… давно про Маргаритку не розказувала, а це знову згадалося дещо з її бурхливої біографії, не з біографії, а з вулкана… Чи то раніше її Анчаров був знайомий з тим змієловом, коли змієлов ще не був змієловом і ще тільки збирався їздити в Середню Азію ловити змій і зашибати бабки на зміях, чи то вже пізніше познайомився з тим змієловом, коли той уже став змієловом і вже їздив у Середню Азію ловити змій і вже зашибав добрячі бабки на зміях, на отруті, яку добувають з їхніх жал, а Анчаров захотів зняти про нього фільм на нашій хронікально-документальній кіностудії. Була в нього така ідея, бо ж екзотика. Але які фінанси в кіностудії, щоб спорядити знімальну групу в Середню Азію на відлов змій, щоб показати натуру? Ніяких фінансів. Було б дешевше, якби змії самі проповзли до Києва, прямо на кіностудію й позували перед камерою, але від змій не дочекаєшся, хоч, може, вони б свої ролі зіграли краще за українських актрис, які перед камерами гарні змії, знаю не з чуток. Одним словом, Анчаров почав водитися із змієловом, усім показував, з усіма знайомив, а всі дивляться на змієлова й кричать: ах, змієлов! ах, змієлов! То Анчаров по простоті душевній познайомив свою Маргаритку із змієловом, бо ж не знав, яку змію пускає сам собі за пазуху. А дивлячись на змієлова, й не скажеш, що це змієлов, бо скидався на зачуханого сантехніка, на вчорашнього алкаша-двірника, який відбув примусове лікування й тепер тимчасово поки що не п'є. Але як послухаєш його, тоді повіриш, що це таки змієлов, бо любив розказувати про свої пригоди, пригод у нього там було багато. А може, й до своїх пригод уміло додавав чужі пригоди, хіба він признавався? А тільки весь час хвалився, що ніяких укусів ніяких змій не боїться, бо його там стільки перекусали, що його дублене тіло так звикло до отрути, що ніяка отрута йому не страшна! Маргаритка дивилася на змієлова, як кролик на удава, усе їй здавалося, що він її ось-ось ковтне, їй навіть цікаво було. Було цікаво, як змієлови залицяються до жінок, у неї ж ніколи не було ні одного змієлова, бо Київ — це все-таки не Середня Азія, де водяться змії і змієлови, у нашій столиці з цим товаром дефіцит, Аж тут Анчаров кудись поїхав у відрядження, аж тут у змієлова жінка з дітьми подалася кудись у відпустку, і змієлов подзвонив маргаритці, щоб зустрітися. Зустрілися — чи в нього, чи в неї, чи в кафе, чи в парку, я вже забула, де зустрілись. Ага, в парку біля філармонії. Змієлов приніс Маргаритці великий фотоальбом. Ти не повіриш, але так було. А в фотоальбомі знімки з найдревніших часів — оце мій прадід, оце моя прабаба, оце мій дід, оце моя баба, оце моя мати, оце мій батько, оце наші родичі по батьковій лінії, оце по материній лінії, оце моя жінка, оце її мати і її батько, оце її баба і її дід, оце її прабаба і прадід, оце їхні родичі по материній лінії, а це їхні родичі по батьковій лінії, а це я — в колисці, у яслах, у дитячому садочку, у першому класі, у другому класі, у піонерах, у комсомолі. Маргаритка засміялася, згорнула альбом, сказала, що годі, не треба показувати, а змієлов страшно здивувався — як то не треба, ти дивись, раз я тобі приніс показати! Маргаритці стало скучно, але вона терпляче подивилася весь альбом, а як подивилась, то запитала, навіщо він їй показує весь той музей. Змієлов ще більше здивувався — який музей, який музей, це зовсім не музей, ти тільки подивися на моє генеалогічне древо, таке древо в Києві рідко тепер у кого знайдеш, нема тепер таких дерев, і він сам дбає і дбатиме про своє генеалогічне древо, й дітей своїх навчить, щоб дбали, бо то тільки дурні не мають свого генеалогічного древа, а він таки не дурень. Маргаритка не сподівалась такого від змієлова, їй стало ще скучніше, й вона призналася змієлову, що ніколи не любила розглядати чужі фотоальбоми, вони їй здаються схожими на археологічний музей, де зібрано всякі скелети, кістяки, рештки доісторичних чи історичних істот, яких давно вже немає, а от начебто чомусь треба вірити, що вони були. Ну, були то були, а не були то не були, яке їй діло до якихось археологічних музеїв, їй просто нецікаво. Ех, як образився змієлов за той археологічний музей, за скелети й за доісторичні істоти, Маргаритка ледве його заспокоїла, чого