Чоловік був надзвичайно на мене схожий. «Це був я!» — перше, про що я зміг подумати. Складалося враження, що я потрапив у чужу гру, і мене вводять через двері навпроти й кажуть: поглянь, ти маєш робити так, рухати руками ось так, а той інший, що сидить у кімнаті, мав дивитися на тебе саме так! Коли наші очі зустрілися, ми привіталися. Хоча я не побачив на його обличчі й натяку здивування. Відтак я вирішив, що незнайомець не надто схожий на мене, як здавалося спочатку. У нього була борода, я ж, зізнаюся, дещо призабув свій власний вигляд. Він сів навпроти, і тільки зараз до мене дійшло, що я вже більше року не зазирав у дзеркало.
Через деякий час відчинились двері, через які ввійшов я, і незнайомця покликали. Чекаючи, я прийшов до висновку, що це не просто майстерно спланований жарт, а результат моєї нездорової уяви. Не дарма останнім часом я все частіше почав бачити якісь незрозумілі, химерні речі. Мене не залишали дивні марення, схожі на втішну казку, ніби я повертаюся додому, всі мене зустрічають, потім раптом усе зникає, і я опиняюсь у своїй каюті на кораблі, прокинувшись від сну. Навіть пережите сьогодні мені здалося теж однією з тих казок, яка, втім, змогла реалізуватися; щойно я про це подумав, як двері широко розчинилися і мене покликали до зали.
Паша стояв дещо позаду чоловіка, що так був на мене схожий. Він наказав поцілувати поли одягу незнайомця і запитав, як справи, я почав було скаржитися на жахливі умови камери, говорити про те, що хочу повернутися додому, та він навіть слухати не став. Паша пам'ятав, що я дещо розумію в астрономії, інженерії, вивчав науки, його цікавило, чи розуміюсь я на порохівницях та піротехніці. Я не роздумуючи сказав, що так, хоча з погляду, яким паша обмінявся із незнайомцем, я зрозумів, що мені готують пастку.
Паша говорив про весілля, яке мало бути несхожим на жодне попереднє, він говорив, що планує влаштувати нечуваний феєрверк. Паша розповів, що в урочистостях з нагоди народження султана вони влаштовували феєрверкове видовище, за технічну частину якого відповідав уже померлий мальтієць-піротехнік, а допомагав йому цей, схожий на мене чоловік, якого паша назвав просто Ходжа.[9] І як здалося паші, я міг би допомагати Ходжі, який, звісно, дещо петрав у цих справах. Ми, як висловився паша, доповнили б одне одного! А якщо ми влаштуємо незабутній феєрверк, він пообіцяв нас щедро винагородити. Мені здалося, що саме зараз доречно просити як винагороду повернення на батьківщину. Та паша запитав, чи бував я з жінками після того, як потрапив у полон, а коли почув відповідь, сказав, що свобода без жінок — не свобода. Він говорив подібно до охоронців, я ж, мабуть, мав недолугий вигляд, бо він розреготався. Потім повернувся до мого двійника, якого величав «Ходжею», і сказав, що вся відповідальність лягає на його плечі. Ми вийшли.
Вранці, коли я крокував до будинку свого двійника, то гадав, що нічого нового його не зможу навчити. Але, як виявилося, знання він мав досить обмежені. Неймовірно, але наші знання про піротехніку абсолютно збігалися, й мислили ми однаково: найперше, що треба зробити, — це роздобути хорошу камфорну суміш. Потім точно виміряли, пропорційно підібрали компоненти, щоб приготувати вогнепальну суміш, а вночі під стінами захисної фортеці провадили випробування. Поки найняті робітники підривали виготовлені нами ракети в оточенні дітлахів, які помирали з цікавості, ми сиділи під деревами й схвильовано спостерігали за результатами. Потім, чи під світлом місяця, чи в цілковитій темряві, я намагався записати у свій маленький зошит результати проведених дослідів. Перед тим, як розійтися на ніч, у будинку Ходжі, що виходив вікнами на Золотий Ріг, ми довго сперечалися та обговорювали результати випробувань.
