Ми пливли з Венеції до Неаполя, коли турецькі галери заступили нам шлях. Наших було три кораблі, а їхнім галерам, які виступали з туману, не видно було й краю. На кораблі раптом спалахнув неспокій, його охопив страх. Серед веслярів, які переважно були турками та магрибцями, чулися веселі свисти, а у нас душа у п'яти втекла. Наше судно, як і два інших, узяло курс на захід, до берега, однак ми не змогли набрати швидкості, щоб утекти. Капітан, боячись можливого покарання, коли ми потрапимо в полон, не наважувався віддати наказ шмагати з усієї сили веслярів-невільників для прискорення руху. Пізніше я часто згадуватиму капітана, вважаючи, що саме через його легкодухість моє життя так змінилося.
А зараз мені здається, що якби капітан не злякався, ось тоді моє життя змінилося б. Життя, як відомо, не є наперед визначеним, і все, що з нами трапляється, — лише ланцюг випадковостей. Але, навіть знаючи це, інколи, переглядаючи своє життя із площини теперішнього, пересвідчуєшся, що цей ланцюг випадковостей є не чим іншим, як закономірністю. Зі мною це також трапилося. Зараз, коли я сиджу за старим столом, намагаючись писати книжку, і згадую мальовничі турецькі галери, що, як привиди, виходили з туману, це чи не найкращий час для написання якоїсь історії.
Коли капітан побачив, що інші судна успішно пробралися через турецькі галери й розчинилися у тумані, надія пойняла його душу, і він наважився прискорити веслування полонених батогами, однак було запізно, окрім того, батоги виявились недієвими для рабів, які відчули запах свободи. Більше десятка різнокольорових турецьких галер, розтинаючи завісу туману, рушили на нас. Цього разу капітан був налаштований войовниче, але, як мені здалося, не проти ворогів, а проти своєї слабкодухості й сорому. Батоги хляскали щосили, а він розпоряджався готувати гармати до бою. Його бажання оборонятися, що загорілося так пізно, щезло в лічені хвилини. Нас охопила стіна гарматного полум'я, і якби ми не прийняли рішення здатися й не підняли білий стяг, судно пішло б на дно.
Очікуючи на турецьку галеру посеред спокійного моря, я спустився до каюти. Почав прибирати речі, ніби чекав не на ворогів, які змінять моє життя, а на гостей, двох хороших друзів. Відкрив скриню й став задумливо перебирати книжки. Гортав сторінки книжки, яку я придбав за чималі гроші у Флоренції, на очі наверталися сльози. Чув крики, нервове тупотіння ніг десь нагорі, галас, а у голові засіла думка, що ось-ось мені доведеться попрощатися з цією книжкою, та, попри все, мені хотілося думати лише про зміст сторінок. Здавалося, поміж речень, рядків книжки, у її змісті було заховане моє минуле, з яким так не хотілося розлучатися. Наче молитву, промовляв рядки з книжки, які хаотично траплялися мені на очі; я хотів назавжди закарбувати її зміст у пам'яті, щоб тоді, коли прийдуть вони, згадати не їх і не ті катування, що чекають на мене, а барви свого минулого, які спливатимуть зі словами цієї любої книжки, так палко закарбованими у душі.
Тоді я був іншою людиною, з іншим іменем, яким називали мене мати, наречена та друзі. Й досі бачу сни про ту людину, якою був я, чи, може, мені так здається. Від цих снів я прокидаюсь у холодному поту. Йому було двадцять три роки, він міг розрізняти невиразні відтінки неіснуючих країн, які вигадуємо ми, тварин, які ніколи не існували в природі, небувалої зброї, навчався мистецтва й науки у Флоренції та Венеції, був переконаний, що тямить в астрономії, математиці, фізиці та живописі. Це був амбітний юнак, що легко засвоїв усе, що було створено до нього; самовдоволена посмішка не зникала з його вуст, він не сумнівався в своїй неперевершеності й талановитості — словом, це був звичайний молодий хлопець. Коли я згадував своє минуле, а робив це часто, мені навіть соромно ставало, що тим самовпевненим чоловіком, який ділився зі своєю нареченою своїми планами, почуттями, проектами, поглядами на світ, науку та абсолютно природно сприймав той факт, що кохана відверто обожнювала його, був я. Розраджую себе тим, що одного дня уважний читач, який від початку до кінця прочитає мою історію, зрозуміє, що між тим юнаком і мною не лишилося нічого спільного. Напевне, читач подумає, як і я зараз, до речі, що одного дня юнакова розповідь продовжиться із того місця, на якому він спинив своє життя, щоб зануритися в улюблені книжки.
