— Ви на зйомочний майданчик давно заходили? — запитав Оршанський.
— Востаннє — два дні тому.
— Як почував себе містер Вайссен?
— Ну… був здоровий, — обережно відповів я, відчуваючи приховану міну.
— Був, — вагомо сказав Оршанський, поплескуючи долонею по моєму репортажу. — Хіба ви репортер? Ви, пробачте… — Він сказав, хто я на його думку. — Вся країна гомонить про те, як побили Мілреда Вайссена. Мені прислали запит із столиці. Сьогодні о восьмій ранку дзвонив із Рима Фелліні. І я, старий вовк, телеграфував туди й туди: «З'ясовуємо…»
— То в чому ж справа, пане редакторе?
— Це я вам повинен розказувати? — обурився Оршанський. — Мерщій до Вайссена! І якщо на п'яту годину переді мною не лежатиме повна інформація, — він люто тицьнув пальцем у бювар, — о п'ятій п'ятнадцять ви почнете відчиняти дверцята машин, які під'їжджають до «Орієнталя».
Через сім хвилин я спинив свого «олдмобіля» перед віллою Вайссена. По шосе мчали, наздоганяючи мене, два поліцейських мотоцикли.
Я показав носа поліції і подзвонив біля входу. Відчинилися величезні, в броні з сотового скла, двері. Покоївка років вісімнадцяти, з порцеляновою шкірою обличчя, гарненька й люб'язна, як витончений робот, повела мене вгору по сходах. Широченні сходи мали вигляд спіралі з квадратними витками: внизу, в проекції цих нанизаних на вертикаль квадратів, похмуро блищав басейн з острівцями плавучих рослин.
У вітальні мене зустріла мадам Вайссен. Господиня була така ж похмура, чепурна й офіціальна, як її величезний дім. На ній було довге старомодне плаття із шерехатого шовку холодних коричневих тонів.
Вислухавши мене, Елізабет Вайссен ліниво перепитала:
— «Великий екран»?
— Так, місіс.
— Що ви хочете? Дізнатись, як відлупцювали мого чоловіка?
Елізабет Вайссен завжди відзначалася деякою вульгарністю мови. Цю розкіш у наші дні може собі дозволити або перекупка, або дружина «продюсера номер один».
— Саме так, місіс.
— А ви не думаєте, що це… м'яко кажучи, неетично? Га, містер Лізард?
— Лігард, — поправив я. — Я належу до класу ссавців.[2]
— Для точності, до родини молокососів, — спокійно зауважила Елізабет Вайссен. Вона явно гралася зі мною, як уміють гратися лише такі високопоставлені кішки.
Я поправив краватку, вклонився і сказав, простуючи до виходу:
— Запрошую вас о п'ятнадцятій хвилині на шосту в ресторан «Орієнталь». Побачите, як спритно я відчиню дверцята вашої машини.
Вона засміялася, взяла мене під лікоть:
— Ходімо!
Знаменитий продюсер не втратив ні пір'їнки своєї величі. Варто було бачити ці випещені руки, що лежали, мов лапи сфінкса, на вольтерівських підлокітниках; ці широкі плечі, могутні груди під чудовим чорно-золотим халатом; цю вкриту памороззю голову, яка нагадувала про гордих центуріонів Стародавнього Риму. Важкі рогові окуляри осучаснювали обличчя Вайссена і додавали йому щонайменше п'ятдесят процентів солідності. Але ці густо напудрені синці, соковиті, немов стиглі сливи!.. Вони сприймалися на такому обличчі не краще, ніж коли б поставили ліловий штамп нашої редакції на щоці Мойсея Мікеланджело.
— А ось, Міл, до тебе прийшов пан із газети. Вони там цікавляться, що з тобою скоїлося… — вкрадливо заговорила Елізабет Вайссен.
Він відклав книжку й глянув на мене знизу вгору. Боже, куди ділося моє нахабство!
— Сідайте. — Гучний, повний голос, дещо машинна інтонація. — Що вам розповісти?
— Все по порядку. Як це з вами…
— Ясно. Взагалі такими випадками повинна займатися не преса, а церква. Уявіть (він раптом зробився благодушним і навіть почав гладити руку дружини), зайшов я на майданчик—прохід біля Карнакського храму знаєте? Сідаю, як завжди, в тіні. Метрів за десять од мене — освітлювач з відбивачем, ближче — нікого. Підкликав режисера, дав настанови, відпустив, наказав починати першу пробу. Почали. Хвилин двадцять минуло — хмара. Перерва. Тільки-но я підвівся, щоб піти випити содової — удар. З усієї сили в лоб. Навколо — нікогісінько. Трохи далі, на межі тіні, стоїть режисер у білій панамі і дивиться кудись убік. А мене б'ють. Безжалісно. Один раз чимось гострим у спину. Нарешті ідіот режисер обертається, бачить, як я корчусь, немов мені запустили десяток змій за комір, підбігає: «Що з вами?» — і падає на землю від удару в зуби.
