«Але в Мексиці є офіс Google, прикинь.»
«Нам треба йти», — сказала вона з твердістю.
«Лорі, ти що про це думаєш?» — запитав Ґреґ.
Лорі гепнула псів поміж плечі. «Мої батьки виїхали зі Східної Німеччини в ’65-му. Вони розповідали мені про Штазі. Таємна поліція підшивала в твою особову справу усе — розповів непатріотичний анекдот — геть усе. Чи то навмисне чи ні, але Google створив точнісінько таке саме.»
«Ґреґ, ти йдеш?»
Він глянув на собак і заперечно покрутив головою. «У мене залишилося трохи песо, — сказав він. — Візьміть. Обережно там, гаразд?»
Майя виглядала так, ніби збиралась ввалити йому ляпаса, але трохи заспокоївшись, гаряче його обняла.
«І ти будь обережним», — прошепотіла вона йому в вухо.
По нього прийшли за тиждень. Додому, посеред ночі, як він собі й уявляв.
Двоє чоловіків з’явились у нього на порозі зразу по другій ночі. Один тихо стояв біля дверей. Другий усміхнений, низенький і зморшкуватий, в спортивній куртці з плямою на одному лацкані та з прапором США — на іншому. «Ґреґ Лупінські, у нас є причини підозрювати Вас у порушенні Акту про комп’ютерне шахрайство і зловживання — видав він у якості вступу. — Зокрема, отримання несанкціонованого доступу, за допомогою чого було скоєно збір інформації. В разі першого притягнення до кримінальної відповідальності — десять років. Виявляється, те, що ви з вашою подружкою зробили з записами Google про вас, вважається злочином. І…, а що ж випливе до суду? Усе те, що ви витерли зі своїх досьє, це для початку.»
Ґреґ програвав цю сцену в голові вже тиждень. Він планував усякі хоробрі слова, що скаже у відповідь. Це його хоч якось займало, поки він чекав новин від Майї. Вона так і не зателефонувала.
«Я б хотів би зв’язатись з адвокатом», — ось і все, на що він спромігся.
«Це Ви можете зробити, — сказав низенький чоловік. — Але хтозна, можна й якось краще це владнати.»
Ґреґ оволодів голосом. «Я хотів би глянути на ваше посвідчення», — вимовив він, запинаючись.
Обличчя чоловіка, схоже на морду басет-хаунда, просвітліло, коли він здивовано хихикнув. «Мужик, я не коп, — відповів він. Я консультант. Google мене найняв — моя фірма представляє їхні інтереси в Вашингтоні — для створення взаємовідносин. Звісно, ми не втягували б сюди поліцію, не поговоривши спершу з тобою. Ти ж частина родини. По суті, я прийшов з пропозицією.»
Ґреґ підійшов до кавоварки, викинув старий фільтр.
«Я піду в газету», — сказав він.
Чоловік кивав, ніби обдумував. «Ну звісно. Ти можеш завтра зранку піти в офіс „Кронікл“ і все їм викласти. Вони шукатимуть джерело, яке б це підтвердило. Не знайдуть. І поки вони намагатимуться його знайти, ми знайдемо їх. Тому, мужик, чому б тобі мене не послухати, га? В мене взаємовигідна справа. І я нею добре займаюсь.» — він зупинився. «До речі, в тебе прекрасна кава, але зерна варто було б спершу трохи сполоснути. Дещо зменшує гіркоту і дає вийти ароматові. Дай-но мені друшляк.»
Ґреґ дивився, як чоловік мовчки зняв куртку і повісив її на кухонний стілец, потім розстібнув манжети, акуратно закотив рукави і засунув дешевий електронний годинник до кишені. Він висипав кавові зерна з кавомолки у друшляк і сполоснув їх під краном.
Він був трохи товстуватий і дуже блідий, і діяв з доладністю електронного інженера. Виглядав він на справжнього ґуґлера, такого, який переймається дрібницями. Знав він і те, як поводитись з кавомолкою.
«Ми проводимо набір у Корпус №49…»
«Нема ніякого Корпусу №49» — автоматично відповів Ґреґ.
«Звісно, — сказав мужик, усміхнувшись з натяжкою. — Нема ніякого Корпусу №49. Але ми збираємо команду для оновлення Google-очисника. Знаєш, код Майї був не дуже ефективним. Повно багів. Потрібне оновлення. Ти б підійшов, і те, що тобі відомо, не матиме значення, якщо ти повернешся.»
«Неймовірно, — розсміявся Ґреґ. — Якщо Ви думаєте, що я буду допомагати дискредитувати політичних кандидатів в обмін на заступництво, то ви дурніші, ніж мені видавалось.»
«Ґреґ, — сказав чоловік. — Ми нікого не очорнюємо. Ми просто трохи дещо підчистимо. Для декількох окремих людей. Розумієш, що я хочу сказати? Будь чиє Ґуґл-досьє, при детальнішому вивченні, трохи страшнувате. А сьогодні детальне вивчення — непохитне правило у політиці. Висуваєш свою кандидатуру — це те ж саме, що йдеш на відкритий публічний прийом до проктолога.» Він засипав каву в французький кавник і опустив прес, його обличчя при цьому викривилось в урочистій зосередженості. Ґреґ дістав дві кавові чашки — звичайно, горнятка з логотипом Google — і подав їх чоловікові.
