо мама подумає, що в пустелi нiде сховатися, що там усе, як на долонi, то дуже помилиться. Два днi його шукали, i все марно. Як у пiсок провалився! Потiм виявилося, що вiн таки справдi одного разу, почувши гудiння гелiкоптера, зарився в пiсок i перележав, поки не пролетiли. Помiтили його на третiй день у вадi - це такi сухi рiчища, - i викрив його саме дiамант. Чи прорвався рушник, чи вiн похапцем не загорнув його так, як слiд, - мiнерал зблиснув на мить, i цього було досить. Коли гелiкоптер сiв, здичавiлий кiнооператор ще кинувся бiгти. Та куди вже там тiкати знесиленому та ще й з такою ношею! Двоє Лабанових солдатiв наздогнали його вмить, скрутили руки i приволокли до машини. Не кричав, не виправдувався, не просив, тiльки дико поводив очима. Туо взяв свого дiаманта на руки, як беруть дитя, притиснув до грудей. Попросив розв'язати злочинця i дати йому води. Коли той жадiбно напився, Туо спитав:
- Ну, нащо вiн тобi, оцей мiнерал?
Кiнооператор поглянув на нього, як на божевiльного, i нiчого не сказав, тiльки вискалив зуби. Лабан i солдати усмiхнулися, i я їх розумiю. Таке запитання мiг задати лише неземлянин, лише той, хто взагалi не знає, що таке багатство.
Туо попросив Лабана вiдпустити кiнооператора на волю, але той не згодився i, певне, правильно зробив, що вирiшив тримати злочинця пiд арештом. Опинившись на волi, той мiг би змовитися з гангстерами i повернутися сюди... на винищувачах! За таке багатство - мiльярди! - вони б i в пекло кинулись, а не те, що в Сахару. Отож тепер цей виродок ходить пiд охороною двох солдатiв. Учора хотiв пiдговорити їх, мовляв, того дiаманта вистачить на трьох, то вони так його потовкли, що ходить увесь у синяках. Менi його шкода. Бiдолашний, може, вiн i не винен, що свiдомiсть людей отруює багатство? Але якщо й кожен так, то хто ж тодi винен? I вiн же порушив заповiдь божу: не вкрадь. Нi, мабуть-таки, сам вiн i винен.
Через цю прикру подiю у всiх нас зiпсувався настрiй, але мамi хвилюватися нiчого, ми всi, слава боговi, здоровi. Художник усе малює Марту, десятки її портретiв позалишав на пiску - хай, каже, Сахара дивиться на небо Мартиними очима, то, може, воно дощi насилатиме!
Цiлую маму мiцно-мiцно..."
28
"Ура! Ура! Ура! Нарештi знайшли! Нi, мама не зможе уявити нашої радостi... Пiсля довгого кружляння над Сахарою, пiсля безконечних переїздiв - на обрiї вже виткнулись єгипетськi пiрамiди! - пiсля багатьох розчарувань таки знайшли. Чутливий осцилограф, встановлений на гелiкоптерi, ожив, на екранi з'явилися сплески блискавиць: тут, ось тут у надрах пустелi, працює маяк Археоскрипту... Гелiкоптер сiв, Туо з Лабаном узяли прилад i, йдучи по спiралi, визначили мiсце, де закопано Археоскрипт, з точнiстю до кiлькох метрiв. Усi зрадiли, особливо Лабан. Потираючи руки, вiн тупцював по рудому скам'янiлому пiску, як заведений.
- Чує моє серце - тут неоцiненнi скарби для науки! - говорив до Туо i все потирав долонi.
Туо чомусь спохмурнiв, але нiчого не сказав. У мене таке враження, що вiн просто втомився. Навантаження в останнi тижнi було величезне - i фiзичне, i нервове. Але тепер вiн зможе трохи вiдпочити. Хоча де там, тепер вiн заклопотаний iншим - закiнчує монтувати свiй отой просторово-часовий пристрiй.
А екскаватор гуде i вдень I вночi, щелепи ковша так вияснились, що здаються срiбними. Транспортер уже насипав чималу гору пiску, яма глибшає... Хоча б уже скорiше той Археоскрипт! Цiкаво, який вiн? Певне, залiзобетонний цилiндр. П'ятдесят тисяч рокiв... Неймовiрно, мамусю. Це ж буде переворот, вибух в науцi! Досi вважалося, що людська цивiлiзацiя нараховує шiсть - сiм тисяч рокiв, а виявляється, що їй десятки тисяч... Та якщо Археоскрипт закладено п'ятдесят тисяч рокiв тому, то скiльки ж передувало йому?
Щовечора ходимо з Туо далеко в пустелю, скiльки цiкавого i трагiчного вiн розповiдає! Знайшли кiлька тектитiв - рудуватих шматкiв оплавленого скла. Наче кров у них запеклася. Туо каже, що це - свiдки вселюдської вiйни. Страхiтливий бiй мiж Центрумом i Атлан-тидою знищив цивiлiзацiю, вiдкинув її у тьму, i людям, певне, довелося починати все спочатку. Знову продиратися через кам'яний вiк, щоб вiдкрити метали... Гинути в рабствi, створювати релiгiї, мрiючи про справедливiсть... Аж кров холоне, як подумаю, що й зараз людство пiдiйшло до прiрви, що в арсеналах великих держав уже є стiльки руїнницьких засобiв, що вони можуть знищити усе живе на планетi... Хiба це не дикунство?