Його будинок був маленьким, похмурим та занедбаним. Вхід до нього вів з боку вузької, зміїстої вулиці, яку на багнюку перетворював смердючий потік води, що без упину дзюркотів уздовж дороги; мені завжди було цікаво, звідки бере він свій початок. Будинок був майже порожнім, та кожного разу, коли я сюди заходив, відчував себе ніби обмеженим у просторі, закутим невідомою силою. Можливо, це почуття виникало через мого двійника, який вимагав називати його Ходжа, бо страшно не любив свого власного імені, котрим назвали хлопця на честь діда. Неймовірно, та ВІН СПОСТЕРІГАВ ЗА МНОЮ, здавалося, цей Ходжа хотів щось у мене перейняти, але що саме, не міг збагнути. Не міг звикнути сидіти на подушках, постелених на підлозі під стіною, тому, коли ми обговорювали наші досліди, я залишався стояти, ба нервово ходив туди-сюди по кімнаті. Думаю, Ходжі це подобалося, він, зручно вмостившися на подушках, досхочу міг стежити за мною, і бляклі промені лампи не заважали цьому.
Коли я відчував на собі його прискіпливий погляд, мене дратувало, що він щось вишукує і не помічає нашої схожості. Інколи ж мені здавалося, що він помічав нашу ідентичність, однак боявся її визнати. Складалося враження, що він грається зі мною; проводить наді мною дослід і отримує незрозумілі мені результати. Адже у перші дні він дивився на мене так, ніби щось вивчає, і це його ще більше захоплює. Не розумію, що стримувало його піти далі, зробити наступний крок. Може, саме через невизначеність будинок здавався мені похмурим і непривабливим. Ходжа соромився, і це бадьорило мене, хоча й насторожувало. Він прагнув непомітно втягнути мене в суперечку — вперше це сталося, коли ми обговорювали наші досліди, а вдруге, коли він запитав, чому я й досі не став мусульманином. Я зміг стримати себе, здогадуючись про його наміри. Ходжа все зрозумів й ще більше почав зневажати мене, а це обурювало. В ті дні єдине, з чим ми обоє погоджувалися, — це наша зневага одне до одного. Я стримував себе, бо плекав надію, що успішний показ феєрверку полегшить моє становище, і отримаю дозвіл повернутися на батьківщину.
Якось уночі, коли виготовлена нами ракета сягнула високо в небо, Ходжа настільки зрадів, що щиро поділився планами про створення такої, яка полетить аж на Місяць; потрібно лише підготувати правильну суміш пороху та відлити снаряд необхідної величини. Я почав переконувати, що зараз це неможливо, адже Місяць знаходиться на значній відстані від Землі, Ходжа зарепетував, що повчати його не треба, бо він і сам добре знає; та хіба Місяць не максимально наближений до Землі від інших планет, і це важливо знати. Я погодився, але, як і очікував, це його ще більше роздратувало.
Через декілька днів він запитав, як я можу бути впевнений у тому, що Місяць розташований найближче за інші планети до Землі. Може, це хибна думка чи оптична ілюзія, а ми сліпо віримо. І тоді я вперше розповів йому, що ми вивчали на уроках астрономії, коротко згадав головні принципи космографії Птолемея. Я бачив, з якою цікавістю він мене слухав, — Ходжа не пустив і пари з уст, і тим самим виказав свою глибоку зацікавленість. Через деякий час, коли я закінчив, він зауважив, що теж знайомий із працями Батламіуса,[10] але це не спростовує думку про наявність іншого небесного тіла, розташованого ближче до Землі. До самого ранку він запально й переконливо розповідав про це небесне тіло так, ніби щойно отримав достовірну інформацію про його існування.
