У ті дні він розмірковував, як можна вдосконалити, зробити ще більшою шестерню, яка б дозволяла заводити годинник не щотижня, а принаймні раз на місяць. Далі він планував зробити такий годинник, щоб заводити його лише раз на рік. На його думку, головна проблема полягала у пошуку сили, яка б пускала в рух зубці, що, в свою чергу, збільшувалися та важчали в унісон зростанню проміжку часу до наступного заведення годинника. Якось від свого товариша по муваккітхане він дізнався, що паша повернувся з Ерзурума.
Наступного ранку він пішов його привітати. У натовпі гостей паша помітив Ходжу, поцікавився його винаходами, навіть про мене запитав. Тієї ночі ми вкотре розібрали годинник, дещо додали з деталей і зібрали знову, підправили позолоту звичайним пензликом. Ходжа читав мені уривки з підготовленого виступу, який він написав пишним поетичним стилем, щоб справити незабутнє враження, і навіть вивчив напам'ять. Під ранок ще раз прочитав текст, присвячений руху зірок у Всесвіті, ще й справа наліво, щоб хоча б трохи заспокоїтися. Потім він замовив візок і, повантаживши всі наші механізми, поїхав до паші. Я здивовано дивився, як механізми, що місяцями загромаджували наш дім, умістилися в невеличкий візок із одним конем. Ходжа повернувся додому пізньої ночі.
Коли механізми розвантажили в саду, паша зі старечою байдужістю оглянув їх і сказав жартома, що йому ці речі не подобаються, Ходжа відразу ж почав виголошувати завчену напам'ять промову. Паша, у свою чергу, згадав мене і промовив слова, які пізніше скаже й сам падишах: «Це він тебе навчив?» Відповідь Ходжі здивувала його, бо той зопалу буркнув: «Хто?» — звісно, розуміючи, про кого йде мова. Він сказав, що я зарозумілий дурень, десь чогось навчений. Коли Ходжа мені це розповідав, його голова була заклопотана подіями, що відбувалися у палаці паші. Потім Ходжа наполегливо стверджував, що всі ці винаходи саме його, та паша йому не вірив і все хотів знайти того, хто їх зробив, — його серце ніби не бажало приймати версію, що тією людиною міг бути його улюбленець Ходжа.
Так уже сталося, що замість того, щоб говорити про зірки, вони розмовляли про мене. Зрозуміло, що Ходжі було прикро вести бесіду на цю тему. Навіть запала тиша, і паша перевів свою увагу на інших гостей. А коли за вечерею Ходжа спробував ще раз торкнутися теми вигаданого небесного тіла та своїх винаходів, паша зупинив його, кажучи, що намагається пригадати моє обличчя — та марно, в уяві лише обличчя Ходжі. За столом сиділо багато гостей, отже, мова пішла про близнюків та двійників, це було пустослів'я, яке вийшло за межі реального; згадували, як часто матері плутають своїх дітей-близнюків, говорили про людей неймовірної схожості, які, бачивши одне одного, впадали в паніку, але зустрівшись уперше, ніби зачаровані одне одним, не могли розлучатися, про розбійників, яких плутали з їхніми жертвами. Коли вечеря закінчилася, паша звернувся до Ходжі й попросив його лишитися.
Ходжа знову почав розповідати, паша слухав без зацікавлення, навіть з роздратуванням, як це буває, коли говорять, вдаючись до неточних і заплутаних фактів, але згодом, прослухавши вже втретє вивчений Ходжею напам'ять текст та переглянувши продемонстровані макети зірок, Сонця, він начебто почав щось розуміти. Тільки зараз, зацікавившися, він уважно почав слухати розповідь Ходжі. Тоді Ходжа схвильовано сказав, що зірки обертаються інакше, аніж усі звикли вважати. «Добре, — сказав паша, — я зрозумів, може бути й так, чом би й ні?» Тоді Ходжа замовк.