ти нервуєш, не нервуй, ось тобі подобаються такі археологічні музеї, такі дерева генеалогічні, я ж тебе за це не осуджую, не критикую, це твоя справа, а от я байдужа до таких музеїв і таких дерев, то чого ти мене осуджуєш і критикуєш, це моя справа. Змієлов трохи заспокоївся і пояснив. Пояснив, що не збирається розлучатися із своєю жінкою (там на фотографіях така лисичка з лисячим носиком) і не збирається кидати своїх дітей (там такі лисенята з носиками лисеняток). Та ніхто ж тобі не каже кидати дітей і жінку, засміялася Маргаритка, вони в тебе славні, вони в тебе свої, то навіщо їх кидати, коли вони свої, і я тобі не казала кидати. А змієлов слухає її — і не чує. Та коли б ти мені сказала кинути, завівся змієлов, то я б ніколи не кинув, бо я б тоді порушив природний ріст свого генеалогічного древа, й тоді на мене звалилися б усі гріхи, мене б тоді прокляли навіть пращури, які лежать по могилах, та вони б навіть з могил повставали б з великої розпуки, що на їхньому генеалогічному древі завівся отакий мерзотник! Маргаритці ще скучніше стало, й чого вона прийшла на побачення зі змієловом, з усіма її вже в Києві бачили знайомі на всяких побаченнях — і з приборкувачами тигрів, із водіями трамваїв, і з аматорами підводного плавання, навіть з одним ювеліром, тільки цей ювелір був дуже полохливий, швидко злиняв, ось тільки її ще не бачили на побаченні зі змієловом! Хотіла втекти, але змієлов не пустив, мовляв, куди ти тікаєш, не тікай, у мене якнайсерйозніші наміри, поважай хоч мої наміри, коли не поважаєш мене. Маргаритці навіть стало цікаво, чим усе це закінчиться. А змієлов каже, що вона йому зразу сподобалася, як тільки Анчаров їх познайомив, але він вирішив не квапитися й перевірити своє почуття. Куди не квапитися, запитала Маргаритка, але змієлов не відповів. І навіть розпитував за неї на кіностудії у знайомих Анчарова. У яких знайомих, ще більше здивувалася вона. Змієлов не сказав, які саме знайомі, але сказав, що ніхто з цих знайомих жодного поганого слова про неї не сказав, бо просто її там погано знають, і його це влаштувало, що її там погано знають, бо було б, на його думку, погано, якби її там знали непогано. И тому-то він зважився нарешті прийти до неї з фотоальбомом, показати генеалогічне древо і всерйоз поговорити про це древо, що не збирається розлучатися з жінкою й кинути дітей. Так, він любить свою жінку, вона задовольняє його, а він задовольняє її, й вона не скаржиться, що він не задовольняє її. Ось тільки вона хоч і задовольняє його, але задовольняє мало, йому треба значно більше. Ні, він своїй жінці не дорікав, вона не знає, що вона його задовольняє не повністю, що йому треба більше, він її цього не скаже, бо ніколи її не образить, вона не заслужила образи, вона віддає йому все, більше віддати не може, — то навіщо ж її ображати, правда? А йому треба значно більше, він добре знає, що йому треба значно більше, ніж здатна дати його жінка, він терпів, давно терпів, але терпіти далі просто несила, ось тому він і вирішив запропонувати Маргаритці, щоб стала його полюбовницею. Бо ж і їй, очевидно, треба більше, ніж здатен дати один чоловік, себто Анчаров. Тим більше що він часто буває у відрядженнях, а у відрядженнях ой як важко зберігати вірність жінці, залишеній удома. Звичайно, вона приваблива, спокуслива, чарівна, загадкова, звичайно, вона завжди собі знайде партнера, бо партнер її сам знайде, але оті нинішні партнери! Всі вони і розбещені, і вередливі, і ненадійні, з непередбачуваними психозами-нервозами, з неконтрольованою поведінкою, невиправні егоїсти-егоцентристи, зациклені на всіляких комплексах власної особи, вони звикли святкувати самих себе — й нікого більше, а коли навіть уміло вдають, що святкують свою партнерку, то насправді безсоромно і безцеремонно ошукують, бо в її довірливій особі шанують таки свою особу! Отже, обманюватимуть Маргаритку, завдаючи їй удару за ударом, а він, змієлов, буде з нею хоч і прагматичний, але справедливий. Він поклонятиметься їй не сліпо, а з розплющеними очима. Він матиме з нею статеві стосунки для обопільного задоволення, отож їхня фізіологія буде задоволена, але водночас їхня душа не почуватиметься упослідженою чи ущербною. Маючи життєвий