Приватний детектив Джордж Лі, залишивши в ангарі свою “Ластівку” — птахоліт дещо задавненої конструкції, простував бузковою алеєю до вілли, що була стилізована під романтичну древню фортецю із зубчатою вежею в центрі. У лівому крилі будинку Джо і наймав собі помешкання: кімнату з ванною, кухнею та окремим входом. Із зовнішнього, парадного боку, себто з вулиці, вілла й справді здіймалась вельми грізними, футів двадцять п’ять заввишки фортечними мурами, викладеними з грубезного каміння (насправді ж — імітація під дикий камінь), з вузькими, як і годиться, віконцями-бійницями, через які так мало проникало в помешкання світла. З внутрішнього двору-колодязя, у який сонце заглядало лише ополудні, та й то ненадовго, віллу-замок на першому й на другому поверхах оперізували дерев’яні веранди, які вже почав підточувати шашіль і на які виходили двері та вікна сяк-так умебльованих кімнат. А чого варта була назва — “Неприступна фортеця серед океану житейських бур”! Принаймні так рекламував свою віллу її власник розбагатілий акціонер Банч. Дехто, стомлений суєтою Міста, наймаючи тут собі житло, щиро сподівався заховатися за мальовничими зовні мурами від усіх спокус і пороків зурбанізованої до краю цивілізації. Здаючи такі вілли (а їх у нього налічувалося кілька) за чималу плату, містер Банч і справді не відчував ані житейських бур, ні пороків цивілізації… на березі Середземного моря, де в нього була розкішна вілла і яхта в голубій затоці.
Було пів на десяту, літній вечір тільки-но ввібрався в сині сутінки, і після спеки злагідніле повітря приємно бадьорило тіло. З недалеких гір почав скочуватись у долину прохолодний північний вітер, що звався тут на середземноморський кшталт бореєм. Він і остуджував до ранку розпашіле, перепечене за день Місто.
Меланхолійно мугикаючи якийсь банальний шлягер найпопулярнішого в тому місяці співака, Джо піднімався на веранду першого поверху. Друге від східців вікно на веранді, як завжди, затишно світилося (на підвіконні стояла настільна лампа у вигляді соняха), і, як завжди, його сусід по віллі-фортеці Гаррі Бен, з яким він близько так і не познайомився — брак часу! — сидів біля відчиненого вікна і читав книжку. Чи вдавав, що читає.
Джо уповільнив кроки, метикуючи, як би його обминути сусіда. Гаррі Бен був безробітним і при зустрічі неодмінно скаржився на своє лихо. Джо вже почали набридати одні й ті ж розмови з сусідом про двадцять мільйонів безробітних в країні, про те, що він, Гаррі Бен, один із тих двадцяти мільйонів, що йому вже сорок п’ять, а в такому віці знайти роботу майже не світить, адже стільки молодих не знають, де докласти своїх рук і знання, коли… і пішло, і поїхало. А допомогти Гаррі він при всьому бажанні, звісно, не міг.
Але хоч як уповільнюй кроки, проникнути в свої куці апартаменти, обминувши сусіда, було неможливо, а пройти повз нього, не перекинувшись для годиться кількома словами, — і поготів.
— Добрий вечір, Гаррі! — якомога бадьоріше мовив Джо.
Жовтувате, із запалими щоками обличчя Гаррі зблизька ще більше вражало апатією, якимсь отупінням, і на ньому можна було б прочитати цілу сагу про злигодні, яких зазнав його власник.
— Добрий… — мляво відповів Гаррі, і закривши книжку, швидко перевернув її заголовком униз, до підвіконня (“Ховає від мене! — знизав плечима Джо. — Невже сексом чи коміксами захоплюється?”) — Хоча… який він з біса добрий?
Треба було щось казати далі, і Джо сказав те, що говорив учора й позавчора:
— Сидіти увечері біля відчиненого вікна не зовсім безпечно.
— А що може загрожувати безробітному, містере Лі? — здивувався Гаррі. — Адже все найгірше для нього вже залишилося позаду.
— А що говорять на біржі? — для годиться поцікавився Джо, мріючи про ту мить, коли він нарешті зайде до своєї кімнати й зануриться у ванну, повну гарячої води.
— Піднімають нам настрій. — Гаррі взяв з підвіконня і простягнув Джо білий аркуш цупкого паперу: — Ось…
Джо — діватися нікуди — взяв той папір і скоріше з чемності, аніж із цікавості пробіг його очима:
“ДЕКІЛЬКА ПОРАД ТИМ, ХТО ПОЗБУВСЯ РОБОТИ.
ЗБЕРІГАЙТЕ СПОКІЙ.
Хоч дати вихід своєму гніву і корисно для здоров’я, не робіть нічого, що може перешкодити вам у майбутньому влаштуватися на роботу.
ДИВІТЬСЯ ВПЕРЕД, А НЕ НАЗАД.
Будьте оптимістом, не ялозьте минуле. Навіюйте собі, що знайти роботу — це для вас лише питання часу. Отож, зберігайте спокій, упевненість у собі і відважно дивіться вперед. Напускайте на себе вигляд ділової людини, що знає собі ціну, і та ціна ще висока.
Пам’ятайте: навіть ідучи на дно, треба посміхатися і вдавати, що все о’кей, що ви, як і раніше, на висоті”.
— Хм… — прокоментував Джо прочитане і повернув папір.
— Ніяк не можу збагнути останньої поради, — зітхнув Гаррі. — Як це, ідучи на дно, удавати, що ти перебуваєш на висоті?
Оскільки цього не міг збагнути й Джо (він лише стенув плечима), то Гаррі відкрив книжку і знову втупився в неї. Джо переступив з ноги на ногу — далі стовбичити перед вікном було нічого. Та й говорити нема про що, а добрими порадами, які анічогісінько не важать, сусід ситий по горло, — тож детектив пішов верандою до своїх дверей. Стромив великий палець у щілину дактилоскопічного замка (остання новинка фірми Томпсона!). Електронний охоронець, блискавично впевнившись із відбитка пальця, що це господар, безшумно відчинив броньовані двері (зовні вони були закамуфльовані фільонками під дерев’яні) і так само безшумно, зачинив їх, тільки-но господар переступив поріг.
Весело насвистуючи, Джо зайшов до кімнати, зняв куртку, кинув її на диван, розстебнув комірець сорочки, впав у крісло біля каміна і з насолодою випростав ноги. Ху-ух!.. Нарешті він приплив до своєї затишної гавані. Відкинув голову на спинку крісла, напівлежав так якусь мить, насолоджуючись спокоєм та відчуттям, що він вільний аж на цілу ніч, абсолютно вільний, і нікуди не треба йти, і нічого не треба вирішувати, а оскільки він холостяк — то не плачуть діти й не пиляє жінка… Розкіш!.. І Джо смачно потягнувся…
Затишно потріскував стилізований під старовину камін. На полиці — колекція кумедних дерев’яних фігурок лісовиків, водяників, чортів, відьом, домовиків та інших представників нечистої сили минулих століть, за фігурною бронзовою решіткою — весело танцювали невгамовні язички полум’я, лижучи соснові поліна.
В акваріумі плавали яскраві тропічні рибки і переливалися всіма барвами далекого коралового раю… Спалахували сонячні зайчики, мирно хиталися пишні риб’ячі хвости — хотілося ось так сидіти і споглядати за грою рибок та кольорів і ні про що не думати. Розкіш!..
Джо запалив сигарету і голосом вишколеного офіціанта сам себе запитав: “Що містер бажає?..” І своїм, звичайним, відповів: “Каву і… Ні, спершу ванну на годину, потім каву і сон… Одну хвилинку… Сну, будь ласка, годин на десять. Ні, стривайте! Сну замовляю цілу добу. Спати то спати, хай йому чорт! (Вдома він частенько говорив сам із собою — звичка закоренілого холостяка). Хвилинку, — крикнув уявному офіціантові. — Запишіть: вимкнути відеофон аж на цілу добу!
І тільки він мовив це, як почувся мелодійний дзвінок, відеоекран засвітився й на ньому з’явився Х’ю з незмінним значком “КС” на лацкані блакитної форменої куртки.
— Старий… — ліниво озвався Джо, все ще думаючи про ванну, повну гарячої води, каву і сон, — на моєму екрані ти можеш з’являтися і без значка “КС”, адже я й так добре знаю, що ти, Х’юлетт Кларнес, з Кримінальної служби.
Інспектор Х’ю, як завжди, мав заклопотаний вигляд людини, яку геть засмикали невідкладні службові справи.
— Джо, всі мої агенти на ділі, жодного вільного під рукою. Тож чи не візьмешся ти за одну…
— …не зовсім престижну для КС справу? — кисло закінчив за нього Джо, відчуваючи, як конає його виплекана мрія про розкошування протягом найближчої доби.
— Для КС всі справи престижні, але… надто їх багато. — Х’ю зітхнув і з нудьгою закінчив: — А тут ще й привид…
— Звідколи ти став мене вважати за спеціаліста з якихось там патріархальних привидів? — гмикнув Джо насмішкувато, але й не без цікавості. — Та й де ті привиди в наш час?
— Привид, диявол йому в печінку, натуральний!
— Я відчуваю, що ти давно заглядав до тлумачних словників, чи не так? — Чорні очі Джо, сміючись, геть сховалися у вузькі щілини повік, і на кримінального інспектора дивилися лише дві цяточки зіниць. — Ах, у тебе обмаль часу? Тоді тим більше послухай… Хвилинку… — Джо потягнувся рукою до полиці із словниками та різною довідковою літературою, не дивлячись, навпомацки дістав грубезний том і розгорнув його. — Та-ак… Зараз я тебе збагачу. Ага, ось… Слово “привид” цей вельмишановний словник тлумачить так. Значення перше: “Дух померлого, який привиджується людям забобонним або з хворобливою уявою”. Зрозуміло? Не знаю, як ти, а я — не забобонний. І уява в мене не хвороблива. Значення друге: “Персонаж народних казок, легенд і т. ін., який уособлює дух померлого”. Зрозуміло? Значення третє: — “Невиразні, ледь окреслені контури чого небудь”. Значення четверте: “Що-небудь нереальне, часом оманливе”…
— У тебе все? — Х’ю помовчав і швидко запитав: — То як? Береш?
— Гаразд. Заінтригував, — махнув рукою Джо. — Ти, звичайно, знаєш, що я пригодник і живу в прямому значенні цього слова тільки з пригодництва. То що за привид? Сподіваюсь, щось достоту цікаве?
— О так, — чи не вперше за всю розмову всміхнувся Х’ю. — З’являється жінка незвичайної зваби, — хитро підморгнув. — Справжньому джентльмену не познайомитися з таким привидом просто… нечемно.
— Ти потрапив за адресою, старий, адже я не байдужий до вродливих жінок, — це була самоіронія, бо холостяк Джо задивлявся на жінок хіба що на репродукціях картин минулих епох. — Де з’являється цей… ну, кгм… привид?
— Сьомий район, вілла “Двох щасливців”, — швидко, щоб детектив, бува, не передумав, заговорив інспектор. — Як і годиться, ця потойбічна дама робить візити рівно о дванадцятій. Ночі, певна річ. Одне слово, з біса романтична історійка в дусі вісімнадцятого чи дев’ятнадцятого сторіччя. Самби зайнявся, бо небайдужий до вродливих жінок, але… справи. Безмежно радий, що ти згодився познайомиться з потойбічною кралею. Вмикаю на твій екран плівку із записом моєї розмови з місіс Джексон. Подивись і… і бажано, щоб сьогодні ти побував на віллі “Двох щасливців”. Бажаю успіхів, друже!..
Інспектор зник з екрана і відразу ж знову з’явився — це вже пішов запис. З Х’ю була жінка років тридцяти, з маленькими очима і дрібненьким носом, зажурена, передчасно зів’яла. Певно, й замолоду не відзначалася вродою, брала тільки свіжістю, а тепер і геть змарніла, внутрішньо опустилась і від того стала ще сірішою, непривабливішою і, безперечно, негарною. З такою ординарною і буденною жінкою, подумав Джо, може жити тільки дуже затурканий чоловік, котрий із-за роботи і світу білого не бачить, не те що дружини…
— Лінда Джексон, — відрекомендувалась жінка на екрані. — Я мешкаю в Сьомому районі, вілла “Двох щасливців”.
— Симпатична назва, — зауважив Х’ю. — Зізнаюсь, я ще ніколи не бачив щасливих людей. Та ще двох відразу.
— Містере інспектор, повірте мені й моєму горю. Це вілла нещастя, і я проклинаю себе звідтоді, як згодилась перебратися. Хоча спершу, ніде правди діти, раділа, що фірма… така солідна фірма раптом надала моєму чоловікові розкішне житло — окрему віллу. Та ще в Сьомому районі! Наївна! Я скрізь і всюди повторювала: вілла “Двох щасливців”! Вілла “Двох щасливців”! І вірила, що назва вілли символічна, що двоє щасливців — це ми з Майклом. О, яка я тоді була наївна! — Жінка застогнала, як від зубного болю, і якийсь час мовчала, а тоді знову заговорила: — Десь із місяць тому я почала відчувати, що з моїм Майклом щось негаразд. Він і раніше був дуже зайнятий, та все одно знаходив для мене турботливе слово, запитає, бувало, як здоров’я, тощо. І раптом — ніби мене вже й немає поруч. Іноді ж, задумавшись, він шепотів якесь ім’я. І тоді я збагнула: мій чоловік назнав собі іншу, і вона його полонила до безтями.
— Перепрошую, місіс… — Х’ю відкинувся на спинку крісла і мигцем поглянув на годинник. — Ваш чоловік покохав іншу… Що ж, таке, на жаль, буває. Та до чого тут Кримінальна служба?
— Але ж ви не знаєте, у кого він закохався! — із жахом вигукнула жінка. — Він… розумієте, він… заморочив голову моєму бідному Майклу.
— Даруйте, місіс. Ви говорили: вона, а тепер — він.
— Правильно, він. Бо він — привид. Хоч і жіночої статі.
— Гм… — Х’ю співчутливо дивився на відвідувачку. — Хоча привиди, зізнаюсь, не по нашому відомству, але я слухаю вас, місіс Джексон. Як же ви дізналися, що вашому чоловікові… кгм-гм… морочить голову саме привид?
— Якось я прокинулась опівночі, а Майкла поруч немає. Тільки зім’ята подушка. Серце моє стислось, наче відчуло біду. Я поспіхом спустилася в хол першого поверху і обімліла… В пітьмі посеред холу мерехтіло якесь дивне, неземне проміння, а в тому блакитному промінні стояла жінка… Незвичайної, повірте мені, вроди. Як молода богиня, — місіс Джексон густо почервоніла. — Стояла зла розлучниця у мерехтливому світлі і сама була наче сонячне проміння. А Майкл… — вона схлипнула і неприємно шморгнула носом, — мій Майкл укляк перед нею на колінах, простягав до неї руки і щось, як в екстазі, бурмотів… Я скрикнула, годинник відбив удар, і жінка тієї ж миті щезла…
— Вибігла з холу? — ввічливо уточнив Х’ю.
— Ні, ні, вона нікуди не вибігала, — гаряче заперечила місіс Джексон. — Вона не пішла, не сховалась.
— Вибачте, але я не збагну, куди ж вона в такому разі поділась?
— Н-не знаю, містере інспектор. Вона розтанула посеред холу, наче марево. В ніщо перетворилась, повірте мені.
Х’ю кивнув, що він, мовляв, вірить, а сам нетерпляче тарабанив пальцями по столі.
— Майкл накинувся на мене, кричав, що я шпигую за ним, що він і хвилини не може побути сам-один, що… — місіс Джексон затулила руками обличчя, яке аж пашіло, — що ніякої жінки не було, то все мені, мовляв, приверзлося, що я стала занадто ревнива і мені всюди ввижаються суперниці…
Х’ю слухав ніби й уважно, але на обличчі в нього було виразно написано: “Можливо, Майкл і має рацію, адже невродливим жінкам справді скрізь ввижаються суперниці… Бідолашний Майкл!..”
— Даруйте, місіс… А ви певні, що жінка-привид таки була, чи, можливо… гм-гм… то все ілюзія?
— Ви… ви мене ображаєте, інспекторе… містере…
— Х’юлетт Кларнес, місіс.
— Ви мене незаслужено ображаєте, містере Кларнес! — зі сльозами на очах вигукнула жінка. — Привида я бачила, як оце зараз бачу вас. Але наступної ночі я вдала, що міцно сплю, а сама за п’ять до дванадцятої встала. Майкла вже не було в ліжку, і я тихенько спустилася в хол. Я навіювала собі, що минулої ночі все те мені привиділось, примарилось… Так от, з останнім, себто дванадцятим ударом годинника посеред холу в світлому мерехтливому промінні з’явилася та зваблива жінка. І мій чоловік, мій Майкл, затремтів, як божевільний, і почав благати, щоб вона його не кидала…
Жінка хотіла було ще щось додати, але з очей її закрапали сльози, і вона похилила голову.
— Заспокойтесь, місіс Джексон, — зітхнув Х’ю. — Ми неодмінно надішлемо до вас… кгм… спеціаліста з привидів.
— Водилися вони в тебе коли-небудь! — хмикнув приватний детектив і вимкнув відеоекран. — І ось таке можливе у наш двадцять перший вік!
Джо похитав головою…
Об одинадцятій вечора, так і не відпочивши, Джо дістав із сейфа-шафи спецкуртку, яку завжди одягав, коли збирався вночі на діло. Куртка була легка, зручна, майже не відчутна на тілі, хоча кулі її не пробивали. Крім того, високий стоячий комір закривав шию, а довгі рукави в разі потреби перетворювались на рукавиці. На голову натягнув капелюх (на випадок чого він міг захищати голову і лице прозорим щитком, що висувався з-під козирка) і вже хотів виходити, як почувся мелодійний дзвінок і на відеоекрані з’явився Кларнес.
— Ти, напевне, зібрався в Сьомий район на віллу “Двох щасливців?” — запитав він. — Вийди із своєї неприступної фертеці, куди не долітають житейські бурі. Я зараз прилечу до тебе, приватний Дюпене.
— О’кей! Я маю вільних п’ятнадцять хвилин.
— А я буду через сім хвилин.
Вони всміхнулися один одному, і в Джо поліпшився настрій. Х’ю був його давнім приятелем, другом далекої юності, коли вони навчалися разом в одній гімназії. Тоді Х’ю і Джо були майже нерозлучні, сиділи за однією партою, разом гуляли, разом мріяли-фантазували… Чи, залізши в одне ліжко, накривалися простирадлом і засвічували кишеньковий ліхтарик. Завмираючи, уривчастим шепотом читали оповідання Едгара По “Убивство на вулиці Морг” та “Золотий жук”. (Чому під простирадлом, та ще з ліхтариком? А щоб було таємничіше та романтичніше!) І мріяли стати такими ж, як Дюпен, детектив-аматор.
Новоявленими Дюпенами вони не стали, але разом закінчили спеціальний коледж і разом пішли працювати детективами — Х’ю в Кримінальну службу, а Джо вільним митцем, як іронічно він себе величав. Стільки звідтоді води збігло! Не все збулось, про що мріялося, але не все і втрачено. Дещо із своїх мрій втілили у життя — і на тім, як кажуть, спасибі.
Все ще всміхаючись і наперед радіючи зустрічі з другом, Джо вимкнув екран, прихопив футляр з окулярами для інфрабачення, тицьнув пачку сигарет до кишені (палив він рідко, але, йдучи на ніч, завжди прихоплював куриво, так, про всяк випадок) і підійшов до дзеркала, щоб за звичкою здійснити традиційний ритуал — оглянути себе з ніг до голови, чи нічого не забув, чи все гаразд? Із дзеркала на нього дивився середнього зросту, міцний, тренований (хоча вже й злегка розповнілий) шатен, якого хіба що з великої ласки можна було б назвати молодим. Хоча симпатичне, ледь овальне обличчя ще було свіже: далекі предки його були вихідцями з Кореї і подарували Джорджу на згадку про себе й свою батьківщину еластичну смагляву шкіру, жорстку чорну чуприну й темні агатові очі, які, коли він усміхався чи мружився, видовжувалися в ледь помітну щілину… “Оглядинами” Джо лишився задоволений, тож сказав своєму відображенню в дзеркалі:
— Нічого, ще зійдемо за перший уцінений сорт.
Погасивши світло, Джо вийшов на веранду (двері за ним зачинилися автоматично) і якусь мить стояв, вслухаючись у тишу. В такі вечори, самотні, темні та прохолодні, він відпочивав душею. Навіть тоді, коли знав, що на нього може чатувати небезпека. А сьогодні його чекав якийсь патріархальний привид, і Джо почував себе безжурним хлопчиськом. Хоча інтуїція підказувала, що за тим привидом може ховатися не така вже й безневинна історія. Але думати про те не хотілося, всьому свій час.
Джо жив у найвіддаленішому районі — Дванадцятому, куди міський шум-гам не долітав. Дачне місце… За спокій і любив його детектив, тому й оселився саме тут, а не деінде… Пахли матіоли — улюблені квіти, лиш де-не-де блимали ліхтарі, і — ані душі не видно. Та й хто вийде з кімнати, коли зараз демонструється двадцять п’ята (чи двадцять шоста, Джо точно не пам’ятав) серія безконечного детективного серіалу і все населення Дванадцятого району сидить зараз біля телестін, що вже давно замінили колишні ящики-телевізори з маленькими екранами. Детективний серіал Джо не дивився. Як професіонал, він просто терпіти не міг фільмів про свою роботу. “Дилетантщина і суцільна фальш, — відмахувався, коли мова заходила про розважально-пригодницькі фільми. — Та й що ті ділки від кіно тямлять у нашій роботі? Аби примусити всю країну сидіти біля телестін — чого тільки не навигадують!..” Гірше було, що після кожної демонстрації фільмів жахів чи й просто детективних, у яких смакувалися найвигадливіші вбивства й насильства, у Місті різко зростала кількість злочинів. Точно таких, які показувала стрічка.
Отак розмірковуючи про кінозло, Джо заклав руки за спину і походжав хідником сюди й туди. Вулиці перед ним не було, а там, де вона мала бути, зеленіли галяви, чергуючись із куртинами квітів, кущами чи купами декоративного каміння. Звідколи наземний транспорт (і, зокрема, індивідуальний, піднявся в небо, звідколи легкі зручні птахольоти — надійні й дешеві — замінили смердючі автомобілі, зникла асфальтова броня доріг та вулиць. Та, власне, зникли за непотрібністю й самі дороги в прямому значенні цього слова, а вулиці лишилися тільки в центрі Міста, для пішоходів. У приміських дачних районах їх замінили хідники обіч будинків.
Над сусідніми віллами безгучним кажаном мигнув птахоліт, на мить блиснувши металом в світлі ліхтаря, і завис над Джо. З освітленої кабіни, на якій яскраво горіли літери “КС”, визирав Х’ю. Птахоліт (серія “Стриж”) був маленький, двомісний, такі затишні, легкі, безпечні в кермуванні літальні машини дуже полюбляв Джо. Металевий птах опустився біля детектива, висунув три тонкі пружинисті ноги й безшумно став на них. Кабіна відчинилася, з неї висунувся трап. Джо піднявся в птахоліт, Х’ю зачинив за ним двері кабіни, “Стриж” підстрибнув, втягнув у себе ноги і, роблячи півколо, почав набирати висоту. З боків у нього висунулись невеликі крила, політ став плавним і майже нечутним.
— Мені сьогодні негадано випало щастя — виявився вільний вечір, — озвався Х’ю, коли машина вже лягла на потрібний курс і управління взяв на себе автопілот. — Начальство терміново вилетіло в столицю, а друге начальство, домашнє, гостює в матері. Там і заночує. Тож я вирішив відікласти все до диявола і…
— …і, скориставшись відсутністю дружини, майнути до звабливого привида, чи не так? — Джо радів, що проведе вечір з приятелем. — Тим більше, якщо вірити місіс Джексон, привид таки з біса гарненький. Але остерігайся, щоб бідолаха Майкл, бува, не приревнував тебе.
— А що таке… ревнощі? — здивувався Х’ю. — Зізнаюсь, я вже давно не заглядав до словника маловживаних слів.
— Слово “ревнощі” не стало маловживаним навіть у наш час. Ну, а що воно означає, то це… м-м… сумнів у вірності, коханні, підозра у подружній зраді, — почав пригадувати Джо. — Ревнувати, як тлумачать словники (пошлюсь на них, бо особисто на практиці я ще не випробував, що таке ревність), так ось, ревнувати — це значить вважати кого-небудь суперником у коханні. От Майкл і сприйме тебе за свого суперника. Або твоя дружина сприйме цей візит за зраду подружньої вірності, містере інспектор.
— Дякую. Просвітив. Тільки я, здається, байдужий моїй дружині. Не ревнує і не ревнувала мене ніколи.
Агатові, наче вкриті легким туманцем, очі детектива іронічно блиснули на Кларнеса і сховалися у вузькі щілини.
“Стриж” зробив крутий віраж і пішов на зниження.
Внизу пропливали будівлі Сьомого району. Джо хоч і бував тут не раз, та все ж із цікавістю дивився вниз, де темніли дахи й кущі та матово блищала вода в промінні місяця, що вже зійшов над горами. Сьомий район був чи не найоригінальнішим приміським районом — негусто заселеним, з острівцями незайманої природи. Мешкали тут здебільшого художники, артисти, музиканти, скульптори, викладачі коледжів, інженери, менеджери середньої ланки, невисокі урядові службовці тощо. І вілли тут були різні — двох однакових не побачиш, часом аж надто химерні й оригінальні. Кожен будував на свій смак, силкуючись не бути схожим на сусіда, а то й перевершити його фантазією або дивацтвом. Тому кожна вілла мала свою персональну назву (теж, як правило, дивакувату й химерну, щоб ошелешити сусіда чи гостя). Одно— й двоповерхові вілли здіймалися у вигляді сторожових веж, звичайних сільських хат, хиж, куренів, індійських вігвамів, ескімоських іглу, арабських шатрів, найрізноманітніших юрт, а то й геометричних фігур — квадратів, прямокутників, кубів, овалів тощо; космічних кораблів, ракет, супутників, а також гігантських птахів, тварин. Траплялися й ні на що не схожі — нагромадження бозна-чого, і невідомо було, як там, усередині, можна жити й відпочивати.
Птахоліт знизився над однією галявою і, виставивши три ноги, став у густій тіні дерев. Х’ю із Джо спустилися по трапу і зупинилися, прислухаючись та придивляючись. Всюди було тихо, як у пустці, наче й не жили тут люди, лише де-не-де світилися вікна. Місяць піднявся вище, із жовтого, неяскравого став сліпучо-білим, і від дерев, кущів та будинків лягли чорні різкі тіні.
За сотню кроків від них, край галяви, стояла на насипному цоколі, обкладеному диким камінням, двоповерхова сільська хата — дивовижної навіть для цих країв архітектури. Нижня хата — з верандою, що спиралася на стовби, — мала чотирикутний дах, а на ньому стояла друга хата, точнісінько така сама, тільки трохи менша. І теж з верандою. Вілла, як і більшість сучасних будівель, була збудована з мелітопласта — цього універсального будівельного матеріалу двадцять першого сторіччя — надміцного і надлегкого, але імітованого під глиняні стіни і солом’яний дах.
“Де я бачив такі двоповерхові селянські хати з верандами, криті рисовою соломою? — подумав Джо і нарешті пригадав: — В Індії. Здається, так будуються бенгальці”.
— Прошу, — жестом запросив його Х’ю. — Це і є вілла “Двох щасливців” — місце перебування звабливого привида, якщо він тільки не є плодом ревнивої фантазії місіс Джексон. О дванадцятій привид має з’явитися, тож не будемо гаяти часу.