Я подумав, що вони, швидше за все, якийсь час мовчали. Ходжа, який дивився з вікна в темряву Золотого Рогу, мовив: «Чому паша урвав розмову, чому не говорив далі?» На це запитання я, як і він, не мав відповіді. Я підозрював, що Ходжа має якісь здогадки з приводу цього, та він мовчав. Здавалось, його гнітило те, що ми схожі одне на одного. Згодом, продовжував оповідь Ходжа, паша зацікавився годинником. Він попросив розібрати його, показати начиння, запитав, для чого потрібні такі шестерінки, механізм, важіль. Потім він боязко, ніби до темного і гидкого гнізда змій, на мить просунув руку в серце годинника. Ходжа в цей час якраз розповідав про годинник, про те, що тепер усі з однаковою точністю за годинником зможуть читати намаз, як раптом паша закричав: «Рятуйся від нього! Хочеш отрутою, хочеш звільненням. Тобі стане легше». Я дивився на Ходжу зі страхом та надією. Однак він сказав, що не відпустить мене, поки паша не зацікавиться нашими відкриттями.
Я не став запитувати, про яку саме справу йде мова. Може, я боявся дізнатися, що й Ходжа ще не вирішив. Потім вони почали говорити про інше, паша нахмурився та байдуже дивився на предмети, виставлені перед ним. Ходжа ніби вже мимоволі залишився допізна в палаці, у нього жевріла надія, що паша зацікавиться винаходами. Врешті повантажив привезене на візок. Я подумав про людину, яка не зможе заснути в ліжку будинку на узбіччі дороги, повз який у темряві проїжджав візок, і я уявив здивування цього стамбульчанина, адже між скрипом коліс візка чулося незрозуміле, монотонне цокотіння годинника.
До світанку Ходжа не приліг і на мить. Я хотів був змінити недопалок свічки, та він гримнув на мене. Я відчув, що він чекав на моє пояснення. «Паша обов'язково зрозуміє», — ніби заспокоюючи його, промовив у темряву. Відчув, що він мені не повірив, однак згодом відповів: «Якби знати, чому паша тоді замовк, ось у чому річ».
Як тільки випала нагода, він пішов до паші, щоби дізнатися причину його мовчання. Цього разу паша зустрів його веселіше. Підбадьоривши Ходжу, порадив зайнятись виготовленням зброї: «Зброї, яка перетворить світ на в'язницю для наших ворогів!» Він обмежився лише цим, не пояснюючи, якою саме має бути зброя. Якщо Ходжа й далі працюватиме над своїми науковими дослідами в цьому напрямі, то він підтримає його. Звичайно, паша нічого не сказав про винагороду, на яку ми так розраховували. Хоча дав Ходжі повну торбину акче.[14] Ми зазирнули до неї уже вдома, порахували — сімнадцять акче, дивна сума! Паша, даючи торбину, сказав, що спробує вмовити падишаха вислухати Ходжу. Додав, що хлопець до «таких речей» має інтерес. Ні я, ні навіть легковірний Ходжа не сприйняли ці слова серйозно. Та через тиждень нам повідомили, що паша після іфтару[15] відведе нас до султана.
Ходжа почав готувати промову, яку читав паші, переробив її так, щоб могла зрозуміти навіть дев'ятирічна дитина, і вивчив напам'ять. При цьому він думав чомусь не про дитину, а про пашу. Ходжа аналізував його поведінку, намагаючися зрозуміти, якою має бути зброя для паші? Я навіть уявити не міг, та й Ходжа не став просити про допомогу. Працював сам. Поки Ходжа до пізньої ночі, зачинившись у своїй кімнаті, працював, я вже не мріяв про те, як повернутися на батьківщину, безтямно сидів біля вікна і вдавав, що це не Ходжа, а я працюю за столом і будь-якої хвилини можу встати і податися куди мені заманеться.
Надвечір ми завантажили речі на візок і поїхали до палацу. Я полюбив стамбульські вулиці і мріяв, що стану невидимкою та буду гуляти ними під великими чинарами, каштанами та іудиними деревами. Наші прилади ми залишили, як нам наказали, на подвір'ї переднього палацу.