і сексуальний досвід, тверезо ставлячись одне до одного, вони поступово і, звичайно, не без успіху опанують секретами і прийомами французької любові, для них за насущну азбуку стане знаменита Кама-Сутра, перетворившись із міфічної і знаменитої на щоденну й побутову Кама-Сутру, а коли вони спільними зусиллями досягнуть успіхів у мистецтві любові, то виграють не тільки вони вдвох, без особливого вміння, хоч не без бажаня, віддаючись сексу, а виграють від того і їхні законні партнери — у Маргаритки виграє від її великого вміння законний партнер Анчаров, а в змієлова виграє законна партнерка жінка. Виграють особистості, таким чином ще більше утвердившись як особистості!.. Ну, то як, згодна вона чи не згодна стати його полюбовницею? Він дуже чесна людина, тому питає згоди, а якби він був нечесною людиною, тоді б він і згоди її не питав, і ніяке генеалогічне древо було б йому не потрібне. Маргаритка спершу не допетрала, що це він про згоду сказав, якось так чудно сказав. І перепитала. А змієлов сказав, що в нього є страшна таємниця. Яка таємниця? А така таємниця, що немає в Києві, й не тільки в Києві, а й скрізь немає такої жінки, яка б йому не віддалася! Маргаритка як почула, то й розреготалася, бо змієлов зовсім не тягнув на такого вже великого спокусника-гвалтівника в одній особі, щоб аж з кожною жінкою в Києві — й поза Києвом. А змієлов образився на неї за той сміх, бо дуже амбітний трапився змієлов, і каже, що не треба сміятися, коли нічого не знаєш. Він би її і не питав згоди, вона б навіть не довідалася, що між ними відбулося, але з нею хоче тільки за обопільною згодою, бо вже мало не полюбив її. А Маргаритку ще дужчий сміх узяв. А змієлов ще більше образився, що зневажають його чоловіче достоїнство, так, так, закричав у парку на лавочці, аж на них почали випадкові люди оглядатися, я можу переспати з будь-якою жінкою — й вона про те не знатиме, й з тобою міг і зараз можу переспати — й ти ніколи про те не знатимеш, а коли скажу, то не повіриш. Як та як, сміялася Маргаритка, а змієлов сатанів: а ти не здогадуєшся, не здогадуєшся? І так на неї розлютувався, що признався у своїй страшній таємниці: на відстані! Що на відстані, не втямила Маргаритка. А на відстані, сказав змієлов, але краще, коли торкнуся до жінки, тоді краще. А чим торкнешся, не зрозуміла Маргаритка. А чим-небудь, хоч і пальцем. Пальцем? Пальцем. А до чого торкаєшся пальцем? До чого-небудь. До чого-небудь? До чого-небудь. І самим тільки пальцем? Можна пальцем торкнутися, можна долонею, можна плечем, можна грудьми, можна очима в очі пильно подивитися, а можна взагалі не торкатися, а тільки подивитися. Скільки за день буває таких зустрічей — у метро, в тролейбусі, просто на вулиці. З дівчатами й зовсім молодесенькими. З жінками заміжніми й незаміжніми. З негритянками й китаянками, з італійками й іспанками. А які трапляються красуні! Але він, змієлов, ніколи не користується своєю феноменальною здатністю, у нього з мораллю — свої серйозні рахунки. Маргаритка такого феномена ще не бачила й не чула. На відстані? На відстані. Й виходить? Виходить. А двоє дітей твоїх — на відстані зробив? Ні, не на відстані, він у ліжку зі своєю жінкою спить без відстані. А ти впевнений, що ти сам зробив собі дітей? Впевнений. А раптом хтось зробив тобі дітей? Ні, це неможливо, бо в нього дуже вірна й любляча жінка. Гаразд, хай вірна і любляча, але раптом хтось на відстані зробив з нею тобі дітей? Ні, неможливо, бо так зробити дітей неможливо. А раптом на відстані — й ти ще не все знаєш про любов на відстані? Змієлов розсердився на Маргаритку, що вона запідозрила його жінку в зраді — навіть у такій зраді, про яку сама не здогадується. Почав кричати, що в нього дуже розвинуте генеалогічне древо, по всіх лініях — що по його лінії, що по жіночій. І що він не дасть опорочити його генеалогічне древо. Й що він глибоко помилився у Маргаритці — не хоче мати з нею діла ні на відстані, ні без відстані, й тепер більше не домагається від неї ніякої згоди, бо вона йому вже не потрібна й не за згодою, і без згоди, не потрібна, не потрібна! Забрав фотоальбом — і побіг не оглядаючись. І після того більше ніколи не бачила того змієлова, й Анчаров так і не зняв про нього документального фільму. Це ж так образився за своє генеалогічне древо, бо Маргаритка засумнівалася у справжній родовитості. Може, справді не треба було сумніватися, бо воно справжнє, без відхилень? А тільки Маргаритка не забула змієлова, згадує весь час — у метро чи в трамваї. Бо мимоволі здається, що змієлов не один такий у Києві, що в столиці багато є таких змієловів, своїх та приїжджих, і невідомо, що вони з тобою роблять у будь-яку пору дня у комунальному транспорті.
