- Були. Не пам’ятаю, щоправда, імен... А ви, пане Остріте?
- Не пам’ятаю, - сказав вельможа. - Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.
- І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?
- О ні, - всміхнувся Сегелін. - Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей - досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.
- Куди вже простіше! - пирхнув Велерад.
- А яка вона... королівна?
Велерад підхопився з крісла.
- Як упириця! - заволав він. - Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна - бодай дідько побрав таку королівну - має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!
- Вгамуйся, бургомістре, - скрививсь Остріт, позираючи на двері до королівських покоїв.
Сегелін ледь усміхнувсь:
- Опис не лише мальовничий, а й досить докладний. Ви, пане відьмаку, маєте бути задоволений, еге ж? Велерад, правда, забув сказати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і має силу набагато більшу, ніж людина з її зростом та будовою. А що має чотирнадцять років - це факт. Якщо він тільки істотний.
- Істотний, - кивнув відьмак. - А на людей вона нападає лише за повного місяця?
- Так, - відповів Сегелін. - За мурами старого палацу. Але в самому палаці люди гинуть незалежно від фази місяця.
- А чи нападала вона хоч раз удень?
- Ніколи.
- А жертви свої вона завжди поглинає? Велерад соковито сплюнув на солому.
- Облиш, Геральте. Зараз буде вечеря. Тьху, хай їй грець! Поглинає, надкушує, залишає, робить по-всякому, залежно від настрою. Одному, бува, відгризе тільки голову, іншому випустить тельбухи, а ще іншого обгризе до кісток, догола, як то кажуть. Сучий виплодок!
- Обережніше, Велераде, - цитьнув на нього Остріт. - Про упирицю кажи що хочеш, але Адду не зачіпай. У присутності короля ти не такий хоробрий.
- Чи пощастило комусь урятуватися від неї? - спитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на слова вельможі.
Сегелін і Остріт перезирнулися.
- Так, - сказав бородань Сегелін. - На самому початку, років шість тому, вона кинулася була на двох солдатів, що вартували біля гробниці. Одному пощастило втекти.
- І ще був один, - утрутився Велерад. - Мельник, на якого вона напала за містом. Пригадуєте?
Мельника привели наступного вечора до кімнатки над кордегардією, де оселили відьмака. Допровадив його туди солдат у плащі з каптуром.
Розмова, однак, не дала нових відомостей. Мельник був переляканий, щось белькотів і затинався. Куди промовистішими виявилися рубці на його тілі - упириця мала особливі пазурі й надзвичайно гострі зуби, передусім ікла - по два з кожного боку. Пазуриська у неї були значно гостріші від котячих, хоча й не такі загнуті. Власне, лише завдяки цьому мельникові пощастило вирватись.
Закінчивши оглядини, Геральт відпустив солдата й мельника. Солдат, однак, за мить повернувся й скинув каптура. То був король Фолтест власною особою.
- Сиди, сиди, - заспокоїв він Геральта. - Я до тебе неофіційно. Задоволений обстеженням? Я чув, ти ходив до старого палацу перед полуднем?
- Так, пане.
- Коли берешся до діла?
- До повного місяця ще чотири дні. Отож, після цього.
- Хочеш до неї попередньо приглянутись?
- Ні, це не обов’язково. Але... сита королівна... буде менш рухливою.
- Упириця, пане майстре, упириця! Не бавмося хоч би тут у дипломатію! Королівною вона ще тільки буде. Власне, про це я й прийшов із тобою балакати. Скажи мені неофіційно, коротко і ясно - буде чи не буде? Не прикривайся тільки своїми кодексами!
Геральт потер чоло:
- Чари можна зняти. Якщо не помиляюсь, для цього справді слід перебути ніч у палаці. Коли спів третіх півнів заскочить упирицю поза труною, зникнуть чари. Так з упирями звичайно й чинять.
- Так просто?
- О ні! По-перше, треба якось ту ніч пережити. Крім того, можуть виникнути різні ускладнення. Скажімо, потрібна буде не одна ніч, а три зряду! Ну, і бувають випадки... так би мовити... безнадійні.
- Так-так, - скрушно зітхнув Фолтест. - Я чув це від багатьох. Забити потвору, бо невиліковна. Майстре, я певен, з тобою про це вже розмовляли. Знищити людожерку без церемоній, на самому початку, а королю сказати, що не було іншої ради. Король не заплатить - то ми заплатимо. Дуже вигідний спосіб. І дешевий. Король відьмака повісить, золото лишиться.
- Король справді повісить відьмака? Фолтест мовчки поглянув ривійцеві в очі.
- Король і сам не знає, - мовив він нарешті. - Але враховувати й таку можливість, гадаю, варто.
Тепер примовк Геральт.
- Я зроблю все що зможу, - сказав він по паузі. - Та в разі чого, рятуватиму власне життя. Ви, пане, теж мусите враховувати таку можливість.
Фолтест підвівся.
- Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Ясно само собою - вб’єш її, якщо зробиться надто жарко, інакше вона вб’є тебе - вибирати тут ні з чого. Не розголошую цього, а проте твердо вирішив не карати того, хто вб’є її захищаючись. Але хай Бог боронить того, хто вб’є її, навіть не спробувавши відчаклувати. Дехто вже й палац підпалював, і з лука в неї стріляв, і пастки ставив, аж я мусив урешті кількох повісити. Та не про те йдеться, майстре. Слухай!..
- Слухаю, пане!
- По третіх півнях, як я зрозумів, упириці не стане. А що буде?
- Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.
- Червоноока? З крокодилячими зубами?
- Ні, звичайна собі дівчина. Принаймні...
- Що?