Після чуми почалася нова сторінка у нашому житті. Ходжа не обмежився обов'язками головного астролога, адже тепер він багато часу проводив разом із падишахом, став набагато ближчим до нього, ніж ми на те очікували впродовж довгих років. Головний візир після тієї сороміцької невдачі шукав помсти, він переконав матір падишаха, що настав час відтіснити з його оточення шахраїв, адже і ремісники, і яничари у своїх бідах вбачають волю падишаха, який приймає рішення, йдучи на повідку в цих негідників. Так, прибічників колишнього головного астролога Ситки-ефенді, якого підозрювали у змові, було заслано або усунено з посад, тобто віддалено від двору, обов'язки покараних лягли на плечі Ходжі.
Кожного дня він прямував до одного з палаців падишаха, який обов'язково знаходив час, щоб поговорити з Ходжею. Мій двійник, повернувшись з палацу додому, захлинаючись розповідав: насамперед падишах переказував свої сновидіння. Тлумачення снів найбільше тішило Ходжу. Якось вранці падишах розгублено зізнався, що не бачив сну, тоді Ходжа запропонував покликати когось із служників і розтлумачити його сновидіння. Падишах захопився такою ідеєю і наказав охоронцям знайти когось, хто бачив цікавий сон. Незабаром це перейшло у звичку. Якщо після розтлумачення снів залишався час, вони вирушали на прогулянку прохолодними садами, у яких росли кремезні чинари та розлогі ергувани,[41] чи у вояжі на човнах по Босфору, під час яких вони, звісно, вели мову про падишахових звірів та про вигаданих нами тварин. Говорив Ходжа з падишахом і на теми, що їх він обговорював зі мною, наприклад, чому виникають течії на Босфорі? Що є корисним для вивчення у житті червоних мурах? Від кого, крім Аллаха, черпає силу магніт? Чому так важливо знати, як зірки обертаються? Чи варте уваги в житті гяурів щось інше, крім їхнього гяурства? Чи можливо створити грізну зброю, яка назавжди відвадить ворогів? Ходжа гордо переповідав мені, з яким великим інтересом слухає його пояснення падишах, а щоб не гаяти часу, він сідав за стіл і на дорогому папері робив ескізи тієї винищувальної зброї з довгими гарматами, автоматичними механізмами запалення, — обриси зброї нагадували якесь диявольське створіння. Ходжа вимагав, щоб я не відходив від нього, просив бути свідком його безмежної уяви, адже незабаром плід уяви мусив стати реальністю.
Кортіло працювати над проектом разом із Ходжею. Можливо, це через чуму, яка не йшла у мене з голови, а з хворобою, як відомо, були пов'язані дні нашого братерства. Оголосили, що в мечеті Ая-Софії буде проведено намаз, прийшло чимало люду, бо всі хотіли висловити подяку Богові за те, що шайтан чуми відійшов. Однак у місті ще й досі траплялися випадки захворювання. Ранком, коли Ходжа біг до палацу, я виходив, щоб пройтися містом, занотовував кількість померлих, яких виносили і з квартальних мечетей з невисокими мінаретами, і з убогих обшарпаних маленьких мечетей, однак, зізнаюсь, було сумно, що чума залишає місто і нас.
Коли Ходжа збуджено розповідав про свої перемоги й те, наскільки падишах захоплений ним, я нагадував, що хвороба ще не полишила міста і кожної миті може розчахнути свої щелепи. Ходжа гарячково зупиняв мене, закидаючи, що я заздрю його перемогам. Не заперечував, звісно, те, що він став головним астрологом, кожного ранку тлумачить сни падишаха, переконав того слухати саме себе всупереч почту, який ненавидів його, — це перемога, якої ми прагли всі п'ятнадцять років, але чому Ходжа розцінює це лише як свою перемогу? Невже він забув, що заходи проти чуми запропонував саме я, календар теж упорядкував я, згоден, трохи помилився у розрахунках, та в цілому майже вгадав, а ще більше мене діставало, що він не згадував про те, як примчав мене забирати з острова, лише говорив про мою зрадницьку втечу.
Він мав рацію, моє почуття можна було назвати заздрістю, однак це було не що інше, як образа брата, якого не помічають. Аби Ходжа це зрозумів, я нагадав, як ще до чуми беззоряними ночами ми сідали за стіл один проти одного, ніби двоє неодружених, які прагнуть забути про самотність, про наші страхи до запаморочення, які навчили нас важливих речей, згадав своє самотнє життя на острові, коли сумував за ним. Ходжа слухав з презирством та зневагою, ніби викрив мою нещирість у грі, до якої не мав жодного стосунку, з його обличчя я розумів, що надії повернутися до славних днів нашого братерства немає.