Коли турки ступили на корабель, я поскладав книжки в скриню і вийшов із каюти. На палубі юрмились наші. їх зігнали докупи і стали роздягати догола, шукаючи поживи. Від такого гармидеру мені хотілося стрибнути в воду, однак уява малювала рій випущених з луку стріл, кремезних аскерів, які наздоганяють мене, аби вбити, ба я не орієнтувався у просторі, не відав, яка відстань до суші. Спочатку мене ніби не помічали. Раби-мусульмани, звільнені від кайданів, радісно свистіли, а деякі тут-таки шмагали своїх тиранів батогами з усією пристрастю помсти. Через деякий час мене знайшли в каюті. Почали перекидати речі, в пошуках золота потрощили валізи, скрині. Потім з'явився вояка, він почав розглядати залишені книжки, погортав їх, а потім потяг мене до капітана.
Капітан повівся зі мною добре, лише потім мені стало відомо, що він був венеціанцем, який навернувся до ісламської віри. Розпитував, що я вмію робити, на чому розуміюся. Щоб не потрапити на галери, я зразу випалив, що цікавлюся астрономією, вмію орієнтуватися по зірках уночі, однак зацікавленості це не викликало, тоді я сказав, що працюю лікарем, бо й книжок було чимало з анатомії. За мить переді мною вже стояв воїн з відірваною рукою, тож довелося виправдовуватися, що я не хірург. Ще б трохи, і мене кинули на весла, та капітан, який бачив мої книги, запитав, чи я знаюсь на сечі та пульсі. Відповів, що так. Це врятувало мене від галер та зберегло дещо з моїх книг.
Лікарське вміння коштувало мені дорого. Всі інші християни, які потрапили на весла, відразу зненавиділи мене. І якби їхня воля, то вони звели б зі світу мене ще першої ночі, коли нас усіх зачинили в трюмі ночувати. їх зупинило лише те, що я мав якийсь незрозумілий для них зв'язок із турками. Нашого слабкодухого капітана для науки іншим було страчено — веслярі посадили його на палю, та цього їм здалося замало — відрізали йому ніс, вуха й пустили в човні у море. Коли в турків, яких я лікував, звертаючись до здорового глузду, а не до своїх вигаданих знань з анатомії, загоїлись самі по собі рани, всі сліпо повірили у мої лікарські здібності. І навіть дехто з моїх ворогів, які неодноразово намагалися переконати турків, що насправді я ніякий не лікар, вночі приходили до мене й показували рани, благаючи про допомогу.
До Стамбула ми ввійшли з великими почестями. Від нас не відводив очей малолітній падишах. Було піднято тисячі османських прапорів, а юні стрільці метали стріли в наші приспущені знамена, образи з Дівою Марією, перевернуті хрести. Земля двигтіла від гармат із салютними зарядами. Урочистості, які я спостерігав то зацікавлено, то осоружливо, затягнулися — від літньої спеки люди у натовпі почали втрачати свідомість. Під вечір ми кинули якір біля Касим-паша.[6] Нас закували в кайдани, щоб показати падишахові, а солдатів, щоб виставити на посміх, одягли в збрую задом наперед, на шиї капітанів та офіцерів начепили залізні пута і, тріумфуючи, під супровід награбованих з корабля труб та барабанів, повели до палацу. Люд, що зібрався обабіч шляху, радісно й зацікавлено розглядав нас. Падишах потайки відібрав з представлених йому полонених найкращих. А нас відвели до в'язниці Садик-паші, що в Галаті.[7] В'язниця була жахливою, у багні крихітних камер скніло сотні полонених. Щоб практикуватися у своїй новій професії, я знайшов тут чимало людей, деяких навіть вдалося вилікувати. Церберам, у яких боліли ноги та спини, я назначав лікування. Так дістав незначні привілеї, як-от камеру, до якої потрапляє сонячне проміння. Спостерігаючи полонених, я не лінувався дякувати Богові. Якось ранком мене підняли разом з іншими та сказали, що ми йдемо працювати. Охоронці лише голосно реготали, коли я заявляв про свій фах лікаря, людини, яка розуміється на науці. В саду паші зводили високі стіни — необхідні були люди. Зранку, ще до схід сонця, нас заковували в пута і виводили за місто. Весь день ми носили каміння, а коли спускався вечір і нам знову чіпляли кайдани та вели до в'язниці, я думав, що Стамбул — надзвичайне місто, але щоб жити тут, треба бути паном, а не рабом.