Падишах був гарненьким червонощоким хлопцем невеликого зросту. Він перебирав наше приладдя, як свої цяцьки, і зараз не можу пригадати, коли саме мені захотілося стати його однолітком і товаришем: тоді, як уперше його побачив, чи набагато пізніше, коли ми зустрілися знову через п'ятнадцять років. Я відразу відчув, що з ним треба поводитися порядно і чесно. Ходжа все ще мовчав, падишах та його оточення з нетерпінням чекали. Нарешті, він розпочав. До своєї розповіді він додав чимало нового: про зірки він розповідав так, ніби це були живі розумні створіння, які знають геометрію та арифметику і тому гармонійно обертаються. А коли Ходжа побачив, як хлопець підвів голову і захоплено дивиться на вечірнє небо, не міг стримати своєї тріумфальної радості. Він показав макет сфери, в якій було видно обертання зірок: «Ось це — Венера, а он та велика зірка — Місяць, обертається інакше». Ходжа крутив зірки, а прикріплений до моделі дзвіночок приємно дзеленчав, маленький падишах то перелякано відступав назад, то, долаючи страх, наближався до чарівної скриньки, зазирав усередину і намагався зрозуміти, що казав Ходжа.
Зараз, коли я можу зібрати докупи всі свої спогади, вимальовується картина щастя, яка схожа на казки з мого дитинства та незабутні ілюстрації до них. Бракувало лише червонодахих будинків, схожих на тортики, та скляних кульок, які імітували кружляння сніжинок, коли їх перевертати. Потім хлопець почав запитувати, а Ходжа ледве встигав відповідати.
Як ці зірки можуть просто так триматися в повітрі? Може, вони підвішені у прозорій сфері! З чого зроблено сферу? З прозорого матеріалу! Невже вони ніколи не зіштовхуються одна з одною? Ні, вони, як і на макеті, розміщені на різних рівнях! А якщо є стільки зірок, то чому сфер менше? Тому що зірки дуже далеко! Наскільки? Дуже, дуже далеко! А коли ті зірки обертаються, дзвоник дзвенить? Ні, дзвоник ми почали використовувати, щоб краще розуміти: він дзвенить, коли зірка зробить повний оберт! А грім із цим якось пов'язаний? Ні! Гаразд, тоді з чим? З дощем! А завтра дощ піде? Якщо дивитись на небо, то — ні! А що говорить небо про хворого лева падишаха? Те, що він одужає, але треба потерпіти! Питання сипались, як горох з дірявого мішка.
Коли Ходжа говорив про лева, він знову подивився на небо; так, як він це робив, кажучи про зірки. Коли ми повернулися, він з іронією згадував про розмову з падишахом. Зараз не головне, щоб падишах розрізняв, де наука, а де порожні балачки, головне — зацікавити його. Він повторював це, причому так, ніби я зрозумів, чим саме можна зацікавити малолітнього падишаха. Я ж думав, чи стати мені мусульманином, чи ні. У торбинці, яку нам вручили, коли ми вже виходили з палацу, було п'ять золотих. Ходжа казав, що падишах збагнув логіку розташування зірок. Ох, падишаху! Насправді я його пізнав лише через багато років! З будинку нашого вікна я побачив той самий місяць, мене це збентежило — як мені хочеться знову стати дитиною! Ходжа не міг зупинитися, він вкотре повертався до давньої теми: справа не у леві, головне те, що дитина любить тварин.
Наступного дня він зачинився в кімнаті і почав працювати. Через декілька днів Ходжа поклав на візок годинник, сферу і, супроводжуваний зацікавленими поглядами крізь віконні ґрати, попрямував до початкової школи. Повернувся пізно, зморений і приголомшений. Але не настільки, щоб мовчати. «Я думав, що дітлахи будуть сприймати, як султан, та глибоко помилився», — сказав він. Вони лише злякалися; після того як Ходжа закінчив розповідати про пристрої, один хлопчак підвівся і вигукнув, що там, високо за небом, починається пекло, і заплакав.