Бродячи кварталами, я переконувався, що чума помалу відступає попри зняття запроваджених заходів, не наважуючись затьмарити світло перемоги Ходжі. Часом, справді дивувався, чому мене огортає смуток, коли страх смерті розвіюється. Часом хотілося, щоб ми говорили не про падишахові сни чи нові проекти Ходжі, а про зовсім інше: про нас, я залюбки зголосився б знову постати перед дзеркалом, яке він поспіхом зняв зі стіни! До болю було прикро, що Ходжа дивився на мене зневажливо чи робив такий вигляд, але найгірше, коли я помічав, як йому важко було вдавати зневагу.
Часом, щоб навернути його до нашого узвичаєного життя, я запрошував його сісти за стіл разом. Я декілька разів сідав сам, писав, а коли починав читати написане, у якому з перебільшенням мовилося про страх перед чумою, бажання чинити зле зі страху та ще багато чого ницого, Ходжа відмахувався від мене, як від надокучливої мухи, снаги йому додавало не почуття тріумфу, а мій розпач. Виявляється, він давно зрозумів, що вся ця писанина — пусте, був час, коли він йшов на цю гру, щоб згаяти час, цікаво було й випробувати мене. Але все стало зрозуміло, коли я втік, бо злякався, що у нього чума. Я завинив! Весь люд ділиться на чесних, як він, і зрадників, як я.
Промовчав, добре усвідомлюючи, що зараз розум Ходжі затьмарений п'янкістю перемоги. Голова моя, як завжди, була ясною, і коли я помічав, що мене дратують щоденні дрібниці, передбачав свій гнів на Ходжеві провокуючі випади, хоча навіть не уявляв його люті на таку мою реакцію. Мені важко було збагнути обриси моєї мети, як тоді на острові Хейбелі, куди я втік від нього. Цікаво, що трапилося б, коли я повернувся б до Венеції? Я давно звикся з думкою, що за ці п'ятнадцять років мама померла, а наречена вийшла заміж і обросла дітьми. Дивно, та мені не хотілося про них думати, все рідше з'являлися вони у снах, ба, якщо у перші роки я ніби жив разом із ними у Венеції, то зараз вони були у Стамбулі, між нами. Проте я знав, навіть коли доведеться повернутися до Венеції, ніколи не зможу продовжити перерване колись життя. Довелося б починати нове життя. Окрім декількох книжок, які планував написати про турків та своє рабство, те життя вже не бентежило мене.
Часом здавалося, що Ходжа зневажає мене, бо збагнув безглуздя мого існування, відірваного від батьківщини, здавалося, він читав мої думки. Хоча, ймовірно, що Ходжа навіть не прагнув дізнатися про мої думки, бо запишався від свого успіху — падишах обожнював його розповіді, а проект небаченої зброї обов'язково мав вразити падишахів двір. Я піймав себе на думці, що заздрість до Ходжевої популярності затьмарює мені розум. Мені він подобався, подобалась його запальність від останніх, дещо перебільшених перемог, нескінченних проектів, подобався погляд, зосереджений на руках, коли говорив, що схопив падишаха, як Бога за бороду. Собі не наважувався зізнатися, але то правда, що коли дивився на його поставу, ходу, жести, здавалося, що бачу своє відображення у дзеркалі. Так трапляється, що часом людина впізнає себе у поведінці стороннього юнака чи навіть дитини, від чого уважно і з насолодою починає слідкувати за їхніми рухами: мій страх і цікавість нагадували це. Згадувалося, як він тримав мене за скроні, говорячи: «Я став тобою!» Коли я нагадував це Ходжі, він змінював тему і починав переказувати розмову з падишахом, заводив мову про проект зброї чи в подробицях переказував своє тлумачення чергового сну, молов що завгодно, аби збити мене з пантелику.
Намагався переконати у своїх успіхах, про які так солодко розповідав. Інколи я захоплено поринав у безодню мрій, ставлячи себе на його місце. Тоді я обожнював його, себе — нас, заслуховувався Ходжевими баєчками, як той дурень, що слухає нечувану побрехеньку з відкритим ротом, перед очима вимальовувалося безхмарне майбутнє — наше майбутнє.
