«Дайте мені шість рядків, написаних найбільш шанованим серед людей, і я знайду в них причину для його повішення»
«Ми не достатньо про вас знаємо»
Ґреґ приземлився у Міжнародному аеропорту Сан-Франциско о восьмій вечора, проте поки він дістався початку черги до митного контролю, було вже за північ. Він вийшов з першого класу, засмаглий, мов горіх, неголений, з відчуттям легкості в тілі після проведеного місяця на пляжі в Кабо (плавання з аквалангом тричі на тиждень, і зваблення французьких студенток решту часу). Коли він вилітав з міста місяць тому, то був згорбленим пузатим мішком. А тепер це бронзовий божок, в якого цілили зачарованими поглядами стюардеси в бізнес-класі літака.
Чотири години у черзі до митного контролю, і з божка він сповз знову до рівня людини. Відчуття легкої ейфорії геть вивітрилось, задницею стікав піт, а в плечах і шиї відчувалось таке напруження, що верхня частина спини нагадувала тенісну ракетку. В айподі батарейка давно вже сіла, а відтак робити було нічого, крім як підслуховувати розмову однієї пари середнього віку, що стояла попереду.
«Чудеса сучасних технологій», — сказала жінка, киваючи на табличку, що висіла поряд: „Імміграція — Powered by Google“.
«Я думав, що це почнеться не раніше, ніж наступного місяця.» Чоловік то знімав, то знову одягав величезне сомбреро.
Ґуґлінг на кордоні. Господи. Ґреґ звільнився з Google півроку тому, отримавши достатній стаж для повного використання опціонів, перевів їх у готівку і вирішив потратити час на себе, — що виявилось менш втішним, ніж він очікував. Більшість часу протягом п’яти місяців по звільненню він ладив компи друзям, дивився денні програми по телевізору, набрав п’ять кіло, у чому звинувачував своє перебування вдома, а не в Ґуґлплексі, де був добре обладнаний спортзал.
Звичайно, він мав бачити, що це станеться. Влада США викинула 15 мільярдів на створення бази відбитків пальців і фотографій усіх, хто перетинає кордон, і не впіймала жодного терориста. Ясно, що громадський сектор не був готовий «шукати як годиться».
Співробітник Міністерства національної безпеки (МНБ) з мішками під очима скоса заглядав на свій монітор, штрикаючи пальцями-сосисками в клавіатуру. Не дивно, що з цього клятого аеропорту вибиратись доводиться чотири години.
«Добрий вечір», — сказав Ґреґ, простягаючи чоловіку свій вогкий від поту паспорт. Співробітник служби хрюкнув і просканував паспорт, далі втупився в монітор, постукуючи пальцями. Сильно. В нього на краєчку рота зачепились якісь сухі крихти, він вистромив язика і постарався їх злизати.
«Хочете щось мені розповісти про червень 1998-го?»
Ґреґ підвів погляд від журналу „Departures“. «Перепрошую?»
«Ви залишили повідомлення на каналі alt.burningman 17 червня 1998 року, в якому йшлося про ваш намір відвідати фестиваль. Ви написали: „А хіба чудо-гриби — то така вже погана ідея?“»
Слідчий у додатковій кімнаті догляду був старшим чоловіком, таким худим, що здавалось, ніби його вирізано з дерева. Його питання сягали значно глибше грибів.
«Розкажіть про свої хобі. Цікавитесь ракетним моделюванням?»
«Чим?»
«Моделюванням ракет».
«Ні, — відповів Ґреґ. — Ні, не цікавлюсь.» Він відчув, до чого це все йде.
Чоловік щось записав, потім трохи поклацав. «Розумієте, я питаю про це, бо бачу різкий зріст кількості рекламних оголошень про обладнання для ракет, що показувались у результатах ваших пошуків та на пошті Google.»
У Ґреґа всередині все похололо. «Ви переглядаєте мої пошукові запити і пошту?». Він до клавіатури не підходив вже місяць, проте знав, що інформація, введена у пошуковий рядок, розповість про нього більше, ніж те, що він розказував своєму психіатру.
«Заспокойтесь, будь ласка, шановний. Ні, я не переглядаю ваші пошукові запити», — глузливо скиглячи відповів чоловік. «Це було б неконституційно. Ми можемо лише бачити ті рекламні оголошення, що показуються при перегляді пошти і в результатах пошуку. В мене тут є брошура, в якій все це пояснюється. Я вам її дам, коли ми тут усе закінчимо.»
«Але ж реклама нічого не значить, — залопотів Ґреґ. — Мені приходить реклама про рінгтони Енн Калтер кожного разу, коли я отримую листа від свого друга з містечка Калтер у Айові!»
Чоловік покивав. «Я все розумію. І саме тому я тут з вами говорю. Вам от як здається, чому реклама про ракетне моделювання так часто вам показувалась?»
Ґреґ напружив мозок. «Гаразд, зробіть ось що. Введіть в пошуку „фанатики кави“». Він дуже активно працював з цією групою, допомагав їм у розробці сайту для їхньої служби розсилки про кращу каву місяця. Марка, яку вони збирались представити під час запуску служби, називалась „Реактивне паливо“. „Реактивне паливо“ і „Запуск“ — ось це, певно, і змусило Google виригнути рекламу про моделі ракет.