Туо сподiвається, що Археоскрипт змусить усiх замислитись, а особливо тих, що мають владу. Це, каже, буде таке попередження, не прислухатись до якого можуть хiба що божевiльнi. Туо хоче, коли докопаються до Археоскрипту, скликати сюди в Сахару вчених, полiтичних дiячiв, журналiстiв, щоб на мiсцi побачили все, щоб пересвiдчилися, що це не мiстифiкацiя. Та, зрештою, там будуть, очевидно, такi експонати, яких зараз промисловiсть не випускає... Побачимо. Якби тiльки скорiше скiнчилася оця нервова напруга.
Вечорами йдемо з Туо в пустелю - якомога далi вiд гудiння моторiв. Небо над нами прекрасне: по синьому-синьому шовку блискучi дiаманти, дивишся на них, i в душу проникає щось таке, чого й не висловиш... Може, то вiдчуття вiчностi? Можливо. А доторк Туо сповнює радiстю i щастям. О, як я його люблю! Як менi хочеться слухати його мову, ловити його подих, дивитися в його очi. А вiн останнiм часом чомусь сумовитий, зажурений. Каже: непокоїть його Лабан. I я це добре розумiю. Я й сама бачу - щось у того Лабана є нещире, приховане. Хоч вiн поводить себе з Туо коректно, навiть запобiгливо, але в цьому вiдчувається ледь вловима фальш, навмиснiсть. "Вiн спритно приховує вiд мене думки, - каже Туо, - i я здогадуюсь, що в нього є якiсь потаємнi замiри". Може й так. Але все-таки Туо перевтомився, i йому треба вiдпочити. От як усе скiнчиться добре i вiн по контракту одержить чималу суму - поїдемо в Лiван. Туди, розповiдають, їдуть вiдпочивати заможнi люди з усiєї Європи. В Лiванських горах за Бейрутом можна купити гарну вiллу; катайся на лижах, потiм у машину - i до моря. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин - купайся, температура води не нижче 25-24°. Хiба не рай? I мама туди приїде, правда? Вишлемо грошей - мама й приїде...
А поки що до побачення, мiцно цiлую маму".
29
Це сталося пiзно ввечерi. Раптом замовк гуркотливий мотор екскаватора, i люди почули тишу. Насторожились. Це була не така тиша, коли мотор глушили з технiчних причин, щось у нiй вчулося незвичайне. Ця тиша впала на пустелю, на бiле наметове мiстечко археологiв, як грiм з ясного неба.
- Є! Є!
Кiлька постатей бiгло до наметiв i кричало щосили:
- Докопалися!
- Археоскрипт!
Першим прибiг до розкопу Лабан. Став над краєм i кiлька хвилин мовчки дивився вниз, туди, де з пiску виринула матова вершина пiрамiди. Губи йому смикались, наче самi хотiли щось сказати, та Лабан стискував їх i стояв мовчки. Думки й емоцiї переповнювали його, як достиглi зерна переповнюють гранат. Хiба вiн сподiвався на такий успiх? Вiн вiрив Туо i не вiрив, правда, бiльше вiрив, але все ж... Хто б це мiг сказати напевне, що в глухiй пустелi, далеко навiть вiд караванних шляхiв, пiд скам'янiлим пiском... Стривай... А може, це пiрамiда якого-небудь фараона? Щоб не пограбували наказав збудувати в котлованi i засипати... Ну, що ж, якщо навiть i так успiх буде не менший, нiж у Картера...*
______________ * Картер - англiйський археолог, який 1921 року вiдкрив поховання Тутанхамона.
- Свiтла, дайте бiльше свiтла! - закричав захеканий кiнооператор, ставши на колiно i прилiпившись до окуляра свого апарата. Спалахнуло ще кiлька прожекторiв, кiноапарат застрекотiв, фiксуючи на плiвку розкоп.
Не втрачав часу i патлатий художник. Його чорний олiвець проворно забiгав по аркушу паперу, i найперше над розкопом з'явилася постать Марти, а тодi вже лягли лiнiї самого вершечка пiрамiди, схованої в землi.
Нарештi з темряви на свiтло виринув Туо i Анiта. Дiвчина тримала його за руку, наче боялася, щоб не впав у яму.
Нiби прокинувшись, Фаусто Лабан пiдiйшов до Туо i мiцно потис йому руку. Губи його сiпнулись i заговорили:
- Вiтаю! Вiтаю з успiхом! Це... це... надзвичайно...
Туо кинув погляд на розкоп, на робiтникiв, механiзаторiв, що вiнцем оточили кратер, i тихо сказав:
- Це спiльний успiх...