— Перед вами — найдурніша з усіх моїх знайомих зірок, — голосом лектора-професіонала сказав Кондрацький. — Її енергія в десять разів більша від енергії сонця, але єдина планета, Діана — який дурень міг так її назвати? — літає десь за сім мільярдів кілометрів. Чи справедливо це? Ні, несправедливо!
— Цеглина? — спитав Шерлаков.
— Абсолютна, — запевнив інструктор.
— Перша група складності,— з нейтральним виразом сказав Регван.
— Ну, ви ж у мене здібні! — засміявся Кондрацький і поплескав обох студентів по потилицях.
Корабель увімкнув бар'єрні дюзи і швидко відплив од неможливо білого й страшного на вигляд сонця.
— Тек-с. Зараз гора повинна піти до Магомета. Займіться, Етьєн! Без зайвого напруження. Маса — одна і шість десятих земної.
Шерлаков злегка вклонився і сів у крісло. Позаду виросла коротка антена.
— Командую… Пряма наводка!
—Єсть!
— Кільце!
— Єсть!
— Тунель!
— Зараз…
Етьєн сидів, високо звівши брови, скорчившись, мов людина, яку вдарили в живіт…
—Єсть тунель!
Кондрацький скоса глянув на тремтячі пальці Шерлакова. Регван байдуже дивився крізь прозору стінку.
Навколо відразу потемніло, а коли засвітились прожектори, стало видно довгі білі бурульки скель з яскравою крижаною іскрою, шпилі й лисини стрімчаків…
— Ви не зважили на фактор невизначеності. Точне тунелювання завжди небезпечне, — промовив Регван.
Жодна людина не може витримати без певного напруження погляду іншої людини. В тому, на кого уважно дивився Регван, пробуджувався атавістичний страх перед темною щілиною й двома безжалісними скельцями бінокля.
Етьєн надто різко обернувся до інструктора — крісло Кондрацького стояло трохи позаду.
— Нічого, нічого… Коли я був дипломантом, то так шпурнув один астероїд, що він розбив станцію наведення… І нічого. Сам лагодив. Зрозуміло, станцію лагодив, а не астероїд.
Кондрацький осікся, відчувши ввічливо-терплячу увагу студентів, і відразу підвищив голос:
— Так. Чотирнадцять сімнадцять. Десять хвилин на огляд планети. Поїхали!
Кружляли над голою крижаною Діаною, мало не торкаючись черевом корабля колючих гірських вершин. Здували жарким диханням мотора стоярусну білу бахрому в жерлах гірських печер. Інформатори викидали довгі гнучкі лапки, відламували шматки порід…
— Суцільна пустеля. Схожа на яєчню.
— Чи на великі місячні моря років чотириста тому.
— Ось висади сюди кого-небудь самого з запасом харчів до наступного прильоту! Збожеволіє! — чи то зі страхом, чи то захоплено говорив Шерлаков.
— Ви що, часто навідуєтесь у Відділ Марної Романтики? — невинно спитав Регван.
Етьєн спалахнув і мало не наговорив грубощів.
— Чотирнадцять двадцять вісім, — похмуро втрутився інструктор, відчуваючи необхідність припинити сварку юнаків. — Ну, що б ви зробили, скажімо, з екваторіальним гірським масивом? Ось ви, Регване.
— Я вийняв би всю цю ділянку, зняв би гори і завалив ними западину на дванадцятій паралелі, біля пояса стародавніх вулканів. А плато повернув би ось так, — Регван показав долонями, як саме слід повернути, — і вийшла б чудова затока. Порт світового значення.
— Замовник просить три оперізуючих материки, — пробубонів Шерлаков. — Нам слід утримуватися від заток і морів, витягнутих по меридіану.
— Вам потрібна ця западина на дванадцятій? Чи ви вважаєте, що альгелійцям буде дещо нудно тут без землетрусів? — поцікавився Регван.
«Вони ще з першого курсу живуть як кішка з собакою. Яскравий приклад «співдружності» систем, — подумав Кондрацький. — А що? Вони почувають себе рівноправними і тому сваряться. Почали з порівняльних якостей дівчат Землі й Кригоса, а закінчили… Етьєн. як нестриманіший, дійшов навіть до брехливих підказувань на лекціях».
Корабель тихо світився над нічним боком Діани. Його повільно несло до термінатора.[4] Зовні можна було легко роздивитись Шерлакова, що запекло жестикулював над світловою картою. Біля антени стояв вузькоплечий смаглявий Регван. Рудувато-сивий Кондрацький потонув у довгому інструкторському кріслі і лише зрідка підкреслював свої слова рішучим жестом здоровенної руки.