«Ми для наших друзів зробимо те ж саме, що Майя зробила для тебе. Невеличке підчищення. Ми лиш хочемо зберегти їхнє приватне життя. І все.»
Ґреґ сьорбнув кави. «А що з тими кандидатами, яких ви не чистите?»
«Еге ж, — сказав мужик, ледь всміхнувшись Ґреґові. — Ти правий, їм доведеться трохи несолодко.» Він пошукав щось у внутрішній кишені куртки й дістав звідти декілька складених аркушів. Розрівняв їх і поклав на стіл. «Ось один з тих добрих хлопців, яким потрібна наша допомога. Це була роздруківка пошукової історії, що належала кандидатові, чию кампанію Ґреґ підтримував на трьох попередніх виборах.»
«Чувак приходить до свого номеру в готелі після навіженого дня передвиборної кампанії, врубає лептоп і пише в рядку пошуку „звабливі попки“. Прямо ґвалт, правда? Ми на це дивимось так: за таке відсторонити доброго чоловіка від подальшого служіння своїй країні — це якось не по-американські.»
Ґреґ повільно кивнув.
«Ну то ти поможеш мужику?» — спитав чоловік.
«Так.»
«Добре. Але є ще одне. Треба, щоб ти допоміг нам знайти Майю. Вона зовсім не зрозуміла наших цілей, і здається, втекла. Якщо вона нас вислухає, то я не сумніваюсь, що вона приєднається.»
Ґреґ глянув на пошукову історію кандидата.
«Може, й приєднається.» — відповів він.
Новий склад Конгресу потратив 11 робочих днів на ухвалення „Закону про захист і облік цифрового зв’язку і гіпертексту у США“. Цей закон дозволяв МНБ і АНБ залучати приватних підрядників для здійснення аж до 80% розслідувань та аналітичної роботи. Теоретично контракти мали укладатись в результаті відкритого тендера, проте за захищеними стінами Ґуґлівського Комплексу №49 ні в кого не виникало питань, хто буде переможцем. Аби то Google потратив 15 мільярдів на програму для відлову негідників на кордоні, то можна було б битись об заклад, що негідників зловили би, — а уряд просто не був готовий „шукати як годиться“.
Наступного ранку Ґреґ, поголившись, зі всією уважністю оглянув себе (охоронці не любили гакерської щетини і не соромились йому про це казати), і зрозумів, що сьогодні де-факто його перший день у якості агента розвідки США. Як воно буде, наскільки погано? Хіба ж не краще, що цим займається Google, а не якийсь лантух, що просиджує штани в МНБ?
На той момент, коли він паркувався у Ґуґлплексі серед гібридних машин і зігнутих стійок під велосипеди, він себе переконав. Він подумки перебирав, який же фруктовий коктейль замовити у їдальні, і тут його картка-ключ чомусь не відкрила двері до Комплексу №49. Червоний світлодіод тупо спалахував щоразу, як він проводив карточкою через сканер. В будь-якій іншій будівлі завжди можна було б за кимось пристроїтись і зайти, бо ж люди цілий день сновигають туди-сюди. Але Ґуґлери у №49 виходили лише на обід, а подекуди і не виходили зовсім.
Вжиг-вжиг-вжиг — карточкою через сканер. Раптом він почув голос збоку.
«Ґреґу, можна тебе?»
Зморщений чоловік взяв його за плечі, і Ґреґ відчув цитрусовий запах лосьйону після гоління. Той самий запах, яким користувався інструктор з підводного плавання у Баха, з яким вони вечорами ходили по барах. Ґреґ не міг згадати його імені. Хуан Карлос? Хуан Луїс?
Рука у Ґреґа на плечах була твердою, вона скерувала його від дверей, по старанно доглянутій траві повз квітник з того боку від кухні. «Ми даємо тобі пару вихідних», — сказав чоловік.
Ґреґ відчув, як раптово його оповила тривога. «Чому?» Чи, може, він зробив що не так? Чи його посадять?
«Це через Майю. — Чоловік розвернув Ґреґа і зазирнув йому у вічі своїм бездонним поглядом. — Вона наклала на себе руки. У Гватемалі. Співчуваю, Ґреґ.»
Ґреґу здалось, що його швиргонуло увись, на багато кілометрів, так, що Ґуґлплекс виглядав, мов у Google Earth, і звідти він бачив себе і зморшкуватого чоловіка як дві крапки, два пікселя, маленьких і незначних. Йому хотілося рвати на собі волосся, впасти на коліна і заридати.
І звідти, здалеку, він почув свій голос: «Мені не треба вихідних, зі мною все гаразд».
Звідти, здалеку, він почув, як зморшкуватий чоловік наполягає.
Суперечка точилася довго, а потім два пікселя пересунулись всередину Комплексу №49, і за ними зачинилися двері.