Наступної секунди мені розбили носа. Я встиг відчути чиєсь дихання коло свого вуха, схопив складений стілець і навідліг ударив ним… Стілець на мить завис над піском, потім упав. Здається, я не промахнувся… Далі ми з Кларенсом (це режисер) довго повзали по піску, шукали невидимку… Марна річ!
Вайссен замовк і дивився на мене серйозно, запитально. Я милувався продюсером, глибиною його зеленкуватих очей.
— Але, сподіваюсь, ніякі привиди не перешкодять вашій роботі над «Сезострисом», і ми незабаром матимемо щастя бачити його на екранах! — Я просто не міг у присутності Вайссена говорити нормальними людськими фразами.
— Дякую, дякую, — сказав він і поклав жінчину руку собі на плече. Я вклонився, подружжя Вайссенів синхронно кивнуло.
— Дезі, проведи джентльмена!
Проходячи анфіладу кімнат, я оглянувся: пані Вайссен, струнка й непорушна, стояла коло крісла, наче Ізіда біля трону Озіріса.
Як відомо, Ломоносов був сином рибалки, Едісон продавав газети, а Генрі Форд Перший років десять працював у цеху.
Всі ми змалку чуємо, що тільки боротьба за життя може відточити здібності людини і що генії створені злиднями.
Але професор Джілберт Керуак ніколи не спав під мостом і не ловив недопалків, що пливли по Гудзону. Вітчим залишив йому не менше вагона зелених папірців; матуся збожеволіла у шістдесят літ на третьому заміжжі і перебуває під опікою власного сина.
Містер Керуак викладає фізику в Прінстоні. В нього чотириповерхова вілла під Лонг-Біч, куди він приїздить щоліта купатися, прогулюватися по набережній і розмірковувати про високі матерії.
Професор Керуак схожий на Резерфорда[3] — високий, міцний, років тридцяти, із світлими вусами й дуже впевненим поглядом. Ходить він звичайно в сірому костюмі, краватки носить поздовжньо-смугасті.
Керуакові диявольськи таланить на жінок. Дехто, зокрема мій давній друг Френк Лігард, бачив коло професорової вілли сірий «форд-фалкон» під номером М-1723…
А на язик він гострий — дай боже кожному. Пам'ятаю нашу останню розмову в барі «Олімп». Слово честі, я пожалкував, що не працюю в журналі наукової фантастики. Ото був би матеріальчик!
Виявляється, прінстонські тузи докопалися до самісіньких основ гравітації. Джілберт малював у моєму блокноті хитрі силові лінії, схожі на зріз столітнього дерева.
— Уявіть собі, що зараз через весь бар, прилавок, через нас із вами проходять лінії земного тяжіння. Що станеться, коли яка-не-будь сила викривить ділянку поля, прогне його невидимі ребра?
— Мабуть, ми відчуємо збільшення або зменшення тяжіння в одній точці?
— А якщо зробити це раптово? Різко?
— Удар.
Він ствердно кивнув і відкинувся на спинку стільця.
— Так, блискавичний силовий ефект… Ви, звісно, бачили механічні руки? Оператор бере кубик: біоструми, що супроводжують той чи інший рух пальців, передаються «м'язам» захоплювачів, і сталева рука легко піднімає величезний ящик. А я подумав про можливість гравітаційного моделювання рухів. Розумієте? З допомогою особливого передавача порух пальця буде дубльовано спрямованим рухом поля. Якщо мені, припустимо, треба, сидячи вдома, зрушити з місця он ту чарку, я простягаю палець, і сила тяжіння на ділянці, рівній площі кінчика пальця, векторіально зростає на величину мого зусилля… Отже, можна по точечках, по маленьких квадратиках змоделювати на віддалі все наше тіло. Створити гравітаційного двійника. Не виходячи з кімнати, брати зразки мінералів на Марсі чи копирсатися в атомному реакторі…
— А зворотний зв'язок? — наважився встряти я.
— Він є. Ми відчуватимемо, до чого торкається наш двійник. А видимість — на жаль, поки що лише на відкритих просторах— забезпечать телелокатори.
— Геніально!
Я порадив Керуакові передати патент військово-повітряним силам. Він зареготав і обіцяв подумати… До речі, за асоціацією з сірим «форд-фалконом». Лігард їздив на зйомки «Сезостриса» й надрукував якусь нісенітницю про таємниче побиття Вайссена.
Розпитати Френка.
Добридень, любий Джі!
Сьогодні я прочитала в газеті про врятування другої марсіянської експедиції. Ти тепер, як кажуть, герой дня. Твої «телетактильні двійники» приголомшили весь світ.
Тепер я можу розповісти тобі одну історію, яка сталася в ті чудові дні шістдесят восьмого року.
Пам'ятаєш, як одного разу ти привів мене у свій кабінет? Я відразу звернула увагу на величезну чорну шафу із замком, як у банківськім сейфі.
— Ось мій основний капітал, — з усмішкою сказав ти і поплескав по залізній стінці. У шафі не було нічого, крім великого екрана.