Наступного дня він приніс мені книгу, написану жахливим почерком. Незважаючи на моє недосконале знання турецької, я зрозумів, про що йшла мова. Це були реферовані висновки (головної праці Птолемея) «Альмагеста», і, як мені здалося, зроблені не з оригіналу, а з іншого примірника. Мене зацікавили, звісно, поверхово лише арабські назви планет. Ходжа налився люттю, коли побачив, як швидко я охолов до цього примірника й кинув його як якийсь непотріб. Він сказав, що було б краще, якби я залишив свою зверхність й уважно проглянув цю сторінку. Я, як покірний старанний студент, почав заново гортати сторінки книги і натрапив на зображення примітивної схеми. На сферах, накреслених звичайними лініями, були розміщені планети відносно Землі. Треба сказати, що сфери були позначені правильно, однак про відстані між ними автор, очевидно, й гадки не мав. Раптом мені в око впала маленька планета, зображена між Землею та Місяцем, і коли я придивився пильніше, то помітив з різниці чорнил, що вона була намальована пізніше. Проглянувши рукопис до кінця, я повернув його Ходжі. Він сказав цілком серйозно, що віднайде цю зірку. Я нічого не відповів. Запала тиша, яка дратувала його не менше за мене. Оскільки жодна з наших ракет не підіймалася так високо, як та, ми більше не поверталися до цієї теми. Той наш успіх виявився не більше, ніж випадковість, причини такого високого злету ми не змогли ні зрозуміти, ні пояснити.
Набули ми непоганої майстерності у створенні яскравих та потужних вибухів феєрверку; це Ходжа, бродячи стамбульськими крамницями, знайшов в одній з них порошок, що прекрасно насичував полум'я. Назву цього порошка, який виблискував жовтими крупинками, не знав і сам продавець, тому ми вирішили, що це суміш мідного купоросу та сірки. Далі ми почали експериментувати з кольором, мішали що завгодно, але навчились робити лише блідо-зелений та коричневий кольори, дещо схожі відтінками. Нам хотілось більшого, та Ходжа стверджував, що навіть такого Стамбул ще не бачив.
Усі казали, що видовище з феєрверками, яке ми влаштували на другу ніч весілля, пройшло на славу, про це говорили всі, навіть наші вороги, які постійно намагалися перешкодити показу. Я не на жарт занервував, коли нам повідомили, що сам падишах з протилежного берега спостерігає за дійством; дуже хвилювався, що будуть перебої, і мені доведеться назавжди залишитися тут, а коли дали команду починати, я прочитав молитву. Спочатку для привітання гостей ми запустили звичайну ракету, вона летіла стрімко у височінь, за нею завели механізм, який утворював колоподібні спалахи, ми з Ходжею називали їх млином, небо вмить запалало червоними, зеленими та жовтими вогниками, які супроводжувало погрозливе рокотання; феєрверк виявився кращим, аніж ми очікували. З кожною ракетою механізм розгойдувався все сильніше, і раптом потужний спалах вирвався і осяяв усе навколо — за мить все згасло і запала тиша. На якусь хвилину я відчув себе у Венеції, коли восьмирічним хлопцем я вперше спостерігав феєрверк, але й тоді, як і тепер, я був нещасний: того разу через те, що мою нову червону куртку одягли братові, бо, коли ми бились напередодні, я подер його нове вбрання. Ракети того ж вечора вибухали червоним кольором моєї куртки, куртки з десятком ґудзиків, яку я не зміг надягти, а вона аж тріщала на братові, бо була замалою. Після цього ми пустили в рух механізм, який назвали «фонтаном». З подоби даху, на висоті в п'ять людських зростів, почало виходити полум'я, ті, що стояли на протилежному березі, мали краще бачити ці вибухи, всі, як і ми, мали бути в захваті, особливо, коли цей фонтан вогню почав випускати ракети; та нам цього було замало: щоб ще більше здивувати, на воді розмістили плоти з прикріпленими картонними фортецями, з веж яких здіймались ракети, символізуючи перемогу османського війська. А потім на повних вітрилах проплив корабель, на якому я потрапив у полон, а дорогу йому перетнули