Тримаючись затінених місць, вони обійшли віллу і через дірку в огорожі проникли всередину. Східцями в цоколі піднялися до дверей, що виводили у внутрішній двір. Всюди панувала тиша.
Двері були замкнені, та Х’ю, з хвилину поморочившись, відімкнув їх, хоч замок і був оригінально-хитрий.
— Дещо й ми тямимо, — похвалив він сам себе.
— Діємо, ніби нічні злодії, — невдоволено буркнув Джо, котрий у таких питаннях був аж надто делікатний.
— Пусте! Зате повна гарантія, що привид не буде люб’язно попереджений про наш прихід.
Прислухалися — тиші начебто не сполохали. Прошмигнули в коридор, зачинили за собою двері. В темряві вдягли окуляри нічного бачення, проминули кілька бічних дверей і зрештою зайшли у майже квадратний хол першого поверху.
— Цок-цок, цок-цок… — м’яко гойдався маятник великого, в ріст людини, годинника і золотом спалахував при місячному світлі, що лилося в хол через вікна.
— Гадаю, що привида ніхто не попередив про наш прихід, і він продемонструє нам опівночі свою чарівну звабу, — прошепотів Х’ю. — Особисто я коханням ситий по зав’язку, бо вже двадцять років ходжу в сімейному ярмі, а ти, Джо, гляди, не піддавайся чарам.
І тільки Х’ю сказав оте “не піддавайся чарам”, як почулися тихі, скрадливі кроки.
Детективи насторожились, завмерли, але хоч скільки вслухалися в нічну тишу, кроки більше не повторились.
— Вчулося, — буркнув Х’ю. — Будемо влаштовуватись, бо рандеву з привидом може й затягнутися.
Хол був просторий, з трьома широкими вікнами у внутрішній двір. Під протилежною од вікон стіною, неподалік дерев’яних східців, що вели на другий поверх, і стояв у ніші той самий старовинний годинник. Ліворуч од годинника, біля виходу в коридор, вишикувались м’які меблі — так званий сектор відпочинку. Праворуч, напроти глухої стіни без єдиного вікна (здається, з боку вулиці) зі смаком групувалися кадоби, імітовані під пні різних дерев, у яких росли маленькі деревця та кущі (серед них були й карликові японські сосонки). Посеред кімнати було прослано товстий та м’який килим ручної роботи, а трохи від центру килима знаходився маленький столик з вазою, в якій біліли айстри.
Хоч зовні вілла і була закамуфльована під селянську хату, всередині все було цілком сучасне. В центрі високої стелі сяяла в місячному промінні кришталева люстра.
На стіні, під якою стояли меблі, висіли величезні фотографії якихось химерних, схожих на посланців з інших планет, істот з антенами на головах. Придивившись, Джо збагнув, що то в тисячі і тисячі разів збільшені фотографії термітів. Тому й здавалися вони фантастичними чудовиськами зі страхітливими щелепами. Тут же висіли майстерні фотоетюди грибів чи “цукрових голів”. Джо мимоволі замилувався ландшафтом з термітниками, тож коли почувся легкий жіночий кашель, не встиг заховатися, а так і залишився стояти на місці, сподіваючись, що в напівтемряві непорушні предмети в око не впадають,
Х’ю встиг притулитися спиною до стіни.
Ще мить — і в холі з’явилася жіноча постать у білому, довгому, аж до п’ят вбранні. Зайшла вона з коридора нечутно.
Тримаючи у витягненій руці якийсь круглий предмет (“Чашка? — здогадався Джо. — Напевне, з водою? Виявляється, і привиди п’ють…”), підійшла до годинника, постояла задумливо. А тоді зненацька стукнула кулаком по годиннику і сказала з відразою:
— Сидиш, писана красуне? Майкла мого очікуєш? Тільки дарма гнешся в годиннику, чоловіка тобі я все одно не віддам. Хай я не така вродлива, як ти, але я — жива жінка. А ти… ха-ха… безтілесний дух! Пху, і все! А жива й гаряча жіноча плоть — це таки жіноча плоть, а не якийсь там туман… Безтілесним духом земний чоловік довго ситий не буде. Навіть якщо той дух і вродливий. Ось так, красуне, раджу тобі вилізти з годинника і йти звідси геть!
Постать у білому сплюнула і, тримаючи поперед себе чашку, почала підніматися східцями на другий поверх, щось бурмочучи.
Детективи почекали, доки вона зникне, і ледве стримались, щоб не зареготати вголос.
— Мені здається, що місіс Джексон… — обережно почав Х’ю, та Джо його перебив:
— Тобі не здається, а так воно й є. Перед тим, як іти сюди, я дістав довідку: місіс Джексон лікувалася в невропатолога. Та й зараз його відвідує.
— Ф’ю-у-уть!.. — стримано свиснув Х’ю. — Пацієнткам невропатологів завжди ввижається всіляка чортівня з потойбічного світу!
— Можливо… — Джо помовчав, роззираючись. — До півночі ще залишилося п’ятнадцять хвилин, давай посидимо.
Детективи зайшли за кадоби з рослинами і сіли на грубезні дерев’яні стільці, теж імітовані під пеньки з потрісканою, зарослою мохом корою. Звідти добре проглядався хол, а кадоби надійно маскували. У всьому будинку, як і перше, стояла непорушна тиша, тільки ледь чутно лунало в пітьмі: цок-цок, цок-цок…
Інспектор вмостився зручніше і всміхнувся:
— Ну, ваша величність білий королю, будемо чекати.
Х’ю десь почув чи вичитав, що детектив — це шахова гра, у якій завжди беруть участь чорний король — злочинець і білий король — сищик, чорна королева — підсобниця злочинця й біла — потерпіла. І часто користувався в розмові цією термінологією.
— То кого будемо чекати, ваша величність: чорного короля чи такого ж кольору її величність?
— Чорну королеву, адже привід — жіночої статі.
— Чорну, то й чорну. — Х’ю випростав ноги, але відпочити не вдалося. Десь на другому поверсі почувся невиразний шум, наче рипнули пружини, і все стихло. Джо не зводив погляду зі східців, що вели на другий поверх: Майкл (якщо він тільки вдома і якщо все те, про що говорила місіс Джексон, правда) мусив от-от спуститися вниз.
За десять до дванадцятої на другому поверсі знову рипнуло. Вгорі хтось скрадливо йшов, намагаючись не шуміти. По хвилі-другій кроки почулися ближче… ще ближче.
Та ось уже зрозуміло стало, що східцями з другого поверху спускається чоловік, спершу вони побачили його ноги в домашніх капцях, потім з’явилися смугасті піжамні штани, і по хвилі Майкл Джексон уже був у холі. Під піжамною курткою біліла сорочка, Майкл на ходу затягував вузол краватки, чепурився (теж на ходу). Він наче боявся запізнитися. Був це середнього зросту чоловік тридцяти з чимось літ, нічим не показний зовні — ні видом, ні статурою. Ординарний чоловік, яких багато зустрічаєш на вулиці і на яких не звертаєш уваги — заклопотаний службовець, та й годі. І коли на щось можна було звернути увагу — то це на його руки. Довгі, тонкі й чутливі пальці його рук не мали спокою: то щось пригладжували, то поправляли, то неспокійно металися в пошуках якогось діла… Рухався Майкл обережно і сторожко, наче остерігався когось сполохати.
Спустившись у хол, він роздумливо постояв, обвів замисленим поглядом хол і, певно, заспокоївшись, сів у крісло, що стояло трохи збоку від годинника. Сів, зітхнув, ще раз підрівняв краватку і завмер. Тільки білі тонкі пальці нервово перебирали невидимі клавіші на бильцях крісла. Із вікон навскіс падало місячне світло, і в тому світлі обличчя його здавалося дуже блідим. Коли до дванадцяти лишалося дві хвилини, він нетерпляче засовався в кріслі.
З легким шипінням годинник почав відбивати північ.
Джо невідь чому здригнувся й напружився. “Містика!” — сердито дорікнув собі подумки. Х’ю теж засовався, а Майкл аж підстрибнув у кріслі. Але на третьому ударі знову сів, на шостому схопився, посмикав чогось краватку, оглянув себе, як перед дуже важливою аудієнцією, пробіг долонями по ріденькій зачісці й глибоко зітхнув.
І зненацька з останнім, дванадцятим ударом годинника посеред холу, якраз де лежав килим і стояв столик з букетом айстр у кришталевій вазі (квіти, як відзначив Джо, були свіжі, поставлені, очевидно, звечора), забіліла яскрава пляма. На очах вона більшала, ширшала, яскравішала, потім почала видовжуватися — і раптом у тому овалі виникла вона.
Вигулькнула нізвідки. З нічого. З небуття. З повітря. З простору. Наче матеріалізувалася з невидимих атомів… Спершу вималювалися обриси голови і плечей, потім жіночий силует, що просвічувався наскрізь, з легкими контурами рук, стегон. Контур на очах густішав, рельєфнішав, робився випуклим, об’ємним і, безперечно, тілесним. Все це дивне народження з нічого відбулося за якусь секунду, і ось уже посеред холу стояла жінка — цілком реальна, земна і… І в той же час якась фантастична.
Була вона висока, довгонога, вдатна станом, пружна й молода. І сильна, принаймні таке складалося враження. Тіло її було повне зваби і снаги. Світле волосся розсипане по плечах і злегка відкинуте назад, так ніби в обличчя жінці повівав теплий ласкавий вітерець. Незнайомка мружилась, наче проти сонця, а на гарно окреслених м’якими лініями губах блукала привітна усмішка. У ясних очах — трохи здивованих і від того ще привабливіших — було стільки радісного блиску, немовби вона щойно з’явилась на світ білий і всміхається; як-бо гарно жити! Було в її очах, усмішці, у всій постаті щось від дорослої жінки, котра вже знає свої принади, і в той же час щось від наївної дівчини, яка тільки-но розквітла і відчула, що вона всім подобається і світ подобається їй.
Було незнайомці літ двадцять п’ять.
Вона була з тих жінок, на яких лише раз глянеш і — заусміхаєшся, радий трепетному життю, що у всій своїй юній довершеності постало перед тобою. І довго потім у тебе, як згадаєш її, затишно і спокійно на душі, і ти полегшено думаєш (забувши в ту мить про одноманітну сіру прозу життя): а хороше все ж таки на світі білому!
З кожною секундою в холі світлішало, і зрештою стало видно, як удень, і можна було роздивитися кожну рисочку на її лиці. Посередині холу стояла жива людина, до якої хотілося доторкнутися.
Х’ю і Джо переглянулись і одночасно звели брови — очі їхні були повні захоплення, обидва з бентежною насолодою вдихнули ледь уловимий запах якихось незвичайних парфумів, що линув од сонячної жінки у світлому овалі.
— Дже-енні… — У голосі Майкла забриніло стільки радості і водночас печалі та безнадії, що детективи аж розм’якли. — Дже-енні, здрастуй!.. — вигукнув він з відчаєм і тугою і ще з чимось таким, що й збагнути годі було.
Джо подумав:
“А що, коли це… Ні, я не можу повірити в потойбічну чортівню, якою двісті чи триста років тому лякали наївних простачків. Ні і ще раз ні. А що, коли це лиш мрія Майкла Джексона? Не чорна королева детективу, а — мрія. Мрія про любов, про щастя, яких у нього не було. Мрія, котра якимось дивом може матеріалізуватися?..”
Жінка-привид на привітання Майкла не відповіла.
— Ти, як завжди, мовчиш, Дженні, — гірко вихопилось у Майкла. — Чому ти не хочеш зі мною говорити? Скажи… хоч одне-єдине слово. Я ще ніколи не чув твого голосу, Дженні…
Жінка мовчала, наче була в іншому світі, наче між ними стояла хоч і прозора, але непробивна стіна.
— Я виглядаю тебе цілий день… Такий довгий-довгий день і ще й вечір виглядаю тебе, а ти… мовчиш.
Жінка дивилась кудись повз Майкла Джексона і всміхалася комусь іншому, невидимому. Дарувала усмішку щасливішому за Майкла. І здавалось, що нечутний у холі вітер, м’який і ласкавий, тріпоче її світле волосся, а невидиме тут сонце — сонце іншого, щасливішого світу, про який усі мріють, але який не кожному дано, пестить її вродливе лице.
— Я люблю тебе, Дженні! — у відчаї вигукнув Майкл. — Хіба ти не відчуваєш, хіба не здогадуєшся? З тієї першої ночі, коли я випадково йшов холом, а ти раптово з’явилася переді мною, життя без тебе мені не життя. І сонце’без тебе мені не сонце, і білий день без тебе не білий день. Жду півночі, як найбільшого у світі, х щастя, щоб побачити тебе. Але як довго, як неймовірно довго чекати півночі і як мало тебе бачу.
Жінка дивилась кудись повз Майкла і всміхалася комусь невидимому.
— Дже-енні… — простягнувши руки, що злегка тремтіли, Майкл повільно, наче сліпий, наближався до жінки. — Дже-енні… Я вдячний тобі й за те, що ти хоч з’являєшся до мене. Я тебе бачу щоночі і тим щасливий. Тепер я знаю, для чого живу. Чекати півночі, щоб подивитися на тебе, на твою сонячну усмішку. О, який я щасливий тепер!
На східцях, що вели на другий поверх, стояла у білій нічній сорочці його дружина і безгучно плакала — видно було, як здригалися її плечі, і сама вона в ту мить теж була схожа на привид.
У годиннику почулося легке шипіння.
Видиво хитнулося.
— Дженні, пострива-ай!!! — крикнув Майкл. — Я ще хочу тебе бачити. Не йди, не залишай мене самого. Адже в мене немає нікого, крім тебе, (його дружина, прикусивши зубами руку, щоб не закричати, метнулася назад, на другий поверх). Я люблю тебе! Я не можу без тебе! Скажи мені, як же до тебе дійти? Де починається дорога, що веде до тебе, у твій сонячний і щасливий світ?
“Якби-то хто знав, де та дорога, якою можна дійти до своєї мрії, — зітхнув Джо, і йому чомусь стало сумно, невимовно сумно.
Х’ю випростався, надав собі суворо-офіційного вигляду охоронця закону і ступив крок із свого сховку.
— Всім стояти! — крикнув він, певно, адресуючи свою команду не тільки Майклу, а й жінці-привиду. — Кримінальна служба! (На лацкані його піджака засвітився значок “КС”).
— Як ви посміли вдертися в моє житло?! — ніби пробудившись зі сну, вражено вигукнув Майкл. — Геть звідси! Мій дім — моя фортеця!
— Перед законом і фортеці відчиняють брами! — жорстко сказав Х’ю. — Іменем закону я…
— Але Дженні не ваша, — відступаючи від інспектора, заволав Майкл. — Вона моя! Чуєте, моя! Я нікому її не віддам, нікому! Тут немає ніякого криміналу!
— А це ми і хочемо з’ясувати, — озвався Джо, теж виходячи із засідки. — Спокійно, Майкле Джексоне, ми й справді зайшли сюди іменем закону. Дженні ніхто в тебе не забере. Ми лише хочемо з’ясувати деякі обставини стосовно жінки-привиду.
Але Майкл, не ззернувши на нього уваги, кинувся до жіночого силуету, що вже почав блякнути, розмиватися, як тільки годинник відбив чверть на першу.
— Дженні, постривай, я ще не все сказав!
Та коли годинник відбив чверть і мелодійний переливчастий дзвін повільно розтанув у холі, жінка в ту ж мить зникла.
— Дженні, приходь завтра! — кричав Майкл до світлої плями, що невблаганно танула посеред холу. — Я чекатиму тебе завтра, чека-атиму-у…
Та ось світла пляма згасла. З усіх кутків насувалась глуха пітьма (місяць, певно, зайшов за хмари), і вже ніщо більше не нагадувало, що секунду тому тут було. Тільки м’яко гойдався сюди й туди маятник: цок-цок, цок-цок…
— От і все, — зітхнув Майкл.
Тим часом інспектор Х’ю увімкнув ліхтарик, поклав його на столик так, щоб вони утрьох опинилися у світлому колі, і звернувся до Майкла суворим, офіційним тоном:
— Іменем закону я заарештовую вас, Майкле Джексоне! За зв’язки з потойбічними силами у вигляді привиду.
— А ви упевнені, інспекторе, що це потойбічні сили?
— Те, що ми спостерігали, є чортівнею, диявольщиною, містере Джексон! А закон завжди стояв і стоїть на боці людей. Людей, а не нечистої сили. І в даному випадку я мушу застосувати закон!
— Облиш, Х’ю, чортівню і заспокойся, — озвався Джо. — Згадай краще, у якому віці ми живемо. І потойбічні сили тут ні до чого. Вони назавжди залишилися у минулих віках, коли у них вірили.
— Гаразд, коли це видиво не чортівня, тоді що це таке?
— Щось зв’язане з наукою, — обережно висловив припущення Джо. — Ми, на жаль, не знаємо природи цього феномена, тому й лізуть нам у голову всілякі думки про містику.
— Розберемося, Джо. Але — потім. А зараз я мушу арештувати містера Джексона. Так велить мені почуття обов’язку. — Х’ю повернувся до Майкла: — Привид руйнує вашу сім’ю, містере Джексон.
— Але до моєї сім’ї Місту немає діла. Принаймні воно раніше ніколи не цікавилося мною. То чому мене арештовують?
— Тому! — майже крикнув Х’ю. — Хоча б тому, що привид порушує порядок. І взагалі, я попрошу вас, містере Джексон, не дискутувати зі мною. Я при виконанні службових обов’язків і маю іменем закону оберігати в Місті порядок і спокій. Я змушений буду арештувати і привид, щоб доставити його в Кримінальну службу.
Джо засміявся.
— Але як ти його арештуєш?
Х’ю на мить розгубився, але швидко знайшовся.
— Будь певен, спеціалісти зуміють дістатися до привиду. Але то вже не мій клопіт. Мені службою ввірено охороняти в Місті порядок, і я виконаю свій службовий обов’язок! Привид може викликати в Місті паніку, а це — непорядок. Тому його треба негайно ізолювати від суспільства.
— Х’ю, залиш цього вродливого привида під мою відповідальність.
— Гм… — Х’ю завагався. — Але яка з тебе відповідальність, якщо ти — приватна особа?
— Але ж не хто інший, а саме ти довіряєш цій приватній особі, — Джо тицьнув себе пальцем в груди, — довіряєш найскладніші справи. І ця приватна особа ще ніколи тебе не підводила. Чи не так?
— Ти маєш рацію, Джо, але… — інспектор знову завагався. — В даному випадку справа неординарна. І я не можу ризикувати своєю репутацією.
— Розумію: дружба дружбою, а служба службою?
— От і добре, що ти розумієш, а тому й не гнівайся на мене, — вже примирливо сказав інспектор. — Ми не знаємо природи чи принципу дії цього привиду. А раптом станеться непередбачене?
— Що саме?
— Привид вирветься на волю і піде гуляти Містом.
— Гаразд, я все беру на себе.
— Ні, ти уяви, що зчиниться тоді в нашому зразковому Місті! Чутки, страхи, сум’яття… Почнуть хтозна-що говорити. А дійде до начальства, що я знав про привид і не ізолював його, а випустив у Місто, як джина з пляшки, — не носити мені цього значка, — показав на лацкан куртки, де світилися букви “КС”. — Ще мені потім і політику пришиють, бо чортзна, чим дихає цей привид, адже про його політичну платформу в нього на лобі нічого не написано.
— Та ти що? — Джо і сміявся, і дивувався водночас. — Привид і політика? Більшого б у тебе клопоту не було!
— А раптом цей привид та лівих переконань, га? — зловісним шепотом запитав інспектор й, оскільки Джо мовчав, переможно закінчив: — Ось так. А в мене, сам знаєш, сім’я, дружина, три дочки і четвертий син. Сімейка ого-го, її треба одягати, годувати і теплі місця дітям у житті шукати. Одне слово, без роботи мені аж ніяк не можна лишитися. Я — не ти, котрий сам за себе відповідає.
— Розумію, — кивнув Джо. — Отож буду діяти під егідою твого шановного відомства, але все беру на себе. На випадок чого — твоя хата скраю. Годиться?
— Авжеж! — Х’ю повеселішав. — Але ще одна умова. Точніше — наказ. Усе тримати в таємниці і, як вогню, остерігатися преси. Про привид їм — ані слівця. А тепер — починай!
І Х’ю, сівши у темряві на диван, усім своїм виглядом дав зрозуміти, що виднині “його хата скраю”. Приватний детектив Джордж Лі мусить діяти на свій страх і риск. А він, інспектор Х’юлетт Кларнес, просто буде спостерігати в затінку і, коли що непередбачене виникне, залишає за собою право втрутитись у хід подій.
— Вона… ну, Дженні, з’являється щоночі? — підійшов Джо до Майкла, який упродовж усієї розмови двох детективів залишався байдужим і стояв осторонь з похиленою головою. — Заспокойся, старий, — Джо говорив м’яко, навіть з нотками співчуття чи жалю в голосі, як говорить лікар з безнадійно хворим, — вона неодмінно ще до тебе повернеться.
— Вночі. І тільки о дванадцятій, — тонкі пальці Майкла, виразні й неспокійні, знову забігали, ніби щось шукали. — Я кілька діб невідлучно просидів у холі. Думав, а раптом? Але — ні. Дженні з’являється тільки о дванадцятій ночі і тільки на чверть години.
— А куди вона потім зникає?
— Не знаю. Дженні завжди з’являється нізвідки і в нікуди йде. І хоч скільки я просив її, хоч скільки благав затриматись бодай на п’ять хвилин або частіше приходити — вона невблаганна. Тільки чверть години, ані секунди більше.
— Який у неї голос?
— О-о, якби ж то мені вдалося хоч раз почути її голос, я був би найщасливішою людиною у світі! — Майкл помовчав і раптом закричав: — Вона завжди мовчить, і все кудись дивиться, і все комусь посміхається! Мене ніколи не помічає. — Він обхопив голову руками. — Я не знаю, що мені робити, вона ніколи, ніколи не звертає на мене уваги, а я ж її люблю. Розумієш — люблю.
— Розумію, — кивнув Джо. — А ти, Майкле, ніколи не пробував до неї хоча б доторкнутися?
— А чому?
— Н-не знаю. Напевне, не вистачило хоробрості. Адже вона жінка не така, як усі. Вона — не проста.
— Цікаво, а яка ж вона?
— Така… незвичайна. — Майкл подумав мить і закінчив упевнено: — Вона неземна. Таких жінок, як Дженні, немає більше на Землі. Вона єдина у всьому світі.
— Майкле, старий, ти ніколи не замислювався над тим, що таке Дженні? Можливо, як казали наші предки, це — привид.
Х’ю у пітьмі перестав сопіти, певно, насторожився, вчувши слово “привид”.
— Неправда, вона жива!
— Гм… Нехай так. Але як ця особа, якщо вона жива, може з нічого з’являтися і в ніщо зникати?
— Саме так! — вставив з темряви Х’ю.
— Не знаю… — Майкл знизав плечима. — Я думаю, тому, що вона — неземна. З іншого світу.
— Припустимо й це. Але чому вона з’являється лише в цьому холі? І лише рівно опівночі? І лише на чверть години?
Джо крокував холом сюди й туди, то з’являючись у світлому колі ліхтаря, то зникаючи з нього, але, маючи окуляри нічного бачення, навіть з пітьми уважно спостерігав за Майклом.
— Не знаю… — бурмотів Майкл. — Я думав над цим, та відповіді не знаходив. Але певний, що вона — неземна жінка. Вона з іншої галактики.
— Гм… фантастикою захоплювався, старий?
— Було…
— Воно й видно. — Джо помовчав і зупинився так, щоб його лиця не видно було, але щоб він сам добре бачив Майкла. — Як і коли ти вперше побачив Дженні, будемо так називати привид?
— Одного разу я прокинувся за три хвилини до дванадцятої ночі. Мені захотілося пити, і я спустився вниз… Коли йшов холом, годинник саме пробив північ, і тут я побачив незвичайну жінку. В першу мить подумав, що я сплю.
— І відтоді ти щоночі ходиш до неї на побачення?
— Так, без неї я вже не можу. Мені здається, що знаю її давно, все своє життя.
— До речі, хто тобі сказав, що її звати Дженні? — запитав із пітьми інспектор Кларнес.
— Вона сама мені про це сказала.
— Але ж ти щойно запевняв, мене, що вона ніколи з тобою не говорить! — вигукнув Джо.
— Дженні сказала мені про це уві сні.
— Вона ще й приходить до тебе у сни?
— Іноді… — Майкл посміхнувся (чи не вперше за всю розмову). — І навіть зрідка уві сні говорить зі мною. Але наяву — ніколи.
— І давно ти… ну, зустрічаєшся із Дженні?
— Майже місяць.
Джо подумав і махнув рукою:
— Гаразд. Іди спати, Майкле.
— Після зустрічі з Дженні я ніколи не сплю. Я тільки лежу і вдаю, що сплю.
— Тоді йди ляїай і вдавай, що спиш. А ми тут… посидимо ще трохи.
Майкл покірно рушив, та нараз зупинився і рвучко повернув голову.
— А ви нічого лихого не вчините Дженні?
— Ми прийшли сюди не для того, щоб забрати в тебе Дженні. — Джо підійшов і легенько поплескав по плечі Майкла, що злякано дивився на нього. — Заспокойся, старий. Хоч я, наприклад, і холостяк, але жінки мене ніколи не цікавили. А мій колега, — кивнув він у той бік, де сидів на дивані Х’ю, — має дружину, яку дуже-дуже любить… (Х’ю в пітьмі хмикнув). Тому вважай, що Дженні твоя…
— Моя… — Майкл усміхнувся і пішов на другий поверх, вигукуючи:— Моя, і нікому її не віддам! Моя, і нікому її не віддам!
— Що ти тепер скажеш, детектив-аматор? — ступив в освітлене коло інспектор Кларнес. — Кіно, чи не так? Як^ тобі її величність чорна королева?
— Здорово! — вигукнув Джо. — Такого я ще не бачив. Ефект вражаючий! Я навіть ладен на якийсь час повірити, що привиди й справді існують… Неземна жінка, як називає її Майкл, постає з нічого. І постає як жива.
— Той Майкл — звичайнісінький псих!
— Бідолашний Майкл, — зітхнув Джо. — Він втратив голову від любові до цього видива. Шкода, але він загине…
— Гаразд, із ним ясно. Він уже не від миру сього. А ми? Ми здорові, ми скептики, а от я не міг відірвати очей від того привиду.
— І я теж, — зізнався Джо. — Хоч не особливо звертаю увагу на жінок.
Так перемовляючись, вони уважно вивчали хол.
Простукали стіни, прискіпливо обдивилися вікна, згорнули килим і дослідили підлогу, оглянули східці, що вели на другий поверх, але ніде й нічого підозрілого не виявили і знову зійшлися біля столика.
— Привид зникає десь тут, не користуючись потаємним ходом або чимось подібним, — підсумував оглядини Джо. — Я кажу: привид, хоча в існування їхнє, зізнаюсь, не вірю. Привидів немає, як немає й потойбічних сил. Тут криється якась загадка. Та жінка, що отут демонструвала нам свою вроду, — безтілесна, вона дух. Ніщо.
— То що ж це — фокус? — здивувався Х’ю. — Ілюзіон? Оптичне явище?
— Можливо, і явище, — сказав Джо. — Явище, яке ми поки що не можемо розгадати. Але на те й таємниці, щоб їх розгадувати.
— І все ж, хто ця безтілесна красуня? Реальна особа чи…
— Цього я не знаю, але гадаю, що скоро дізнаюсь. Цей пресимпатичний привид мене дуже зацікавив. Та й Майкла треба рятувати: ще тиждень-два таких рандеву з привидом, і бідолаха переселиться до психіатричної клініки.