Врешті, я приєднався до Ходжі у тлумаченні снів падишаха. Ходжа мав намір спонукати двадцятиоднорічного падишаха прибрати всю владу до своїх рук. Він пояснив, що підковані покинуті коні з часто бачених снів падишаха, які швидко долали степ, — нещасні, бо втратили господаря; дикі вовки, які впиваються у горло своїх ворогів, — тріумфують, бо роблять це без перешкод; заплакані похилого віку жінки, сліпі дівчата-красуні та дерева, листя яких опадає від чорної зливи, — кличуть його на поміч; священні павуки та гордовиті соколи — знак неприступної самотності. Скористалися і його жахами, адже прагли зацікавити своєю наукою, якщо влада повністю залежатиме від волі падишаха. Звісно, вночі після виснажливого полювання йому снилося, що його переслідують, а коли був настраханий втратою трону, снилося, буцімто кровний син посідає його місце. Ходжа запевняв, що падишах вічно залишатиметься молодим на троні за умови, що знешкодить пильних ворогів небаченою зброєю, яка змітає все на шляху. А ще падишах бачив уві сні свого діда, султана Мурата, коли той, щоб довести силу в руках, одним помахом розтинав навпіл віслюка, при цьому частини тварини починали бігти навипередки, а потім розходилися у різні боки; воскреслу бабу-відьму Кьосем-султан, яка гола-голісінька являлася, щоб занепастити малолітнього разом з його матір'ю; покривавлені трупи замість плодів інжиру на деревах, насаджених за високими чинарими на Ат-мейдани; злих дядьків з султанським обличчям, вони наздоганяли його, щоб убити та запхати в мішок; орду черепах, панцирі яких мерехтіли купою свічок з негаснучим навіть від вітру полум'ям, вони стрибали з Ускюдару в море, намагаючись атакувати палац. З кожним новим сновидінням падишаха ми все більше переконувалися, що він не занедбав державні справи, як торочило його оточення, і весь свій час витрачає далеко не на полювання та своїх улюблених тварин. Я наполегливо працював, терпляче записував усі сни падишаха, щоб потім тлумачити їх на користь науки та виробництва небаченої зброї.
Ходжа стверджував, що ми мали неабиякий вплив на падишаха, і з часом він довіриться нам, одначе я скептично сприймав його слова. Падишах пообіцяв Ходжі побудувати обсерваторію, будинок науки, виділити кошти на виробництво нової зброї. Після таких обіцянок ми не спали вночі, окрилені надією, будували плани; та минали місяці, поки Ходжа міг хоча б раз серйозно вести мову про це. Через рік після чуми, коли помер головний візир Кьопрюлю, у Ходжі з'явилася надія: падишах боявся грізного візира і не наважувався впровадити свої ідеї, а зараз, коли несміливий син обійняв посаду свого батька, — саме час рішуче діяти.
Наступні три роки минули для нас в очікуванні. Мене ж дивувало не те, що падишах не наважується прийняти рішення, а те, що Ходжа й досі сподівався втілити свої мрії. Я ж упродовж усіх цих років чекав миті, коли Ходжа відмовиться від своїх нав'язливих ідей і, нарешті, буде схожий на мене! Про перемогу Ходжа вже не говорив із піднесенням, як це було раніше, в час нашої боротьби з чумою, хоча надія спонукати падишаха на великі справи ще жевріла в ньому. А поки що він шукав виправдання для нашого правителя: виділення чималих грошей на виробництво зброї після нищівної пожежі в Стамбулі розв'язало б язики клятим розумникам з оточення і стало приводом до захоплення трону молодшим братом; стояв на заваді й військовий похід на Угорщину, а наступного року на Німеччину; далі мусили завершити масштабне будівництво мечеті Єні-Валіде-джамі;[42] окрім того, здійснювалися численні виїзди на полювання, до яких жодного стосунку я не мав. Чекаючи повернення Ходжі з полювання, я заповнював свій час виконанням його нескінченних доручень — меланхолійно і водночас прискіпливо гортав сторінки книжок у пошуках блискучих ідей для «грандіозного проекту» чи того, що він іменував «наукою».