турецькі галери і шквалом ракет обстріляли моє судно. Треба сказати, через показ я ще раз пережив день свого ув'язнення. Коли картонні кораблі почали горіти й тонути, з двох берегів лунало: «О, Аллах! Аллах!» Потім ми запустили драконів, з їхніх пащ та вух також вихоплювалося полум'я. Дракони почали мірятись силами, як ми й задумали, жоден не міг узяти гору, ракети, запущені з берегів, запалили небосхил червоним. А коли темрява запанувала знову, наші люди на човнах запустили в дію колеса, і дракони почали поволі підніматися в небо; натовп гудів від здивування та страху. Коли ж дракони знову з гуркотінням зітнулися, зайнялися всі ракети на плотах. А ґноти, розміщені у тілах цих тварюк, повинні були спалахнути в точно спланований час, таким чином усе навколо мало перетворитися на справжнє чистилище. Коли я почув голосне ридання дитини десь поруч, то зрозумів, що дійство нам вдалося. У батька того хлопця від несподіванки побаченого перехопило подих, він забув про сина і з відкритим ротом дивився в небо. Я ж мріяв про те, що, нарешті, повернуся на батьківщину. На маленькому, непомітному для глядачів плоті в це чистилище ввійшла потвора, яку я назвав шайтаном, ми начинили його ущерть порохом, навіть переживали, щоб той не злетів у небо разом з плотом та нашим чоловіком; усе обійшлося, після того як дракони згоріли дотла й розтанули в повітрі, у небо стрімко піднявся шайтан, із його черева з гуркотом шугали вогняні кулі. На якусь мить я занепокоївся, вважаючи, що своїм дійством ми до смерті залякаємо мешканців Стамбула, мені й самому стало моторошно, та при цьому я відчував, що нарешті настав час, коли я зміг розпочати справу, про яку давно мріяв, і не важливо, в якому місті я тепер, я хотів, щоб шайтан усю ніч ширяв у повітрі, вивергаючи полум'я. Та він трохи погойдався і під збентежені й радісні крики натовпу впав у води Золотого Рогу. Занурюючись все глибше, він не припиняв вивергати вогонь. Наступного ранку паша, точнісінько як у казці, надіслав торбинку золотих. Сказав, що йому сподобалося дійство, однак бентежить перемога шайтана. Це дійство тривало ще десять ночей. Удень ми ремонтували обгорілі макети, вигадували нові ігри. А полонені з в'язниці начиняли порохом ракети. Один невільник спалив десять мішків пороху, його обличчя обгоріло, і він осліп. Після довгого святкування весілля я перестав бачити Ходжу. Був щасливий, що нарешті не бачу сповнених заздрощів поглядів мого двійника.
Та з голови не йшли спогади про яскраві дні, які ми провели разом. Як повернусь додому, всім розповім про надзвичайну схожість з цим чоловіком, який робив вигляд, ніби цього не помічав. Днями я сидів у камері і, щоб якось збути час, приймав хворих. Зовсім несподівано я отримав звістку про те, що мене викликає паша; окрилений надією та щастям, побіг на зустріч. Спочатку він вихваляв мене, казав, що дійство всім сподобалося й на славу повеселило, говорив про те, що я дуже розумний, здібний. Та раптом він випалив: «Якщо ти станеш мусульманином, тебе відразу звільнять». Я розгубився й певно, що виглядав дурнем, почав благати відпустити мене на батьківщину, заїкаючись, згадував наречену та матір. Паша, ніби й не чуючи мене, повторював одне й те ж. Я замовк. Згадав друзів дитинства — нероб, які ненавиділи свого батька й піднімали на нього руку. Паша дуже розгнівався на мене, коли я сказав, що не зміню віри. Так я вкотре повернувся до камери ні з чим.
Через три дні паша знову покликав мене. Цього разу він був у доброму гуморі. Я все ще не міг зрозуміти, чи зміна віри допоможе мені втекти звідси. Паша запитав, чи подумав я над його словами, адже він особисто міг би одружити мене з гарною дівчиною. Я набрався сміливості і сказав, що не збираюся міняти віри, паша здивувався і сказав, що я — дурень. Сказав, що серед мого оточення немає нікого, перед ким можна було б соромитися за свій вчинок. Трохи розказав про іслам і знову відправив мене до камери.
