Бій тривав.
Очеретяні халупи селища палали димно, з тріскотом, шпурляючи оранжеві язики вогню в туман на екваторіальне небо.
Капітан Хіт стояв у бронетранспортері, спритно повертав ствола ручного кулемета, час од часу випускаючи коротку чергу туди, де бачив який-небудь рух.
Горацій Барт, похмуро зсунувши берета на лоба й закачавши рукави гімнастьорки, непорушно сидів за його спиною.
Солдати стискаючи автомати, повзли до селища. Вони ховалися серед кущів, робили короткі перебіжки й знову залягали.
Бронетранспортер Хіта висунувся з-за низько навислих гілок, пирхнув і зі скреготом помчав по обвугленій траві. З другого боку галявини в диму палаючого селища видно було броньовик лейтенанта Макено. Він безперервно стріляв, щоб дати змогу солдатам оточити партизанів.
Великі дерева, що густо заросли ліанами, були оповиті важким димом. Сонце робило його багрово-сизим. Кулеметне татакання, набридливе, мов дзижчання мух, заглушало все навколо. Куля вдарила по щитку бронетранспортера поряд із обличчям водія. Шофер з жахом відсахнувся. Машина крутнула, і під нею захрущали кущі.
Капітан витер рукою закіптюжене обличчя, вдивився червоними від диму очима в зеленувато-сіру смугу зарослів за палаючими хатинами й сказав:
— Не бійся, Анс. В тебе все одно не влучать. Горацій, дай мені швидше стрічку та дві гранати.
Барт подав капітанові важку патронну стрічку, дві рубчасті гранати, всміхнувся й мовив:
— Яка мужність, Орвіл! Ми просто герої. П'ятдесят автоматників і дві бронемашини, а там, у кущах, задихаються від диму два десятки негрів зі старими мисливськими рушницями та дюжина переляканих жінок.
— Але це партизани, Горацій! Якщо показати їм, що ми лагідні… Це чума, яку треба ліквідувати відразу ж. Я ще й так ліберальничаю — полковник уже давно пропонував бомбардувати ліс.
— Ти просто боїшся, що бомба може попасти в штаб. Адже його так добре замасковано… — іронічно відповів Барт.
— Горацій, ми не вбивці! Це лише невеличке кровопускання для користі самих чорношкірих. Ну, навіщо їм ця війна? — Новий постріл подряпав Орвілову щоку.
— Ах, собаки! — вилаявся капітан, прикриваючи рану долонею. Потім він сів, прихилився головою до спинки сидіння й наказав шоферові розвернути лівий борт транспортера до зарослів. Після цього Орвіл, не перестаючи лаятись, підвівся на весь зріст і жбурнув гранату. У кущах закричали — певне, когось із партизанів було поранено осколками.
— Тримаються, кляті! Там уже, мабуть, і десяти чоловік не лишилося! — мурмотів капітан, нервово заряджаючи кулемет.
Автоматники добралися до краю поляни. Постріли партизанів звалили трьох, решта й далі водила стволами справа наліво і згори вниз, мов поливальники шлангами.
Нарешті до капітана дійшло, що стріляють уже тільки солдати. Він наказав замовкнути, і на галявині запанувала тиша. Трьох поранених швиденько перенесли в броньовик Макено. Сам лейтенант, досить хоробрий хлопець, першим увійшов у ліс, низько нагинаючись і зупиняючись при кожному шелесті.
На невеличкій клиноподібній ділянці джунглів, що правила за сховище для партизанського загону, не лишилося жодного дерева, не подряпаного кулями.
Капітан Хіт, який уже встиг приклеїти до своєї рани шматочок пластиру, зіскочив з броньовика і разом із солдатами зник у буйній зелені.
Горацій похмуро сидів у машині, мовчав і палив.
Шофер пошепки вдячно молився. Барт глянув на його наївне голубооке обличчя, підняте до неба, і сумно всміхнувся.