Я вже не зважав на безкінечні проекти Ходжі і не переймався наслідками, навіть якщо вони здавалися перспективними. Ми обоє розуміли, що наші дослідження у галузі астрономії, географії, природничих наук наразі вичерпалися: годинник, пристрої, моделі були давно забуті і давно поржавіли. Ми відклали у скриню наші напрацювання, допоки не настане день, коли зможемо по-справжньому займатися Ходжевою «наукою»; ми не мали наміру зупинятися і зосереджувати всю увагу на одному «грандіозному» проекті, який мусив урятувати нас від провалу, нас надихала сила-силенна інших небачених проектів. Попри все мене вабила думка бути поряд з Ходжею, а щоб повірити у божевільні проекти, мусив з його дзвіниці дивитися на сторінки, які гортав, з його дзвіниці розглядати ідеї, що спадали мені на думку. Коли Ходжа повертався з полювання, я вдавав, що назбирав багато цікавого матеріалу для проекту, про який перед від'їздом він згадував, просячи зробити розвідку, і це, звісно, допоможе нам зробити новий крок у наукових дослідженнях; я сміливо заявляв, що морські припливи можуть змінюватися за рахунок різниці температур води річок, які впадають у море; що чума передається повітряно-крапельним шляхом, а відходить, коли змінюється температура повітря; що виробництво гармат-велетнів на колесах з довгими дулами допоможе ефективно знищити ворога і що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце навколо Місяця. Ходжа слухав мої припущення, знімаючи брудний після полювання одяг і при цьому докидаючи своє: «А ці телепні навіть не підозрюють!»
Відразу після цього його переповнював гнів, що заволодівав і мною. Ходжа починав розповідати про падишаха, як той декілька годин поспіль переслідував на коні здичавілого кабана чи жалісно лив сльози над роздертим хортами тільцем русака. Він зеленів від злості, однак не наважувався визнавати, що всі його балачки стосовно нового проекту під час полювання пролітали повз падишахові вуха, він лише повторював: «Коли ці телепні збагнуть істину? Чи є закономірність у тому, що відразу стільки дурнів знаходять одне одного? Чому вони такі недалекі?»
Від таких балачок Ходжа переконувався: що потрібно знову зайнятися тим, що він називав «наука», і цього разу для того, щоб збагнути, чим набиті їхні голови. Я теж був радий зайнятися тією «наукою», багатіючи думкою, що це нагадає нам ті прекрасні дні, коли ми, як краплина води схожі одне на одного, з прихованою ненавистю сідали за стіл творити, однак цього разу спроби виявилися марними — час змінив нас.
Я вже не міг прочитати його думки, тому й не знав, з якого боку його зачепити. Але найголовніше — його страждання та переживання сприймав як свої власні. А якось, важко у це повірити, нагадавши Ходжі з неабияким перебільшенням про дурість падишахового почту, успішно переконав, що і він приречений програти; той завзято доводив, що, втіливши у життя проект нашої зброї, ми змінимо ситуацію і виграємо. Мені стало радісно на душі, бо зараз Ходжа говорив не про один реальний проект, а про низку віртуальних, як колись раніше, у хвилини нашого відчаю. І найголовніше, попри безапеляційне самовтішання його охоплював страх неминучої поразки. У такі хвилини Ходжа нагадував мені сиротливе дитятко, яке потребує прихисту, мене тішили його гнів і печаль, а думками я линув у ті часи, коли ми тільки починали жити разом і хотілося бути схожим на нього, бути ним. Коли я спостерігав за Ходжею, як він ходив кімнатою у роздумах чи дивився у темряву брудної вулиці, що потопала в заливному дощі, чи уважно стежив за ледь жевріючими вогниками у вікнах будинків на схилах Золотого Рогу, ніби шукав порятунку, я думав, що це не Ходжа, а моя молодість, яка потрапила у тенета страждань. Було враження, ніби людина, якою був я, пішла геть, а інший я, що причаївся десь у кутку, пробуджуючи в уяві спогади та переживаючи тугу втрати, намагався відродитися знову, щоб жити.
Ці почуття не давали мені спокою, виснажували мене. Після того як Ходжа став головним астрологом, наші володіння в Гебзе, прибутки суттєво збільшилися. Ходжа не відчував потреби у додаткових заробітках, вільного часу в нього достатньо, а обов'язки полягали в тому, щоб вчасно з'являтися на бесіди з падишахом. Час від часу ми від'їжджали до Гебзе, відвідували заненедбані вітряки, навідувалися у села, де першими нас зустрічали гігантські пси-пастухи, звіряли рахунки, щоб виявити, на скільки нас надурили довірені нам урядовці, інколи писали оповідання для падишаха, але це вже не давало нам радості, на цьому й закінчувалися всі наші розваги. І якби я не наполягав, Ходжа позбавив би нас єдиної розради — зустрічі з жінками, які пашіли життям у серпанку парфумів; зізнаюся, зустрічі давали нам велику втіху.