Упродовж наступного тижня Ходжа намагався переконати себе, що падишах усе зрозумів правильно і повірив нам. Він сто разів, не даючи мені спокою, згадував кожну хвилину, проведену в палаці, і раз у раз повторював: «Так, так, хлопець розумний, і вже зараз уміє мислити, має власну думку, з якою зможе протистояти натиску його оточення, так, він — сильна особистість!» Ось так ми говорили про падишаха ще задовго до того, як він і в снах почне думати про нас. Ходжа працював над годинником і, як мені здається, думав про виробництво зброї; так він сказав, коли його знову покликав паша. Мені щось підказувало, що Ходжа вже не покладався на підтримку паші. Якось він навіть сказав, що той змінився і нічим не відрізняється від свого оточення: «Він уже не хоче знати те, що йому ще не відоме!» Через тиждень Ходжу знову покликали до палацу.
Падишах зустрів його радісно. «Мій лев одужав, — вигукнув він, — твоє пророцтво збулося!» Потім Ходжа із падишахом та його почтом вийшли у дворик. Падишах показав своїх рибок у басейні і запитав, чи подобаються вони Ходжі. Коли він мені це розповідав, то сказав: «Окрім того, що «вони — червоні», нічого іншого мені не спадало на думку». Та в цей момент він помітив певний порядок у їхньому русі, здавалося, рибки перешіптуються про те, як цей порядок зберегти. І Ходжа сказав, що рибки видаються йому розумними створіннями. Проте карлик, який стояв біля євнуха гарему (він постійно мав нагадувати падишаху про настанови його матері), розсміявся; падишах присоромив його. А коли вони сідали в карету, то падишах на покару не дозволив рудоволосому карлику сісти з ними в екіпаж.
Карети попрямували до Ат-мейдани,[16] де стояли клітки з левами. Падишах по черзі показав Ходжі левів, тигрів, гепардів, що були прив'язані до колон — руїн храму. Вони зупинилися біля лева, якому Ходжа пророкував одужання. Падишах поговорив з левом та представив йому Ходжу. Потім вони підійшли до левиці, яка лежала в кутку. Вона кітна: носила в череві левеня. Падишах запитав, скільки левенят вона народить, скільки буде самців, а скільки самок.
Потім Ходжа мені скаржився, що припустився помилки, кажучи, що він знається на астрономії, та не є астрологом. Хлопець промовив: «Але ж ти знаєш усе краще, ніж головний астролог Хусейн-ефенді!» Ходжа не відповів, боявся, що хтось з оточення обов'язково потім донесе про цю розмову головному астрологові. Падишах розгнівано запитав: «Чи, може, Ходжа нічого не тямить у цій справі й марно дивиться на зірки?»
Відтак Ходжі довелося зараз сказати те, що він планував розповісти набагато пізніше. Він сказав, що вже давно вивчає зірки і отримав непогані результати. Поки падишах зачудовано слухав, широко розплющивши очі, Ходжа скористався його зацікавленістю й сказав, що для спостереження за зірками потрібно створити обсерваторію, так, як це було споруджено дев'яносто років тому для покійного Такіюддіна-ефенді за наказом Мурада III, діда Ахмеда І, онуком якого є наш падишах, та з часом їй не знайшлося застосування, і, занедбана, вона просто зруйнувалася; та зараз треба будувати щось досконаліше — храм наук, де б можна було вивчати не лише зірки, а весь земний світ — річки й моря, хмари та гори, квіти та дерева, природу, тварин. Потрібно, щоб учені зійшлися разом і мали можливість обмінюватися думками, дискутувати з приводу своїх розвідок, лише так наша наука буде розвиватися.
Падишах сприймав проект Ходжі, про який я теж чув уперше, як приємну казку. А коли вони повертались до палацу, він знову запитав: «Як ти гадаєш, кого ж народить левиця?» Оскільки Ходжа вже думав над цим питанням, він, не вагаючись, відповів: «Самців і самок народиться порівну». Коли він мені про це розповідав, то зауважив, що його відповідь була обдуманою, та ні до чого не зобов'язувала, і додав: «Цього малого дурника я швидко приберу до своїх рук! Я кращий за головного астролога Хусейна!» — прорік Ходжа. Не можу пояснити чому, та коли він так говорив про падишаха, мене це здивувало й уразило, я навіть образився. На душі було кепсько, і я почав поратися коло хатніх справ.