Незабаром повернувся капітан, спритно вискочив на своє сидіння й повідомив:
— Добивати нікого. Тридцять п'ять покійників, і в кожному не менш як дюжина куль. Не розумію, як вони досі трималися. На всіх— тринадцять рушниць, а ми дві години морочилися з ними… — Капітан підморгнув Горацієві. Квадратний пластир нітрохи не зіпсував його гарного, мов вирізаного з рекламного проспекту обличчя. Навпаки, біла наклейка нижче лівого ока надавала зовнішності Хіта мужньої оригінальності.
Барт — білявий хлопець з сірими очима на нічим не примітному довгастому обличчі, досить незграбний — був повною протилежністю своєму командирові. Капітан деякий час дивився на байдужого Горація, потім махнув рукою і кинув шоферові:
— Ну, повертай, старий! Бал закінчився. Зараз сядемо з лейтенантом за шаховий столик, і я дам йому мат у чотири ходи, як обіцяв перед боєм… Горацій, облиш свою меланхолію. Що вдієш, позичу тобі на сьогодні магнітофон… Е, щось лейтенант на своєму візку не поспішає!
Солдати обступили плямистий броньовик Макено. Хіт гукнув до одного з них:
— У чому справа, Пічер?
— Панові лейтенанту погано, капітане!
— Так, правильно: він скаржився вранці на головний біль… Ну, що ж, партія не відбудеться. Видно, Макено ще вчора ввечері перебрав віскі. Гаразд, поїхали, Анс, та швидше.
…Лейтенант Макено марив. Компрес закривав половину його обличчя: з-під компресу видно було тільки ніс з горбинкою та підборіддя. Спраглі вуста офіцера шептали швидко й нерозбірливо, руки робили кволі порухи, наче хворий тримав автомат і стріляв з нього.
— Мучиться, сердега! — сказав лікар. Орвіл Хіт сумно похитав головою.
— Хінін не допомагає. Це якась страхітлива, невідома науці лихоманка. Бачили б ви його сьогодні вночі! Він скрипів зубами, пробував зіскочити з ліжка, слабким голосом наказував і думав, напевно, що гукає на весь табір. На ранок у нього знизилась температура— тридцять вісім і одна — і він притих. Тепер знову тридцять дев'ять і шість, а о першій годині було навіть сорок. Трьох днів не протягне, це ясно. — І додав, відповідаючи на тривожний жест Хіта:
— Не турбуйтесь, капітане, він усе одно не чує.
Хіт зітхнув і вийшов разом із Бартом з великого брезентового намету, де містився загоновий госпіталь…
Лейтенант Макено вмер о десятій годині вечора. Всі його особисті речі спалили, а тіло закопали далеко в джунглях.
Однак не минуло й чотирьох днів, як ниючий головний біль відчув сержант Нод. Здоровань мучився сім діб і пішов дорогою лейтенанта. Страх смерті всією вагою опустився на табір. Солдати обмотували роти й носи марлею. Війна, обов'язок, партизани — все це відійшло на другий план. Хінін приймали вранці й увечері. Посуд обливали окропом, постелі прали кожних три дні… Незабаром злягло ще двоє. Симптоми були ті ж самі. Вогкі, сизо-зелені джунглі стояли навколо табору мовчки, киваючи з'єднаними верхівками, що створювало місячної ночі враження морського прибою в небі. Ночами в тумані горіли світлячки, і виття звірів іноді заглушало шум двигуна в таборі. Один із солдатів помер дуже тихо. Другий вигукував прокляття. Увесь табір завирував, коли під час стройових занять знепритомнів капітан Орвіл Хіт. Командира віднесли в госпіталь. Того ж дня, по обіді, заболіла голова у водія бронетранспортера. Він пішов у ліс і застрелився. Всі трупи обливали бензином і спалювали разом із речами й наметами. Хіт послав радіограму генерал-губернаторові, той відповів, що надіслав допомогу, але партизани, певно, збили вертоліт медичної служби.
Одного ранку старший лейтенант Барт пішов з відром у джунглі, щоб набрати води для хворих, яких було вже семеро.