На третій раз мене не повели до паші, лише його слуга запитав, яке моє рішення. Цього разу я був готовий дати позитивну відповідь, та, оскільки про це питав простий служник, передумав. Я відповів, що зараз не готовий до таких змін. Служник схопив мене за руку й потягнув униз, а там віддав іншому. Це був чоловік з моїх снів — високий і надзвичайно худий. Він обережно, наче немічного хворого, взяв мене під руку і повів у сад; до нас підійшов кремезний чолов'яга, якого навряд чи побачиш уві сні. Вони разом зупинилися біля самісінької стіни і почали в'язати мені руки, у них було по сокирі. Я затремтів від страху. Паша наказав стяти мені голову, якщо я не навернуся до ісламу.
«Невже так швидко все скінчиться?» — думав я. Чоловіки дивилися на мене зі співчуттям. «Може, ще раз запитають?» — благав я, і справді вони запитали. Релігія — це те, через що можна так легко втратити життя, мені стало себе шкода не менше, ніж тим двом, котрі намагалися навернути мене в свою віру. Я намагався думати про щось інше, і перед очима оживали картини минулого, мій улюблений вид із вікна нашого будинку, що виходило в сад: покрита перламутром таця на столі була заповнена персиками й вишнями, поруч стояла плетена софа, на якій такого ж зеленкуватого, як віконна рама, кольору лежали пухові подушки, а далі з вікна, охоплена полум'ям вишень та олив, виднілася криниця, на жолоб якої сів горобець. А ще далі на високій гілці кремезного горіха розгойдувалися орелі.
Коли мене ще раз запитали, я відрізав, що міняти віру не збираюся. Мене нахилили вниз і поклали голову на колоду. Я заплющив очі, та за якусь мить розплющив, один з моїх катів узяв до рук сокиру, враз інший його зупинив, кажучи, що, можливо, я все ж передумаю. Мене знову поставили на ноги і сказали, що я маю час подумати.
Поки я метикував, вони копали землю. Я вирішив, що вони копають яму для мене. Від думки, що мене хочуть закопати живцем, стало моторошно. Я думав про те, що рішення треба прийняти до того, як вони закінчать з ямою. Кати закінчили копати і підійшли до мене. Я гадав, що безглуздо померти саме тут, у мене навіть почав зароджуватися намір про зміну релігії, та часу вже не було. Я сказав, що якби мені повернутися до камери, я мав би час упродовж ночі прийняти рішення про зміну віри, але так відразу — це неможливо. Вони негайно схопили мене й поставили перед колодою на коліна. Перед тим як покласти голову, помітив, що серед дерев блискавично промайнула чиясь постать, я заклякнув. Це був я з відрослою бородою, я, котрий тихо, ніби не торкаючись землі, крокував поміж дерев. Я хотів промовити до свого зображення, та голос застряг у горлі: голову притиснули до колоди. Я скорився, але думав, що побачене видіння не може бути маревом; спина і потилиця мерзли, мені не хотілося ні про що думати, я страшенно задубів, однак думки не давали мені спокою. Через деякий час кати мене підняли й вигукнули: «Паша розгнівається!» Вони розв'язали мені руки і вилаяли: назвали ворогом Аллаха та Мухаммеда. Відвели нагору до паші.
Я підступив до паші й поцілував поли його вбрання. Він мовив, що моя незворушність вразила його, адже я не відмовився від віри навіть ціною життя. Не минуло й хвилини, як паша взявся торочити своє, переконував, що іслам — це прекрасна релігія й даремно я опираюся. Чим більше він говорив, тим сильніше поймав його гнів, нарешті, він сказав, що хотів мене нещадно покарати. Потім почав говорити, що комусь щось пообіцяв. Я зрозумів, кому паша пообіцяв, — це був Ходжа, це він врятував мене від смерті. Паша не вгавав, продовжував кричати, що вчинок Ходжі неможливо пояснити, згадав, що подарував мене, є навіть офіційний папір, де все зазначено. Відтепер я раб Ходжі, і моя свобода в його руках. Сказавши це, паша вийшов із кімнати.