Вони вже вийшли на завершальний етап, як вирізаний з дерева чоловік знайшов фотки з Гелловіну. Вони були під завалом з трьох сторінок результатів пошуку по запиту „Ґреґ Лупінськи“.
«Це була вечірка на тему Війни в Затоці, — сказав він. — В Кастро.»
«А Ви тут у костюмі…?»
«Терориста-смертника», — відповів він несміло. Його пересмикнуло лише від того, що він вимовив ці слова.
«Пройдіть зі мною, пан Лупінськи», — сказав чоловік.
Коли його відпустили, була вже третя ночі. Його валізи самотньо стояли біля багажної каруселі. Він їх взяв і побачив, що їх відкривали і потім недбало закрили. З усіх боків стирчав одяг.
Повернувшись додому, він виявив, що всі фальшиві доколумбівські статуетки потрощено, а на новісінькій мексиканській сорочці з білої бавовни стоїть зловісний відбиток підошви, якраз посередині. Одежа більше не пахла Мексикою. Вона тхнула аеропортом.
Спати він не збирався. Нізащо. Йому треба було про це поговорити. Була лише одна людина, що могла б це сприйняти. На щастя, вона в таку пору зазвичай не спала.
Майя почала працювати у Google за два роки до Ґреґа. Саме вона переконала його поїхати до Мексики, коли він отримав готівку з опціонів. Хоч куди, казала вона, де можна було б перезавантажити своє існування.
У Майї було два велетенських лабрадори шоколадного кольору, і дуже, дуже терпляча подруга на ім’я Лорі, котра могла знести будь-що, крім того, щоб її тягло по парку Долорес о шостій ранку за собою 160 кіло слинявої собачатини.
Майя потягнулась за своїм газовим балончиком, коли Ґреґ підбігав до неї, потім на мить зупинилась і замислилась, а впізнавши його, розкинула обійми, випустивши з рук повідці і наступивши на них кедами. «А де від тебе решта? Чувак, круто виглядаєш!»
Він теж її обняв, раптом усвідомивши, як він смердить після ночі докучного ґуґлінгу. Він спитав: «Майя, що ти знаєш про Google і МНБ?»
Вона вся напружилась, щойно він про це запитав. Один пес почав скавуліти. Вона оглянулась, потім кивнула у напрямку тенісних кортів. «На вершечку ліхтарного стовпа; тільки не дивись, — сказала вона. — Це одна з наших муніципальних точок доступу WiFi. Там вебкамера з широким кутом огляду. Коли говориш, відвертай від неї лице.»
Якщо дивитись у великій перспективі, то обплутати місто мережею вебкамер коштувало Google’у зовсім недорого. Особливо якщо зважити на можливість подавати людям різні рекламні оголошення в залежності від того, де вони сидять. Ґреґ не звернув особливої уваги, коли зображення з камер на усіх цих точках доступу стало можливо переглядати широкому загалу. Ну стався блог-шторм десь на цілий день, поки люди бавились цією всевидючою цяцькою, розглядаючи в великому збільшенні райони курсування повій, але невдовзі запал згас.
Почуваючись по-дурному, Ґреґ промимрив: «Ти жартуєш».
«Пішли зі мною», — відповіла Майя, відвертаючись від стовпа.
Собаки не зраділи, що їхнє гуляння скоротили, і поки Майя готувала каву, вони виражали на кухні своє невдоволення.
«Ми пішли на компроміс з МНБ, — сказала вона, дістаючи молоко. — Вони погодились припинити порпатись в наших журналах пошукових запитів, а ми дозволяємо їм бачити, яка реклама показується користувачам.»
Ґреґа починало нудити. «Але чому? Тільки не кажи, що в Yahoo погодились раніше…»
«Ні, ні. Ну тобто так, звичайно. З Yahoo вже йшла така інформація. Але Google теж погодився не тому. Ти ж знаєш, республіканці ненавидять Google. А ми в переважній більшості вважаємось демократами, тому робимо усе можливе для примирення з ними, поки нас не роздерли на шматки. Це ж не ІІО (Інформація для ідентифікування особистості, такий собі токсичний смоґ ери інформації) — це лише метадані і все. Так що це лиш мале зло.»
«А чому ж тоді така інтрига?»
Майя зітхнула і обняла лабрадора, що буцався їй об коліно своєю здоровенною головою. «Їхні агенти — як воші. Скрізь. Приходять на наші зустрічі. Таке відчуття, мов працюєш в якомусь радянському міністерстві. А допуски до інформації з безпеки — нас розділено на два табори: допущені і підозрювані. Ми всі знаємо, кого допущено, але ніхто не знає, чому. В мене допуск є. На щастя для мене, зараз не відстороняють за те, що ти лесбіянка. Жоден допущений не став би обідати з недопущеним.»
Ґреґ відчув страшенну втому. «То, певно, мені пощастило, що я з аеропорту вибрався живим. Якщо б все пішло погано, я б став „зниклим безвісти“, га?»
Майя пильно гляділа на нього. Він чекав відповіді.
«Що?»