У траві виднілись калюжі, і довгі стебла, обсипані жовтими квітами, віддзеркалювались у воді. Високі черевики Варта місили червонувато-бурий мох. Підходячи до джунглів, Горацій мимоволі оглянув поріділий квадрат сірих брезентових наметів, оборіг гаража і схований у кущах штаб. Біля госпіталю, над яким майорить прапор з червоним хрестом, стовбичать вартові в протигазах. Горацій зітхнув: навряд чи ці душні маски можуть врятувати кого-небудь. Одне добре — дисципліна хоч якось тримається…
Горацій ішов хвилин двадцять, стрибаючи через баюри, перелазячи через високі бар'єри з переплетеного коріння, і, нарешті, добрався до струмка, його чиста прозора вода (в усякому разі досить чиста й прозора для солдатів колоніального загону) бігла серед усякого бурелому. Барт набрав води і випростався. На протилежному березі стояла невеличка згорблена африканка, стара й чорна, як земля, з обличчям, дуже схожим на великий грецький горіх. Її маленькі, червоні очиці уважно дивились на Горація. Одягнена вона була в якусь подобу довгого плаща з капюшоном і бахромою. На шиї в старої висіло кілька разків намиста з білих камінців, черепашок, ягід.
— Ти ні нащо боятись, білий! — зашамкала бабуся ламаною мовою карателів. — Ти не бий вогонь у мої діти. Моя є хороша для тебе. Ти добрий до чорний люди.
Горацій справді не підпалював селища і дуже лаяв солдатів, коли ті починали стріляти в жінок та дітей. За це він одержав догану від капітана.
— Ти не став стріляти кулі в ліс, в мої чорні бідні діти… — вела далі стара, чи то сідаючи на землю, чи то розпускаючи складки свого одягу.
— Але, бабусю, як ви вціліли, коли капітан всадив у цьому лісі по п'ять куль у кожний листок? — не витримав Барт.
— Я мати чарівників, велике плем'я… Можна ні боятися куля. Хочу помогти добрий білий, — забуркотіла стара. Тоненька, мов два пальці Горація, рука простягла над струмком гарбузову пляшечку-чвертку.
— Спирт, чи що, бабуню?
— Ні. Є один гіркий вода, сік дерева і ягода, як робили наші предки… Брати дві крапельки з чистий-чистий вода і пити… Погана хвороба, чорна хвороба вбити твої брати, злі брати. Ти добрий брат: якщо захворіть — сам пий, інший не давай, не треба. Я піти, ховай пляшка…
Барт хотів щось спитати, але таємнича африканка, підібравши плаща і махнувши рукою, зникла за деревами.
Горацій покрутив у руках пляшечку, знизав плечима і подався до табору. Спочатку пробував знайти пояснення містичній пригоді, а потім подумав: можливо, це витівка партизанів і в пляшечці отрута?
Так чи інакше, але він дійшов нарешті до госпіталю, взяв у вартового халат і протигаз, надів шльопанці на черевики й наблизився до Хітового ліжка.
— Ну що? — кволим голосом спитав капітан, повертаючи до Горація виснажене, вже непридатне для рекламного проспекту, неголене обличчя. — Скоро вмирати, старий. Добре, коли спокійно, а якщо мучитись буду? Слухай, друже, поклади мені під подушку револьвер…
— Не говори дурниць, Орвіл. Ми з тобою ще погуляємо в столиці… Є один шанс на одужання, йду оце я по воду…
Після того, як Барт розповів капітанові про свою зустріч і показав на пляшечку, Хіт прошепотів:
— Склянка на столику… Не та, ось моя. Не вірю я чорним, та все одно вмирати. Капай!
Горацій налив з бачка перевареної води, накапав із пляшечки дві густо-коричневі краплі. Орвіл залпом випив усю склянку і знеможено відкинувся на подушку.
— За смаком і запахом це справжні ліки. Бррр, бридота, — сказав капітан і навіть спробував посміхнутися.
— Лежи, лежи, я ввечері зайду. А магнітофон я твій узяв.