«А є в інституті щенята з расистським ухилом. Особливо «хизуються» гуманоїди з Мармея — у них, бачите, більше здібностей, а ми недосконалі. Втім, це не дивує, адже батьки мармейців ще пам'ятають останні міжнародні війни…»
Чотирнадцять п'ятдесят одна…
Регван, спершись на широко розставлені худі руки, прилип очима до карти. Його шкіра темніє від напруження: од куточків рота до вух і через кінчик носа на лоб тече фіолетовий рум'янець. Посеред карти росте, розширюється, вбирає в себе вогники каньйонів і гір яскрава фосфорична смуга…
Внизу могутнє зітхання торкнулось пустелі, схожої на стародавній азіатський сирт: заворушились нерівні, прогнуті плити, стали, мов цілий флот чорних вітрил, струсили з себе снігово-крижаний покрив і, заскреготавши, почали тертися об відроги гір… Розпливлися гребені й горбаті останці, кам'яна каша густо потекла через ущелини.
Здригався холодний, суворий дід-хребет, падало з нього зразу безліч лавин… І який-небудь діанський Ельбрус, багатоголова махина, вся в ущелинах, у готичному панцирі уступів, під товстенним шаром мерзлої води — мертвий, непереможний пік раптом розсипався в тумані на мільярди гострих осколків. Хребет поважно й покірно піднімався в небо, а знизу його підпирали темні колони пилу й дрібної породи.
Град, град падав на Діану. Такого граду не бачив ще цей холодний промерзлий світ…
Так Регван будував Великий екваторіальний материк. Так спорудив він ще два, і проклав глибокі судноплавні канали, й утворив протоки, і вирив (не без участі Кондрацького) чимало внутрішніх морів та озер.
Потім узявся за справу, тремтячи від нетерпіння, білоголовий, у розстебнутій на грудях сорочці Етьєн. Він ковтав слину й не міг відірватися од віконця біоприймача.
Етьєну треба уявити весь хід подальшої операції. Уявити й відчути. Йому було б легко, аби він тільки не хвилювався. Адже Шерлаков — поет, і непоганий. Образної уяви йому не позичати… Ну, не крутись! Якщо поєднати Етьєна з Регваном — ох, який спейс-білдер вийде!
П'ятнадцять сорок сім…
Внизу йдуть реакції, реакції, реакції… Народжується краплями на димних брилах, зливається в струмочки, тече струмками, ріками, ніагарами біла, чиста, червона й чорна від кам'яного пилу, каламутна, повна щебеню, шалена вода — всесвітня вода, мережа потоків, блискуча кольчуга, надіта на Діану. Вода, насичена пухирцями, яка перекидає й несе скелі; лінива, мов широкий коров'ячий язик, киснева вода — фронт окропу, оповитий парою, і кришталева вода з льодовиків…
Перший прибій невміло приклався до кострубатого пасма першого берега. Океани парували, на них гойдалася піна.
Шерлаков створив атмосферу, і відразу з'явилися хмари, схожі на качани цвітної капусти. Хмари були якісь дивні, не такі, як хотілося.
— Ой, негарно! — похитав головою Кондрацький. — І чого я вас тільки навчав, юначе! Зосередьтеся ще раз!
«У Регвана це вийшло б відразу. Електронна машина, — подумав Етьєн. — Усе, що робить, робить раціонально. Знає, що, кому і де сказати і як вчинити за будь-яких обставин. І професори йому руку тиснуть, і всі фіолетові дівчатка з Кригоса за ним бігають. Універсал!»
Шістнадцять тридцять…
— Зараз ми повинні зробити найголовніше, — почав, не змінюючи зручної пози, Кондрацький. — А що у нас, у спейс-білдерів, найголовніше? Третій цикл. Це вам не скелі руйнувати! Тут уже не можна допуститися будь-яких помилок… До речі, щодо помилок: літ двадцять тому один мій приятель-землянин закрутив гірське пасмо у вигляді власного підпису, а замість крапки вліпив десятикілометровий пік.
— Чого це він? — здивувався Етьєн.
— Ніхто не знає… Він відмовився пояснити. Ледбіттер його прізвище було, Джон Ледбіттер. Загинув смертю хоробрих при штурмі проклятущих Червоних Пірамід…
— Цитую третій пункт Кодексу. «Планета, яка потребує повторної обробки, — ганьба для всього цеху спейс-білдерів», — втрутився Регван. — І сьомий пункт: «Спейс-білдер, який використовує свою силу не за призначенням або згідно з особистими бажаннями, — небезпечний».