Говорячи це, Джо підійшов до годинника і поляскав по ньому рукою.
— Старовинна робота. Швейцарська фірма, кінець вісімнадцятого чи початок дев’ятнадцятого сторіччя. Одне слово, музейна цінність. — Помовчав. — Солідна річ і якраз… на зріст людини.
Х’ю посміхнувся.
— Ти хочеш сказати, що Дженні, чи як її там, ховається в цьому старовинному годиннику?
— Ні. Але мені здається, що поява привиду чимось пов’язана з механізмом годинника.
— Для чого було швейцарським годинникарям вісімнадцятого чи дев’ятнадцятого сторіч запихати в годинник якийсь привид?
Джо промовчав, замислено погладжуючи підборіддя.
Х’ю зробив спробу витягти годинник із ніші, щоб обдивитися його з усіх боків, але тільки й спромігся ледь зрушити його з місця.
— Важелезний, — похитав головою. — Навіть удвох не впораємось.
— Облиш. Якщо й упораємось, це нічого не дасть. Потрібні спеціалісти, з цією таємницею квапитись не варто.
— Спеціалісти будуть завтра. Себто вже сього… — Х’ю вмовк на півслові, сторожко прислухаючись. — Здалося, — зрештою сказав він.
— Мені теж здалося, — пошепки озвався Джо.
Вони вмовкли, напружено прислухаючись, і Х’ю повільно засунув руки до кишені, але пістолета у ній не виявив.
“Ч-чорт, не захопив, — лайнув себе подумки. — І як же я міг?..”
— Джо, нам не здалося…
— Він не йде, а якось дивно пересувається, — вслухаючись у тишу, коментував Джо. — Його хода не схожа…
— …на людську, — інспектор метнувся до столика і вимкнув ліхтар.
Детективи застигли в пітьмі, що враз наповнила хол.
Місяць поглинули чорні хмаровища, що облягли Місто, непроглядна темрява взяла віллу в суцільну облогу. За вікнами тоскно завивав вітер, зірвалось кілька важких крапель дощу (чути було, як вони затарабанили по шибках), а потім усе стихло, тільки час од часу чулося скімлення: чи то вітер, чи бездомна тварина…
М’яко й рівномірно цокотів маятник: цок-цок, цок-цок…
Детективи знову почули кроки — обережні, ніби човгикав хтось або дуже важкий, або дуже старий.
— Доведеться нам познайомитися іще з одним привидом, — пробурмотів інспектор. — А з мене вже досить і першого. До того ж я не захопив зброї. Ах, ч-чорт! Може, хоч у тебе є яка-небудь пукавка?
— Я займаюсь розслідуванням тих чи інших справ, але не стріляниною, — озвався Джо.
— Жаль…
Кроки вчувалися ніби з-за стіни. Але хто там міг ходити? Крім Майкла та його дружини Лінди, на віллі “Двох щасливців” більше ніхто не мешкав.
— Мабуть, спеціаліст по очищенню вілл, — висловив припущення Джо.
Та ось кроки почулися вже зовсім близько, детективи кинулись під стіну й притислися до неї, не спускаючи поглядів з дверей, що вели в коридор.
І раптом у ніші, де стояв годинник, зненацька зачорнів овальний отвір. І тієї ж миті почувся пронизливий скрип, човгання і в тому отворі з’явилася масивна постать, квадратна, з прямими плечима і дещо довгастою, низько посадженою головою.
Одного погляду було досить, щоб здогадатися: робот!
“У роботів цієї конструкції в правій руці вмонтовано пістолет для стріляння енергорозрядами напруги, яка здатна спопелити все живе. Удар оранжевою блискавкою, і — все. Кінець”, — миттєво промайнуло в мозку Х’ю, і він (хоч уже й запізно) пожалкував, що лишився тут, а не викликав бригаду спеціалістів — хай би вони морочилися з цією залізякою!
Робот зробив кілька рипучих кроків і спинився, шукаючи тих, хто посмів зрушити з місця годинник.
І відчули детективи, що вони в пастці, що втекти з холу вже неможливо і сховатися теж ніде. Система бачення в робота наладнана на тепло, що його випромінює життєвий організм, а реакція швидша за людські можливості. Його блискавична бойова система не буде слухати ніяких пояснень чи виправдовувань.
Голова робота повільно оберталась, як невелика башта бойової машини, на грудях, де була панель, засвітилося табло, а на ньому замиготіла зелена пунктирна лінія. Вона пересувалася в той бік, у який поверталася голова. Вище лінії замерехтіло оранжеве перехрестя — прицільна рамка. На лобі в робота спалахнула тьмяна жовта лампочка, що означало одне: бойова система металевого охоронця вже прийшла в рух і перебуває в стані, близькому до відкриття вогню.
І ось робот відчув сторонніх у холі, різко повернув голову до тієї стіни, де ховалися детективи, жовто вічко на лобі в нього, не блимаючи, дивилось на Джо. Зелена пунктирна лінія на табло збіглася з оранжевим перег хрестям і запульсувала.
Різко урвалося цокотіння хронометра.
Тієї ж миті старий і, здавалося, такий неповороткий робот рвучко викинув уперед на рівень плеча праву руку, почувся сухий тріск, і оранжева стрілка-змійка, розсипаючи іскри, полоснула по стіні, де стояли Джо і Х’ю.
В останні частки секунди, перш ніж робот натис гашетку, інспектор і детектив метнулися в різні боки, впали і покотилися — Джо за диван, а Х’ю за пеньки з рослинами. Але ні диван, ні пеньки не могли захистити їх від блискавки, що спопеляла все на своєму шляху.
Робот завертів головою, не знаючи, по кому першому бити.
Рука його сіпалась то вправо, то вліво, росзипаючи золотисті іскорки, стрілки-змії порскали в різні боки…
— Увага!!! Покірність і слухняність!!! — зненацька закричав Х’ю, надаючи своєму голосу металевих наказових ноток. — Машино, не виходь із покори! Машино, перед тобою твій пан і творець — Людина! Покірність і слухняність!!! Покірність і слухняність!!!
Інспектор викрикував владно і різко, але упевненості, що машина скориться, у нього не було, адже він не зназ, чи є в роботі старої конструкції блок покірності, як у найновіших модифікацій, тож кричав навмання — ситуація була безвихідна.
— Хто мене розбудив? — металевим голосом, скрипучим і монотонним, без будь-яких емоцій, але старанно і чітко вимовляючи слова, прогугнявив робот. — Я довго спав. Хто порушив мій сон і доторкнувся до годинника, який мені велено оберігати?!!
— Покірність і слухняність!!! — все ще вигукував Х’ю, але упевненості в його голосі не відчувалося. — Машино, перед тобою твій пан і творець — Людина! Скорися, машино, і не виходь із покори!
— Я мушу виконати наказ, а він зобов’язує мене знищувати кожного, хто посміє зрушити з місця годинник!
Стало зрозуміло, що він застарілої конструкції, тож блоку покірності у ньому немає.
Чутливі елементи робота вловили напрям голосу людини, а мікрокомп’ютер блискавично вирахував траєкторію польоту стріли-змії і місце, звідки чувся голос Х’ю.
Робот спрямував пістолет на інспектора…
І в ту ж мить на сходах, що вели на другий поверх, спалахнула світла цятка, тонкий, як голка, промінь (видимий тільки тому, що в холі було темно) затанцював у робота на голові, плечах та спині. Почувся тріск, скрегіт, на підлогу посипались іскри. І робот з піднятою для пострілу рукою застиг мертвою брилою, розсічений навпіл спопеляючим променем.
Табло на його грудях і вічко на лобі згасли.
Різко запахло паленою ізоляцією, в розсіченій голові робота та його грудях, скручуючись, із шипінням догоряли деталі електричної начинки. Під ногами згасали останні краплі розплавленого металу.
— Оце так, — сказав Х’ю, виходячи з-за кадобів й рукавом форменої куртки витираючи лоба. — Ще мить, і заіржавлена допотопна машинерія перетворила б нас на попіл першого гатунку. Навіть не треба було б піддавати наші тіла кремації. Згрібай попіл в урну і вези його до парку Вічного Спокою. Як тобі це подобається, Джо?
— Мені це зовсім-зовсім не подобаться, — виліз Джо з-за дивана. — І треба ж тобі було зрушити з місця годинник!
— Тепер я повірю, що в годиннику і справді криється якась таємниця, інакше нащо його творці замурували в стіну цього залізного гевала.
— Друже, ми ще й досі не подякували своєму рятівнику, а це не зовсім чемно з нашого боку.
І вони повернулися до східців, звідки вдарив по роботу голубий промінь, але там нікого не було. Х’ю, все ще не вірячи своїм очам, підбіг ближче, заглянув навіть під східці і завертівся на місці, бурмочучи:
— Не міг же він, як привид, з нізвідки з’явитися і в ніщо зникнути? Променевий пістолет, яким він розтяв навпіл робота, був реальний. Он стоїть понівечений робот. Ні, тут хтось таки був.
Джо теж підійшов до східців.
— Коли б тут нікого не було, то робот вже давно б перетворив нас на попіл. Я думаю, що, крім Майкла, нас ніхто б не виручив на цій віллі.
— Але Майкл не має права носити променевий пістолет!
З цими словами інспектор метнувся східцями нагору, але зненацька почувся несамовитий жіночий крик:
— А-а-а-а!!!
На східцях стояла місіс Джексон з чашкою в руках і волала:
— А-а-а!!! Не убивайте нас! Не вбивайте!!! Я хотіла тільки води набрати… А-а-а-а…
— Я нічого не розумію, — озирався Х’ю. — Хто вас хоче убити, місіс Джексон?
— Ви… — тремтіла жінка. — Не убивайте нас! Беріть годинник, тільки нас не чіпайте! То не наш годинник, він уже був на віллі, як ми сюди перебралися. А-а-а…
— Та урвіть хоч на мить своє пронизливе “а-а-а”, місіс Джексон! — втративши терпець, крикнув Х’ю. — Ми з Кримінальної служби. І прийшли до вас за вашою заявою порятувати вашого чоловіка від звабливого привиду.
— То ви й справді не бандити? — недовірливо перепитала Лінда.
— Місіс, спати рекомендується в ліжку, а не на ходу. Придивіться уважніше, я — інспектор Кларнес, у якого ви були вдень із скаргою на привида.
— Тут темно, і я… я нічого не бачу, пане інспектор. Аж тепер інспектор збагнув, що в господарки немає
окулярів нічного бачення, як у них із Джо.
Детектив клацнув вимикачем, і яскраве світло залило хол.
Місіс Джексон закліпала, звикаючи до світла.
— Ах, містере інспектор, даруйте. Тепер я бачу, що це й справді ви. Але як ви мене налякали, у мене аж ноги відняло. Спускаюся в хол, і раптом — дві темні постаті. Крім привиду, думаю, мені ще тільки грабіжників не вистачало! Я й закричала… — Вона схлипнула. — Ах, містере інспектор, вибачайте, я вже зовсім з глузду з’їхала, мені всюди ввижається лихо. О-о… Стоїть! — вона тицяла тремтячою рукою в хол (Х’ю рвучко озирнувся). Стоїть… Він…
— Хто він, місіс Джексон? — підійшов детектив.
— З піднятою рукою… Він теж із вашої служби?
— То робот, місіс, всього лише робот. — Х’ю полегшено перевів подих. — Премиле залізне створіння.
— Він, здається, горить?
— Уже згорів, — озвався Джо. — Даруйте нам, місіс, що з’явились у вас серед ночі і без попередження. Але нас дуже зацікавив ваш симпатичний привид.
— То ви його… спіймали? — В її очах заблищали сльози радощів. — Правда ж, той привид не ввижався мені, правда? Він таки існує, правда? (Джо кивнув). То ви його спіймали? Він більше не буде мучити бідолашного Майкла? Я така рада, така рада…
— Ще день терпіння, місіс, і з привидом буде покінчено.
— І Майкл більше не ходитиме до нього ночами?
— Гадаю, що ні. — Джо підійшов до Лінди, заговорив м’яко, заспокійливо: — Я обіцяю вам, що все буде гаразд, місіс. А зараз до вас у мене лише одне запитання: ви або Майкл ніколи не пробували зрушити з місця годинник?
— Ні. — Лінда подумала і твердо відповіла: — Ні і ще раз ні! Та й для чого було нам його чіпати? Він стояв собі, то й нехай. Коли б не той привид, що забрався всередину, то й зовсім було б добре.
— І ви, звичайно, нічого не чули про робота?
— Про якого ще робота?
— Про того, що був замаскований у ніші, напроти годинника.
— Ой леле, у стіні ще й робот? Що він там робив?
— Охороняв годинник.
— Що година, то й новий клопіт! — Жінка схопилася за голову. — То привид, то робот! Це не вілла, а суцільне нещастя!
— Так, місіс, на вашій віллі і справді завелося нещастя. — Джо усміхнувся. — Але не хвилюйтеся, постараємось його викурити звідти. А робот, що ховався в стіні, віднині просто металевий брухт. Але прохання до місіс нічого тут не чіпати: ні знешкодженого робота, ні тим більше годинника.
— Місіс Джексон, — підійшов до жінки інспектор. — У мене теж є до вас одне запитання: ви не бачили людини, яка кілька хвилин тому з пістолетом в руках побігла на другий поверх?
— А-а-а… — заволала Лінда і кинулась до Джо. — Благаю вас, порятуйте, він уб’є Майкла!
— Місіс, заспокойтесь, мені здається, що чоловік з пістолетом і був Майклом. І він побіг у спальню.
— Але його там немає…
— Хвилинку, місіс. Із спальні є ще інший вихід, крім цих східців?
Місіс Джексон кивнула.
— Зрозуміло.
— Боже мій, що Майкл накоїв?
— Заспокойтесь, місіс Джексон, — лагідно мовив Джо. — Ваш чоловік нічого не накоїв. Більше того, він врятував нас, знищивши робота. На сьогодні все, місіс. Більше не будемо вам заважати. На добраніч, місіс.
Лінда тяжко зітхнула.
— Я вже й не пам’ятаю, коли в мене була добра ніч…
— Сьогодні ж треба знайти Майкла, — сказав інспектор, коли місіс Джексон піднялася до себе у спальню. — Чим швидше, тим краще.
Джо уважно розглядав годинник.
— Навіщо він тобі? — не обертаючись поспитав і нижче схилився до годинника. — Він же нас порятував. Коли б не його променевий…
— Ось за променевий пістолет його і треба арештувати! — сердито вигукнув інспектор. — Ти не гірше за мене знаєш, що всі особи, які без спеціального дозволу користуються променевими пістолетами, підлягають негайній ізоляції.
— А підійди-но сюди, Х’ю, — погукав Джо. Виявляється, про нашу з тобою безпеку потурбувалися. І не їхня вина, що ми виявилися з тобою такими неуважними. Читай, що тут викарбувано для таких простаків, як ми.
Інспектор підійшов ближче, нахилився до годинника і прочитав:
“Увага!
Всім, кому дороге власне життя!
СМЕРТЕЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНО!!!
Хто зачепить цей годинник, чи хоча б зрушить його з місця, чи зробить спробу його викрасти, той без будь-якого попередження буде негайно знищений Охоронцем годинника. Радимо всім цікавим триматися подалі від годинника.
ПАМ’ЯТАЙТЕ:
Вимолити собі життя в Охоронця — марна річ!”
“Цок-цок, цок-цок…”
Лінда не зводила сумних очей з осяйного золотистого маятника, що спалахував сліпучим блиском, і фізично відчувала, як спливають у безвість секунди й хвилини життя. І немає їм вороття, як немає і не буде вороття кращим її рокам… То навіщо вони й народжувались — секунди й хвилини її невдалого життя? Вона злегка похитувалась у такт маятнику(а чи своїм невеселим думкам), і жаль було їй своїх марно прожитих років у цьому жорстокому світі, де ти нікому не потрібний і де всім байдуже до тебе і бід твоїх, бо кожний, як равлик, ховається у власну хатку. І нічого втішного не чекає вона від тих секунд і хвилин її життя, які ще прийдуть до неї… Вічна муко життя. А може, це і є саме життя, його суть, його єство, його єдиний і всевладний зміст? Хто знає, хто скаже… Бо щасні не відчувають життя, вони не живуть, а насолоджуються, а живуть ті, хто щодня й щомиті відчуває біль і печаль — гірку чи світлу, але все одно печаль — вічну супутницю людства, вічну його сестру.
В холі стояла мертва, глуха тиша, яку порушував лише маятник:
“Цок-цок, цок-цок…”
Колись вона любила цей годинник, пишалася ним, берегла його — дорогоцінність же, музейна рідкість. І як він прикрашав хол. І всі, хто у них бував, звертали на нього увагу і завжди захоплено казали:
— О, який у вас старовинний годинник! Такий не в кожному музеї побачиш. Ви багаті.
Але звідтоді, як вона виявила у годиннику ту, що забрала в неї Майкла — зненавиділа годинник. Мала таке відчуття, ніби її зрадив найближчий друг. Спершу, зробивши те відкриття, боялась годинника, проходила повз нього з острахом, бо здавалось, що та красуня крізь шпарку стежить за нею із мстивою посмішкою на гарних вустах.
Зненавидівши годинник, бажала йому смерті, як живій істоті.
Та годинник невтомно й методично йшов, і як за розкладом, з’являлась опівночі та безтілесна зваба.
І Лінда відчула, що гине, що ті секунди, які методично відраховує годинник, з кожною миттю наближають її до кінця.
— І ніхто мене не порятує, бо кому я потрібна, маленька, невидатна людина, якась там мікроскопічна пилинка людства, — бурмотіла сама до себе. — Бо хто я така? Не можна, не всевладна, не належу до сильних світу цього. Невдаха. Нелюба жінка якогось там інженера… Теж — невдахи.
Важко ступаючи (останні роки у неї без видимої причини почали боліти ноги, лікарі кажуть, що це від нервів), піднялася на другий поверх і, зітхнувши, прочовгала до спальні — сьогодні ноги чомусь геть розболілися.
Майкл спав (чи вдавав, що спить?), відвернувшись до стіни. Це була його звична поза у подружньому ліжкові, звідколи у годиннику з’явилась та… безтілесна. Лінда обережно лягла поруч, дивилася в пітьму і бачила той літній день, коли вони з Майклом ставали під вінець. То був найщасливіший день у її житті. Від хвилювання у неї паморочилася голова і здавалося, що світ навколо линув у якомусь незвичайному, незнаному досі танку — легкому і солодкому. Наївна! О, якою вона тоді була наївною та сліпою. А втім, що тепер згадувати, до чого все те, як у ту першу ніч і скінчилося її щастя. Скінчилося, так і не народившись.
Після раптової трагедії з її батьком Майкл став зовсім іншим. Але все ж не кинув її. Він добрий, її Майкл. І якби не той привид, все б у них було добре і вони б жили собі та жили — скромно, тихо, непомітно.
— Майкле… — тихо покликала вона, дивлячись у стелю. — Не грайся зі мною в мовчанку. Я знаю, що ти не спиш. Після зустрічі з НЕЮ ти ніколи не спиш до самого ранку.
— Не сплю, бо ти не даєш мені такої можливості! — аж верескнув він. — Не чіпай мене!
— Не треба так дратуватися, Майкле. Я тільки хочу…
— А я нічого не хочу! Чуєш, нічого, крім спокою!
— Так і я ж хочу спокою, — зраділа вона, що в них виявилися спільні бажання. — Спокою, і більше нічого.
Він не відповів, і Лінда збагнула, що вони мріють про різний спокій: вона — позбутися привиду, а він — позбутися її.
“Ну піду я… згину, щезну, — думала жінка з гіркотою. — Так і він же тоді згине, кинутий напризволяще. Привид ще нікого до добра не доводив…”
— Майкле, — по хвилі озвалась, — інспектор з Кримінальної дзвонив.
— Ну…
Лінда відчула, як він насторожено завмер.
— Цікавився, чи ти приходиш додому.
— Хай цікавиться, — а сам насторожено дихання стримує і увесь напружився, готовий в будь-яку мить дременути із спальні.
— Майкле, тебе можуть арештувати за той пістолет. Адже користуватися променевою зброєю без спеціального дозволу забороняється. Де ти його дістав, той страшний пістолет?
— Ти часом не найнялася агентом до Кримінальної служби?
— Щоб тебе врятувати, я ладна найнятися хоч до диявола, аби він лише існував. А ти… ти пішов би сам до них, здав би той проклятий пістолет, і все було б добре.
— Хай скажуть спасибі, що я їх тоді порятував. Робот з них лишив би хіба що попіл.
— Ось за те, що ти їх врятував, вони й милують тебе. Тільки заберуть пістолет. Так мені наказав детектив Джо. А він добрий, йому можна вірити… Схаменися, прошу тебе. Не будеш же ти вік ховатися, втікати із спальні чорним ходом. Зрештою, вони арештують тебе на роботі, а тоді неприємностей не оберешся. Шеф не любить тих працівників, якими цікавляться люди з Кримінальної. Ти ж знаєш його думку з цього приводу: “Сьогодні зацікавилась Кримінальна служба, а завтра, дивись, і Політична”.
Майкл мовчав…
“Треба що-небудь робити, аби нарешті позбутися тієї безтілесної зваби й порятувати бідолашного Майкла”… — вирішила Лінда, встала і спустилася на перший поверх.
— Постривай же… постривай, — бурмотіла. — Я ж тобі… — що вчинить — того й сама ще не знала. — Я тобі покажу… покажу…
Спинилася перед годинником, важко дихаючи:
— Сидиш? Причаїлась у годиннику і мовчиш? Думаєш, так і житимеш у мене безплатним квартирантом? Не вийде.
В безсилій люті шкребла блискучий корпус годинника, але навіть слідів не залишалося на твердому червоному дереві. Нігті ламалися. Коли б мала сталеві пазурі…
З тильного боку годинника, між дверцятами і задньою стінкою, помітила вузеньку, ледве видиму щілину.
— Ага… ага… ось я тебе… — бубоніла, колупаючи нігтем ту шпарку.
Стомившись (від гніву вона почувала себе геть знесиленою), стояла, хрипко дихаючи, й гарячково міркувала… Щось придумавши, метнулась на кухню (де й сила взялася!) і відразу ж повернулась з кухонним ножем. Лезо в нього було вузьке й довге.
Знетямлено тицяла ножем у годинник.
— Вилазь, вилазь, звабо, годі тобі тут ховатися та чужих чоловіків серед ночі з праведної путі збивати. Як маєш хоч крихту сміливості, з’явись! Побалакаємо…
Та хоч скільки била ножем у годинник, навіть пошкрябини на нім не лишалося — дерево як залізне. Тоді вона встромила лезо ножа в щілину дверцят і, відчувши, що лезо просувається вглиб, закричала, торжествуючи близьку перемогу…
— Ага-га-га!!! Ось я тебе дістану, дістану… — вперлась грудьми в колодочку ножа, давила на неї.
Ніж хоч і туго, але заглиблювався в нутро годинника, і їй здалося, що вона вже відчуває кінцем леза ту…
Ще дужче натисла грудьми на колодочку ножа, і з щілини зненацька вдарили їй у лице оранжеві іскорки, потім спалахнуло так, що на мить у холі стало видно, як удень.
Ні болю, ні удару Лінда не відчула. Коли спалахнуло криваве сяйво, коли вдарило їй у лице чимось оранжевим, встигла лише подумати: “Хоч би очей не позбутися… Ой, хоч би очей не позбу…”
Якась сила відкинула її від годинника, і вона, відлетівши аж на середину холу, впала навзнак, все ще інстинктивно затуляючи долонями очі, бо здалося, що біля обличчя в неї бурхає полум’я…
В холі повільно танула криваво-руда хмарка.
А маятник годинника, ніби нічого й не сталося, рівномірно, методично й невтомно відраховував секунди й хвилини людського життя: цок-цок, цок-цок…
Як сто, як двісті, як триста літному…
— Ба! Нарешті! Кого я бачу? З’явилась пропажа. Ну, розказуй, що нового, — вигукнув інспектор Кларнес, тільки-но детектив Джордж Лі переступив поріг його кабінету. — Від тебе вже цілу добу немає ніяких вістей.
— Але в добі, на жаль, лише двадцять чотири години, і ні хвилини більше. — Джо весело мружився, і блискучі агатові очі ховалися в вузькі щілини, а це вказувало, що приватний детектив у доброму настрої. — Зовсім збився з ніг.
— Як там поживає наш симпатичний привид? Дженні, скажу тобі, кого хочеш зіб’є з праведної путі.
— Навіть тебе? — Джо насмішкувато поглянув на інспектора. — Зразкового сім’янина?
— До чого тут сім’я та подружня вірність? — скривився інспектор. — Мені за роботою ніколи на власну жінку глянути… Привид непокоїть мене в іншому аспекті — я не дав офіційний хід справі, не поінформував начальство і навіть не заніс дані в центральний комп’ютер, як то був зобов’язаний зробити. От і лізуть думки в голову: а раптом той привид вирветься, як-то кажуть, на оперативний простір? Та й піде гуляти містом, га? Уявляєш, який пречудовий гармидер здійметься? А за те, що я своєчасно не проінформував начальство про привид, мені запросто можуть дати під зад коліном. А в нас…
— Знаю, двадцять мільйонів безробітних.
— Саме так, двадцять. І я не хотів би ці легіони поповнювати своєю скромною персоною.
— Тобі ніщо не загрожує, адже привида я взяв під свою відповідальність, і про це у твоєму сейфі лежить моя розписка. — Джо став серйозний, як ніколи. — До того ж я даю гарантію, що ні в яку екскурсію по Місту привид і не думає збиратися. Бо з годинника він просто ніколи не зможе вибратися.
— Тобі вірю, друзів ти не підводиш. — Х’ю задоволено відкинувся на спинку крісла. — Викладай усе, про що дізнався. Люблю слухати страшні історії про всіляку потойбічну містику.
— Привид потім, а зараз про Лінду Джексон.
— Знаю… — відмахнувся інспектор. — Запізніла інформація. Я вже дзвонив у клініку, жінка в безнадійному стані.
Джо закрокував кабінетом:
— Годинник, виявляється, заблокований. Будь-яка дилетантська спроба його відчинити закінчиться вельми сумно. Потрібні спеціалисти з деблокування.
— Про спеціалістів я вже подбав. Тепер мене цікавить Майкл.
— На жаль, він зараз у такому стані, що навіть не реагує на те, що сталося з його дружиною. — Джо помовчав. — Ти справді збираєшся його арештувати? Але ж він нас врятував.
— Я винесу йому подяку за його героїчний вчинок, а за користування променевим пістолетом без спеціального на те дозволу арештую. Закон є закон, перед ним усі рівні: і потерпілі, і рятівники. Так було і так буде.
— Ну ти й служака! — зітхнув Джо.
— Я виконую на службі тільки те, що мені належить виконувати на службі, — з притиском відповів Кларнес. — Інакше державна служба перетвориться на мою приватну крамничку. Але де це тобі зрозуміти, вільний художнику від детективу!
— Вільним у нас ніхто не почувається!
— Тебе знову тягне до політики? — Кларнес гостро глянув на приватного детектива. — Не раджу. Дуже навіть не раджу. Бо коли що — то я, на жаль, не зможу тебе врятувати. Як кажуть, своя сорочка…
— Дякую за відвертість.
— Зі своїми друзями я завжди відвертий. Та гаразд, не будемо дискутувати. Хто Майкл за фахом? Інженер?
— Прекрасний, — зітхнув Джо. — Але — був. Колись.
— До зустрічі з привидом?
