— А де бочка з автолом? — дуже спокійно спитав Ферчайлд.
Спендлер побачив утрамбовану траву й жирні плями автолу на корінні дерева.
— Це міг зробити лише вертоліт, — сказав Ферчайлд після своїх звичайних лайок. — Бачите, містер Спендлер: бочку не котили. Її підняли й понесли. Чотириста вісімдесят кілограмів. Масло вищого сорту, сорок п'ять центів літр, щоб йому…
— Так, вертоліт, — погодився кореспондент, скривившись від лайки Ферчайлда.
— Або волохатий хлопець, — докинув хтось ззаду. Спендлер обернувся й побачив сивого з довгим обличчям чоловіка в синьому спецодягу й кепці, схожого на гнома.
— Знову баламутите людей, Мікі! — гаркнув Ферчайлд, скоса дивлячись на спокійного дідуся.
— Розумієте, сер, він вигадав якихось лісових мавп слонячого зросту і так залякав ними робітників, що бідолахи бояться відійти від дороги… Що, раді, старий панікере?
— Мій дід полював у цих місцях, — схвильовано відповів старий, — і багато разів бачив лісових людей. Батько мій навіть застрелив одного десь біля схилу гірського хребта…
Зібралося з десяток робітників. Старий запалився й заговорив натхненно, як пророк:
— Господарів лісу не налякати ніякими бульдозерами. Даремно стараєтесь, містер Ферчайлд! Ми — завойовники їхнього краю. Вони будуть мстити нам!
Вуса Ферчайлда затріпотіли, мов крильця метелика, і він тихо мовив:
—Ідіть спати, Мікі. Старий став у гордовиту позу:
— Я вам не…
— Та приберіть ви його до бісової матері! — розлютився Ферчайлд. Двоє робітників узяли старого під лікті. Мікі відразу замовк, похнюпив голову й дозволив робітникам вивести себе. Спендлер устиг перехопити його добрий, застережливий, дещо докірливий погляд. Кореспондентові зробилося ніяково. Удавана невимушеність Ферчайлда була дуже непереконлива порівняно з упевненістю старого. Спендлер зиркнув на похмуро-сизі дерева.
Вітер співав над тайгою, ворушачи крони. З півдня повзли довгі сірі хмари.
— Сини Енакові,— вихопилося раптом у Спендлера.
— Це ви до чого? — здивувався Ферчайлд.
— Просто я згадав святе письмо. Там сказано про синів Енакових, які жили на землі Ханаанській і мали зріст значно вищий від людського… Може, старий мав на увазі здичавілих Енакових нащадків?
— Побільше слухайте цього старого ідіота, містер Спендлер. Я терплю Мікі тільки тому, що він — батько моєї дружини і до того ж чудово знає місцевість… Це ж треба таке вигадати! Тисяча дев'ятсот шістдесят восьмий рік від народження Христового. Будується сучасна траса, і раптом якісь «волохаті хлопці», духи! Тьху! — обурювався Ферчайлд.
Пролунав гудок. Робітники, що безтурботно спочивали між сосон, кинулися до бульдозерів і циркулярних пилок. Ревуча димна колона з величезним укладачем колії попереду рушила на свій звичайний штурм.
— А бочки таки нема, — сказав раптом Ферчайлд.
— Нема, — погодився Спендлер.
—І її не котили.
— Не котили.
— Ну, я пішов, містер Спендлер.
— Я теж піду. Попишу трошки.
Падаючи, вертоліт загуркотів так, наче з неба скинули в тайгу десятиповерховий будинок, набитий листовим залізом.
Із перекинутої машини, лопаті якої нагадували тепер витвір скульптора-сюрреаліста, долинув хаотичний стукіт. Потім, висадивши зсередини понівечені дверцята кабіни, на галявину вивалився Спендлер із закривавленим обличчям і осколками розбитих окулярів, що врізалися в ніс і щоки.
Кореспондент, налягаючи, на праву ногу, — ліву було покалічено — довго волік за собою жахливу червону масу — труп пілота. Потім він залишив труп і поповз швидше, стогнучи від болю. Невдовзі Спендлер виповз на край яру. Кисло пахло прілою зеленню, грибною потерухою, чиїмсь надзвичайно густим потом… Кров закапала з чола Спендлера на траву.
Ліс падав, відпливав, ні, це сам Спендлер падав, відпливав, розтікався, роз…
Кореспондент не міг згадати усього, що сталося після того, як він виповз на край яру і на якийсь час знепритомнів. У пам'яті зосталися лише приступи гострого болю в нозі, нудотний запах поту й — наче примара — руда кошлата голова, блакитні очі й сиве волосся на широких грудях під адамовою бородою…
Скоро біль стих, і настав повний спокій.
Через два дні Ферчайлд, Мікі та інженер Догерті набрели на розбитий вертоліт і труп пілота.
— Навряд чи бідний Джеррі сам проповз таку відстань. Його волік Спендлер! — вирішив Ферчайлд. Глянувши на Мікі, він глузливо додав:
— Або волохатий хлопець!
— Не називайте його в лісі, бо він прийде, — тихо мовив Мікі.
— Ну, ще тут!.. — гримнув Ферчайлд.
— Не треба, сер, — попросив Догерті.
— Боягузи! — істерично заверещав Ферчайлд, зриваючи з плеча карабін.
В мокрому чагарнику засопіло. Бах, бах, бах!
Щось глухо застогнало. Хтось важкий, мов носорог, побіг углиб чагарника.
Всі троє кинулись у кущі. На траві, розмірено дихаючи, спав Спендлер — брудний і дуже блідий. Ліву штанину його було відірвано. На обмотаній ликом нозі — шина з товстої палиці.
На кущах червоніли плями густої крові. Під корінням стояла ціла калюжа її.
— Він хотів непомітно підкинути нам Спендлера… — розгублено промовив Догерті.
— Такого не бачили ні батько мій, ні дід… Зате у вас тепер не пропадатимуть бочки з автолом, містер Ферчайлд! — сумно зауважив Мікі.