— Формально правда на вашому боці. Але Джон був хороший хлопець… — пробуркотів кудись убік інструктор.
— У нашій справі,— підкреслив Регван, — не буває ні хороших, ні поганих хлопців. Ми ділимося на хороших і поганих виконавців.
— Ні, на художників і ремісників! — не витримавши, встряв Шерлаков. Регван навіть голови не повернув.
Унизу починався ураган: грізніше шуміли й плювалися піною теплі хвилі, потемніла вода, похмуро опустився обрій.
Кондрацький підвівся. Вимкнув біозв'язок. Вітер стих.
— Навіщо? А як же бомби? — кинувся Етьєн.
— Руками будете кидати, — мирно відповів інструктор. — Вас допусти до біозв'язку. Щенята!
— Але це порушення двадцять… — почав Регван.
— До бомб! — наказав інструктор.
Студенти підтягнули бомби. Кондрацький не без задоволення спостерігав, як сопуть Етьєн із Регваном, ставлячи «на попа» гостроносі штуковини, увінчані всілякими вушками, стабілізаторами, антенами. Цього разу обох хлопців єднала злість на інструктора.
— Згідно з планом номер сімсот два—плі!
Полетів номер сімсот два — такий собі доісторичний птах із сім'ї фугасок… Хлопці вже тягнуть по підлозі другого — перекинули крісло, мало не розбили пульта…
Перші бомби вибухнули глибоко під водою, породивши чудернацькі океанські бульбашки, вкриті плівкою, що рветься… І вода перестала бути мертвою. У ній кишіли, незбагненно швидко розмножуючись, міріади молодих бактерій. Новий удар — і знову новосілля, радісне новосілля серед скаламучених піщинок.
Бомби летіли на материки, розкидаючи золотий дощ насіння. Вітер гнав руді хмари спор… У грунт зі свистом врізались міцні черенки…
Сімнадцять двадцять…
Бомбовий відсік порожній. Працюють біологічні активатори. Мудрі, багаторежимні активатори із своїми червоними рупорами.
Хлопці відпочивають у кріслах. Намахались. Навіть Регван стомився. Сидить зовсім фіолетовий, похнюпивши великого носа, і дихає так, що ребра мало не рвуть тонку сорочку.
За активаторами стежить сам Кондрацький.
Сіро-сизі рівнини стають схожі на неголені щоки. Паростки… Перші паростки! Густі, мов дощ, який повільно падає із землі в небо. Шерхотять. Викидають стріли нових пагонів. Шерхіт затопив Діану. Корінням, волосками, різоїдами впиваються в мокрий грунт, смокчуть. Шумлять на вітрі. Пишніються в трьох вимірах зелені, срібні, не збагнеш які.
Виростають стовбури дерев. Розцвітають на гіллі квіти… Іде перший сніг — з пелюсток… Світлі плями на суші на зразок Марсових шапок. Біло-рожева Арктика опалих пелюсток.
Корабель відходить від зеленіючої, хмарної Діани.
Стрілки на годиннику повільно повзуть.
— Впоралися, — каже Кондрацький.
Шерлаков відкупорює пляшку астроколи, жадібно, з бульканням наливає у великі бокали.
Через місяць-два на Діану спустяться вантажні загони з уцілілими альгелійцями. Вони будуть прокладати шляхи, тихо й покірно везти свої пожитки на деренчливих автомобілях і втягувати голови в плечі від гулу власних літаків. Вони ще довго пам'ятатимуть, який звук іноді чути після того, як у небі промчить літак…
«Альгела, Альгела! Який був світ! Щенята, — подумав інструктор. — Самі себе знищили… А якби не Земля?»
— Ну, що б ви поставили нам, будучи головою комісії? — з награною бадьорістю спитав Етьєн.
— Дев'яносто вісім, — чесно відповів Кондрацький, п'ючи астроколу.
«Нас, студентів, не можна пускати на кораблі з біозв'язком. Тут правда на його боці,— подумав Регван. — Лише абсолютно удосконалених, з натренованою волею… Асів! Я неодмінно звернуся в деканат».
— За віщо мінус два? — обурився Етьєн.
— За наші з вами емоції, брате Шерлаков, — сказав Регван.
— Устами немовляти… — засміявся Кондрацький.
Спейс-білдерів чекали сім'ї.
Термінатор — межа дня і ночі.