— Так. — Джо походжав кабінетом, мнучи в руках сигарету. — Два місяці тому фірма “Оптика” запросила Майкла Джексона до себе на службу. Точніше, переманила його із сусіднього штату. Йому було запропоновано вигідне місце, більша платня. Крім того, його спокусили окремою віллою. І Майкл погодився.
Усе йшло добре, він працював, як робот, фірма була задоволена. Перед трудягою Майклом відкривалася непогана перспектива. І ось пару тижнів тому все й почалося. Майкла наче хто підмінив. Акуратний і дисциплінований інженер став невпізнанним — на роботу запізнювався, приходив заспаний, іноді й засинав, сидячи на стільці, почав плутати елементарні речі, став дратівливим і дозволяв собі з усіма сперечатися. Одне слово, Майкл наче покотився з крутої гори… Зараз фірма вважає, що він — психічнохворий.
— Його колеги знають про привида?
— Ні. Як мене поінформували, керівництво фірми розглядає зараз його справу. Не виключена можливість, що Майкла відправлять на примусове лікування. Це — в кращому випадку. Очевидно, бідолаху просто викинуть за ворота. І, зрозуміло, заберуть віллу для іншого спеціаліста, якого переманять від конкурентів. А Майкл… Майкл на роботі вже не з’являється, вдень невідомо де ховається, а ночами бродить по віллі з напівбожевільним виглядом та все кличе Дженні. Де його дружина — не знає.
Почувся мелодійний дзвінок, і на відеоекрані з’явився елегантний, ще молодий чоловік.
— Містер Кларнес? — запитав він без будь-яких емоцій в голосі, наче відбував якусь повинність. — Потерпіла місіс Джексон, яка перебуває у нашій клініці, просить вас прибути до неї. Наша адреса…
— Гаразд, наш представник зараз прибуде. — Х’ю вимкнув екран.
— Місіс Джексон відвідаю я, — звівся Джо.
— Стривай, ще одне запитання. Майкл одружився на Лінді з любові?
Джо заперечливо похитав головою.
— Її дівоче прізвище Кейсі, — сказав він.
— Кейсі, Кейсі… — забурмотів Х’ю, щось пригадуючи. — Років десять тому я знав одного банкіра з таким же прізвищем.
— То батько її.
— Зрозуміло…
— Нічого тобі не зрозуміло. Майкл був бідним студентом. Щоправда, із світлою головою, багатою на ідеї. Взагалі, він був надзвичайно обдарованою людиною, таких можна на пальцях перерахувати. Але без цента в кишені ідеї і талант, як ти знаєш, нічого не варті.
— А за які такі… — Х’ю виразно потер пучками двох пальців, — він учився?
— “Ти забув, що в нашій столиці є один-єдиний на всю країну коледж для здібних юнаків із бідних сімей.
— Тільки без натяків на політику і наш найдемократичніший устрій, — застеріг інспектор і скоса поглянув на люстру.
— Тобі будь-яка розмова здається політикою. Хіба я винен, що в нашій найбагатшій у вільному світі країні всього лише один державний коледж? Чи винен, що вища освіта у нас приватна, себто віддана на відкуп товстосумам?
Інспектор зітхнув, як зітхає лікар біля безнадійно хворого.
— Я впевнений, що ти закінчиш свої дні в санаторії для громадян з хибними політичними переконаннями.
— О, такі санаторії у нас по всій країні. І “лікують” у них зовсім безплатно.
— Джо! — застережливо вигукнув інспектор.
— Гаразд, гаразд, докажу про Майкла. Закінчивши той єдиний… гм-гм… безплатний коледж, Майкл мріяв про власну лабораторію. Але в нього у кишенях гуляв вітер. І тоді, певно, з меркантильних міркувань він і звернув увагу на Лінду Кейсі — єдину доньку банкіра Кейсі. Майклу був потрібний капітал для створення власної лабораторії. А Лінда була закохана в нього… Отож батечко-банкір влаштував молодим гучне весілля.
— Виявляється, цей Майкл колись був з біса розумним хлопцем! — не без заздрощів вигукнув Х’ю. — Його голова справді, як ти кажеш, багата на ідеї. Люблю таких… винахідливих.
— Не іронізуй, він мріяв про власну лабораторію. Та слухай. Другого дня після весілля банк тестя лопнув, а Кейсі наклав на себе руки. І Лінда в одну мить стала біднішою за самого Майкла.
— У наш час люди стають і мільйонерами і банкрутами між двома стравами ленчу.
— Хоча Майкл і не любив Лінду, але кинути її після всього, що сталося, не міг. Він мав добре серце і тому жив з нелюбою дружиною. Цілих три роки розраховувався він за те пишне весілля, яке затіяв і не встиг оплатити його тесть-банкір. Ось так. Звідтоді він трудився на фірму і мріяв про чудодійний випадок, який допоможе йому стати багатим. Але той випадок не приходив і не приходив, як не видно було й перспективи відкрити власну лабораторію… І тут з’явився привид. Як втілення мрії про нездійсненне щастя.
— Кожний з нас доки живе — мріє про щастя, — підсумував інспектор. — Але наші мрії, на превеликий жаль, здебільшого так і залишаються мріями.
— У туристично-рекламних проспектах наша країна називається Країною Рівних Можливостей Для Всіх Громадян, — буркнув Джо.
— Ох і поплатишся ти колись за свій гострий язичок! — Х’ю сердито хряпнув дверима свого кабінету.
День видався спекотний, як ніколи. Припікало, певно, на дощ, вдалині, над вершинами гір, вже купчилися хмари, і Джо, вийшовши з прохолодного приміщення Кримінальної служби, відчув себе наче в передбаннику. Розстебнув комірець картатої сорочки і швидким кроком подався до своєї “Ластівки”, що вже чекала його на майданчику для індивідуального транспорту. Піднявшись, зробив коло і ліг на курс. Через три хвилини Джо уже був у південно-західному районі Міста — в давні, автомобільні часи сюди й за півдня неможливо було дістатися. (Щоправда, зараз у небі над Містом стільки ширяє птахольотів, що гляди та гляди! Але виграш у швидкості фантастичний!)
Ще через хвилину Джо вже приземлився в дворі клініки Бена, де світився посадочний знак для індивідуальних птахольотів. Біля того знаку на рекламному світловому табло бігли слова:
“Якщо ви захворіли — звертайтесь за допомогою до клініки професора Бена. Тільки в клініці професора Бена ви зможете…”
Джо вкинув у касу-автомат монети — плату за стоянку і зіткнувся з представником клініки — елегантним, із тоненькими чорними вусиками в білому короткому халаті й акуратній круглій шапочці.
— Містер… е-е…
— Джордж Лі, Кримінальна служба.
— Потерпіла, яка вас хоче бачити, містере Лі, в критичному стані, — голосом робота сказав представник. — Прошу за мною, містере Лі. Не можна гаяти й хвилини.
Вони швидко перетнули двір, зайшли в ліве крило п’ятнадцятиповерхової споруди і через кілька секунд вже піднімалися швидкісним ліфтом.
— Невже немає ніякої надії? — порушив мовчанку детектив.
— Ми зробили все, що могли, але, на жаль… — ввічливо, але байдужим, геть безбарвним голосом забурмотів представник і розвів руками, — Крім того, лише один день, перший день перебування хворого в нашій клініці безплатний. Для місіс Джексон він уже минув. Але в потерпілої, на жаль, немає гаранта оплати. А без цього подальше перебування в клініці…
— Я заплачу!
— Тоді мій обов’язок нагадати містеру… е-е… Лі, що один день перебування в нашій клініці без будь-якого лікування коштує триста доларів.
— Я сказав, що заплачу!
— Мій обов’язок також нагадати містеру Лі, що лікування і всі процедури оплачуються окремо. Наприклад: лабораторні дослідження — дві тисячі доларів, терапія — п’ятсот доларів на день, рентген — тисяча доларів, одна пінта крові — сто п’ятдесят доларів, плата за операційну кімнату — три тисячі п’ятсот, сама ж операція коштуватиме…
— Гаразд, я підпишу гарантійне зобов’язання, — перебив Джо і подумав, що це, можливо, дуже необачний крок. А раптом місіс Джексон хворітиме місяць чи й два? Плакали тоді його заощадження, які він відкладав на чорний день все своє життя.
— Мій обов’язок нагадати містеру… е-е… Лі, що платити треба наперед за п’ятнадцять діб.
— Гаразд! — уже крикнув Джо і смикнув рукою мочку вуха, як це він робив завжди в хвилини роздратування. — Ведіть!
Та ось ліфт зупинився, безшумно відчинилися двері, і вони, минувши хол, швидко пішли в кінець довгого і вузького напівтемного коридора, де сиділа жінка в білому халаті і щось писала. Там Джо невміло натягнув білий халат, і вони зайшли в крихітну палату, у яку ледве втислися ліжко і тумбочка. Навіть стільця, на який можна було б сісти, не було. Вікон теж не було, натомість під стелею навіть у ясний день тьмяно блимала жовта лампочка.
— Палата для тих, хто не має гаранта, щоб заплатити за лікування, — буркнув представник клініки і відвернувся.
Місіс Джексон лежала на спині, до підборіддя накрита сірим запраним до дірок простирадлом. На жовтому лиці виднілися сліди опіків, ніс і підборіддя загострилися, щоки та очі запали. Вона непорушно дивилася в стелю і стогнала.
— Місіс Джексон. Ви хотіли говорити з представником Кримінальної служби? Ваше прохання виконано.
— Я хотіла говорити лише з тими двома джентльменами, котрі були… минулої ночі на віллі “Двох щасливців”. — Голос у неї був неприродно тонкий. Джо здалося, що він ось-ось урветься.
— Я один із них, — сказав, — Джордж Лі.
Лінда перевела очі із стелі на стіну, потім нижче і нарешті спинила свій погляд на детективові.
— А-а… — Вона кволо посміхнулася куточками спечених, аж чорних уст. — Це я вас тоді обізвала… бандитами. Даруйте. А зараз я хотіла… хотіла застерегти вас, щоб не відкривали годинник. — Передихнула. — Боялась, що помру і не встигну… Це дуже небезпечний годинник. Він убив мене, він повбиває і вас… — захрипіла.
Джо кивнув.
— Ми вдячні вам, місіс, за застереження.
— А ще я хотіла вас попрохати… — говорити їй уже було важко, хрипіння переходило у свист, — попрохати, щоб ви… не чіпали того привида.
— Чому?
— А тому… — Вона довго мовчала, збираючись з силами, і чорні губи її вже мертвіли. — Та жінка, що ховається у годиннику, і так покарана… Вона безтілесна, вона заздрить земним жінкам,
— Ми врахуємо вашу доброту, місіс Джексон. Після вашого видужання ми…
— Я не видужаю… я вже вбита. — її очі скляніли і застигали мертвими каламутними кружальцями. — А Дженні… не чіпайте. Може, хоч із нею Майкл буде щасливим. Він так прагнув щастя, так його жадав. А я не змогла йому принести щастя… Він мене не любив, але я його любила… любила… люблю. Він був моєю єдиною радістю у житті.
Застиглі, запалі очі на мить засвітилися, у них ніби догоряли останні кволі іскорки життя, що покидало жінку.
— Передайте… люблю його… О! — вигукнула вона на диво дзвінко (і де в неї раптом сила взялася?) — А ось і мій Майкл. Прийшов-таки… Здрастуй, рідний мій…
Джо рвучко оглянувся: Майкла в палаті не було.
Не було і чоловіка, що супроводжував його.
Не вірячи власним очам, Джо ще раз оглянувся, але в палаті, крім нього та вмираючої, більше нікого не було.
І сталося диво дивнеє!
Жовте, спечене лице жінки із запалими очима й щоками, із чорними губами враз ожило і засвітилося радощами і муками любові, а почорнілі губи розквітли усмішкою. І Джо подумав: яка ж то незбагненна сила в любові, коли вона — бодай на мить — спромоглася перемогти, відтіснити навіть смерть.
— Спасибі, що ти прийшов, чоловіченьку мій, — шепотіла усміхнена Лінда до невидимого Майкла. — Правда ж, ти мене любиш? Правда? Я знала, знала, що ти мене любиш… І я тебе люблю… люблю, рідний ти мій. Нахилися до мене…
Джо вискочив у коридор.
Тип із тонкими вусиками, заклавши білі, випещені руки за спину, з нудьгуючим виглядом походжав сюди й туди.
— Слухайте, ви… представник найгуманнішої професії! — детектив схопив його за комірець халата і різко притягнув до себе, агатові очі спалахнули чорним вогнем крізь вузькі щілини повік. — Вона помирає!
— На жаль, містер… е-е…
— Лі! Лі, дідько б вас забрав! Мені вже набридла ваша убивча ввічливість. Лі! Я містер Лі!
— На жаль, містер Лі не помилився. — Чоловік у білому халаті делікатно вивільнився від пальців детектива, поправив халат, потім круглу білу шапочку на голові і мило посміхнувся: — Місіс Джексон і справді перебуває у стані, близькому до агонії. Але ми зробили все, що могли.
— То чого ж ви стоїте і нудно жуєте свою вишколену ввічливість? Робіть же що-небудь, хай вам чорт! Рятуйте нещасну! Викликайте реанімаційну службу.
— Але ми не могли розшукати її чоловіка, містера Джексона, а більше рідні в потерпілої немає.
— Коротше! — захрипів Джо, смикаючи себе за мочку лівого вуха. — Навіщо шукати Майкла Джексона, коли треба терміново рятувати Лінду Джексон?!
— Але ж нікому оплатити реанімаційну службу, — як і перше, чемно пояснив представник клініки, і Джо на мить подумав, що він, як детектив, усе своє життя боровся не з тими злочинцями.
— Скільки?
— П’ятнадцять тисяч.
— Я заплачу! А вас… вас треба негайно арештувати. Ви — справжній убивця.
— У містера Лі сьогодні просто кепський настрій, — незворушно посміхнувся чоловік. — Хвилинку…
Він якусь мить прислухався, тоді безшумними, скрадливими кроками зайшов до палати і через мить повернувся, акуратно зачинивши за собою двері. Потім дістав з кишені металевий жетон із клаптиком бинта, що правив за поворозку, і прив’язав його до ручки дверей.
— Це для санітарів з моргу, — пояснив детективу. — А знаєте, на її лиці застигла якась дивна посмішка…
“Навіть смерть не здолала її любові”, — подумав детектив і вперше чомусь пожалкував, що він, розмінявши п’ятий десяток, так нікого й не любив і його ніхто не любив.
Похиливши голову, Джо рушив довгим, темним та вузьким коридором до ліфта.
Для збирання інформації про чорну королеву, себто привид з вілли “Двох щасливців”, Джо попросив одну добу.
— Завтра, у цей же час, ти вже будеш дещо знати, — запевнив він Х’ю. — І рівно через добу ввійшов у кабінет Кларнеса.
— Значить, так… — без привітання почав він і вмовк, побачивши, що в Х’ю забинтовано кисть руки.
— А-а… — скривився інспектор, перехопивши його погляд. — Як у нас кажуть: витрати виробництва. Службова подряпина, — Кларнес не терпів ніякої героїзації своєї служби, називаючи її просто роботою, і завжди применшував у розмові свою роль в тій чи іншій операції. — Брали “ковбоя”…
Джо знав про цю справу. Кілька днів тому до залу казино зайшов молодик в одязі ковбоя часів дикого Заходу: на ньому був крислатий капелюх, куртка з китицями. Шестизарядний кольт на широкому шкіряному поясі, вицяцькованому блискучими залізячками… Наївний працівник казино аж руками сплеснув:
— Ах, містере, який чудовий маскарад! — Що у відвідувача чорна маска на обличчі, він якось не звернув уваги. — Ви спражній ковбой дикого Заходу!
“Справжній ковбой” тицьнув йому в живіт цілком сучасний пістолет (шестизарядний кольт на поясі виявився звичайнісінькою бутафорією) і сказав лише два слова:
— Денну виручку!
Втікав же грабіжник не в ковбойському стилі (та й де того коня зараз дістанеш!), а зник у небі на птахольоті.
— Ну?.. — запитав Джо в інспектора.
— Виручку встиг проциндрити, а його самого взяли, — неохоче розказував Х’ю. — “Ковбой” виявився актором місцевого театру. На сцені виступав в амплуа трагіка вельми посередньо, а в житті вирішив зіграти… і, до речі, непогано зіграв фарс з перевдяганням.
— А як ти напав на його слід?
— Одна деталь підказала. Працівник казино розказував мені, що коли “ковбой” тицьнув йому в живіт пістолет, він лише тоді збагнув, що шестизарядний кольт у нього на поясі — це мальовнича бутафорія… Слідів “ковбой” не лишив, спрацював чисто. Але мені засіло в мозку оте слово — бутафорія, не давало спокою. Я його вертів і так, і сяк… А тоді взяв свого агента — і в театр. Вирішив з’явитися відкрито, з таким виглядом, нібито нам усе відомо і ми прийшли брати “героя”. Це для того, щоб спровокувати “ковбоя”, якщо злочинець справді з театру. І знаєш, у нього не витримали нерви. Вихопив пістолет… Коли б мій агент не підбив йому руку, всадив би мені здуру кулю в живіт, а він, сам знаєш, мені ще потрібний, — засміявся. — Ну, та це дріб’язок, лише пошкрябина… А зараз мене цікавить ваша величність білий король детективу. Розказуй, що нового вивідав про чорну королеву.
— Скажу тобі поки що не все. Сьогодні я лише здогадуюсь, що таке привид. Але здогадка — ще не факт. Крім того, мені потрібно зустрітися з однією людиною, і вже потім усе стане на свої місця.
— Але звідки взялася ця, як її… Дженні? Це справді потойбічний привид чи, як ти стверджуєш, оптичний фокус? І хто його влаштував? З якою метою?
Джо дістав з нагрудної кишені кілька аматорських знімків і кинув їх на стіл.
— Привид? — взявши одну з фотографій, вигукнув інспектор. — Ти, виявляється, непогано фотографуєш. Коли клацнув?
— Коли сиділи з тобою за кадубами в холі.
— Хвалю. А я й не помітив. Чисто працюєш, — гомонів, роздивляючись фото. — Нічого не скажеш, чорна королева — як писанка. Наче жива. Забери і не спокушай мене, — простягнув він детективу фотографію, — бо ще закохаюся.
— Я показав ці фотографії главі фірми “Оптика” містеру Слесеру. Він тільки глянув, одразу вигукнув; “О-о, це ж незабутня наша Дженні! Звідки у вас її фото?..”
— Що-о? — аж підвівся в кріслі Х’ю. — Привид насправді зветься Дженні? Ну й ну!
— Так. Містер розказував далі, що у Дженні була закохана вся фірма. “Навіть я збирався за нею побігати, — зізнався він, — але на заваді став мій вік. Як-не-як дев’яносто п’ять мені стукнуло”. Містер Слесер — людина з гумором.
— Ф’юу-уть! — свиснув інспектор і відкинувся на спинку крісла. — А в цього, як його, Слесера, зір нормальний у його дев’яносто п’ять? Привид має реального прототипа?
— Так, привид колись і справді був жінкою.
— Нічого не збагну, — інспектор знизав плечима.
— Дженні, яка виступає зараз на віллі “Двох щасливців” у формі (будемо так говорити) привиду, — реальна особа. Тобто була колись реальною особою.
— А зараз де вона?
— Хто?
— Та реальна особа.
— А-а… Дженні на тім світі. Кларнес мимоволі здригнувся.
— То привид — це дух померлої? Ми спостерігали спіритичний сеанс? — Х’ю насторожився.
— Містика тут, як кажуть, і не ночувала, — заспокоїв його детектив. — Але про це згодом, зараз скажу, що в житті привида звали Дженні Стівенс. Це була надзвичайно приваблива молода жінка. Вона — покійна дружина інженера Едгара Стівенса, котрий працював у фірмі “Оптика”. Він любив її над усе. Та не любити Дженні не міг хіба що стозп!
— А що з нею сталося? Померла?
— Загинула. — Джо помовчав, пройшовся кабінетом, шаснув було рукою до кишені за сигаретами, але передумав — вчора він дав собі слово, останнє слово (здається вже сорок п’яте) віднині і назавжди кинути палити. — У самій загибелі Дженні якась загадка, поки що мені незрозуміла. Працювала вона в Інституті біології і в свої двадцять сім років була одним з найавторитетніших знавців термітів. Що таке терміти? Ну, це — перетинчастокрилі комахи теплих країн, які живуть сім’ями у великих гніздах, так званих термітниках. Так ось, Дженні опублікувала за своє коротке життя близько десяти праць, які геть змінили уяву про термітів. Принаймні так мене запевняли спеціалісти. В останні роки місіс Стівенс займалася питаннями встановлення контактів з комахами, конкретно — з термітами. Років зо два тому про це писали газети як про сенсацію нашого віку!
— Стривай! Тепер я щось пригадую… — зморщив чоло інспектор. — Навіть десь вирізку з газети зберіг: “Дженні розмовляє з термітами”. Зізнаюсь, я тоді сприйняв ту замітку за звичайнісіньку газетну сенсацію для наївних простаків.
— О, Дженні далеко пішла у вивченні хімічної мови комах. Мови запахів. Звичайно, газетярі тоді, як завжди, дещо передали куті меду, але, як запевнили мене в інституті біології, вона була близька до встановлення контакту з комахами. Дженні досліджувала термітів у напівпустелях Сомалі. Там здіймаються термітники у формі то грибів, то “цукрових голів” заввишки до семи метрів. А втім, ти бачив фотографії і термітів, і термітників на стінах холу вілли “Двох щасливців”? (Х’ю кивнув). І ось одного разу, повертаючись із Сомалі, вона зазнала аварії десь на північному сході Африки, в межиріччі Джубби і Вебі-Шебелі. Її птахоліт, до речі, “Сокіл” вищого класу для далеких польотів, врізався у скелю і впав у глибоку ущелину…
— Але ж птахольоти типу “Сокіл” мають кібер-пілотів, — здивувався інспектор. — Що встановило слідство?
— Пошкодження кібер-автоматики. Це й стало причиною аварії.
— На “Соколі” є дублююча система! — вигукнув Кларнес. — Крім того, є надійний блок контролю. Не могли ж вони одночасно вийти з ладу?
— Я теж над цим думав, — Джо розвів руками. — Поки що загадка. Багато тут неясного. Та справу все одно здали в архів. До речі, сьогодні якраз річниця з дня її загибелі. Чому б нам не відвідати парк Вічного Спокою?
Службовий птахоліт лишили на стоянці, яку геть обліпили найрізноманітніші рекламні плакати похоронних фірм. І Джо знічев’я (доки Х’ю ходив до автомата, щоб заплатити за стоянку) прочитав одне з таких оголошень, на якому щасливо всміхався небіжчик у труні.
“Одяг фірми братів Гарріс — кожному зразковому покійнику!
Готуючись до смерті, купуйте костюми фірми братів Гарріс! Наші костюми для одноразового використання, тому вони надзвичайно дешеві, їх у змозі придбати кожен покійник.
Якщо ви хочете стати зразковим покійником, поспішайте скористатися послугами фірми братів Гарріс. Пам’ятайте, елегантний вигляд вашого трупа — це запорука красивого і зразкового похорону”.
— А-а… реклама? — підійшов інспектор, хвилину читав, гмикнув. — У нашому Місті реклама переслідує тебе, як комашня у болоті.
— Х’ю-у?! — удавано вражено вигукнув детектив. — Порівнювати наше зразкове Місто з болотом? Ну, знаєш!
— Вихопилось слово, сто чортів у печінку! А ти радий позубоскалити? Затям: у нашому Місті не жартують!
Джо вже не радий був, що пожартував. Кларнес остерігався всього, що стосувалося політики, постійно побоюючись, як би його не звинуватили в неблагонадійності. А Х’ю боягузом не назвеш, він ризикує життям, борючись із злочинністю. Просто життя змусило остерігатися, адже кожний мешканець Міста ніби загнаний у прозору лабораторну пробірку, і його трясуть у тій пробірці: що в нього за душею? Що на серці, що в думках? З ким знається?.. Його спостерігають у тій пробірці з усіх боків, його нумерують, сортують за політичними переконаннями, за ступенем патріотизму. Його відносять або до “справжніх мешканців Міста, лояльних і патріотичних”, або до “червоних”, “рожевих”, або до тих, хто “знається з нелояльними мешканцями Міста”. Всі особисті дані заносяться в магнітну пам’ять Інформаційного Банку (і це не рахуючи електронного досьє поліції та Політичної служби!). Всюди легіони явних і таємних донощиків, які зробили своє мерзотне ремесло прибутковим бізнесом, Найновітніша техніка дає їм змогу підслуховувати співгромадян на дуже значних відстанях. До того ж зараз у стадії випробування перебувають апарати, які можуть на відстані читати думки людини, шифруючи магнітні хвилі мозку. Кінцева мета цих досліджень — встановити повний контроль над інтелектом… Є від чого бути полохливим, остерігатися кожного свого вчинку, слова, знайомства і так далі. Той, хто вже потрапив у лабораторну пробірку, — беззахисний. Про нього знають більше, аніж він сам про себе. А коли вже ти мрієш про кар’єру — тримайся від політики подалі! Адже комп’ютер у Політичному відомстві — гігантський. Мільярд операцій за секунду здійснюють його електронно-обчислювальні машини небачених масштабів…
Так думав Джо, неспішно йдучи зі своїм другом у парк Вічного Спокою. Гігантське місто з усіма його районами лишилося далеко позаду. Тут панували тиша і спокій. Тому й думки приходили елегійні, печально-сумовиті чи роздумливо-філософські.
І детективи, кожний нарізно, думали про одне й те ж — про суєтність усього земного, про смисл життя тощо.
Була лиш середина серпня, а осінь. уже взялася за свої фарби. Джо зітхнув.
— Осінь, як і старість, приходить непомітно. Вчора ж ніби було літо, а вже сьогодні глянеш — там побурілий листок, там… А завтра їх більше, післязавтра ще більше… А там і листопад.
Вони глянули один на одного, зітхнули: обидва ще не досягли полудня віку свого, а до обох уже, як осінь до цього літа, непомітно почала підкрадатися старість. Там волосина забіліла, там…
Полум’яніли айстри — квіти осені.
Детективи мовчки йшли алеєю, в кінці якої здіймалася в білясте, спекотне небо гігантська, сліпучо-біла мелітопластова рука з розчепіреними пальцями. То була модерна усипальниця Міста. Мертвим було все одно, якої форми усипальницю придумають архітектори. Хоч би який був у неї вигляд-мертві мовчатимуть. А ось живі сперечалися довго. Одні беззастережно сприймали усипальницю у вигляді велетенської руки, що ніби виростала із землі, із царства мертвих, інші спокійно дивитися на неї не могли, вважаючи її вульгарною і недоладною, заявляючи, що, приміром, усипальниця у вигляді космічної ракети чи галактичного корабля більше відповідала б тому, для чого вона, власне, й задумана. (Тоді, мовляв, був би хоч якийсь символ: ракета-усипальниця несе в небо душі померлих). Треті запевняли, що це штучно і неестетично, а четверті сходились на тому, що така своєрідна, незвичайної форми усипальниця у вигляді руки з розчепіреними пальцями ніби звертається до живих, просить їх не забувати про тих, хто пішов в інший світ… Так сперечалися доти, доки й не звикли. А тоді махнули рукою: рука то й рука, головне, туди не потрапляти. Так і призвичаїлось Місто до велетенської руки, що складалася із ста поверхів, у яких щільно, ряд за рядом будуть століттями замуровуватися урни з прахом померлих городян — земля стала надто дорогою для кладовищ.