Згодом це слово — «дурень» — він почав використовувати як чарівний ключ, що відмикає будь-які двері. Як-от: через свою глупоту вони дивляться на зірки, що у нас над головами, не задумуються ні про що, або, ще не вивчивши чогось, думають, яка їм з цього буде користь, через глупоту висновки їх цікавлять більше, ніж деталі, через глупоту вони так схожі один на одного… Декілька років тому, коли я ще жив у себе на батьківщині, подібні висловлювання мене страшенно дратували, та зараз я мовчав і не реагував на слова Ходжі. Цікаво, що мене і мою «глупоту» він не чіпав, вона ж, моя глупота, була для нього іншого роду. Ми вели довгі розмови, і я розповів Ходжі сон, який побачив саме тими днями: ніби він посідає моє місце й повертається на мою батьківщину, зустрічається з моєю нареченою, одружується, і під час весілля ніхто не помічає, що я — то не я, а мій двійник. Я теж прийшов на весілля, переодягнений в турецьке вбрання, самотньо стою в кутку кімнати й спостерігаю, як мати обіймає щасливу наречену. Я гірко плачу, та вони не зважають на мене, не пізнають, а лише, повернувшися спинами, поволі віддаляються. Я прокинувся від гірких ридань.
За цей час Ходжа двічі був у палаці паші. Здається, останньому не до вподоби зближення Ходжі із падишахом, якщо це не стосується розмов про його дослідження. Паша навіть влаштував Ходжі справжній допит. Набагато пізніше, коли пашу було вдруге вигнано із Стамбула, мені стало відомо, що він запитував про мене, мало того, провів маленьке розслідування. Якби мені випало дізнатися про таку ситуацію раніше, я б не позбувся страху, що мене можуть отруїти. Вкотре інтуїція мені підказувала, що паша цікавиться мною більше за Ходжу. Було приємно, що, незважаючи на нашу схожість, паша віддавав перевагу саме мені. Саме у схожості й полягав секрет, який надавав мені тієї таємничої сили, про яку Ходжа навіть не здогадувався. Інколи мені здається, що саме завдяки неймовірній схожості, поки житиме Ходжа, я теж буду в небезпеці. Може, через це я сердився на Ходжу, коли той зараховував пашу до дурнів, а він, звісно, на мене скалився. Усвідомлення того, що він ніяковіє переді мною і водночас хоче мене позбутися, додавало мені снаги. Час від часу я починав запитувати про пашу, допитувався, що саме він говорив або хотів дізнатися про мене. Ходжа скаженів, мало розуміючи при цьому причину свого гніву. Тоді він з упертістю повторював: проти паші плетуть інтриги, та незабаром яничари почнуть діяти, а в палаці готується заколот. Тому, якщо він розроблятиме зброю, як велить йому паша, то не для якогось тимчасового візира, а для самого падишаха.