Та все ж я був не простим рабом. Мені доводилося лікувати не лише в'язнів, що гнили тут, а й інших, до яких доходили чутки про мою практику. Більшу частину грошей, що я отримував, працюючи лікарем, доводилося віддавати церберам та хакану, оскільки вони таємно на деякий час випускали мене з неволі. А на копійки, що мені вдавалося заникати від них, я брав приватні уроки турецької. Моїм учителем був один старий, треба сказати, добрий чоловік, який працював на пашу. Він радів, коли бачив, як швидко й легко дається мені турецька, навіть пророкував мені стати невдовзі мусульманином. А щоразу, коли я давав йому гроші, він знічувався і брав неохоче. Я доплачував йому, щоб приносив мені їжу, бо мав намір попіклуватися про себе.
Туманного вечора до мене завітав один із слуг паші й повідомив, що той хоче зі мною зустрітися. Я дуже здивувався, занепокоївся, але вдягнувся за хвилину. Гадав, що хтось із моїх близьких, може, батько, може, майбутній тесть надіслали за мене викуп. Коли ми йшли темними вузькими вуличками, вкритими мороком, мені здавалося, що ось-ось я прокинусь і перед очима постануть мої родичі, я опинюсь удома. Гадав, що когось прислали, аби мене розшукати, і за мить з цього туману я скочу на корабель, який візьме курс на батьківщину. Та коли ми увійшли до палацу паші, я зрозумів, що на порятунок годі й сподіватися. Всі тут ходили нишком.
Спочатку мене посадили чекати біля порога, а потім завели до покоїв. На подушках лежав невеличкий, дуже приємний чоловік, укритий ковдрою. Біля нього сидів кремезний чолов'яга. Той, що лежав, виявився пашою, він підкликав мене до себе. Ми розмовляли, він запитував, я розповідав, що вивчав астрономію, математику, трохи інженерію, а крім того, розуміюсь на медицині й навіть вилікував чимало хворих. Я хотів продовжувати, та він зупинив мене, зауваживши, що, оскільки я швидко осилив турецьку, то маю кмітливий розум. Він скаржився на невиліковну хворобу та лікарів, жоден з яких не міг йому зарадити, і додав, що прочув про мій талант і хотів би звернутися до мене по допомогу.
Паша так описував свою хворобу, що в мене склалося враження, ніби лише він один на всьому білому світі нажив своєї недуги, і все через те, що його вороги наклепами та вигадками осоромили його перед Аллахом. Насправді ж, як я здогадався, його хвороба була звичайнісінькою астмою. Я просив розповісти про перебіг хвороби, допитувався про кожну подробицю, послухав його кашель, а потім спустився на кухню і зробив зі знайдених там трав м'ятні пігулки та сироп від кашлю. Оскільки паша боявся бути отруєним, мені довелося при ньому скуштувати сиропу та проковтнути зо дві пігулки. Він наказав мені залишити покої, не потрапляючи нікому на очі; так я повернутися до в'язниці. Пізніше служник пояснив, що паша таким чином не хотів викликати ревнощів у решти лікарів.
Наступного дня я знову пішов до нього. Послухав його і дав йому дещо від учорашніх ліків. Він, як дитина, зрадів, коли я в долоню насипав йому різнокольорових пігулок. Я повернувся до камери і молився за одужання паші. Другого дня подув пойраз,[8] усе довкола пахтіло свіжістю: у таку пору будь-хто одужає, думав я; по тому мене вже ніхто не шукав.