Офіційно ця споруда називалася Усипальницею Вічного Спокою, в просторіччі городяни, менш схильні до урочистих пишномовностей, нарекли просто: Рука. (“А чи не кличе нас ще Рука?..” Або: “Хоч як не крути, а всі будемо в Руці…”)
Х’ю і Джо підійшли до головного входу Усипальниці. Зблизька вона приголомшувала розмірами: колосальна колона стрімко шугала в небо, непомітно звужуючись, і десь аж за хмарами закінчувалася стилізованими зап’ястями та долонею, обернутою до Міста, з п’ятьма розчепіреними’ (і теж стилізованими) пальцями. Доки міські власті гадали-міркували, як використати кубатуру порожніх пальців Усипальниці (музеї в них відкрити чи щось подібне?), розважальна індустрія за фантастичну суму заарендувала їх на сто років і відкрила там свої нічні казино з барами-ресторанами. Вхідні квитки в ті модерні притони були аж надто дорогими, але грошовиті любителі екзотики не скупилися… І що коїлося ночами в пальцях Усипальниці Вічного. Спокою — того ніхто не знав. Навіть міській владі туди було поткнутися не просто: у власників тих притонів була своя влада, і своя поліція, і свій суд, швидкий на розправу! Темними ночами з усіх усюд Міста до вершини гігантської Усипальниці, як чорна галич, зліталися шикарні птахольоти багатих гуляк. А тільки починало сіріти, очманіла галич розліталася, і в парку Вічного Спокою наставала сумовито-печальна тиша, лунали тихі акорди врочистої музики, і ніщо не порушувало елегійного спокою мертвих… (До наступної ночі!) Та й хто б міг, хто б відважився його порушити вдень? Адже це — рівнозначно святотатству, і такого порушника безперечно б чекала сувора кара. Тут міські власті були невблаганні.
На алеях стояли скульптури жінок із скорботно похиленими головами, і ті, що входили до Усипальниці, відразу ж налаштувались на відповідний лад.
Зайшли й детективи.
В холі першого поверху стояв комп’ютер.
Джо натис кнопку з написом “Інформація”, відразу ж спалахнуло зелене вічко.
— Слухаю вас, — прогудів металевий голос.
— Дженні Стівенс, — коротко кинув Джо.
Тієї ж миті комп’ютер відповів, відповідь дублювалася на світловому табло:
— Дженні Стівенс поховано в сімнадцятому ярусі десятого поверху, лівий бік, тринадцята секція, вісімнадцятий ряд, номер сто сорок два. Повторюю…
Детективи зайшли до швидкісного ліфта, вкинули в щілину автомата монети і піднялися на десятий поверх Руки. Мовчки вийшли. З холу десятого поверху повернули в сімнадцятий ярус.
Тиша, пустка, штучне освітлення.
Полиск мармуру, скорботні скульптури.
Всюди полум’яні квіти, всюди ряди, ряди мармурових табличок з іменами і датами.
Там і тут стояли в нішах погруддя особливо видатних людей (серед них траплялися й скульптурні зображення особливо знаменитих гангстерів — пролізали й сюди за гроші!). Стіни ярусів (у зріст людини) були суціль у табличках, і біля кожної — живі квіти.
На будівництво Руки було витрачено фантастичні суми, і тому муніципалітет встановив високі ціни за місце. Тож батькам доводилося відразу після народження дитини починати робити внески “на смерть”, себто за місце в Руці.
— Я ще й половини не виплатив за себе і за своє сімейство, — зітхнув Х’ю і похитав головою. — Ну й життя: все плати, плати, плати, а коли ж зітхнути вільно?
— А я навіть ще й не починав виплачувати, — озвався Джо. — Жаль грошей на мертве діло. Та й потім… Мені особисто, коли стану покійником, буде все одно, де приткнуть мій прах.
— Ну, це ти занадто! — обурився Кларнес. — Маєтку в тебе немає, власної землі теж. А професія у нас… не для довгожителів. Так що подумай і починай виплачувати за місце для урни з твоїм майбутнім прахом. Хіба ти забув популярне гасло муніципалітету: “Сплачуйте зараз — помирайте потім”.
— Дякую за мудру пораду.
Далі йшли мовчки, повернули в тринадцяту секцію, відшукали вісімнадцятий ряд і спинилися біля номера сто сорок другого.
На сірій, з рожевими прожилками мармуровій табличці було викарбувано: “Дженні Стівенс”.
І дві дати — народження й смерті.
А над датами — всміхалася Дженні.
Детективи якусь мить вдивлялися в зоораження тієї, що стала загадковим привидом на віллі “Двох щасливців”. Освітлена сонцем, Дженні мружилась, ласкаво до когось усміхаючись, і вітер бавився її золотавим волоссям, а усмішка… Усмішка молодої жінки, здавалося, здатна й мертвого оживити. Розмовляли пошепки.
— Її важко уявити мертвою…
А поруч із табличкою Дженні Стівенс була така ж табличка, тільки на ній стояв один лише номер — сто сорок три.
— Хто це приготував собі місце? — запитав Кларнес.
— Не здогадуєшся?
— Мабуть, Едгар Стівенс?
— Так, місце закупив він, чоловік Дженні, щоб прах його зберігався поруч із прахом тієї, яку він за життя обожнював.
— До речі, ти й досі не розповів про Едгара Стівенса. Де він і що з ним?
— Де він? — Джо знизав плечима. — Не знаю. Цього ніхто не зйає, бо Едгар зник, ніби його й не було. Але дещо про нього я все ж дізнався.
Помовчавши, Джо розповів, що після загибелі Дженні Едгар став відлюдькуватим, замкнувся в собі. Ніде не бував, з усіма знайомими порвав будь-які стосунки, всього себе віддавав роботі, певно, сподіваючись знайти у ній забуття. На віллі “Двох щасливців” жив, як самітник. А втім, на віллу він прилітав лише переночувати, та й то не завжди.
— Він трудився на фірму, як робот, — розказував Джо. — В праці шукав порятунок від горя. А фірма витискувала з Едгара Стівенса всі соки. Через місяців десять після загибелі Дженні в нього виник конфлікт з фірмою.
— Що за конфлікт?
— Це фірма тримає в секреті. Вдалося з’ясувати, що Едгар Стівенс зробив якесь відкриття, а фірма те відкриття поклала в сейф. Мовляв, у її лабораторії зроблено винахід, її працівником, то й винахід належить фірмі. Едгар судився з фірмою, але нічого не виграв. Сам знаєш, на чий бік стає суд у подібних випадках. Тоді Едгар взагалі відмовився працювати на фірму, і та пригрозила викинути його геть з вілли “Двох щасливців”. Якраз тоді фірма виконувала замовлення для військових, робітники обурювались, але не зважувалися на повен голос заявити протест. Буцімто Едгар підбив робітників до страйку.
Принаймні так офіційно зафіксовано. Страйк на головних підприємствах фірми нічого не дав, фірма і тут виграла, а Політична служба почала хапати призвідців, як завжди в подібних випадках, оголосивши їх агентами лівих… У чорному списку опинився й Едгар Стівенс. Більше того, він очолив той список. Друзі попередили Едгара, і одного дня він зник у невідомому напрямку…
— Куди?
— Цього не знає навіть Політична служба, а вона знає все. Едгар лишив записку: “Я йду назавжди з цього проклятого світу, де у всіх громадян рівні можливості — витягнути ноги”.
— Ти думаєш, що він наклав на себе руки? — Кларнес запитливо дивився на детектива. — А втім, хай над цим сушить голову Політична, це її “клієнти”.
— Вона й розшукує Едгара Стівенса по всій країні. Як агента підривних сил.
— Колегам з Політичної видніше, — обережно мовив інспектор. — А що сталося з віллою, коли зник Едгар?
— Стояла зачиненою, а потім фірма взяла… тобто переманила до себе Майкла Джексона і передала йому віллу.
— Разом з меблями, годинником і привидом?
— Так.
— То привид, себто — оптичне зображення Дженні, є витвором рук Едгара Стівенса?
— Так, мабуть. Але нічого певного поки що не можу сказати. Почекай іще день-два…
Вже коли вони виходили з кабіни центрального ліфта, під склепінням Усипальниці залунала мелодія реквієму “Прощай, життя, здрастуй, Вічність”. Похоронної процесії з рідних та близьких ніде не було. І все ж реквієм лунав печально й урочисто — Місто прощалося ще з одним своїм громадянином. Але той громадянин, певно, був людиною нижчого сорту, бо біля постаменту, де відбувалася громадянська панахида, тупцялися лише двоє служок із похоронної команди. І урна була не у вигляді мармурового кубка, а схожа на бляшану банку. Значить, ховали бідняка, який за життя не мав чим заплатити за місце в Усипальниці. Ховали в так званій “консерві”.
Джо підійшов до служки, який тримав табличку з ім’ям небіжчика, глянув на неї і махнув інспектору. Х’ю неохоче зробив кілька кроків і прочитав на табличці:
“ЛІНДА ДЖЕКСОН”.
І дві дати, між якими вмістилося тридцять літ.
Та ось мелодія реквієму стихла, останні акорди відлунали під склепінням, і служки заворушилися — один з них узяв “консерву”, другий, табличку, й вони попростували до ліфтової кабіни. Більше ніхто не супроводжував прах померлої. Джо пішов за ними і жестом руки запросив Х’ю… Інспектор скривився, але рушив слідом.
Служки і детективи зайшли в кабіну ліфта. На світовому табло замиготіли цифри — номери підземних поверхів Усипальниці: десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один… Ліфт зупинився, коли на табло з’явився нуль. Нульовий, підземний поверх Усипальниці, певно, знаходився нижче рівня ґрунтових вод, бо вогкі стіни геть усіяли колонії грибків. Служки пішли вузьким, напівтемним коридором з округлим склепінням, що скидався швидше на лаз і освітлювався жовтими лампочками без плафонів. В ході-лазі теж лунко капала вода. Детективи йшли мовчки, увібравши голови в плечі, їм здавалося, що ось-ось стукнуться тім’ям об низьке склепіння. Та ось хід привів їх у досить простору овальну залу. Зала була порожня, лише в центрі її здіймалась футів на три-чотири чорна пірамідка та під протилежною стіною було якесь звалище табличок з іменами.
“Браковані, чи що”? — подумав Джо.
Перший служка підійшов і поклав на вершечок пірамідки бляшану урну з прахом Джексон й натис збоку кнопку.
Щось клацнуло, і бляшана урна провалилася в пірамідку.
Чвакнуло, війнуло з дірки вогкістю, бляшанка загуркотіла, падаючи в глибочінь штольні, й отвір у пірамідці автоматично зачинився.
Другий служка зробив крок до стіни, де було звалище табличок, але підійти ближче йому, пєено, було лінь, і він, розмахнувшись, кинув на купу табличку з іменем покійної. Весело про щось перемовляючись із колегою, він рушив з склепінчастої зали. Інспектор, полегшено зітхнувши, заквапився за ними. Джо востаннє озирнувся на чорну пірамідку над штольнею, на звалище табличок під стіною і підбігом наздогнав інспектора та служок.
Вже коли вони вийшли з кабіни ліфта у хол першого— наземного-поверху Усипальниці, буркнув до Кларнеса:
— Ну, бачив, як у країні рівних можливостей ховають громадян другого сорту?
Інспектор нервово пересмикнув плечима І, нічого не відповівши, квапливо попрямував до виходу. А коли вони сіли в птахоліт і набрали потрібну висоту, не повертаючись до детектива, сердито буркнув:
— Пора вже з цим привидом закінчувати!
— Карл ван Гофф, професор?
— Так, професор Карл ван Гофф, з двома “ф” наприкінці, — високий, сухорлявий чоловік спортивного типу привітно, хоч і ледь насмішкувато дивився на Джо. — З ким маю честь?
— Джордж Лі, приватний детектив.
“Цьому ван Гоффу з двома “ф” наприкінці зовні не даси більше, аніж п’ятдесят з хвостиком, — подумав Джо. — А йому ж насправді вісімдесят. Хоч спортом він і захоплюється, але навіть спорт неспроможний омолодити старого діда. А в нього лице молоде, от тільки… А-а… — придивившись, зрозумів нарешті він, — пластична операція…”
— Ну, шановний детективе, як кажуть, чим зобов’язаний? Зізнаюсь, мене ще ніколи не відвідували люди вашої професії, хоча детективну літературу, грішний, люблю читати. Щоправда, доводиться, на жаль, те читання утаємничувати. Знаєте, якось воно не солідно виходить. Професор, і раптом — детектив.
— А ви читайте, якщо це вам подобається.
— А я й читаю. Гострі пригоди, між іншим, оживляють наше прісне життя, вносять у нього якийсь нюанс. Хоча… — заквапився, — чого це я розбалакався? Здається, це я вас мушу слухати, шановний детективе?
Джо мовчки показав йому фотографію.
— Хвилинку, — професор взяв фото, підніс його близько до очей. — Даруйте, — ляснув себе по кишенях, певно, щось шукав. — Чого це ми стоїмо в коридорі інституту, коли в мене є персональний кабінет? Ах, ах, який я негостинний! — вигукнув він, ведучи детектива коридором. — З гостем у коридорі?! Ах, ах!
“Тобі потрібні окуляри, які ти забув у кабінеті”, — подумав Джо, йдучи за професором. Незважаючи на молоде лице, професор дріботів старечими кроками.
Зайшли до кабінету. Професор схопив із столу окуляри, осідлав ними носа.
— Та це ж… — професор захвилювався і, метнувшись до стіни, клацнув вмикачем, хоча за вікном був білий день. — Це ж… Дженні. Так, так, Дженні Стівенс, моя колишня учениця, — зиркнув на плафон під стелею, що своїм немічним світлом нічогісінько не міг додати до сонячного дня, вимкнув його. — Не можу спокійно дивитись на фотографії Дженні, — пояснив він детективу. — Жаль!
Який жаль, що вона так безглуздо загинула. Та ще в двадцять сім літ! В розквіті молодих сил і незвичайного обдарування.
— Вона була вашою студенткою, і я хотів би…
— О, ні, ні. Вона була не просто моєю студенткою, ні. Вона була моєю найкращою студенткою! Так буде точніше.
— Даруйте, а які у вас були особисті стосунки із Дженні?
Господар кабінету щиро здивувався.
— Стосунки? Особисті? Ваше запитання просто дивне. Адже й так усе зрозуміло. Я допомагав, консультував і, звичайно ж, радів її великим успіхам.
— Але ж ви… просили руки Дженні.
Карл ван Гофф схопився і став за столом в позу ображеного.
— Це наклеп, запевняю вас. І я… я висловлюю рішучий протест. Вам! Вам, детективе! Ви збираєте всілякі обивательські плітки. Ваші інсинуації… Ні, я не буду відповідати!
— Воля ваша, професоре. Джо зробив було рух, щоб іти.
— Хвилинку… — Вибігши з-за столу, професор фамільярно взяв детектива під руку: — Почекайте, не гарячкуйте. Давайте поговоримо як чоловік із чоловіком. Так на чому ми зупинилися?
— На вашому жениханні до Дженні, — люб’язно підказав Джо.
— Бачте, шановний, — професор водив детектива по кабінету, начеб вони прогулювались десь у парку. — Я дещо вже призабув, склероз триклятий. Але, гарненько помізкувавши, стверджую — було. — Він перейшов на інтимний шепіт. — Всі ми, як кажуть, чоловіки, і всі не байдужі до жіночої вроди та молодості. А Дженні була така незвичайна, така чарівлива, що той, хто з нею спілкувався, міг легко втратити голову. Втратив і я. Але нічого серйозного не було. Я вчасно схаменувся, протверезів, згадав про вікову різницю між нами і все перевів на жарт.
— І більше у вас не було сутичок із Дженні?
Професор сердито пирхнув, забіг за свій стіл, впав у крісло.
— Сутички з такою прекрасною людиною? Ах, ви навіть не уявляєте, скільки надії ми на неї покладали! Але й те, що вона встигла зробити, увійде до золотого фонду науки. Ну а генеральна її тема — вивчення хімічної мови комах — заслуговує надзвичайно високої оцінки. Вона була на правильному шляху, і до сенсаційного відкриття їй не вистачило якогось там року.
— Я хотів би дізнатися про її останній день.
— Спеціальна комісія свого часу…
— Я читав звіт комісії.
— Тоді що вас цікавить? — Професор відкинувся на спинку крісла (Джо все ще ходив по кабінету, зрідка зупиняючись перед столом професора). — Мої свідчення занесені в протокол.
— В протоколі все сухо, по-діловому, а я хотів би… гм… жвавіше. І з подробицями. Дженні не повернулась із свого останнього польоту, а ви були останній, хто бачив її живою на землі.
— Але я нічого не скажу вам нового. Я лише повторю свідчення, які занесено до протоколу комісії. Ви його, кажете, читали. Отже, слухайте. Минулого літа ми працювали на дослідній станції нашого інституту в Сомалі. — Професор урвав розповідь, заходився щось квапливо шукати у себе на столі, та нічого не знайшов і махнув рукою. — Даруйте, починаю згадувати — хвилююсь… Роз’ятрили ви мою душу. Та гаразд. Отже, ми працювали на дослідній станції, об’єкт дослідів — термітники. Здіймалися вони в савані відразу ж за парканом станції. Дженні біля них днювала й ночувала зі своєю апаратурою. Ми, пригадую, навіть їсти їй носили в термосах туди, до термітників… Той день, останній, був спекотний, задушливий… Савана дихала розжареною піччю, — помовчав і далі говорив кудись у простір, повз детектива: — Заплющу очі, і бачу долину всю в чорних і бурих плямах — то пасуться антилопи. Під зонтичною акацією, що неподалік станції, стоїть жирафа, довга шия її десь у верховітті, вона об’їдає листя. Бачу, як посеред савани, в затінку одинокого дерева, перечікує спеку лев’яче сімейство. На передньому плані — термітники, а біля крайнього — похідний столик. За столиком сидить Дженні і щось пише. Вона засмагла, обвітрена і від того ще привабливіша, в безрукавці та шортах. На голові легкий капелюх з великими крисами, що кидають тінь на лице, з-під крис вибилось світле волосся… Того дня, десь о третій, навіть не пообідавши, Дженні почала збиратися. Куди — не говорила. І взагалі, була дуже заклопотана. Навіть дещо дратівлива, хоча дратівливість їй була не властива. Я не став доскіпуватись, куди вона поспішає, — зрештою, то була її особиста справа. Дженні попрохала технічний персонал станції підготувати “Сокіл”. Після огляду машини технік сказав, що все о’кей і місіс Стівенс може летіти. Дженні сіла в кабіну “Сокола”. Вона так квапилась, що навіть не помахала нам рукою, як то робила завжди, коли кудись летіла. Вона була чимось стурбована і заклопотана. Але перед цим — я точно пам’ятаю — вона отримала якусь телеграму.
— Ви, звичайно, не знаєте, якого змісту була телеграма?
— Я не перлюстратор її особистої кореспонденції.
— Що, на вашу думку, могло стати причиною аварії?
— Не знаю. Я не спеціаліст з аварій. І взагалі, — професор говорив сухо, — у мене залишилося не більше семи хвилин вільного часу. Лекція.
— Я хотів би… точніше, насмілився б запросити вас, професоре, на одне опівнічне рандеву. — І Джо додав, посміхаючись: — Наскільки я знаю, ви полюбляєте побачення.
— Як і всі чоловіки. Але куди ви мене хотіли запросити? І з ким я маю зустрітися, якщо не секрет?
— Та є в мене на прикметі один симпатичний привид.
У професора брови злетіли на лоба.
— Даруйте, було-було, але щоб із привидом? Не доводилось.
Професор блиснув штучно білими зубами.
— Дякую за оригінальне запрошення. Але звідколи це я, дозвольте поцікавитись, став знавцем привидів? Я біолог.
— Привид теж колись був біологом.
— Все це чимось пов’язане з Дженні Стівенс?
— Так. — Джо мигцем поглянув на годинник. — Все, дякую за бесіду. А демонстрація привиду відбудеться рівно о дванадцятій ночі.
— Я так і знав. Ах, як романтично!
— Я залечу за вами об одинадцятій тридцять, професоре. Вельми вам вдячний за ласкаву згоду відвідати привид. Не буду більше вас затримувати, — задкуючи до дверей, розкланювався Джо, і його агатові блискучі очі сховалися у вузькі щілини повік, а це вказувало, що детектив у доброму настрої. — До ночі, професоре, до ночі…
Об одинадцятій тридцять вони забрали професора ван Гоффа і лягли курсом на Сьомий район. За всю дорогу професор не прохопився й словом, гортав свій записник, щось відмічав у ньому, і лише коли приземлились та заходили до вілли “Двох щасливців”, буркнув:
— Гадаю, вам не варто повторювати: я не вірю в привиди, адже їх у природі, як відомо, немає. А те, що вам здається містикою, — всього лиш нерозгадане явище, що має під собою цілком реальну основу. Ну, — озирнувся він у холі, — показуйте, де ваш загадковий і симпатичний привид?
Кларнес глянув на годинник і пошепки сказав:
— П’ятнадцять хвилин доведеться посидіти за цими ось кадубами у вигляді пнів.
— Я захопив роботу, — помахав професор записником. — А свої думки завжди ношу з собою.
Інспектору він сподобався: зразу видно, що ділова людина, часу марно не гає.
— А де ж… світло? — озирнувся професор. — Я нічого не бачу. Я, до вашого відома, не з породи сов.
Інспектор мовчки дістав з бокової кишені окуляри нічного бачення і простягнув професорові. Карл ван Гофф начепив їх на носа, навіть не висловивши подиву. Тільки сказав:
— Нічого, працювати можна…
Сівши за пнями з рослинами, відразу ж розгорнув записник і заглибився в якісь підрахунки.
Детективи теж сіли і теж вмовкли.
В холі стояла непорушна тиша, тільки чути було, як м’яко і заспокійливо цокотить годинник.
Кларнес міркував про привид: а що, коли його практично використати? Все ж таки штукенція незвичайна… Відчував, дещо можна з неї мати (тому, нехтуючи власними справами, і прилетів сюди вдруге), от тільки що? Як?
Джо теж був зайнятий власними думками і міркував про своє самотнє холостяцьке життя: час іде-минає, а сім’єю він так і не обзавівся. І дивно йому, зрештою, стало, що він про це думає, думає чомусь збентежено, розтривожено, навіть з легким жалем. Раніше таке й на думку йому не спадало. Більше того, раніше він пишався-хизувався своєю незалежністю, свободою, кепкуючи з сімейних бідолах, що вони зв’язані путами Гіменея по руках і ногах. А це, виходить, сам забаг тих пут. Дивно. Незбагненно… Звідки така метаморфоза?
Тут він спохопився, труснув головою, проганяючи ті розпачливі думки. Чого це він?.. Яка старість, коли йому ще й п’ятдесяти нема! Невже це його розхвилював привид?
Почулося рипіння, і східцями з другого поверху почав спускатися Майкл… Дихання в нього було прискорене, важке; хворобливе. Наче не спускався, а навпаки, — піднімався на круту гору. Навіть крізь окуляри нічного бачення (а вони трохи розмазують зображення) видно було, як він охляв за останні дні. Лице видовжилося, загострилося, очі неспокійно бігають, наче він зліва й справа чекає нападу. Днями він десь ховається, на роботі більше не з’являється, а на віллу приходить лише опівночі, щоб “зустрітися” з Дженні…
“Якщо його не схвилювала трагедія власної дружини, якщо він не прийшов ні в лікарню, ні на похорони, то діло, виходить, кепське, — подумав Джо. — Він уже не належить собі. Жаль чоловіка, гине, і нікому його порятувати”.
І в Джо ще важче стало ва душі. Чому людина така самотня у цьому світі, у світі десяти мільярдів їй подібних? Який гігантський розвиток науки і техніки переживає XXI сторіччя, яких вершин сягнув технічний геній людства, а людина, як і раніше, нікому не потрібна. Загальна всебайдужість страшніша світової пошесті. Бо проти неї, всезагальної байдужості, коли кожен дбає тільки про себе, коли кожен живе, як Робінзон на безлюдному острові, немає ні ліків, ні засобів боротьби. І це при таких вражаючих засобах комунікації! Не виходячи з квартири, натискаєш кнопку — і миттю зв’язуєшся з усім світом. І при такому зв’язку — така самотність, така непробивна стіна відчуженості, байдужості, некомунікабельності! Епідемія, що охопила людство. Всесвітній поток байдужості, у якому всі потонули і кожен борсається, як може, і здебільшого йде на дно, так і не приставши до рятівного берега. Бо й рятівного берега немає…
Так думав Джордж Лі і не знаходив розради.
Та ось почулося легке шипіння, і плин думок Джо урвався.
Годинник відбивав удар за ударом, а Майкл то гарячково пригладжував зачіску, то поправляв на собі одяг, то сідав, то знову схоплювався…
Професор Карл ван Гофф із скептичною посмішкою поглянув на детективів і шепнув: “Той тип що — божевільний?”
Коли забіліло посеред холу і почав формуватись овал світла, Майкл схопився востаннє, поправив краватку, пробіг метушливими пальцями по голові і вже більше не сідав.
У світлому промінні з’явився жіночий силует, він чіткішав, рельєфнішав. Професор випустив з рук записник.
— Та це ж… це Дженні… Точно, Дженні Стівенс! — шепнув він і, як обценьками, стис плече Джо. — Де я?.. — приглушено питав він. — Це справді Дженні, чи мені ввижається?
Джо не встиг відповісти.
— Здрастуй, рідна моя!.. — вигукнув Майкл, простягаючи до видива руки, і це в нього прохопилося з такою ніжністю і такою печаллю водночас, що в Джо аж защеміло серце, і він гірко подумав, що в нього немає нікого в світі, бодай привиду, кому б він міг сказати з такою печаллю і любов’ю: “Здрастуй, рідна моя…”.
— Дженні, я більше не можу! — вигукнув Майкл. — Ти приходиш до мене тільки вночі і тільки на чверть години. Не залишай більше мене, не йди від мене, Дженні! Або мене забери з собою, або сама зостанься зі мною. Вийди із свого зачарованого кола, зроби до мене хоч крок… Я все віддав би, аби ти тільки стала вільною, але не знаю, як тебе порятувати…
— Дженні… Дженні Стівенс… Що за чортівня?!. — професор спантеличено дивився на детективів. — Я в містику не вірю, Дженні мертва. Я про це знаю. Я добре про це знаю…
А Дженні усміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко, напевне, в сонячну далину, бо усмішка її була сонячною. І сама вона була такою живою, що Джо, засміявшись, простягнув руку, щоб доторкнутись до неї… Схаменувшись, відсмикнув руку і скоса поглянув на професора. А з ван Гоффом чинилося щось незбагненне. Він змінився, очі його палали, руки тремтіли. Та ось він повільно звівся і, не спускаючи з видива захоплених очей, зробив крок уперед.
Джо не встиг його затримати.
— Дженні?! — крикнув професор і притьмом кинувся
до сонячної жінки. — Ти жива, Дженні? Ти мене впізнаєш?
— Містере ван Гофф, — Кларнес схопив професора за руку. — це не Дженні. Перед вами оптичне зображення Дженні, секрет якого поки що не з’ясовано.
— Ху-ух… звичайно, звичайно… — Професор, все збагнувши, вмить згорбився, ніби на очах зменшився. — Даруйте, це явище на мене так подіяло, що я втратив на якийсь час контроль над собою. Дженні і справді як жива… Навдивовижу! Ефект вражаючий!
Годинник відбив чверть на першу, і видиво зникло.
Кларнес, клацнувши вмикачем, увімкнув світло в холі.
Майкл стояв, опустивши голову, і був у ту мить схожий на мерця.
Карл ван Гофф все ще тер чоло, ніби не міг проснутися. Та все повторював: “Геніально… геніально…”
— Не забирайте в мене Дженні! — раптом закричав Майкл. — Чому ви сюди ходите? Чому мене переслідуєте? Дженні моя, і я нікому її не віддам. Чуєте, нікому!!!