Певний час мені здавалося, що Ходжа працює над розробленням якоїсь незрозумілої зброї, я думав, що він даремно пітніє, бо нічого з того не виходило. Якби ж то діло йшло, я переконаний, він неодмінно б поділився зі мною, щоб принизити мене або довідатись мою думку про його доробок. Одного вечора (а це була звична справа, до якої ми вдавалися двічі, а то й тричі на тиждень) пішли до будинку в Аксараї[17] послухати музику та провести час із жінками. Як поверталися додому, Ходжа бовкнув, що до ранку буде працювати, а потім почав запитувати про жінок. Дивно, бо про жінок ми ніколи не розмовляли, раптом у нього вихопилося: «Я думаю…», та він замовк, а коли дійшов до будинку, зачинився в кімнаті. Я залишився у вітальні серед книг, які мені набридло навіть гортати, думаючи про Ходжу. Я уявляв, як він сидить, зачинившись у кімнаті, за столом, до якого й досі не зміг звикнути, розмірковує над черговим проектом, який, я переконаний, не доведе до пуття, бездумно дивиться на чисті аркуші, його сповнює гнів та відраза до самого себе…
Під ранок він вийшов з кімнати і простодушно, як учень, що звертається по допомогу через якісь дрібниці, покликав мене до свого столу. Ні на йоту не соромлячись, він сказав: «Допоможи!.. Подумаймо разом, інакше немає діла». Мені на мить здалося, що думати йому заважають жінки, я мовчав. Помітивши мою розгубленість, він провадив досить серйозно: «Я думаю про дурнів… чому вони такі невігласи?» І відразу, ніби знаючи, як я зреагую, поправив себе: «Не зовсім-то й дурні, просто в голові клепки не вистачає». Я не став запитувати, хто ці «вони». «Невже немає в них у головах місця, щоб утримувати ці знання?» — він поглянув на речі навколо, ніби підшукував влучне слово. «Треба, щоби в їх головах була коробка до коробки, ну як очі оцієї шафи, куток серед гармидеру мотлоху, куди можна розмістити й це, та очевидно, немає такого місця. Ти мене розумієш?» Я хотів запевнити, що розумію, та даремно. Ми довго мовчали, не зводячи очей один з одного. Нарешті він кинув: «А хто знає, чому люди такі різні? Ох, якби ж ти й справді був лікарем та й навчив мене лікарської справи! — раптом почав він, — розповів, як влаштований наш організм, з чого складається тіло, а з чого голова». Мені здалося, що він трохи соромився. Він не хотів мене налякати, тому спокійно й тверезо пояснив, що не збирається здаватися, буде йти до кінця, по-перше, в нього немає іншого вибору, а по-друге, йому цікаво в усьому розібратися. Я нічого не розумів, але втішала думка про те, що всього він навчився саме у мене.
Пізніше він неодноразово повторював ці свої слова, так ніби нам обом добре відомо, про що йде мова. Однак за показовою рішучістю причаїлась цікавість учня, який без кінця ставить запитання; і кожного разу, коли він повторював, що йтиме далі, до кінця, мені здавалося, що я чую сумний та сердитий стогін безнадійно закоханого, котрий скаржиться на лихо, що випало на його долю. В той час він постійно про це говорив. Особливо часто повторював тоді, як дізнався, що яничари готують заколот, чи тоді, як розповідав мені, що дітей у школі більше цікавлять ангели, аніж зірки, чи коли розлючено кидав книгу, яку задорого придбав, але, читаючи, навіть не дійшов середини, чи коли приходив з муваккітхане й кричав, що лише через звичку ще ходить туди, чи коли приходив після запланованої зустріті зі своїми друзями, чи коли мерз у непротопленому хамамі,[18] чи після того, як умощувався спати, обіклавши квітчасту ковдру улюбленими книжками, чи як чув дурні балачки біля мечеті, коли брав абдест,[19] чи коли чув, що флот зазнав поразки від венеціанського війська, чи після того, як вислуховував сусідів, котрим кортіло його одружити, бо вік він мав немолодий; він усе торочив, що йтиме до кінця.
Зараз я думаю: хто дочитав мою писанину, покірно слідкуючи за всім, що відбувалося реально чи, може, й за вигаданим, зможе сказати, що Ходжа не дотримав свого слова.
Дрібна турецька срібна монета XIV–XVII ст., введена в обіг за правління султана Орхана, 1328–1329 pp.
Розговіння у ніч священного місяця Рамадану.
Площа в центрі старого Стамбула, де чимало історичних пам'ятників. Колись тут розміщався славетний на весь світ Іподром Візантії.
Район у європейській частині Стамбула.
Xамам — від араб, жар; назва громадських лазень у Туреччині, які своїм походженням завдячують римським термам. Основною відмінністю таких лазень є помірний температурний режим.
Ритуальне омовіння перед проведенням намазу у мусульман.