— Гаразд, друзяко… До побачення, а то заразишся.
Надвечір Горацій прогулювався біля лісової галявини, сподіваючись зустріти таємничу африканку.
Нарешті сонце зайшло. Старший лейтенант, так нікого й не здибавши, повернувся до госпіталю, його серце завмерло, коли він переступив поріг намету й зупинився біля Хітового ліжка.
Капітан спокійно спав, поклавши руку під кудлату голову. Його дихання було рівне, жоден м'яз не тремтів, на щоках виступив слабкий рум'янець. Горацій, зрадівши, вибіг з госпіталю. Вартовий витріщив очі, коли старший лейтенант Барт з усієї сили поплескав його по плечу й загорлав на весь табір:
— Живемо, друзі! Чудово! — А потім вихопив револьвер і шість разів вистрелив у повітря.
З наметів вискакували солдати і, нап'явши берети, щодуху бігли до госпіталю.
Побачивши надзвичайно щасливого Варта, вони зупинились і з подивом перезиралися. Веселий настрій помічника командира загону ніяк не відповідав похмурій обстановці гинучого табору. Коли всі зібралися, Горацій виголосив коротку промову, шалено жестикулюючи і лаючись від повноти почуттів. Солдати, немов на штурм, кинулись у госпіталь, до капітанового ліжка…
Перед сном кожний хворий одержав склянку води з двома краплями «бабусиної горілки», як охрестили ліки солдати.
Горацій щиро радів і навіть не згадував про прохання старої не виказувати таємниці.
Вранці всі хворі почували себе значно краще. Орвіл попросив бульйону і смаженої ковбаси. Його сусід, молодший лейтенант, приєднався до командирового прохання. Опівдні капітан сів на ліжко, затягнув популярну пісеньку. Хворі підхопили її й співали з великим піднесенням. Похмура пригніченість солдатів змінилася нестримними веселощами. Біля намету Варта, звідки долинала музика магнітофона, радист Шаар і ще один автоматник танцювали на траві твіст. Солдати плескали в долоні. Потім повитягали пляшки вина, залишені про «чорний» день. Табір галасував і горлав пісні…
Радіостанція послала в ефір рапорт командира карального загону про незвичайну подію в таборі. Губернатор негайно відповів: «Щиро радий одужанню. Капітан Хіт, прошу прислати ліки в Головний штаб. Бажаю Вам успішного виконання місії».
Через два дні великий вертоліт сів на заболочені луки. Льотчик узяв із собою пробірку густої коричневої рідини і якнайдокладнішу доповідь Варта про все, що сталося в таборі.
Вертоліт піднявся над джунглями, несучи в світ надзвичайне відкриття Горація…
Минув тиждень.
Худий і щасливий капітан заглядав у всі куточки, гладив броню свого транспортера і божився, що розіб'є голову, а таки доможеться ордена для Варта.
Все йшло якнайкраще, життя в таборі входило в колію. Всі пили для профілактики розчин «бабусиної горілки». Солдати й офіцери відчували себе напрочуд бадьоро.
Генерал-губернатор повідомив по радіо, що пробірку й усі документи послано в столицю, в Академію наук. Трохи пізніше надійшов наказ капітанові Хіту: рухатися на південний захід, до невеликого туземного села, де, за повідомленням розвідки, діяв сильний партизанський загін, що не давав колоніальним властям прокласти стратегічну залізницю.
Наступного ранку шість бронемашин загону поповзли глухими шляхами й болотами. Солдати не звертали уваги ні на туман, ні на хмари комарів. Тепер вони були схильні вважати себе невразливими.
Жителі невеликого лісового поселення жахнулися, коли з душної пітьми лісу, сяючи фарами, брязкаючи гусеницями, виповз величезний бронетранспортер, а за ним нові й нові сталеві крокодилоподібні машини зі спареними кулеметами на баштах.
Партизани дали знати про себе вже наступного дня: випущена з лісу гвинтівочна куля пробила брезентові двері намету поряд із сержантом Делакуром, що саме виходив надвір. Той скрикнув і впав на землю. Солдати схопили свою зброю і відкрили хаотичний вогонь по джунглях.