— Старий, — Джо підійшов і поклав йому руку на плече. — Я тебе розумію, але… Але це не Дженні. Справжня Дженні лежить у парку Вічного Спокою — вісімнадцятий ряд, десятий поверх Руки, лівий бік, тринадцята секція, номер сто сорок два. А перед тобою оптичне явище. Ілюзія. Фокус, коли хочеш.
— Я все одно не віддам вам Дженні! — Майкл поспішно сунув руку до кишені, та Джо, миттєво її перехопивши, стис так, що Майкл застогнав. Джо вийняв з його кишені променевий пістолет. — Ось так буде краще, старий.
І кинув пістолет Кларнесу, котрий спіймав його на льоту і поклав собі до кишені.
— В тебе є дозвіл на носіння променевого пістолета? — підійшов він до Майкла.
— Немає…
— Містер Джексон, напевне, знає, що той, хто незаконно користується променевою зброєю, підлягає негайному арешту?
— Мені однаково…
— Послухай, старий, — м’яко озвався до нього Джо, — тобі треба відпочити і підлікуватися. І все тоді буде гаразд.
— Ні, ні, я здоровий, — відсахнувся Майкл. — Я зовсім-зовсім здоровий. Хто вам дозволив сюди заходити? Це моя вілла!
— Ні, ти помиляєшся. Це вілла фірми “Оптика”, і тебе за невихід на роботу буде звільнено. А потім тебе виселять з вілли. Просто викинуть — і все. Ти замислювався над цим?
— А мені… а мені все одно. Без Дженні я не буду жити.
— Майкле, твоя дружина Лінда вже в Усипальниці парку Вічного Спокою. Ти хоч знаєш про це?
— Лінда? Яка Лінда? — видно було, що Майкл напружено думає. — А-а… Лінда… Хіба вона померла? Дивно… — Але він навіть не здивувався, бо далі мовив байдуже: — Що ж… Ніхто не вічний у цьому світі. І Лінда також… Може, це й на краще.
— Але ж померла твоя дружина, Майкле. Твоя Лінда.
— Я не знаю ніякої Лінди! — Майкл дивився на детектива, але, певно, його не бачив. — У мене, крім Дженні, більше нікого немає. І не було.
— Палиш, старий? — Кларнес простягнув Джексону сигарету, яку той жадібно схопив тремтячими руками.
Джо відвернувся.
Кларнес клацнув запальничкою і дав Майклу припалити.
Майкл кілька разів затягнувся, почав позіхати і терти очі. Захитався.
— Так захотілося спати… спа-ати… — позіхнув він і опустився на килим. — Давно я не спав… давно…
І миттєво захропів, блаженно всміхаючись уві сні. Кларнес нахилився, взяв з його рук сигарету, загасив її.
— Хай полежить, — кивнув на Майкла. — Через п’ятнадцять хвилин за ним прибуде санітарна служба. Я впросив фірму поки що не звільняти цього бідолаху. Можливо, вдасться його вилікувати.
Джо скептично стис губи.
— Що скажете, професоре? — чомусь сердито запитав Кларнес ван Гоффа, котрий усе ще вражено кліпав вицвілими віями.
— Я не знаходжу слів! — Професор розвів руками. — Це просто чудо! Я знав покійну Дженні, я дуже добре її знав і тому можу засвідчити: вона постає як жива. Я ледве не кинувся до неї. Грандіозно! У мене просто не вистачає слів!
— Ви думаєте, що її чоловік Едгар Стівенс… — почав було Кларнес, та професор його швидко перебив:
— Я не думаю, я упевнений, що Едгар Стівенс зробив незвичайне відкриття в голографії. На жаль, я не спеціаліст у цій галузі, а тому висловлюю лише загальне своє враження. Едгар Стівенс винайшов засіб, надзвичайно ефективний, який проектує в простір зображення. Повторюю: прямо в простір. Без спецекрана. А це — винахід. Це крок уперед, нове слово в голографії, коли хочете знати. Дженні ж він, очевидно, встиг зняти на плівку ще до її загибелі.
— Так, — підтвердив Джо. — Мені вдалося з’ясувати, що над голографічним зображенням Дженні він працював ще за її життя. Зняв навіть цілий аматорський фільм про неї. Але де той фільм зараз — невідомо. Тоді ж Едгар в основному й завершив свою працю з голографії і для першого демонстрування підготував плівку, на якій було знято його дружину. Та результатів свого винаходу Едгар не встиг опублікувати. Несподівана загибель дружини вибила його з колії. — Джо помовчав. — У цьому старовинному, майже музейному годиннику Едгар і вмонтував автоматичний пристрій для проектування голографічного зображення. Там же є плівка, на якій знято відповідним способом Дженні. Механізм проекції зв’язаний з боєм годинника, і о дванадцятій ночі, з останнім ударом годинника, вмикає голографічний апарат. Пристрій діє автоматично, через п’ятнадцять хвилин вимикає апарат. До наступної півночі.
— Так, це значне досягнення в голографії, — підхопив ван Гофф. — Нічого подібного в цій галузі ще не було. Ні, це чудо!
— Можна тільки уявити, що відчував Едгар, коли щоночі приходив у хол, щоб подивитися на Дженні, — із сумом мовив Джо. — На живу свою Дженні… В ті найтяжчі для нього дні Едгару було не до винаходу, а потім його самого закрутило у вирі… Так він і не опублікував результатів своєї праці.
— До речі, де він зараз? І чому на віллі “Двох щасливців” живе інший? — запитав професор і кивнув на Майкла, який, скрутившись калачиком, спав на килимі.
— Де автор. цього винаходу, ми поки що не знаємо, але з’ясуємо, — відповів Кларнес. — Майкл з дружиною поселився на віллі вже після того, як зник Едгар Стівенс. Розшукати ж його досі не вдалося. Є підозра, що він або десь помер, переховуючись від Політичної служби, або, що ймовірніше, загинув.
— Гм… — Професор уважно розглядав годинник. — Гм… Сумна доля Лінди Джексон застерігає нас: не чіпати годинник. Едгар заблокував свій винахід, і будь-яка дилетантська спроба відчинити годинник закінчиться трагічно… — Випростався. — А взагалі, якщо уміло використати цей винахід, то можна стати… мільйонером. Винахід справді вартий таких грошей.
— Ну й ну?! — Кларнес вражено і водночас недовірливо дивився то на професора, то на годинник. — Невже ж таки й мільйон?
— А це вже залежить від того, хто як зуміє використати винахід, — відповів ван Гофф. — Але передусім потрібні спеціалісти. До речі, у мене є знайомий колега, професор Уортен, спеціаліст з голографії. Йому на поміч я знайду спеціаліста по деблокуванню. Якщо бажаєте, завтра ж переговорю з професором Уортеном і зателефоную про результат розмови. Вам же раджу це диво тримати поки що в секреті. Бо якщо про нього дізнаються спритніші за вас…
На порозі холу виросла людина в білому халаті.
— Санітарна служба, — коротко відрекомендувався прибулий. — Хто тут підлягає ізоляції від суспільства?
Кларнес мовчки показав на Майкла, який все ще безтямно всміхався уві сні.
— Забрати! — людина в білому зробила крок убік, і до холу зайшли два санітарні роботи з носилками.
Вони забрали сонного Майкла і винесли його з холу. За ними вийшов і чоловік у білому халаті.
Кларнес підійшов до годинника і постукав по ньому пальцями. Потім замислився й довго мовчав, тільки іноді гмикав і тер щоку.
— Треба лишити в холі охоронця, — порушив мовчанку Джо. — Мало що може статися вночі. А до приходу спеціалістів, гадаю, годинник і справді чіпати не варто.
— Охоронця? — Кларнес все ще не міг відвести погляду від годинника. — Що ж… можна й охоронця… Гаразд, — сказав він по хвилі. — Залишимо охоронця. Все ж таки ця річ коштує, якщо вірити професорові, аж цілий мільйон. Хоча б з поваги до мільйона треба поставити тут охоронця. Але хотів би я знати, де автор цього винаходу?
Того вечора Джо (він цілий день просидів в архіві, вивчаючи справу про загибель Дженні Стівенс) повертався додому стомлений, як ніколи.
Залишивши в ангарі “Ластівку” (давно вже треба купити собі новий, модерніший птахоліт, та потрібної суми ніяк не викроїш), Джо рушив до своєї “неприступної фортеці, куди не долітають житейські бурі”.
На веранді світилося перше вікно од східців.
Як завжди, воно було відчинене, і, як завжди, біля вікна сидів бідолаха Гаррі Бен і читав. Чи вдавав, що читає…
“І що в нього за книжка? — подумав Джо, піднімаючись рипучими східцями на веранду. — Здається, він і сьогодні читає ту ж книжку, яку читав учора, позавчора і місяць тому”.
Джо удавано бадьоро привітався:
— Добрий вечір, Гаррі! Чи не правда, чудовий вечір? Що нового?
Гаррі не поспішаючи закрив книгу, перевернув її титульною сторінкою до підвіконня (“Чому він завжди ховає од мене заголовок книжки? — здивувався Джо. — Хіба то вже така таємниця?”) і глухо мовив кудись у простір, дивлячись мимо детектива:
— Було погано…
— А зараз?
— А зараз… зараз ще гірше. Хазяїн попередив: якщо не погашу заборгованість за житло, то він змушений буде виселити мене з допомогою поліції. У мене ще на два місяці вистачить заплатити, а що потім робити, то й не знаю.
“Очі у нього ще ясні, — відзначив Джо. — А ось колір обличчя нездоровий, в куточках вуст — гіркі зморшки. Під час бесіди роботодавці звернуть і на це увагу. Як і на його ранню сивину й передчасно зів’яле обличчя…”
— Послухайте, Гаррі. У мене є ідея: біржа біржею, але чому б вам не звернутися ще й до Асоціації по трудовлаштуванню інженерно-технічних кадрів?
— Звертався… — до чого ж спокійний — безнадійно спокійний голос у цього безробітного інженера! — Вистояв чергу. Серед таких, як і я. Туга неймовірна. Всі похмурі і стомлені. Безнадія… Надійшла моя черга, мене прийняв професійний радник, завдання якого — зорієнтувати мене і допомогти мені знайти роботу. Він мене розпитав, а потім запропонував прослухати курс мотивації. Я прослухав цей курс. Що це таке? На таких курсах безробітних вчать “відточувати прийоми зустрічей, бесід і діалогів”, тобто вчать, як нам продавати себе. Кожний з безробітних інженерів розповідає про себе, його розповідь відредаговують, подають у найбільш вигідному світлі. Та ось біда — немає бажаючих нас купувати… Як немає і роботи. Тож на Асоціацію по трудовлаштуванню інженерно-технічних кадрів надії ніякої. Як, між іншим, і взагалі. Скільки я не оббиваю пороги фірм, відповідь завжди одна й та ж: або я для них, на жаль, старий (і це в мої сорок п’ять!), або… занадто пізно звернувся.
— Шкода… — співчутливо зітхнув Джо. — Сьогодні безробіття б’є в основному по сорока — п’ятдесятилітніх, хоч раніше воно зачіпало лише шістдесятилітніх. Вікова стеля, знижується, і це жахливо.
Оскільки говорити далі не було про що, Джо, потупцявши на місці, пробурмотів, що, мовляв, буває і гірше (хоча сам розумів, що гірше, ніж стати безробітним, бути не може) і пішов до себе, відчуваючи сором, наче він був особисто винним у горі свого сусіда. І тільки переступив поріг, як почувся дзвінок, відеоекран засвітився.
— Привіт, білий королю вільних професій! — на екрані всміхався Кларнес. — Що нового?
— Нічого не буду розказувати, — відповів Джо. — Ще рано.
— Гаразд. — Інспектор дописав сторінку, одним пальцем, як щось бридке, відсунув її від себе і полегшено перевів подих. — Ху-ух! Остобісіло. Та й дружина вже скоро мене у відставку… Бо вдома майже не буваю… Знаєш що, — в його очах спалахнули іскорки, — моя половина дзвонила, що сьогодні неймовірно розщедрилась. Купила і засмажила аж цілого — уявляєш? цілого!!! — індика! Гайда до мене, посидимо, погомонимо. То як?
— Дякую, але… Щось я втомився.
— Це на тебе не схоже, невтомний детективе!
— Стомивсь я не фізично. Та й… — Джо потягнувся рукою до мочки вуха, а це вказувало, що він уже починає дратуватися. — Щось мені захотілося сьогодні побути самому.
Х’ю звів брови.
— Ти все життя самотній! — вигукнув з подивом. — Невже не набридло? Не розумію тебе.
У Джо здригнулися губи.
— Вибач, — позадкував Х’ю, — я не хотів тебе образити. Я тільки…
— Я стомився, — перебив його Джо. — Дуже стомився. І взагалі… — хотів підшукати потрібне слово, не знайшов його і махнув рукою. — Тобі цього не зрозуміти. На все добре.
— Хвилинку! — поспішно вигукнув Кларнес. — Мало не забув. Дзвонив Карл ван Гофф. Сказав, що його колега, професор Уортен, спеціаліст з голографії, зможе прибути на віллу “Двох щасливців” лише завтра об одинадцятій дня.
— Гаразд. На добраніч. — І Джо вимкнув екран.
Того вечора приватний детектив Джордж Лі засумував. Взагалі — дивно. Раніше йому, безтурботному холостяку, так було зручно самому. І раптом… Невідомо звідкіля прийшла печаль до безжурного детектива, а з нею й невеселі думки про смисл життя — як та для чого людина живе на світі білому? А мабуть же, не для того, щоб їсти, пити, спати, розмножуватись і заробляти долари… Як гарно і, головне, зручно було жити, власне існувати, без оцих думок! Вечорами Джо любив гортати альбом з репродукціями картин великих художників минулих сторіч. Це приносило йому не лише задоволення, а й душевну рівновагу, допомагало зосередитись, обдумати чергову справу. Джо був пристрасним колекціонером альбомів з репродукціями і зібрав їх чимало. І цього вечора дістав він альбом, погортав його і… відклав, бо зловив себе на тому, що ніяк не може зосередитись, що думки його блукають десь далеко-далеко і якісь вони неспокійні, журливі… Навіть затишне потріскування соснових полін за бронзовою решіткою каміна не заспокоювало, як раніше. На відеоакваріум, у якому невгамовно гралися різнобарвні рибки з пишними хвостами, теж не хотілося дивитися… А чому — і сам не знав. Відклав альбом, зітхнув, задумався.
“Мені лише сорок п’ять, — подумав, — а вже завітала в мою душу осіння журба. Чи не рано?..”
Відкинув голову на спинку крісла, заплющив очі, велів собі подумки розслабитись, і руки його безвільно, як перебиті, впали вниз. На нього раптом найшла така апатія, байдужість, що й думати було лінь.
Джо хитнув головою і ледве розплющив очі. Ходив кімнатою як у воду опущений, щось брав, щось перекладав, переставляв… Зрештою, механічно увімкнув телестіну. А на ній, демонструючи свої осині талії і витончені форми стегон, походжали розмальовані красуні з номерками на спинах — йшла постійна передача “Жінки — на всі смаки”.
Та ось на ярмарку (а це й справді був ярмарок людей, що продавалися) з’явився ведучий із сліпучо-білими зубами.
— Джентльмени! Якщо вам набридли ваші дружини чи ви взагалі ще не одружені, то пропонуємо вам на вибір з півсотні наших красунь. На всі смаки і на всі сезо^ ни. Наприклад, кокетка номер 367, — ведучий тицьнув указкою в спину рудої бестії, — золотава, з ніжною засмагою, добре підходить до курортно-пляжного сезону, а ось номер 675 — до осінньо-зимового… Замовляйте будь-яку, замовляйте на все життя а чи на один сезон, як вам зручніше, джентльмени. Ваш новий шлюб ми оформимо за лічені години, не обтяжуючи вас зайвою формальністю. Якщо у вас бракує часу, замовляйте наших красунь по відео, і ми негайно, не турбуючи вас, оформимо шлюб і привеземо вам красуню за адресою, яку нам скажете. Пам’ятайте: наші красуні нічого не тямлять робити, вони вміють лише створювати чоловікам щастя. Якщо у вас є зайвий мільйон, то будь-яка з цих забавливих кокеток ощасливить вас аж на цілий сезон! Коли ж вона раптом вам набридне, повернете нам її назад. Зважуйтесь, джентльмени, вибирайте собі щастя!
Джо вимкнув телестіну і закрокував кімнатою. Не знав, до чого прикласти руки, чим відволіктися… Зняв із стіни африканську маску, вона була чорна і відполірована так, що аж полискувала. Потримав її в руках. Цей сувенір, здається, з Сомалі. Так, так, із Сомалі, де він подорожував років десять тому. Із того Сомалі, де працювала й загинула Дженні Стівенс… Жаль було молодої жінки, а чому — того й сам не знав. Вона йому чужа, раніше він її ніколи не знав, мало хто потрапляє в аварії — хіба за всіма пересумуєш? І все ж Дженні було шкода. Може, тому, що вже звикся з її голографічним зображенням?
Підійшов до столу, покопирсався в паперах, дістав фото.
Її фото.
Довго вдивлявся в симпатичні риси молодої, веселоокої жінки, земної і водночас неземної…
Вона усміхалася…
“І кому вона всміхається?” — раптом подумав ревниво (раніше він ніколи і нікого не ревнував, навіть не знав, що це таке, ревнощі!). Який жаль, що не пощастило побачити її живою. Він так захопився голографічним зображенням, що навіть на вулиці починає привиджуватись Дженні: вчора біля сусідньої вілли мелькнуло дівоче лице, як дві краплі води схоже на Дженні. Віц аж зойкнув від несподіванки. Аби заспокоїтись, заходився собі навіювати, що йому просто здалося… Здалося, здалося, здалося… Хоча був упевнений, що дівчина, схожа на Дженні Стівенс, тільки трохи молодша, і справді пройшла повз нього…
І все ж — до кого вона усміхається?
І нарешті збагнув: йому хочеться ще раз подивитися на Дженні.
Сьогодні вона востаннє вийде з годинника в холі вілли “Двох щасливців”, а завтра… завтра вже буде пізно. Вранці спеціалісти заберуть годинник. Або в Кримінальну службу, або в інститут. І він більше ніколи не побачить жінку із сонячною усмішкою.
Була одинадцята.
“Встигну”, — подумав Джо і почав збиратися.
Було пів на дванадцяту ночі, коли Джо, увімкнувши захисну систему, залишив свою “Ластівку” на галяві, а сам рушив до вілли “Двох щасливців”. Місяць сходив десь уже після півночі, тому що було темно. З невидимих у темряві гір, що півколом оточували Місто, скочувався прохолодний нічний борей і, набираючи силу, продував перепечені за день квартали. Тому дихалося легше, ніж удень.
Детектив нечутною тінню наблизився до вілли, що біліла перед ним стінами, імітованими під селянську хату. В темному небі густо сяяли зорі та зрідка проносились і щезали безшумними болідами освітлені птахольоти. І всюди безгоміння, пустка, тиша. Хоч би одне вікно було яскраво освітлене, хоч би з однієї вілли долинули пісні чи сміх — не зустрічаються сусіди за спільним столом, кожний ховається в своїй віллі, як у норі. Все на чорний день відкладають, тому й світла не палять, і гостей не кличуть — зайві витрати. Кожен зостається сам на сам із своїми дрібними радощами і великими нестатками, з нездійсненими мріями і реальними страхами.
Вілла “Двох щасливців” потонула в мороці — ні світлої рисочки, ні згуку. Після смерті Лінди й напівув’язнення в лікарні Майкла вона стояла пусткою. Хіба що агент Кримінальної служби зараз дрімає в холі.
Двері, що вели у внутрішній двір, були відчинені.
Джо машинально відзначив, що агент, якого тут лишив Кларнес, неакуратний. А може, він куди вийшов?
Детектив, постояв, прислухаючись і придивляючись, але нічого підозрілого у дворі не побачив і не почув, лише десь заскімлила собака та в сусідній віллі спалахнуло вікно. У смузі світла, що впала від вікна, вгледів у сусідньому дворі темний птахоліт — певно, господарі щойно повернулися додому. Та вікно, спалахнувши світлом, відразу ж і згасло. Схоже було на те, що хтось зайшов по щось у кімнату і вийшов, вимкнувши світло.
“Але чому вони покинули посеред двору літальну машину, коли у них є ангар?” — за давньою звичкою фіксувати в пам’яті все, що бачили очі і чули вуха, відзначив детектив. Втім, то не його клопіт.
Детектив зробив крок у темний коридор, лапнув по кишенях і тільки тут збагнув, що забув удома окуляри нічного бачення. Такого з ним іще ніколи не траплялося.
“Телепень! — сам себе лайнув детектив. — Старієш уже. Чи ж не рано, шановний?”
Коридором ішов навпомацки, виставивши вперед праву руку — для амортизації, якщо раптом натрапить у пітьмі на якусь перешкоду, та й удар правої, від себе вгору, короткий і різкий, коли раптом що, — виручить. Слух у нього був гострий, а вроджене вміння орієнтуватись в пітьмі чужих помешкань допомогло й тут.
Фільончасті двері в хол були відчинені, і йому здалося, що мигнула світла цятка й згасла. Джо машинально зупинився, тримаючи ногу піднятою, і стояв так, напружено прислухаючись. Але нічого вловити слухом і усім своїм єством не міг. Хоч певний був, що хтось десь поруч стримано дихає. Інтуїція підказувала.
“Звичайно ж, то агент спить у холі і дихає уві сні — заспокоїв сам себе. Ось я тобі вичитаю за відчинені двері і за таку “зразкову службу”.
Він рушив далі так само обережно (тривоги не відчував, просто спрацювала давня звичка рухатись безшумно і сторожко) і зайшов у хол. Притулившись спиною до стіни (теж звичка, набута в чужих помешканнях, — позаду мусить бути надійний тил, доки ти ще не роздивився і не зорієнтувався), завмер, але хоч як напружував слух, крім рівномірного, м’якого цокотіння годинника, нічого не чув…
“Де ж агент?” — подумав стривожено, бо щось у тій тиші йому таки не подобалось, а що — ніяк не міг збагнути.
Відірвавшись від стіни, Джо зробив крок і закляк, угледівши посеред холу темну постать. Та в наступну мить здогадався, що то ж робот, якого Майкл спалив променевим пістолетом. Вони з Х’ю так і залишили охоронця стовбичити посеред холу з піднятою рукою.
Джо хмикнув (якась там нікчемна залізяка так його переполошила) і підійшов до робота.
“Привіт, старий, — насмішкувато звернувся подумки до темної постаті. — Ти, мабуть, все ще сердишся, що ми тебе на металевий брухт перетворили?.. Але було б куди гірше, аби ти нас перетворив на попіл…”
І поляскав робота по металевому плечу.
І тієї ж миті, навіть гаразд не відчувши удару, впав на килим як підрубаний.
Х’ю перевернувся (це вже вкотре за ніч!): сну не було в жодному оці — спробуй-но заснути з переповненим шлунком!
“Аж під серце підпирає індик, — подумав він зі злістю. — І треба ж було напхати в себе стільки м’яса! Вдень крутишся, пообідати ніколи, ну й наганяєш своє увечері, а потім задихаєшся уві сні, усіляка чортівня тебе душить, товче…”
Поруч злегка похропувала дружина (вона завжди похропує, як ляже на. спину!), і Х’ю подумав, що давно б чао уже їм обзавестися двома спальнями — не молодята ж вони. То молодим у однім ліжку, в одній спальні рай, а після двадцяти літ такого раювання хочеться бодай іноді побути самому. Тільки ж як її викроїти, ще одну спальню?.. Одній дочці треба окрему кімнату, другій треба окрему кімнату, третій теж треба… І синові вона не зайва, бо вже ого який вимахав! Оце вже разом буде чотири кімнати, та їм, батькам, спальню — п’ять. Та вітальня — шоста. Де вже тут про сьому думати, як він і шестикімнатну віллу зі скрипом оплачує. А тут ще й три дочки на виданні — жах! Бо троє весіль для батьків все одно, що три пожежі — геть спустошать! Довго потім погорільцем себе відчуватимеш. А де тих грошей брати, як платня вже літ десять не збільшується, а ціни ростуть замалим не щомісяця. Особливо на харчі. От вони індика за вечір ум’яли гуртом, тепер доведеться тиждень на вечерях економити, щоб залатати дірку в сімейному бюджеті…
“У нашій країні не можна бути голодним, — заявив нещодавно президент. — Тим крикунам, які галасують, що в нас дорогі продукти, я раджу одне: купуйте дешеві продукти, і все буде о’кей!.. Принаймні я так роблю і тому ніколи не скаржусь на дорожнечу…” (Раз на тиждень ведуча телекомпанія на всю країну транслювала обід у президента, під час якого телекамера заглядала в кожну тарілку глави держави, і всі бажаючі могли переконатися, що президент споживає тільки дешеві страви і тому ніколи не скаржиться на високі ціни).
“Авжеж… — Х’ю знову перевернувся. — Наш президент мільярдер, то йому легко купувати дешеві продукти, а хай би він спробував на моєму місці…” — але відразу ж і прогнав ті думки, бо здалося, що хтось невидимий підслуховує, про що це думає у жінки під боком державний інспектор Х’юлетт Кларнес?
Згадавши про свою мрію мати мільйон, Х’ю знову перевернувся і подумав, що оскільки він живе у Країні Рівних Для Всіх Можливостей, то — хоча б теоретично, — він може стати мільйонером. Ось як тільки це на практиці здійснити?
Годинник у вітальні пробемкав північ.
“В цю мить у холі вілли “Двох щасливців” з’явиться Дженні, — подумав він, ледь зачувши бій годинника. — Агент там, напевне, вже витріщився на таке диво…”
Згадка про привид повернула думки в інший бік. Той професор з двома “ф” наприкінці свого прізвища запевняв, що за такий винахід можна легко відхопити мільйон. Жаль, що не він, не Х’юлетт Кларнес, винайшов таку штукенцію’-був би оце багатим і не думав би, як залатати в сімейному бюджеті дірку після одного з’їденого індика…
Перевернувся…
— Доки ти будеш крутитись, наче тебе хто смажить на рожні? — хрипким голосом озвалась дружина.
Скільки він так пролежав — не пам’ятає. Коли прийшов до тями й насилу розплющив очі, у холі ніби посвітлішало, і він здогадався, що зійшов місяць.
Помацав потилицю і відчув під пальцями чималу ґулю.
“Геть зіпсували мені вид іззаду”, — подумав він, як завжди, вдаючись у критичних ситуаціях до рятівного гумору.
Звівшись, сів.
Над ним стояв робот з піднятою рукою.
“Не міг же ти, чортова залізяко, сам себе відремонтувати. Виходить, той неввічливий джентльмен ховався навпроти тебе”.
Сперея руками об підлогу й відчув під руками щось згусле й липке. Кров? Ще раз помацав свою потилицю, вона була сухою — удар завдано чимось тупим, отже, кров чужа.
Помацав навколо себе.
Людина.
Відсмикнув руку. Труп уже закляклий, очевидно, агента вбили ще до того, як Джо зайшов у хол. Так ось чому були відчинені двері!
Якусь мить прислухався, як у потилиці боляче пульсує кров, і нараз збагнув: у холі не чути цокання годинника! Повернув голову до східців, що вели на другий поверх, — так і є. Ніша порожня.
Схопившись, Джо одним стрибком вилетів у коридор, котрий був чимось освітлений. Він біг, як у тунелі, не розуміючи, звідки таке дивне світло. Нарешті збагнув — місячне. Він біг коридором і дивувався — такого яскравого місячного світла вже не бачив давно. Коли вискочив з вілли, вгледів, що в дворі промайнули дві чорні постаті. Якраз тієї миті місяць пірнув за хмари, і двір наче накрило чорним крилом.
