Ми стояли перед стінними воротами замку. Стіни нависали над нами, колись широкий і глибокий рів був наполовину засипаний зруйнованим валом. Я в замках ніколи особливо не розбирався, але було добре видно, що будували його за принципом рахенсбургу – посередині башти та цитаделі, оперезані захисними стінами. Будували його зі знанням справи, і при вмілій обороні взяти цей замок було б важкувато.
Дивлячись на ці могутні зводи, я відчував величний і жорстокий дух людей, які втілили його в цій споруді. Що ми могли протиставити цьому замку, ким ми будемо для нього, – союзниками, ворогами або просто черговими подорожніми, не гідними жодної уваги? З роздумів мене вивів полковник, який взяв мідяне кільце, прикуте товстим ланцюгом до стіни, і загупав ним в куті залізом ворота. Кожух скептично дивився на замок. Взагалі, вся ця подорож викликала у нього скепсис. Він відчував себе втягнутим у звичайну туристичну подорож з авантюрним ухилом, яка відірвала його від нагальної роботі на фермі. Що стосується мене, то я з задоволенням ухопився за можливість побувати в Німеччині, та ще на таких історичних місцях. Так що серед нашої трійці я, не кривлячи душею, був справжнім шанувальником баварської старовини.
За декілька хвилин наполегливого гупання у ворота, полковник кинув кільце. Ми почекали трохи, і за справу взявся я. Потім, після перерви, у ворота загупав Кожух. Думаю, що в душі він сподівався, що господарі замку давно вже перемерли або подалися до більш цивілізованих місць, і ми повернемося до свого звичного життя. Але, за своєю звичкою, Кожух всі справи доводив до кінця, і тому я був впевнений, що він буде гупати, поки всі покоління тевтонців не вилізуть зі своїх домовин, аби відчепитися від впертого кубанця. Принаймні ми не сумнівалися, що жодне військо у світі не брало цей замок приступом більш настирливо, ніж це робив Кожух.
Минуло не менше ніж півгодини, поки нарешті за стіною щось загриміло, загуло, і зі страшним скреготом над воротами відкрилося невеличке віконце. Там з'явилося обличчя з величезними сивими вусами. Не досить чемно дідуган загорлав:
– Кого там чорти несуть!
Полковник надзвичайно ввічливо розповів про вигадану мету нашого приїзду. Старий пильно подивився на нас з-під кошлатих брів. Мені здалося, що на нас дивиться оживлений портрет Ніцше. Пауза затяглася. Ми вже вирішили, що старий заснув, або, не дай Боже, вмер. Але він несподівано запитав:
– У вас є порох?
– Є.
– Насипте на кам'яний виступ перед воротами жменю пороху.
Полковник дістав з коробки декілька набоїв, розколупав їх і висипав порох на виступ.
– Добре, тепер дістаньте ніж з широким лезом.
Ми з полковником розгублено перезирнулися, потім якось одночасно подивилися на Кожуха. Той потиснув плечима – і в руках у нього несподівано, як у фокусника, з'явився довгий кавказький кинджал у срібних піхвах. Старий задоволено загорлав:
– Встромить його у ворота перед виступом так, щоб у лезі відбивався порох.
Кожух одним рухом всадив кинджал у ворота. У блискучому лезі я побачив суху жменю пороху і наші викривлені обличчя.
Зверху почулося задоволено:
– А тепер дивіться на лезо і запалюйте порох!
Полковник дістав сірники і запалив. На мить лезо перетворилося на яскраве сонце. Я невільно заплющив очі.
Через хвилину я нарешті зміг щось побачити. Я підняв очі вгору. Біля віконця нагорі вже нікого не було. Ворота заскрипіли і повільно розчинилися. Перед нами стояв старий з рушницею в руках. Він полегшено зітхнув, опустив рушницю стволом донизу і урочисто оголосив:
– Граф Гельмут фон Темпельгофбауер. Заходьте, панове, тепер я бачу, що ви люди.