— Стежиш за супутниками? — пожартувала я. Ти похитав головою. Мені стало страшнувато, але цікаво — боже, скільки разів ти лаяв мене за цікавість!
— Тоді, що це за екран?
— Увійди, не бійся. Я ввійшла.
— Хочеш побачити який-небудь район міста?
— Так. Сквер на набережній. (Пам'ятаєш, Джі?..) Ти торкнувся клавішів маленької машинки на столі. На екрані заблищало море, загойдались пальми… Все було беззвучне і дуже яскраве.
Я нітрохи не здивувалась, коли з-під екрана виповз на стрижні маленький гарний штурвал.
— Спробуй повернути, тільки обережно.
Пальми попливли переді мною, я побачила лавки й перехожих: шафа перетворилася в автомобіль, що їхав набережною, екран — у його вітрове скло.
Раптом просто переді мною опинився рудий пальмовий войлок; ти сказав: «Стоп!», і я… торкнулась обличчям мохнатого стовбура.
Ах, як ти сміявся тоді, а я стояла й не могла опам'ятатися.
Ти пояснив мені дію машини: в людини з'являється невидима копія, що може на відстані повторювати всі рухи оригінала й відчувати на дотик предмети…
Я відразу подумала про трюкові зйомки. Простягла руку вгору, знайшла в повітрі невидимий, гладенький і твердий край пальмового листя, смикнула його — й побачила на екрані, як пальма замахала побурілим листям — смішно-смішно, мов собака уві сні лапою…
Потім ти замкнув шафу й поклав ключ у кишеню. Ми домовилися поїхати в ресторан. Там було чудово: музика, м'яке світло, все як через блакитний фільтр… Коли ти вже розплачувався, мимо вікон повільно проїхав чорний «ролс-ройс» Вайссена (він любить англійські машини).
Пам'ятаєш? Я розповідала тобі, що Вайссен — людина з породи ідолів. У мене завжди пробігав мороз по спині, коли я дивилася на нього. Він на голову вищий від юрби, широкоплечий і дужий, мов динозавр. Він високо несе свою благородну голову. Він дивиться на людей, мов кардинал, який благословляє у соборі. Все в нього солідне й респектабельне: автомобіль, особняк, рогові окуляри, портфель, краватки, голос, манери… Ти знаєш, Джі, в зовнішності кожної людини завжди хоч що-небудь не так: трошки запорошений манжет, подряпинка на черевику чи вибилося пасмо волосся… У Вайссена — ніколи. Волосся в нього лежить, як у камінного лева, сорочки біліші від молока, черевики засліплюють, на шкірі ні прищика, рухи ідеально відшліфовані. Весь він, мов щойно з конвейєра. Ми всі — від хлопчика-освітлювача до директорів найбільших кіностудій — відчували на собі гніт його респектабельності. Ми його ненавиділи. Вайссен нікому не говорив «ти», не був пихатий, не кричав на підлеглих, досить часто жартував і всміхався, але… Я, наприклад, не могла уявити його хлопчиком чи навіть юнаком. Невже його колись била мати? Лаяв шкільний учитель? Невже він був коли-небудь п'яний? Закоханий? Просив когось про милість? Нам здавалося, що Вайссен ніколи не народжувався і ніколи не вмре. Він стояв поза часом. І завжди був такий. Ах, Джі! Як жаль, що я не письменник!
— Еліно! — не раз казав він мені,— Еліно, не треба філософії. Філософія створена для атеїстів, які намагаються якось виправдати свої гріхи. Ви хочете приносити добро людям. Хочете розумних ролей. Хочете примусити юрбу мислити… З боку інстинктів ми всі рівні, а ось вище… Все одно ви нічого не зробите. Ви ж не Ісус Христос! Хоча ваш «форд-фалкон» М-1723 вже знаменитіший від могили господньої…
Мені давно хотілося провчити його.
Коротко… Я вийняла ключ з твоєї кишені. Я пробралася в твій кабінет. Відчинила шафу. Довго навпомацки шукала наш зйомочний майданчик. Попадала в якісь двори, завулки, збила собаку, кидалася по вулицях Лос-Анжелоса. Потім з'ясувала закономірність руху… Такі чутливі клавіші… Знайшла. «Наїхала» на Вайссена. Він був поряд, у білій жокейській шапочці, витирав носовичком лице. Я щосили вдарила — попала в лоб. Мокра, спітніла шкіра. Він оглянувся — нікого… Я вдарила ще раз, била хвилин п'ять, відчувала в порожній шафі його тіло, рвала сорочку (на екрані наче вітер здирав із Вайссена тканину), пхнула підбором. Задихнулася вже. Тут біжить Кларенс, холуй, покидьок. Вибила йому зуби. Ще мить — і Вайссен хапає стільця, кидає в порожнечу. Розбив мені лоба, я потім тікала з твого будинку — закривалася хусткою, щоб не бачили…
Ось і все. Пробач. Через рік закінчується контракт, я приїду до тебе, Джі…
Гра слів: Lizard — по-англійськи ящірка.
Резерфорд Е. (1871–1937) — великий англійський фізик.