— Сті-ійте-е!!! — крикнув Джо, ще гаразд не знаючи, як буде діяти. — Всім ні з місця! Кримінальна служба! Ви оточені! (Іноді це діяло, і грабіжники, особливо недосвідчені, в паніці здавалися, гадаючи, що й справді оточені).
Та дві тіні чи то не почули його крику, чи, може, не звернули на нього уваги, а тільки притьмом вскочили в кабіну птахольоту. Забриніли, натягуючись, ланцюги, годинник підстрибнув і почав підніматися, похитуючись з боку на бік (чути було, як у його нутрі задзеленчав маятник, б’ючись об стінки корпусу).
Коли детектив нарешті добіг, невидимий у пітьмі птахоліт уже підняв годинник над землею десь футів на три. Не роздумуючи — та й думати вже не було коли — детектив підстрибнув до годинника, що гойдався у нього над головою, і вхопився за ланцюг. Тримаючись однією рукою, другою дістав з кишені магнітний мінірадіопередавач, притулив його до ніжки годинника і вже хотів було стрибнути вниз, як ланцюг, загримівши, потягнувся вгору і притис його руку до днища годинника.
Джо відчув, як стрімко втікає з-під ніг земля. Звивався вужем, борсався всім тілом, намагаючись визволити руку, але все було марно — руку затисло ланцюгом, як у капкані. Птахоліт піднімав його разом з годинником, і десь там, унизу, під його ногами вже була прірва, на дні якої гудів вітер. І коли нарешті Джо висмикнув руку (птахоліт зробив крутий віраж, годинник гойднувся, і лише тоді ослаб ланцюг), стрибати вже було пізно: далеко внизу, в чорній порожнечі, рясно сяяли далекі вогні Міста…
Злітаючи, як на турніку, детектив намагався зачепитися ногами за край годинника-так зростали шанси довше протриматись. Внизу вітром дихала холодна і чорна прірва, і далеко на її дні хижо блимали вогні, немовби зграя вовків, позадиравши голови, стежила за людиною під годинником.
М’язи напружились до краю, і здавалося, що вони вже бринять, наче натягнута до краю струна, яка ось-ось обірветься. Джо відчував, що втрачає сили. Майнула зрадлива думка: розчепірити пальці і шугнути вниз… Все одно довго не протримається, то для чого зайві хвилини мук?
Але зціплював зуби, гнав від себе той розпач, розгойдував ноги — і зрештою таки зачепився ними за днище.
Стало трохи легше. Джо підбадьорився, відчуваючи, що не все ще втрачено — шанс врятування, хоч і мінімальний, але є.
У птахольоті, певно, побачили людину під днищем годинника і вирішили збити її променевим пістолетом. Промінь, що вдарив із птахольоту, був нереально голубим у чорній порожнечі ночі, і на якусь частку секунди він навіть видався детективу рятівним: схопитись би за нього і з’їхати вниз.
Промінь заметався по колу. Той, хто водив пістолетом, остерігався зачепити годинник, тому ніяк не міг дістатися до людини під його днищем. Джо підтягнувся, міцніше вперся ногами в дно годинника, намагаючись до нього прилипнути, зменшитись. А вогні Міста вже лишилися далеко збоку. Куртка на Джо пузирилася, з виляском лопотіла за спиною.
Голубий промінь то зникав, то знову нишпорив навколо годинника.
“І чого я так вперто чіпляюся за своє життя? — знову майнула зрадлива думка. — Розчепірити пальці, каменем шугнути вниз… І все. Передавач уже працює, посилаючи сигнали, за якими і знайдуть годинник, а що мене не буде… Все одно колись доведеться помирати, то яка різниця — коли?..”
Ледве одігнав од себе ті думки, а ось сили, щоб і далі триматися, уже не було. Ну, вистачить їх на кілька хвилин, але не більше. А далі що?
Пальці вже німіють, все тіло наливається важенним свинцем.
Та ось птахоліт почав знижуватися, знизу війнуло свіжістю, ще через кілька секунд Джо відчув бризки на своєму лиці. Чи то зривався дощ, чи то внизу була вода.
І тоді він згадав, що за Містом, у південно-західному напрямку, тягнуться великі озера, і птахоліт, очевидно, летить якраз над ними… Озера були глибокі — він колись літав туди ловити рибу.
І Джо, втрачаючи останні крихти сили, збагнув, що доля посилає йому єдиний шанс урятуватися.
Звичайно, можна і об воду розбитися, якщо висота велика або впадеш на берег чи на острів (а вони є на озерах), але шанс врятуватися все ж є.
Не вагаючись, Джо ледве розчепірив закляклі пальці і, перевертаючись в повітрі, задихаючись від вітру та бризок, пролетів зо два десятки метрів у суцільній пітьмі, вирівнявся так, щоб ноги опинилися внизу, стрімко увійшов ногами в холодну чорну воду і зник у її глибині.
— Старий… — на екрані був інспектор Х’юлетт Кларнес, стурбований і похмурий, наче не виспався. — Неприємні вісті, хай йому чорт. Доки ти ніжився в постелі, сьогодні вночі…
— …невідомі джентльмени удачі викрали з вілли “Двох щасливців” годинник з привидом, — закінчив за нього Джо. — Ти це мені хотів повідати, старий?
— Як?.. Ти знаєш? Але з яких джерел?
— Наснилось, — іронічно буркнув детектив, розтираючи лівою рукою праве плече, потім правою — ліве. — А звідки ти дізнався?
— Вранці до мене прибув професор ван Гофф і привів із собою свого колегу, теж професора, спеціаліста з голографії. Оскільки тебе не було на той час удома, то ми втрьох полетіли на віллу. Мій агент убитий. Годинник щез. А за те, що я приховав від начальства історію з привидом, мене чекають неприємності.
— Але ж я все взяв на себе, у тебе є моя розписка.
— А-а… — інспектор скривився, — що твій папірець, коли діло так повернулося?!. Ні, кари мені не минути.
— Обіцяю, що все буде о’кей!
— Яке там “о’кей”, коли таємниця привиду не розгадана, а сам годинник — тю-тю в невідомому напрямку! — Х’ю помовчав, зітхнув. — Якщо взяти до уваги, що годинник не може літати, то, очевидно, його забрали птахольотом. Але для чого?
— Мабуть, комусь закортіло звірити за ним час.
— Я тебе серйозно питаю, а ти… Краще скажи, хто б міг його викрасти? Майкл у лікарні, він тут ні до чого. Можливо, є ще пришелепок, котрий закохався в привид?
— Можливий інший варіант: злодій хоче відкрити таємницю голографічного винаходу, щоб згодом присвоїти його.
— Я підняв на ноги агентів.
— Твоя служба і далі може преспокійно відсиджувати делікатні місця, — усміхнувся детектив. — А ти негайно прилітай до мене, і ми через годину будемо там, де сховано годинник з винаходом Едгара Стівенса!
Джо чекав друга біля своєї вілли, себто псевдофортеці.
— Ну як? — кивнув Х’ю на віллу. — Не долітають житейські бурі?
— Мого сусіда Гаррі Бена хазяїн викидає на вулицю, — коротко відповів детектив. — Гаррі — безробітний. А втім, хіба тільки він один безробітний у Країні Рівних Для Всіх Можливостей!
Інспектор скривився, бо розмова явно набирала політичного забарвлення.
— З мене досить клопоту з годинником. Через хвилину вони вже летіли над містом.
— Хоч тепер ти скажеш мені, куди ми так шпарко розігналися? — запитав інспектор. — І взагалі… що за таємниця?
— Я ще й сам не знаю куди, але зараз ми про це дізнаємось.
Джо клацнув жовтим клавішем на панелі управління і почав зосереджено крутити ручку маленького коліщатка. На екрані відразу ж спалахнула голуба пульсуюча лінія. Детектив крутив і крутив коліщатко, і зрештою пунктир почав товщати, аж доки не перетворився в одну суцільну голубу лінію.
— Зв’язок з годинником встановлено, — вигукнув Джо тоном мага, що здійснив надскладний фокус.
— Сигнали передавача? — здивувався інспектор. — То ти…
— Так, це трудиться мій передавач, приліплений до ніжки годинника минулої ночі.
— Ти… — почав було Кларнес, та Джо його обірвав:
— Загальне визнання і захоплення моїми скромними подвигами я буду приймати потім. А зараз головне: зброя при тобі? — запитав детектив, все ще маніпулюючи кнопками і тумблерами на панелі. — Цілком можливо, що доведеться братися за пістолет, хоч я особисто й не люблю стрілянини. Надто вульгарно.
Х’ю промовисто ляснув себе по кишені.
— Прекрасно, що ти не забув захопити пістолет! — вигукнув Джо. — Хоча ще раз повторюю: то неелегантна робота, коли доводиться хапатися за пукавку.
На екрані спалахнула зелена лінія — курс птахольота.
Детектив знову покрутив коліщатко, клацнув тумблером, і зелена лінія почала наближатися до голубої. Детектив вирівняв курс, і зрештою обидві лінії — голуба і зелена — злилися в одну.
— Ось тепер ми летимо точно туди, де опинився годинник.
— Але як тобі вдалося прилаштувати передавач до його ніжки? — дивувався інспектор. — Ти що — знав, що його будуть красти?
— О, це цілий розділ детективного твору. — І Джо змінив тему розмови: — До речі, як ти бенкетував учора зі своєю дружиною? Сподіваюсь, індика благополучно ум’яли?
— Довелося, хоч я потім і не спав.
— Я теж минулої ночі не спав.
— Індик був на високому рівні, — хвалився інспектор. — Жаль тільки, що ми швидко з ним упорались. Тепер доведеться заощаджувати. Виходить, що не тільки ми індика з’їли, він теж ухитрився виїсти дірку в нашому бюджеті.
— Таке життя, — не відриваючись від панелі, озвався Джо. — Хочеш жити — заощаджуй. Навіть мільйонери, кажуть, змушені на чомусь економити.
Внизу заголубіли озера. ~— Холоднющі… — здригнувся Джо, поглядаючи вниз. — Крижані потоки збігають з гір у ті озера. Купіль, скажу тобі, досить бадьора. А я до всього ж не люблю холодної води.
— Ти ночами купаєшся в цих озерах? — здивувався інспектор.
— Доводиться. — Джо помовчав. — Добре, що я колись навчився плавати. Та й колишні вправи на турніку допомогли.
Джо вів птахоліт, не спускаючи погляду з екрана, де то збігалися, то розбігалися дві лінії — зелена і голуба.
Та ось озера зникли, і внизу завиднілися дахи Чотирнадцятого району Міста.
— Здається, ми наближаємось до мети.
Голуба лінія зненацька почала уповільнювати свій стрімкий біг на екрані, зрештою, зупинилась, потовщала і запульсувала, перетворюючись спершу в бульбашку з нерівними краями, а по хвилі — в чітко окреслене коло.
— Десь тут… — детектив глянув униз, — в одній із вілл Чотирнадцятого району, і стоїть зараз годинник з привидом.
Ще через мить у голубому колі на екрані з’явилося маленьке перехрестя і почало збільшуватись.
— Під нами! — крикнув детектив і повів птахоліт по колу, уважно стежачи за екраном.
Перехрестя в голубому колі повільно пересувалося на лівий край екрана — і враз застигло, спалахнуло. Почувся сигнал зумера.
Джо виглянув з кабіни.
— Здається, в отій он віллі. — Він ще раз подивився на екран і впевнено сказав: — Так, у цій віллі, що під нами. Вона схожа… схожа чортзна на що! Ну й оригінал тут живе! Ось тільки невідомо, для чого йому годинник з привидом?
Джо знизив птахоліт на сотню метрів і завис на місці.
Детективи припали до оглядового вікна кабіни.
Вілла, що потопала в кущах і квітах, була й справді химерна. Лише придивившись, вони зрештою збагнули, що вона збудована у вигляді термітника “цукрова голова”.
— Ще один любитель чи знавець термітів! — буркнув інспектор.
Вікна на віллі були відчинені навстіж, двері теж.
Всюди акуратні газони із найрізноманітнішими квітами, зелені галявки, якісь кущі, поруч озерце… На березі— купки декоративного каміння.
— Цікаво, цікаво, що господар цієї вілли захоплюється термітами, — замислено мовив інспектор.
— Ще цікавіше тебе чекає згодом.
Птахоліт приземлився неподалік вілли у вигляді термітника “цукрова голова”, і Кларнес недовірливо запитав:
— Ти певний, що годинник тут?
— Абсолютно.
— Гм… — Інспектор якусь мить роздумував. — Тоді я викличу бригаду, так буде певніше.
— Викликай, коли вважаєш за потрібне.
Х’ю увімкнув рацію, зв’язався з черговим Кримінальної служби і передав йому свої координати.
— Агентів висилай негайно.
— Буде зроблено! — відповів черговий, і Х’ю вимкнув рацію.
Вони спустилися по трапу на галяву, і детектив жестом запросив інспектора йти за ним.
— Прошу в гості до господаря цієї надоригінальної вілли.
— А хто господар?
Агатові блискучі очі детектива враз сховалися у вузькі щілини (це вказувало, що він задоволений, як ніколи).
— А от зараз ми з ним і познайомимось…
Господарем ткї предивної вілли виявився професор ван Гофф.
— Хелоу! — недбало привітався Джо. — Скажіть, будь ласка, чи не в цій віллі мешкає професор Карл ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища?
Х’ю, нічого не розуміючи, дивився то на свого друга, то на професора, з яким сьогодні вранці відвідав віллу “Двох щасливців” і переконався, що годинник зник. Але в його очах уже спалахнула здогадка, і він недобре примружився.
— Так, професор Карл ван Гофф, — високий, сухорлявий чоловік з рожевощоким обличчям насмішкувато дивився на Джо. — З двома “ф” наприкінці. А втім, містере приватний детектив, вам уже час і запам’ятати.
Професор був у спортивному костюмі, в руках тримав чималі садові ножиці і стояв біля клумби з пишними, сліпучо-білими айстрами.
— Люблю у вільний час відпочивати біля квітів, — сказав він з непідробною радістю і, нахилившись, зрізав кілька квіток, вибираючи найкращі.
— Я вам заздрю, професоре, — зітхнув Джо. — Особливо, коли є кому дарувати такі чудесні квіти.
— Суть не в тім, є кому дарувати чи немає. Головне, що квіти приносять мені душевну рівновагу, почуття тихої радості… — Професор спохопився: — Даруйте, замріявся, у вас, очевидно, свої клопоти. Які небесні шляхи, — кивнув він угору, — привели вас до моєї скромної вілли?
— Летимо, глядь, а внизу вілла професора ван Гоффа, чому б, думаємо, не заглянути в гості до нього, — торохтів детектив. — Тим більше, ваша вілла така своєрідна, хоча й дещо похмура на вигляд. Збудована, якщо я не помиляюсь, у формі африканського термітника, чи не так?
— Після загибелі Дженні я продовжую її справу, себто вивчаю термітів. І повірте, так ними захопився, так захопився…
— А ми випадково летіли, бачимо, така оригінальна будівля внизу.
На омолодженому обличчі професора майнула невиразна тінь, але тільки на мить. Бо через якусь частку секунди очі професора знову були злегка насмішкуватими, а рожево-дитяче лице стало безневинним і привітним.
— Радий вас бачити. — Він повернувся до інспектора: — Містере Кларнес, я, здається, починаю дещо розуміти. Ви знайшли годинник, ось чому ви з’явилися тут! І як я про це відразу ж не здогадався?
Х’ю глянув на Джо, і той кивнув, посміхаючись.
— Уявіть собі, професоре, знайшли. Як кажуть, недарма хліб їмо. Дещо вміємо. — Джо був надміру балакучим, що не було йому притаманним. — Кілька хвилин тому знайшли.
— Я надзвичайно радий, — розквітнув ван Гофф. — Дозвольте поцікавитись: де зараз викрадений годинник?
— Про це трохи згодом.
— Розумію, розумію, службова таємниця. Але я радий. Така оперативність, можна тільки позаздрити. Я навіть не вірив, що ваша служба така оперативна. Ви гідні похвали.
— Стараємось! — весело гукнув Джо.
— Гм-гм… — І в очах професора знову майнула тінь тривоги, але він миттю її погасив. — Тепер я з повагою буду ставитись до вашої служби. Бо раніше…
— …ви ставились до неї дещо легковажно, — закінчив за нього детектив. — А це не зовсім безпечно — легковажно ставитись до нашої служби, містере Гофф!
— Не розумію, що ви хочете цим сказати?
— Лише те, що сказав: не варто ставитись легковажно до нашої служби. Але все це деталі, професоре, головне, що знайдено годинник, і я нарешті зможу сьогодні добряче виспатись.
— Вмираю від нетерпіння швидше на нього подивитись.
— Ми теж, містере Гофф, — розплився в посмішці детектив. — Але в мене особисто геть пересохло в горлі, тож я хотів би…
— Ах, даруйте, — заметушився професор. — Так зрадів почутій новині, що геть забув вас хоч би на чашечку кави запросити. Ах, ах!.. Нікудишній я господар. Гості потерпають від спраги, а я частую їх балачками. Прошу, прошу відвідати мою скромну віллу. Часу в мене, щоправда, обмаль — лекції, але хвилин двадцять зумію викроїти, а цього досить. Чи не так, дорогі мої гості?
Кларнес кивнув.
— Тоді прошу. — І рукою, в якій були затиснені айстри, професор показав на віллу: — Моя скромна оселя до ваших послуг. Прошу.
— Зайдемо? — Джо безневинно дивився на Х’ю. — Хоч і клопоту чимало, але ж так хочеться випити кави.
— Незручно якось, — ніби аж знітився інспектор. — Непрохані…
— Ах, що за дрібниці! — обурився професор. — Я живу сам, тому завжди радий гостям, які, на жаль, рідко відвідують мене. Прошу, прошу. Моя вілла до ваших послуг. Це ж просто здорово, що ви знайшли годинник. Така радість! Винахід Стівенса не зникне, він збагатить нашу науку.
Господар, чемно пропускаючи гостей, швидко окинув оком подвір’я вілли і заспокоївся, ніде нічого підозрілого не виявивши.
— Прошу, прошу… — непомітно зачинив за собою вхідні двері на ключ, а ключ поклав собі до кишені…
Крутими і рипучими дерев’яними східцями піднялися на другий поверх, в кабінет господаря.
— Прошу сідати! Ні, ні, прошу сюди. Тут вам буде зручніше й затишніше. Почувайтесь, як удома.
— У вас, професоре, затишно і зручно, — сказав Кларнес, не без цікавості розглядаючи кабінет господаря. — Скільки всіляких див та оригінальних речей!
— То все результати моїх колишніх поїздок.
Кабінет — просторий і невисокий, стіни і стеля майстерно оздоблені під червоне дерево. Всюди, де не було вікон чи дверей, — полиці з книгами, між ними висіли на стінах старовинні рушниці, пістолі, шаблі, оленячі роги, луки, маски, бумеранги… І фотографії термітників в африканських саванах. Все уміло скомпоноване і розміщене так, що хотілося розглядати й розглядати чи хоча б доторкнутись до якогось сувеніра.
А зі стелі звисали канати ліан, по кутках стояли химерно вигнуті, покручені стовбури, дебелі пні.
Професор всадовив гостей у м’які крісла біля маленького столика, сам сів, але відразу ж і схопився.
— Один момент. Я ж обіцяв вам каву.
Він тричі плеснув у долоні (вигляд у нього був, як у фокусника, який ось зараз продемонструє чудо), одна із стін кабінету з полицями і масками несподівано відсунулась, і в кабінет безгучно зайшов маленький робот, схожий на пустотливого підлітка.
— Хлопчику, ходи-но сюди, — покликав господар.
— Він що у вас, не виріс? — киваючи на робота, запитав Х’ю.
— Гадаю, що вже й не виросте, — в тон йому відповів професор. — Не люблю і терпіти не можу стандартних роботів — надто вони громіздкі і, головне, високі. Глянеш на такого металевого гевала — і острах тебе бере. А мій маленький хлопчик, — а я його так і зву — Хлопчик, ще дитина і нікому не загрожує. З таким приємно контактувати.
Джо гмикнув, розглядаючи маленького робота, але нічого не відповів.
— Каву і коньяк, Хлопчику! — велів господар роботу, що блимав маленькими зеленкуватими лампочками. — На три персони.
— Слухаю, кеп, — відповів на диво приємним, по-хлоп’ячому дзвінким голосом маленький робот. — Зараз принесу, кеп!
І нечутно зник, наче виплив з кабінету.
— Він мене вперто величає капітаном, — посміхнувся професор, ласкавим поглядом провівши робота. — І хоч скільки йому втовкмачую, що ніколи капітаном не був і вже не буду, а він своє: кеп та кеп. Ну, гаразд, думаю…
— У. вас такий затишний і симпатичний кабінет, професоре, що аж хочеться тут творити і творити, — озвався Джо, обводячи поглядом стіни. — А хлопчик-робот взагалі чудесний. Я вам заздрю, професоре. І де ви дістали такого милого дзвінкоголосого робота?
— Якщо бажаєте, дам адресу фірми: на ваше замовлення виготовлять точнісінько такого.
— Дякую, професоре, я неодмінно скористаюся вашою люб’язністю.
Відсунулася стіна з полицями та сувенірами, і до кабінету зайшов маленький робот, несучи поперед себе тацю, на якій стояли три чашечки, кавник і плеската пляшка коньяку.
— А ось і я, кеп! — дзвінко вигукнув робот-хлопчик.
— Ах ти ж пустунчику мій! — ласкаво, майже з батьківськими інтонаціями у голосі вигукнув ван Гофф.
— Карл ван Гофф захотів кави з коньяком, я й приніс йому каву з коньяком, — дзвінко, по-дитячому вигукнув робот. — Ах, який радий буде професор Карл ван Гофф, п’ючи каву з коньяком!
Професор посміхнувся.
— Мій Хлопчик трохи балакучий і любить потеревенити, але то нічого. Принаймні з ним ніколи не нудно.
Робот поставив усе принесене на столик, розлив у чашки ароматну каву, хлюпнув коньяку в кожну чашку і, наче офіціант, застиг за спиною у свого господаря.
— Дякую, Хлопчику. — Професор узяв чашку, запрошуючи гостей:-Сміливіше, джентльмени. Кава і коньяк — пречудові! — Помітивши, що Джо поглядає на робота, пояснив: — Він завжди стоїть за моєю спиною. Хлопчик дуже любить мене і готовий виконати будь-які мої забаганки… Чи не так, Хлопчику?
— О, так, так! Я дуже люблю професора Карла ван Гоффа і виконую будь-які його забаганки, — трохи аж придуркувато вигукнув маленький робот. — Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа! Він найкращий у світі професор!
Господар, показуючи штучні зуби, широко посміхнувся, явно задоволений базіканням робота.
— Якщо мене науковий світ не дуже визнає, то хоч робот вважає найкращим у світі професором. — І ван Гофф повернувся до Хлопчика: — А ти ким станеш, як виростеш, мій юний друже?
— Тільки професором! — ставши струнко, вигукнув маленький робот. — Я буду таким професором, як Карл ван Гофф!
Джо потягнувся рукою до мочки свого вуха — певно, йому вже почало набридати просторікування робота. Кларнес схилився над чашкою. Джо мовчав.
— Взагалі, я захоплений вами, — п’ючи каву, ліниво цідив господар. — Знайти викрадений годинник у такому місті, як наше?! І так швидко! Аж не віриться, джентльмени… — Професор вже відверто насмішкувато дивився на детективів. — І коли я зможу оглянути годинник? Все ж цікаво. Такий винахід!
— Хоч зараз. — Джо допив каву і відсунув від себе чашку. — Ні, ні, досить, — відповів він, побачивши, що рука професора потяглася до кавника. — До речі, де у вас спальня?
Професор похлинувся кавою, закашлявся.
— Даруйте, — акуратно витер хусткою губи. — А чому вас цікавить моя спальня? Вона у мене засекречена, — кивнув на стіну, — там…
— А тому й цікавить, що там… — Детектив повільно тягнув слова, пильно спостерігаючи за виразом обличчя професора, — там у вас, як я гадаю… Ні, я переконаний, що саме там і стоїть зараз годинник з привидом. Так, так, той, що цієї ночі був викрадений з вілли “Двох щасливців”. Чи не так, професоре?
Професор допив каву, акуратно витер губи, кинув паперову хустку роботу (той, спіймавши її на льоту, засунув собі кудись у щілину, що слугувала йому, певно, за кишеню) і досить спокійно сказав:
— О так, ви правду кажете, приватний детективе. Годинник з привидом і справді у мене в спальні. То й що? А може, я купив його в Майкла Джексона?
— І для цього ви вбили нашого агента?
— Агента я не вбивав.
— Я знаю, професоре. Убивців ви найняли. Вони вам і притарабанили сюди годинник з вілли “Двох щасливців”.
Джо хотів було встати, але професор раптом застеріг:
— Прошу залишатися на своїх місцях!
І швидко, як на свої роки, відскочив убік. Детективи опинилися перед маленьким роботом.
— Хлопчику! — крикнув професор. — Ці люди геть нечемні, вони ображають твого любого професора. Поклопочися про їхнє виховання!
Маленький робот блискавично викинув уперед руку, в його металевій долоні утворився круглий чорний отвір.
— Не рухатись! — застеріг він уже не хлоп’ячим і зовсім не дзвінким голосом. — Один рух, і ви будете знищені, нечемні джентльмени! Цю віллу без дозволу професора ван Гоффа ніхто не може покинути живим.
— Ах, яке миле симпатичне хлоп’я, дещо аж придуркувате на вигляд, але який у нього металевий голос! — насмішкувато мовив Джо і непомітно опустив руку до своєї кишені.
Тієї ж миті з руки робота сяйнула голуба блискавка і пронеслася всього за дюйм від правого вуха детектива.
— Це перше і останнє застереження! — прогудів робот.
— Раджу вам не ворушитися, джентльмени, — буркнув професор, походжаючи кабінетом. — І ще раджу виконувати всі команди Хлопчика. Він жартувати не любить, і тим паче не любить неслухняних людей. Один мій знак — і з вас лишиться купа попелу. Прекрасного, поживного попелу — добрива для моїх квітів. — І до робота: — Правда ж, Хлопчику, ти дуже-дуже любиш професора Карла ван Гоффа?
— О, я дуже-дуже люблю професора Карла ван Гоффа, — вигукнув маленький робот. — Я теж, як виросту, стану таким самим професором.
— Ми не сумніваємось, — сказав йому Кларнес і повернувся до професора. — А вам раджу облишити вибрики, професоре ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища. Передавач, який Джо прикріпив під днищем годинника, вже півдоби надсилає сигнали, що реєструються головним комп’ютером Кримінальної служби. Крім того, я викликав агентів, вони ось-ось прибудуть сюди.
Якусь мить професор думав, потім провів рукою по обличчю, й воно зробилося сірим і старим.
— Вийди звідси, Хлопчику, — глухо мовив до робота. — Я думаю, що ти вже перевиховав неввічливих джентльменів, і я домовлюся з ними без твоєї допомоги.
Опустивши руку, маленький робот бігцем подався до стіни, що розійшлася перед ним, і зник за нею, а в кабінеті все ще лунав його дзвінкий хлоп’ячий голос:
— Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа!
— Ще кави?
— Вдячні за гостинність, — буркнув Джо.
— Як хочете. — Ван Гофф хлюпнув собі в чашку коньяку і одним духом випив його. — Скільки? — запитав він швидко, не дивлячись на детективів.
Детективи мовчали.