Ходжа, як виявилося, також був у палаці й чекав на мене внизу. Тільки зараз я зрозумів, що тоді в саду я бачив саме його. До будинку Ходжі ми йшли пішки. Він сказав, що з самого початку знав: я не відречуся від своєї віри. Коли ми дісталися будинку, Ходжа приготував для мене окрему кімнату і запитав, чи я хочу їсти. Мені зовсім не хотілося їсти, бо й досі проймав пережитий страх, хоча голод і давався взнаки. З усього, що він поставив переді мною, я зміг з'їсти кілька ошимків хліба з йогуртом. Поки я жував, Ходжа вдоволено спостерігав за мною. Він дивився на мене як господар, який годує щойно придбаного на базарі доброго коня й задоволено малює в уяві, як буде його використовувати в господарстві. Я довго не міг забути виразу його обличчя й часто згадував цей погляд, поки він був заклопотаний годинником, який збирався піднести паші, та детальним описом теорії космографії.
Ходжа вимагав, щоб я навчив його всього, що вмію та знаю. Саме з цієї причини він просив пашу дарувати мені життя й передати йому. Обіцяв, що звільнить мене, коли сам навчиться всього, що я знаю: поки я зрозумів, що він має на увазі під цим «усім», минув не один місяць. Це «все» включало астрономію, медицину, інженерію — науки, які я вивчав у свій час, до згаданого долучалися відомості про річки, озера, хмари та моря, причини виникнення землетрусів, грому. Наступного дня він приніс мої записи з камери. Опівночі сказав, що найбільше його цікавлять планети й зірки. До кімнати увірвалося місячне сяйво, і Ходжа почав наполягати, щоб ми почали дослідження наявності чи, можливо, відсутності тієї зірки між Місяцем і Землею. Поки я, щойно переживши страх смерті, мимоволі зациклився на нашій схожості, яка до божевілля дратувала мене, Ходжа продовжував свій речитатив, уникаючи слова «навчиш», він казав: «аби нам разом дослідити, разом винайти, разом розробити».
Відтак ми почали працювати разом, як два учні-брати, які вчаться наполегливо, старанно і на совість, навіть якщо знають, що батьків немає вдома. Спочатку я себе почував за старшого брата з добрими намірами, який хоче допомогти наздогнати себе трохи ледачому меншому. Ходжа ж поводився, як кмітливий хлопчак, що постійно хоче довести: його брат мало чим випереджає його в знаннях. Він був переконаний, що відмінність у наших знаннях полягала лише в кількості прочитаних мною книжок, які він з камери переніс до будинку й розклав навколо себе. Надзвичайна старанність і неабиякий розум допомогли Ходжі, сприяли швидкому опануванню італійською, за півроку він прочитав чималу кількість моїх книжок, конспектів, а коли він і з цим упорався, то переказав мені по пам'яті все, що я йому розповідав. По тому Ходжа почав гадати, що в мене не лишилося переваг над ним. Він поводився так, ніби володів більш глибокими та оригінальними знаннями, ніж ті, що містилися у книжках, які він, у свою чергу, вважав дурними. Тому через шість місяців нашої співпраці ми вже не були парою, яка разом навчається та досягає успіхів. Коли він пояснював свої думки, я нагадував про деякі деталі, що пройшли повз його увагу, або допомагав розібратися чи пригадати те, що він уже знав.
Ці його думки та ідеї, більшість з яких я відразу забував, виникали в його голові вночі, коли ми закінчували вечеряти незрозуміло чим, а в навколишніх будинках гасло світло, та все поринало в тишу. Вранці він викладав у школі при мечеті, розташованій за два райони, і двічі на тиждень заходив до муваккітхане[11] мечеті далекого району, куди нога моя не ступала. Решту часу ми проводили в роздумах про ідеї, які він збирався втілювати сьогодні вночі, або ж над їх обґрунтуванням. Тими днями я з надією вірив, що незабаром зможу повернутися додому. Намагався не критикувати його думок, які, якщо чесно зізнатися, слухав неуважно, бо був переконаний, що це тільки віддалить момент повернення на батьківщину.