Ходжа був у розпачі, його дратувало, що падишах, користуючись деяким затишшям, — аскери на чолі з пашами залишили Стамбул заради походу на Німеччину та блокади фортеці на острові Кріт — попри вмовляння матері, знову оточив себе раніше вигнаними з двору торохтіями та шахраями. Ходжа ненавидів цих телепнів, тому мав намір не з'являтися у їхньому товаристві і таким чином продемонструвати свої переваги, однак з волі падишаха йому все ж декілька разів довелося слухати нісенітниці цих дурнів. На тих збіговиськах обговорювали питання, чи мають тварини душу, а якщо так, то які; які звірі потраплять у пекло, а які в рай; як відрізнити мідію-самицю від мідії-самця; чи кожного ранку сходить нове сонце, чи те ж саме тощо. Після таких «посиденьок» Ходжа повертався геть виснаженим, утративши будь-яку надію, у розпачі він кричав, що якщо ми не реалізуємо свій проект, то падишах назавжди вислизне з наших рук.
Я радісно підтримував Ходжу, адже він вів мову про «наші» проекти, про «наше» майбутнє. Щоб оцінити вчинки падишаха, зрозуміти його, я дістав старі зошити, куди впродовж років записував усе, що відбувається, впереміж зі спогадами. Намагався, виходячи зі слів падишаха, зрозуміти хід його думок, та, на жаль, ніякої логіки не помітив. Ходжа носився зі своїм проектом небаченої зброї, який буцімто мав нас урятувати, й ще цілою купою надокучливих ідей і, здається, зовсім не помічав неминучого наближення «армаґеддону». Так минуло ще кілька місяців.
Невже під «армаґеддоном» ми розуміли роздробленість імперії, яка вже була не за горами? Пригадую, як на стіл ми клали мапу й з невимовним смутком висували припущення, які країни, а потім гори, ріки відійдуть від імперії. А часом нам здавалося, що «армаґеддоном» може стати непомітне заміщення людей одне одним та зміна вірувань. Нам уявлялося, як одного дня стамбульці прокинуться у своїх теплих ліжках зовсім іншими людьми, вони у розпачі не знатимуть, як вдягати звичне вбрання, не пам'ятатимуть призначення мінаретів. А, можливо, «армаґеддон» означав усвідомлення переваг оточуючих та бажання уподібнитися їм? Так, Ходжа просив мене розповісти про моє життя у Венеції, і після цього ми порівнювали тутешніх, які виряджалися у спіднє та черевики, з односельчанами з моїх спогадів, тими «іншими».
Занурившись у мрії, ми не зважали на плин часу, та, трохи оговтавшись, вирішили поділитися своїми думками з падишахом, це була наша остання надія. Нам здавалося, що наші мрії, подані у всіх барвах, схвилюють падишаха. Не один місяць тихими довгими ночами ми схвильовано і дещо меланхолійно виписували на папері картини, які малювала нам уява, — згорблених селян; розмитих доріг; недобудованих хат; темних, спустошених вулиць; покірних божих рабів, які за традицією шепочуть молитви, не розуміючи змісту; заклопотаних матерів зі змореними батьками; нещасних, яким не стало життя, щоб описати побачене в чужих краях; зіпсованих механізмів; заплаканих, які згадували щасливу минувшину; кудлатих вуличних псів, із запалими від голоду боками; обезземелених селян; безробітних, які безцільно тиняються вулицями міста; забобонного неосвіченого люду; воєн, що закінчилися поразками. А далі ми продовжили книжку моїми трохи призабутими спогадами. Це були яскраві сцени щасливих миттєвостей мого життя з братами, батьками у Венеції, сцени мого шкільного буття. Підготовлена книжка мала б стати пересторогою для падишаха, мовляв, погляньте, так живуть інші, які можуть нас перемогти, і треба діяти, якщо ми хочемо щось змінити. Замість епілогу, переписаному нашим товаришем каліграфом-шульгою, ми розмістили обожнюваний Ходжею вірш, своєрідний заспів до загадок та таємниць, які криються у наших головах — повнісіньких шаф. Завуальованість чарівного вірша завершувала чи не найкращу з написаних нами з Ходжею книжок.
Не збігло й місяця після того, як Ходжа вручив падишаху написане рісалє,[43] і ми отримали султанську згоду на виготовлення небаченої зброї. Звісно, ми були вражені своїм успіхом, хоча важко було збагнути, яке місце у цьому посідала наша книжка.
Іудине дерево.
Відома сьогодні мечеть, будівництво якої розпочалося у 1557 році за наказом дружини Селіма II та матері Мехмеда III, венеціанки за походженням, Сафіє-султан (справжнє ім'я Бафо) на схилах Золотого Рогу, куди частенько навідувався Ходжа зі Турхан-султан (матір Мехмеда IV, за життя якої було закінчено довготривале будівництво мечеті Єні-Валіде.
Тут: книжка.