— Я питаю: скільки вам заплатити за годинник? — повільно і старанно вимовляючи слова, говорив господар. — П’ять тисяч? Десять? А двадцять тисяч вас влаштовує? Отримаєте зараз же, готівкою. По десять тисяч кожному, непоганий заробіток, га?
— За пограбування… — почав було інспектор, та професор верескливо його перебив:
— Тільки без сентиментів! Як мудрі люди кажуть: живи і дай жити іншому. І затямте: я не крав. Це навіть/ пхе, вульгарно. Професор і — елементарна крадіжка. Ха! У наш час крадуть тільки ті, в кого немає на що найняти злодіїв.
— Найняті вами грабіжники убили нашого агента.
— Гаразд, подвою суму: сорок тисяч вас влаштовує? Хоча це й забагато, адже якийсь там агент не вартий і тисячі. А я за нього — двадцять тисяч. Чи не забагато, га?
— Гадаю, що ми не сторгуємось. — Джо потягнувся рукою до мочки вуха.
— А я гадаю, що зійдемось, — з притиском мовив ван Гофф. — У нас все продається і все купується. На те й банкноти. Моя остання пропозиція — п’ятдесят тисяч. І більше ні цента!
— Хвацько торгуєтесь, професоре! — похитав головою Х’ю. — Часом комерсантом не були?
— Всі ми комерсанти в цьому житті. Одні торгують ганчір’ям, інші — життям. Хочеш жити — умій торгуватись. Втім, це неточно. Хочеш жити — май гроші. І все буде. Але я не розумію вас: п’ятдесят тисяч! Ні, я сьогодні занадто щедрий.
— Ой і гендляр же ви, професоре! — тільки й похитав головою детектив. — Невже ви справді певні, що все можна купити?
— Я вісімдесят літ живу в нашому суспільстві! — з пафосом вигукнув ван Гофф. — Я не з неба звалився, до вашого відома.
І тоді, дивлячись йому в очі, детектив швидко запитав:
— За віщо ви вбили Дженні Стівенс, професоре?
— Я запитую, — підвищив голос Джо, — за віщо ви вбили Дженні Стівенс, професоре?
— А за віщо я мав її… убивати?
— Ви домагалися її любові, а вона вам відмовила.
— На жаль, це так.
— Що — так? — доскіпувався детектив. — Що ви убили Дженні чи що вона відхилила ваші домагання?
Професор ніби очуняв від раптового шоку, і на обличчі його з’явилися червонуваті жилки — кров ожила і запульсувала.
— Я закохався в неї так, що не міг нічого з собою вдіяти! — вигукнув він якось аж жалібно і дивився на Джо, наче шукав у його очах співчуття. — Але Дженні мені відмовила. Вона відмовила мені досить безцеремонно. О, вона іноді бувала безцеремонною! Вона насмішкувато вигукнула: як спеціаліст ви, професоре, мене цілком задовольняєте, а ось як женихайло… Вона так і сказала: же-ни-ха-йло-о! Яке образливе слівце! О, в її лексиконі траплялися і не такі перли. Вона сказала: професоре, гляньте на себе в дзеркало. Ви ж древній дід! Я не збираюся після весілля стати вдовою.
— Тоді ви зробили пластичну операцію, омолодилися?
— Так. Але це — з відчаю. З великої любові до Дженні. Я не шкодував грошей, я поставив собі штучне серце, штучні нирки, печінку. Я ладен був на все, аби вона стала моєю… Але Дженні побачила мене після пластичної операції — і тільки зареготала. — В очах ван Гоффа ятріла давня злість і образа. — Вона вигукнула: омолоджений дід ще бридкіший, ніж натуральний! О, вона іноді бувала брутальною, повірте мені.
— Ви чекаєте від нас співчуття? — здивовано запитав Кларнес.
— Але ж вона знущалася з мене… Дивлячись йому в очі, детектив швидко запитав:
— І тоді ви знищили її?
Професор звів на нього затуманений зір.
— А для чого я мав її знищувати? — криво посміхнувся (чи просто судома пересмикнула його обличчя). — Хоча… хоча у мене була думка відомстити їй. Так, я хотів її смерті. Жадання помсти оволоділо мною, але… але я не вбив її. Я міг лише подумки їй мстити. А побачивши її, відчував таку любов, що ладен був молитися на неї. Молитися, молитися, молитися!
Джо дивився на великий портрет Дженні, що висів на стіні професорового кабінету. Х’ю теж підійшов до нього.
— Вона й тут як жива.
— Дженні надзвичайно фотогенічна, — задумливо мовив Джо. — Коли б вона не пішла в науку, то стала б актрисою. — І різко повернувся до ван Гоффа: — Гаразд. Підсумовую перший етап: ви, професоре, найняли грабіжників, щоб вони викрали годинник з привидом. Так?
— Обійшлося мені це дуже дорого.
— А для чого вам годинник?
— Вам, детективе, цього не збагнути. — Професор якийсь час мовчки ворушив губами. — Я хотів, щоб Дженні була зі мною. Завжди. Щоб тільки переді мною вона з’являлася о дванадцятій ночі… Якщо вона не дісталася мені живою, то хай би була моєю хоча б у вигляді привиду.
— Скромне бажання.
— Ви, очевидно, збираєтесь мене арештувати? — посміхнувся професор, сяйнувши штучними зубами.
— Ви не помилилися, професоре, — озвався Кларнес. — Ви звинувачуєтесь у викраденні годинника, що є приватною власністю, і в убивстві агента Кримінальної служби. Це — поки що.
— Я лише найняв злодіїв.
— Там розберемося.
— Тоді я пропоную вам… пропоную сто тисяч! — Ван Гофф аж сам був вражений такою щедрістю. — Подумайте, сто тисяч!
— Ведіть нас у свою спальню, — велів Джо.
— Якщо маєте таке бажання, то — прошу. — Ван Гофф повів їх у спальню, що була поруч з кабінетом і з’єднувалась із ним замаскованим ходом. — Прошу, прошу, — господар став аж надто люб’язний.
Детективи зайшли.
У кутку спальні стояв годинник.
Маятник, ніби нічого й не сталося, м’яко гойдався сюди й туди, спалахуючи жовтим сяйвом:
“Цок-цок, цок-цок…”
І тут ван Гофф раптом, приклавши пальця до губів, підкрався навшпиньки до годинника і легенько постукав по його корпусу.
— Дженні, до тебе можна? — і, повернувши до годинника вухо, напружено слухав когось. — Це я, люба. Твій Карл… Вибач, детективи. Вони запевняють, що я тебе вкрав. Скажи, мила, що я тебе ніколи не крав, ти завжди належала мені, — повернувся до детективів. — Чули? Дженні підтвердила це. Але вона ще сказала, що приміряє зараз нові туалети і тому не зможе вас прийняти, Приходьте вже якось іншим разом.
— Що ж, тоді доведеться забрати годинник, а вас — арештувати.
Тільки Кларнес встиг це вимовити, як професор верескнув:
— Хло-опчику-у!!!
Стіна з книжковими полицями почала відсовуватись убік, і за нею почулося знайоме:
— Ах, ах, як я люблю процесора Карла ван Гоффа! Ах, ах, як я люблю професора…
Кларнес вихопив пістолет, і тонкий голубий промінь затанцював на стіні. Мить — і стіни як не було, а там, де вона мала бути, ногами до кабінету лежав маленький робот і димів, увесь у дірках. Розплавлений метал витікав з нього струмками.
Х’ю наказав агентам Кримінальної служби, що саме заходили:
— Заберіть цього комедіанта. Він нікудишній актор і роль схибленого зіграв вельми посередньо. А за вбивство Дженні Стівенс вам, професоре, теж доведеться відповідати.
— У вас немає фактів, — спокійно і навіть глузливо мовив ван Гофф. — Мені жаль вас, детективи. Ви ще пошкодуєте… Раджу вам подзвонити своєму начальству і проконсультуватися з ним перед тим, як мене арештувати.
Інспектор Кларнес махнув рукою, два дужі агенти кинулись до професора з двох боків, клацнули металом. Професор, опинившись у блискучих наручниках, якусь мить здивовано розглядав їх на своїх руках, а тоді раптом зареготав:
— Професор Карл ван Гофф в наручниках? Ах-ха-ха-ха! Ох-ха-ха! Професор Карл ван Гофф в наручниках! Ох-ха-ха-ха!!!
Коли в глибині підвальних приміщень Кримінальної служби за ван Гоффом безшумно і м’яко зачинилися масивні броньовані двері з телевічком та електронним замком, Х’юлетт Кларнес повернувся у свій кабінет на чотирнадцятий поверх з якимось неспокоєм у душі: чи не поквапився він, бува, з арештом професора — відомого, до речі, в Місті? Надто зухвало тримався арештований, певно, має на те підстави. У вухах інспектора все ще чувся насмішкуватий голос: “Містере інспектор, вам доведеться досить швидко випустити мене звідси, то раджу навіть не перевантажувати наглядача і не зачиняти ці апартаменти”.
І — як у воду дивився клятий професор з двома “ф” наприкінці прізвища. Не минуло й години, як на екрані внутрішнього зв’язку з’явилась офіційно-ділова фізіономія особистого помічника шефа.
— Містере Кларнес! — у голосі помічника не відчувалося ніяких емоцій. — Шеф вас запрошує до себе.
— Зараз буду.
Екран згас. Кларнес відсунув від себе документи і вийшов з кабінету. Підійшовши до зачинених дверей приймальні, просунув у щілину своє пластикове посвідчення з фотографією та відбитком пальця, електронна система впізнала його, дала сигнал “свій”, і двері нечутно відчинилися.
У приймальні сиділа секретарка міс Вільямс. Інспектор привітався до неї і тільки-но почав з компліментів (міс Вільямс до них небайдужа, тож співробітники цим іноді користувалися, щоб випитати про настрій шефа), як двері кабінету відчинилися і на порозі постав особистий помічник шефа. Він жестом запросив інспектора до кабінету, а сам лишився в приймальні.
Кожного разу, коли Кларнес заходив до шефа, та ще за викликом, і погляд його падав на голову шефа — заледве не квадратну, велику, з блискучим, неначе відполірованим черепом і такими ж масивними щелепами (у шефа все було на обличчі масивним і солідним), йому ставало не по собі. Може, тому, що шеф рідко викликав до себе інспекторів, а якщо й викликав, то приємності від цього було мало.
— Сідайте, Кларнес! — Шеф поклав на стіл чималі кулачища начеб напоказ (відбиваючись у дзеркальній поверхні столу, вони видавалися ще більшими), нагнув уперед голову і глянув на інспектора з-під густих, кущуватих брів — неприємно, колюче: — Ви арештували ван Гоффа?
— Так, я.
Шеф сердито посопів і різко запитав:
— Що утнув той ван Гофф? — і затарабанив пальцями по столі: пальці були короткі, товсті й волохаті.
— Ван Гофф звинувачується у викраденні старовинного годинника з вілли “Двох щасливців”.
— Годи-инника? — Шеф перестав барабанити і здивовано подивився на інспектора. — На біса він йому? Що в старого — клептоманія?
— В годиннику вмонтовано цікавий пристрій, — обережно говорив Кларнес, — що… проектує зображення жінки.
— Голої? — зневажливо скривив шеф товсті губи.
— Ні, зображення цілком пристойне.
Шеф знизав широкими плечима.
— Нічого не розумію. На дідька він викрав годинника? Що йому… живих жінок мало? Чи відеокасет мало продається із зображенням красунь? Проектуй на екран і милуйся, коли маєш бажання. Сподіваюсь, той старий дурень крав не сам?
— Найняв крадіїв у фірмі “Якщо вам потрібна допомога”.
— Он як? — Шеф гостро глянув на інспектора. — У вас є факти, що ван Гофф замовляв спеціалістів у тій фірмі?
— Немає, але…
— У вас їх і не буде! — сердито вигукнув шеф, і його товста шия почала червоніти. — І взагалі я радив би вам не займатися різними там… дурницями!
— Але ж викрадений годинник знайдено на віллі ван Гоффа, шеф.
— За нього він буде відповідати, якщо… якщо взагалі буде відповідати! І взагалі, на біса ви його арештували?
— У нас є дані, що ван Гофф… — обережно почав Кларнес.
— У вас немає даних! — Шеф ляснув долонею по столу. — Затямте: за викрадення годинника ван Гофф відповість, бо приватна власність у нас священна і недоторканна, а більше даних щодо нього у вас немає і не буде ніколи! Зрозуміло?
— Так, шеф!
— Негайно звільніть цього… крадія годинників. Під заставу, скажімо, в п’ять тисяч доларів. А справу про викрадення ним годинника можете, передати в суд. Але тільки про годинник. Інших фактів у вас не повинно бути. І щоб наші сусіди більше не гнівались, що ми хапаємо їхніх людей. Втямили?
— Так, — схилив голову Кларнес, бо йому тепер і справді все стало зрозумілим, як ніколи: на жаргоні криміналістів сусіди — це Політична служба. А з Політичною краще не зв’язуватися. Що ж, наказ є наказ, і він негайно звільнить ван Гоффа.
— Дозвольте йти?
— Ідіть! — Шеф підвівся, кремезний, масивний, і навис над столом, як кам’яна брила. — Стривайте, Кларнесе. Все, що я вам щойно говорив, це моя, службова, офіційна, хай йому чорт, вказівка! Щодо ван Гоффа. Ну, а коли… коли у вас раптом і з’являться якісь там факти щодо ван Гоффа, то ви… ви… І раптом спалахнув: — То що ви, дідько б вас забрав?!!
— Можу діяти на власний розсуд, — здогадався інспектор.
— І на власний ризик, — уточнив шеф. — Але офіційно я вам забороняю чіпати того типа!
І хочеться, і колеться…
Шеф і радий би хоч якось насолити сусідам, але й остерігається. Коли ж це буде зроблено всупереч його вказівці, то він не проти… Ловко.
І Кларнес, зітхнувши, вийшов з кабінету шефа, котрий іноді — ніде правди діти — любив кусати ближніх, але кусати чужими зубами.
Кларнес відразу ж віддав розпорядження негайно звільнити під заставу в п’ять тисяч доларів арештованого ван Гоффа. Джорджу Лі вирішив не говорити про звільнення професора. Джо почне обурюватись, а Х’ю доведеться його вмовляти та заспокоювати… Ні, хай уже якось іншим разом, коли настрій буде кращий.
Хвилин за десять в його кабінеті негадано з’явився ван Гофф.
— Зібрався додому і вирішив вас провідати, інспекторе, — професор говорив зловтішно, хоча обличчя і зберігало святу невинність. — Як бачите, ви задарма трудилися, арештовуючи мене. Я ж вас застерігав. — Він похитав головою і закінчив повчально: — Звідси висновок: старших треба завжди слухати.
— Справу про викрадення годинника буде передано в суд, — сухо мовив інспектор, а сам подумав, що й справді вони з Джо задарма трудилися. — Що ще цікавить містера ван Гоффа?
— Годинник, сподіваюсь, у вас? — Ван Гофф не кліпаючи, насмішкувато дивився на інспектора. — Я виходжу з гри, містере Кларнес. Хоча жаль… Годинник вартий того, щоб ним зайнятись…
Це була приманка. Х’ю відчув, що приманка і… і нічого не міг із собою вдіяти — клюнув на неї.
— Невже й справді голографічний пристрій годинника коштує мільйон? — Він і сам незчувся, як це вихопилось.
— Скільки він коштує, я не знаю, — по хвилі відповів ван Гофф. — І взагалі, цього ніхто не знає. Бо це новинка. Але мільйон за цей винахід можна взяти. Я б, наприклад, узяв, коли б ви мені не завадили. Щоправда, це винахід бідолахи Едварда Стівенса, але де той винахідник — невідомо. Якщо він ще й живий, в чому я сумніваюсь, то все одно не ризикне заявити про своє авторство. Це буде йому дорого коштувати. А винаходу свого він вчасно не запатентував. Отже…
— Все це нашу службу не цікавить, — перебив його Кларнес— Годинник буде передано спеціалістам, і вони вирішать його подальшу долю.
— Вони просто привласнять винахід, — скептично показав зуби професор. — Повірте, містере… Хто-хто, а я добре знаю тих, кого ви називаєте спеціалістами. Та й хто в наш час відмовиться від мільйона?
Кларнес засовався в кріслі — йому не хотілося, щоб той мільйон проплив мимо нього.
— Оскільки я вибуваю з гри, — говорив далі ван Гофф, — я можу вам допомогти. — 3 цими словами він дістав з кишені якийсь папірець і поклав його перед інспектором на столі. — Це адреса тих джентльменів, які зацікавляться годинником з привидом. Вони дадуть за нього мільйон. Поспішайте, інспекторе.
— Та як ви… ви смієте?!! — схопився з-за столу Кларнес. — Та я…
— Не гарячкуйте, Х’юлетте, — із зверхністю, ніби він уже купив Х’ю з усіми потрохами, сказав професор. — У ваших руках — щастя. Поспішайте схопити його, бо іншого такого випадку може й не трапитись. А ті джентльмени, адресу яких я вам дав, — не поскупляться. Бо вони теж матимуть своє з привиду.
“Він що — купляє мене?!” — мигнула в Кларнеса розпачлива думка.
— З мого боку це лише дружня послуга, — посміхнувся професор. — Але, як кажуть, послуга за послугу. Ви мені, а я вам. Ви і ваш друг, приватний детектив, дасте мені спокій. І тим більше не будете ритися в архіві, шукаючи там дані про загибель однієї місіс. Згода?
— Та ви… ви нахаба, професоре! — Кларнесу забракло повітря. — Та це ж… Та я вас… негайно..: а-аре…
Ван Гофф уже на порозі кабінету помахав йому рукою:
— На все добре, Кларнесе! І послухайте мою останню мудру пораду: не будьте дурнем! Дурні нині не в моді.
І вийшов.
Кларнес зробив було рух, щоб кинутись за ним, але побачив на своєму столі папірець і зупинився…
Постріл ляснув — наче тьохнула в пітьмі якась нічна пташка.
Куля дзизнула в Джо біля вуха, обпекла мочку, яку він звик смикати, коли дратувався, і детектив, змахнувши руками і зумисне здіймаючи побільше шуму, важко впав на веранді.
“Соловей, — майнула думка. — Найновіший пістолет для нічних убивств. Звук пострілу видається тьохканням соловейка… Але стріляв дилетант: з такої відстані — і не влучити? Мазило!” — Дилетантизму в будь-якому ділі Джо просто терпіти не міг.
Було близько дванадцятої ночі, двір псевдофортеці наче провалився в глухе підземелля. Ані шерхоту, ані звуку — як вимерло все навколо. Розкинувши руки, Джо лежав ногами до східців — так іще на відстані можна побачити напасника, коли той захоче піднятися на веранду і пересвідчитись, що жертва мертва.
Та ось почулося тихе-тихе рипіння.
Іде.
Іде, щоб упевнитись, що жертва мертва, а коли ще жива — то добити її. Що ж, у Джо тепер є шанс.
Чути дихання — хапливе й стривожене.
“Не вміє володіти своїм диханням, — відзначив детектив. — І хода не “нічного професіонала”. Скрадається невміло, й сам же боїться… — І остаточно вирішив: — Дилетант! Звичайно ж, найнятий на одне “мокре” діло, після якого і його самого приберуть”.
Минуло з хвилину.
Найманий убивця надзвичайно обережно піднімався східцями.
Ось на веранді з’явилася голова, потім плечі.
Ще крок… Зупинився, водить головою сюди-туди — шукає тіло. Рука з пістолетом тремтить, бо чути, як вона злегка стукається об поруччя.
“Новачок, — зневажливо подумав детектив. — Навіть по звуку не зумів визначити, де я впав… І хто ж такого нездару наймає?”
Темна постать, човгаючи ногами, наближається.
Упевненості в її ході не відчувається,
Зупинилась.
Зараз буде нахилятися. Ах, як тягне цього новачка заглянути своїй жертві в лице. І нічого не може вдіяти з тим бажанням.
Так і є, нахиляється.
Зводить руку з пістолетом… Добити?.. Еге, вдруге ти не встигнеш “тьохнути” із свого “солов’я”, якого тобі всунули в руки твої хазяї.
Різким, блискавичним рухом правої ноги Джо вдарив найманця під коліна. Ноги в того підломилися, він недоладно змахнув руками, випустив з несподіванки пістолет і, відлетівши, гуркнувся об настил веранди…
Джо стрілою метнувся, впав на напасника і, мертвою хваткою вчепившись руками в горло, вдарив йому коліном під дихало.
— А-а… — захрипів убивця і затих.
Все це відбулося впродовж однієї секунди.
Прихопивши пістолет, Джо потягнув обм’якле тіло в свою кімнату. Якусь мить постояв біля дверей, але в дворі було тихо. Тоді натис кнопку, і на вікно, що виходило на веранду, згори вниз посунулась броньована штора — тонка, але куленепробивна.
І лише тоді увімкнув світло.
Незнайомець в затертому ледве не до дірок костюмі лежав, скорчившись, на підлозі. Було йому за сорок, хоча точно визначити вік неможливо: лице рано постаріло, щоки запалі, зарослі щетиною, і сам він якийсь замучений, занехаяний…
Джо нахилився, тицьнув йому під ніс балончик, з якого попередньо відгвинтив кришечку, і, чекаючи, доки незнайомець отямиться, сів у крісло, а пістолет поклав собі на коліна.
Найманець нарешті витріщився на Джо, певно в ту мить не розуміючи, де він і що з ним скоїлося.
— Ну, найманцю для одноразового використання, — розказуй. Страх як люблю слухати страшні історії. Запитання перше: чим я тобі не догодив, де тобі перейшов дорогу, що ти відбив мені мочку вуха?
(З відбитої мочки вже перестала сочитися кров, але ранка немилосердно щеміла, і вухо з кожною хвилиною розпухало і важчало).
Незнайомець мовчав, втупившись у підлогу, тільки гарячково мацав побіля себе рукою, наче шукав щось на підлозі.
— Н-ну??! — Джо звів пістолет. — Зізнаюсь, я не люблю мовчунів. Рахую до трьох, і твій “соловей” на цей раз тьохне вже тобі у вухо. Гадаю, що я, на відміну від тебе, не промажу.
Чоловічок звів голову, в каламутних його очах стояв переляк, рот перекосився, руки почали тремтіти.
— Не вбивайте мене, містере, не вбивайте…
— Оригінал! — похитав головою детектив. — Мене ти хотів убити, а коли я вбити захотів, це тобі чомусь не подобається.
— Я безробітний, містере, — у відчаї вигукнув він. — Вже три роки.
— І нарешті ти знайшов собі роботу, — вже й зовсім весело вигукнув детектив. — Ах, як тобі здорово повезло!
— Але ж у мене сім’я… Ну, я і…
— Вирішив ціною чужого життя врятувати свою сім’ю і на гроші, зароблені на вбивстві, мирно та затишно пити вечорами чай? — І швидко: — Хто тебе найняв? Ну?..
Очі найманця сполошено і гарячково забігали, шукаючи із пастки виходу. Але його не було.
— Ну-у?!
Збагнувши, що він програв і виходу немає, найманець ураз збайдужів до власної долі, і обличчя його почало сіріти.
— Я питаю: хто тебе найняв мене вбити?
— У мене сім’я, містер… І я… я хотів її…
— Зрозуміло, твої хазяї, на випадок твого провалу, застерегли, що розквитаються не лише з тобою, а з твоєю сім’єю? Гм… — помовчав. — Тебе найняла фірма “Якщо вам потрібна допомога”?
Найманець мовчав, і лице його ніби скляніло, ляк в очах зник, їх уже затягувала каламутна пелена приреченості.
— Дурень! — вигукнув Джо. — Тебе найняли для одноразового використання. Навіть якби ти і вбив мене, то все одно тебе знищили б, як небажаного свідка, а труп твій викинули б на смітник, як непотріб. Ти ж не професіональний убивця, якими дорожать підпільні торговці смертю. Ти — ніщо. А ти наївно хотів на цьому ділі вирішити свою фінансову кризу! Дурень! Який-бо ти телепень!
— Але в мене сім’я… троє дітей, і їх нічим годувати. А роботи немає. Заощадження, які були, вже проїли. І я… змушений був погодитись. Хотів лише врятувати дітей… Вони щодня просять у мене їсти. А що я їм дам?
— Принесло тебе, — зітхнув Джо і заходив по кімнаті сюди й туди— Ну й задав же ти мені задачу! Що ж тепер будемо робити, невдахо? Відпущу тебе, так твої ж “роботодавці” тебе й прикінчать, як небажаного свідка невдалого замаху. Чи не так?
— Так, так! — захрипів незнайомець. — Тому мушу сам себе… тільки сам себе, бо інакше вони мене… Ще й сім’ю мою знищать, якщо хоч слово бовкну…
— Почекай панікувати, щось придумаємо. Теж мені… супермен! Лізеш у вбивці, а тепер я мушу собі сушити голову, як тебе порятувати. Пікантна ситуація! — вигукнув Джо дещо театрально. — Ну й життя ж у нас пішло. Та гаразд, від слів треба переходити до діла. Зараз вип’ємо кави та поміркуємо, як нам далі бути.
Джо пішов у кухню, заварив каву, а коли повернувся з двома чашками й кавником на таці, то весело загомонів:
— А взагалі — оригінально. Приватний детектив кайфує із своїм невдатним убивцею…
Найманець лежав на підлозі з широко розплющеними, застиглими очима. У зубах був затиснутий ріжок комірця куртки.
Джо поставив на стіл тацю і зітхнув:
— Сім’ю свою ти врятував, але мені справу геть заплутав. Жаль. Знову справжній убивця вислизне з рук.
І раптом відчув, що його дихання прискорюється, стає уривчастим і тривожним. По всьому тілу почала розливатися млосна хвиля. Речі в кімнаті чомусь почали двоїтися. Все ще нічого не розуміючи, Джо труснув головою, протер очі.
— Так он воно що… Міна уповільненої дії… Заточуючись, детектив дістався до відеофону, клацнув
потрібним клавішем і впав у крісло. Екран засвітився. На щастя, Х’ю був у своєму кабінеті.
— С-слухай… — Джо насилу повернув у роті язиком, що вже почав розпухати. — Де п-професор з д-двома… д-двома “ф” наприкінці п-прізвища?
— Ти ван Гоффа маєш на увазі? — кисло скривився Кларнес— До початку слідства ми відпустили його під розписку. Довелося…
— Ясно…
— Постривай! Що з тобою? — стурбовано вигукнув Кларнес— На тобі лиця немає. Чи, може, екран коверзує?
— Екран тут ні до чого, — прохрипів Джо, який уже бачив друга немов у тумані. — Негайно лети до м-мене… Швидше… Забереш у мене труп…
— Чий? Та що з тобою, ти скажеш нарешті?
— Труп мого вбивці, а можливо… і мій… труп. Він не схибив. Ранка нікудишня, мочку вуха відбив, але… куля, здається, начинена…
— Чим? Чим начинена? — кричав Кларнес.
— Мабуть, препаратом МЛ-12. Дуже хочу спати… — Джо почав позіхати. — С-страшенно хочу с-спати… спати…
Кларнес жахнувся: препарат МЛ-12? Коли це так, то надії на порятунок майже немає. Вона є, але — мізерна… Від того препарату людина засинає. І засинає навіки. Бо препарат, присипляючи жертву, одночасно зупиняє її серце. І ніякий розтин тіла нічого не виявить. “Помер від зловживання снодійним”, — так буде потім написано у висновку судового медексперта.
У Кларнеса було не більше семи хвилин для врятування друга.
— Джо, я негайно вилітаю з медиками. Тримайся! Тримайся!..
Джо хотів було щось сказати, але востаннє позіхнув, і голова його впала на стіл.