Негри-поселенці лежали долілиць у своїх халупах, боячись підвести голови.
Куля попала в горло радистові, і він, навіть не зойкнувши, звалився на землю. Більше вбитих не було. Барт перев'язав руку, яку злегка подряпало. Двоє солдатів були поранені важче…
Послали розвідку. Досвідчений капітан Хіт вислухав донесення, взяв із собою тридцять чоловік, бронетранспортер і вранці вирушив мисливською стежкою. Через три години здалеку долинули стрілянина й вибухи. Командир викликав підкріплення — три броньовики— і наказав посилити охорону табору.
Тим часом Горацій Барт сидів у навушниках біля столу з похідною радіостанцією і швидко писав. Він приймав радіограму від генерал-губернатора. Солдати юрмилися коло намету, витягували шиї і заглядали в маленьке віконце. Вираз Горацієвого обличчя свідчив про те, що повідомлення було дуже важливе й цікаве. Нарешті офіцер скинув навушники і з стурбованим виглядом вийшов надвір, тримаючи в руці папірця.
— Слухайте, — сказав він і почав читати: «Капітанові Хіту і старшому лейтенантові Варту. Вчора, шостого серпня ц. р., в управління колонією надійшло повідомлення з столиці. Академія наук сповіщає, що речовина, одержана на аналіз, є сумішшю кількох невідомих науці алкалоїдів рослинного походження. Змішані в певних пропорціях, вони можуть мати сильний вплив на організм, знищувати мікроби певних захворювань і нейтралізувати їхні токсини. Нічого рівнозначного цим лікам медицина досі не знала: малярія виліковується з їхньою допомогою за чотири дні, будь-які види лихоманок — за сім-десять днів. Дослідами встановлено, що дана речовина в суміші з деякими кислотами може вплинути також на віруси багатьох захворювань вірусного походження. Крім того, є припущення, що універсальний препарат може сприяти вилікуванню багатьох інфекційних захворювань шлунка…
Велике відкриття офіцерів колоніального загону стало відоме президентові й уряду. На запит міністра охорони здоров'я про можливість масового випуску препарату Академія відповіла негативно, бо неможливо дізнатися, з яких рослин добувають цю речовину, а створити його синтетичним шляхом сучасна наука поки що неспроможна. Капітана Хіта й старшого лейтенанта Варта просять надіслати додаткові відомості, після чого їх представлять до урядової нагороди».
— От, чули? Де я тепер знайду цю бабусю? Хіба що попрошу капітана, коли він повернеться…
— Він уже повернувся! — пролунав веселий голос Орвіла Хіта. Одна командирова рука була перев'язана, але він радісно усміхався. Солдати зустріли його вітальними вигуками.
З бронетранспортерів вилізали автоматники, штовхаючи поперед себе зв'язаних негрів.
— Ось вони, голубчики! — мовив капітан, вказуючи на полонених. — Партизани. Зараз допитаю — і на гілляки. Глянь-но, які бандити. Той, що з пов'язкою на голові, прострелив мені руку. З ним буде окрема розмова.
Горацій, як завжди, коли капітан збирався розправитися з беззахисними людьми, похмурнішав і нервово сказав:
— Ну, добре, згодом. Є важливіша справа…
— Стривай, дай розповім. Отже, їдемо ми й звалилися в ловчу яму… Поки під'їхали броньовики, ці собаки вбили Сегаля і ще чотирьох. Потім закрутилася веремія! Ми їх оточили, шістдесят чоловік застрелили на місці, а решту узяли… Та найцікавіше ось що: за деревом спіймали бабку, зморщену, в якійсь ряднині з бахромою. Ну, точнісінько, як ти описував. І лається нашою мовою…
— Де вона? — заволав Горацій.
— Не кричи. Вона дуже кусалась і дряпалась, а я цього не люблю. Ну й, сам розумієш… Ти ж не сердишся?