Так ми прожили перший рік, заглибилися в астрономію, щоб знайти докази наявності чи відсутності уявного небесного тіла. Працювали з телескопами, для яких він з Флоренції, витрачаючи купу грошей, замовив лінзи, використовували астрономічні прилади і таблиці. Ходжа настільки перейнявся новими ідеями, що й забув про уявну зірку. Його зацікавили серйозніші проблеми, казав, що буде зі мною вести полеміку щодо системи Батламіуса; ми не сперечались: він говорив, а я слухав. Постійно Ходжа шваркотів, яке це безглуздя стверджувати, що сфера прозора і що вона нанизана зірками, можливо, стверджував він, зірки тримає якась інша невідома сила, наприклад, сила тяжіння, потім він висловлював думку, що, може, Земля обертається, як і Сонце, навколо іншого небесного тіла, і, ймовірно, всі зірки рухаються навколо своїх центрів, невідомих нам. Згодом почав закидати, що може міркувати масштабніше, ніж Батламіус, адже для досконалої космографії він вивчив інші зірки, тому визріла нова теорія: швидше за все, Місяць обертається навколо Землі, Земля навколо Сонця, а центром є Венера. Незабаром Ходжі все це набридло. Він почав говорити, що нашою метою є не відкриття нового, а ознайомлення народу із зірками та їх рухом, а починати треба з паші. В той час нам стало відомо, що Садика-пашу було вислано до Ерзурума.[12] Говорили, що він брав участь у змові, яку було викрито.
Доки чекали на пашу, збігло декілька років. У цей час Ходжа намислив написати розвідку про течії Босфорської затоки, тож місяцями ми не вилазили з Босфору, замірювали течії та температуру невеличких річечок, що впадали в нього, спостерігали за течіями в морі, з колбами в руках ходили по берегах Босфору, і вітер проймав нас до кісток.
На прохання паші, щоб виконати певну роботу, ми провели три місяці в Гебзе. Різниця у часі для намазу в різних мечетях наштовхнула Ходжу на нову ідею — створення ідеального годинника, який би точно показував час молитви. Тоді я розповів йому про стіл; я замовив столяру за власними ескізами зробити кілька речей, і коли їх принесли, Ходжі спочатку вони дуже не сподобалися. Він порівнював стіл із погребальною плитою і казав, що це викличе нещастя, а коли випробував стіл, то настільки до нього звик, що іншого й уявити не міг, стверджував, що за столом навіть краще думається. Коли ми поверталися до Стамбула для того, щоб замовити шестерню у формі еліпса, яка відповідала обертанням Сонця, для створення годинника, який мав визначати точний час намазу, наш стіл гойдався на спині віслюка, котрий ішов за нами.
Перші місяці, коли ми сідали за стіл навпроти один одного і працювали, Ходжа витратив на те, щоб зрозуміти, як вираховувати час намазу та посту у далеких північних країнах, адже внаслідок круглої форми Землі різниця у часі була значною. Інша проблема, якою він переймався, — встановити, чи є на Землі ще одне місце, окрім Мекки, де правовірний міг би як завгодно обертатися, однак його погляд незмінно б спрямовувався в бік кибли.[13] Я відкрито ігнорував Ходжу, він це бачив і з презирством ставився до мене, водночас він думав про мої переваги над ним, і його дратувало те, що я вгадував і міг читати його думки та переживання. Тому він довго говорив про розум і науку. Він хотів здивувати пашу, коли той повернеться до Стамбула, своїми проектами, новою теорією космографії, яку він ще мав удосконалити і дещо спростити за рахунок нової моделі Всесвіту, новим годинником; мріяв, що згуртує маси і посіє зерна науки, відродить інтерес до навчання — ми обоє чекали з нетерпінням на повернення паші.
Ходжа (тур.) — вчитель, наставник; у мусульманській традиції — шанобливе звертання до старшої за віком, досвіченої людини.
Птолемей Клавдій — давньогрецький астроном, що розробив теорію про геоцентричність системи світу «Птолемеєва система світу».
Приміщення для визначення точного часу для прочитання намазу.
Давнє місто на північному сході Туреччини.
Напрямок на Мекку, за яким слід розташовуватися для проведення намазу.