Через місяць, коли знову опівночі покликали до палацу, паша жваво крокував кімнатою. А коли я почув, як він, легко дихаючи, комусь голосно вичитує, то відчув справжній тріумф. Паша побачив мене й щиро зрадів, він повідомив про своє одужання і сказав, що я гарний фахівець, і поцікавився, чого я хочу від нього? Я знав, що так легко він мене не звільнить і не спровадить додому. Тому я почав скаржитися на в'язницю й жахливі умови в камері. Додав, що хотів би допомагати йому, вивчаючи астрономію, медицину, тобто науку, скаржився на те, що тяжкі роботи даремно виснажують мене, натомість в іншому міг би бути значно кориснішим. Не знаю, наскільки уважно він мене слухав. Більшу ж частину грошей, якими він мене винагородив, забрали охоронці.
За тиждень прийшов прислужник-кахія, довго вмовляв мене не тікати, а потім зняв кайдани. Мене продовжували водити на роботи, та наглядачі стали більш поблажливими. А коли прислужник через три дні приніс мені одяг, я зрозумів, що паша став моїм покровителем.
Уночі мене знову кликали до різних маєтків. Я готував ліки старим піратам, що страждали від ревматизму, молодим солдатам, котрі скаржилися на печію. Пускав кров алергікам, які стогнали від мігрені. Якось я напоїв своїми сиропами сина-заїку одного з прислужників, і через тиждень той почав розмовляти, навіть прочитав мені вірша.
Так минула зима. А навесні я дізнався, що паша, який вже декілька місяців не звертався до мене, з флотом вирушив у Середземномор'я. Впродовж спекотних літніх днів знайомі, зважаючи на мої митарства та нарікання на долю, розраджували мене, зауважуючи, що я маю непоганий заробіток завдяки лікарській практиці. А один із колишніх рабів, який багато років тому перейшов у мусульманство та одружився з місцевою, радив мені тікати. Невільника, від якого є користь, вони ніколи не відпустять на батьківщину, годуватимуть відмовками, як це було зі мною. Тож я зрозумів, що, прийнявши мусульманську віру, я отримую удавану свободу. Почала закрадатися підозра, що невільник своєю розмовою, можливо, провокує мене на одкровення, тому я сказав, що не маю жодного наміру тікати. Насправді ж намір у мене був, не вистачало сміливості. Всіх втікачів перехоплювали, щойно вони відходили на невелику відстань, їх жорстоко били, а потім у своїй камері мені доводилося лікувати цих безталанних.
Під осінь паша повернувся із походу. Гарматними пострілами він вітав падишаха, хотів улаштувати місту свято, як минулого разу, та з усього було зрозуміло, що тепер він повертався ні з чим. До в'язниці прибуло лише декілька бранців. Пізніше ми дізналися, що венеціанці спалили шість кораблів. Я шукав можливості зустрітися з полоненими, плекаючи надію дізнатись щось про батьківщину. Переважно серед новобранців-рабів були іспанці: мовчазні грубаси, залякані до смерті. їхні балачки зводились до благань про їжу та одяг. Лише на одному я зупинив свій погляд: він втратив руку, та не надію. Полонений розповідав, що одному з його дідів довелося переживати подібні випробування, та коли він врятувався, то однією рукою написав пригодницький роман, відтак цей теж плекав надію щось написати, коли все скінчиться, подібні думки додавали йому снаги до життя. Я згадував цього бранця, який, щоб жити, почав писати романи, тоді як іспанець хотів жити, щоб писати. Через деякий час у в'язниці спалахнуло інфекційне захворювання, яке забрало життя чи не половини бранців, мене врятували гроші, які я не скупився давати церберам, щоб сховали мене в окремій хижці.
Тих, що вижили, знову потягли на роботи. Я нікуди не ходив. Увечері мені розповідали, що водили їх аж углиб Золотого Рогу, і там вони виконували підсобні роботи у столярів, кравців, фарбувальників та інших майстрів, які будували з картону кораблі, фортеці та вежі. Потім ми дізналися, що паша женить свого сина на дочці головного візира і готується до пишного весілля.
Якось одного ранку мене знову покликали до паші. Я боявся, що напади астми відновилися. Паша, як сказали, був зайнятий, і мене посадили в кімнаті чекати. За декілька хвилин двері навпроти прочинилися і до кімнати зайшов незнайомець, старший мене на п'ять-шість років, я тільки глянув на нього й остовпів, мене пробрав жах!
Район у європейській частині Стамбула.
Район Стамбула, розташований на північному (лівому) березі Золотого Рогу, відомий мостом та вежею з однойменною назвою Галата.
Поривчастий північно-східний морський вітер.