… ох і довгожитель батько у Панаса Панасовича, ох і довгожитель! А як схожі — що батько Панас, що син Панас, тюлечка в тюлечку схожі, наче на одному столярному верстаті їх з одного чурбака вистругано. Хоч я їхня сусідка в селі, хати наші через дорогу та через озеро, а однаково за все наше життя звикнути до їхньої схожості не змогла. Буває, при місяці здибаєш молодшого, сина Панаса, мимоволі сахнешся й подумаєш: «Господи, та що це сталося зі старим Панасом, що він так помолодів!» А він засміється синовим голосом і скаже: «Та не сахайся, Дуню, це я, молодий Пономар, а не старий, з Києва оце приїхав, хіба ти не бачила мою машину у дворі?» А то, буває, так само при місяці здибаєш старого, батька Панаса, мимоволі сахнешся, а він бурчить: «І чого ти, Дуню, сахаєшся, це ж я, старий Пономар, та хіба я такий старий, що ти сахаєшся, ще не сахалася недавно». А в мене язик не повертається сказати, що я подумала, як його побачила. А подумала: «Господи, як же постарів молодий Панас, і чого він так постарів за одну ніч?» Бо такі вони схожі, батько й син. Але ремеслом син у батька не вдався, батько зоотехнік у селі і колій, а син у Києві й невідомо хто, наче якийсь спеціаліст по будинках, архітектор, і ще якийсь спеціаліст по пам’ятниках, скульптор. Але, мабуть, ніякий спеціаліст-архітектор, бо хоч би за холодну воду взявся в батьковій хаті чи коло батькової хати, хоч би яку дошку прибив, хоч би вхідні двері по-людськи навісив на завіси, то ні. А мати померла, то пам’ятник на могилу сам не робив, а замовляв десь на кар’єрі під Житомиром, то який він скульптор? Йому б швидше бути зоотехніком і колієм, як його батько, бо тільки в якої молодиці в селі доходить до того, що вигодувала кабана й наспіває пора колоти, — він уже біля тієї молодиці крутиться, себто біля її кабана, балачки тільки про свіжину і про те, що хай не турбується за кабана, кликати нікого не треба, він сам упорається біля кабана. Й таки вміє колоти, й тут він удався в батька. Але щедрий. Що вже щедрий, то щедрий. З Києва без подарунка не приїжджає. Тільки закотив машину у батьків двір, тільки відчинив багажник, як, дивися, вже через дорогу та мимо озера йде в нашу хату, несе, несе там щось таке, що в селі не купиш, а тільки в Києві, та й то по знайомству. І якісь подарунки для моєї Ганнусі. Менша була Ганнуся — менші були для неї подарунки, там цукерки, платтячка, туфельки, а донечка стала підростати — й подарунки їй стали підростати, а вона звикла до київського Панаса, наче до батька рідного, бо свого немає, то все чекає його з Києва, коли та коли приїде. Казав: «Я вас обох люблю, ви обоє мені як рідні». Він так скаже, а я подивлюся на нього й подумаю: «Чого це він так говорить, може, хтось набалакав щось?» Оце як зготую вареники з сиром, у сметані,— їсть і хвалить, як його батько Панас. А як поїсть вареників, то норовить ущипнути мене чи обняти, а я йому по руках лясь та лясь, кажу, я вже стара для тебе, підтоптана. А він сміється: «І не стара, й не підтоптана, якраз упору, бо коли вмієш вареники варити з сиром умієш усе й інше гарно робити». Після таких балачок я вроді жартома його за плечі — й геть з хати. Син Панас і не сердився, через тиждень чи два знову суне в двір з подарунками: «А де Ганнуся? Панчішки для неї приніс. Ото вже росте невісточка для когось!» А сам великий спеціаліст по наших сільських невісточках, як і його батько, це вже я добре знала — за обох Панасів. Як тільки вечір, то старий Панас зеленого картуза на голову — і вже подався до тієї, в кого вчора чи позавчора кабана колов, а вона ще й самогон вигнала. І молодший Панас так само — тільки поїв моїх вареників, тільки по руках його ляснула, як вийшов з мого двору та й прямісінько подався до якоїсь молодиці, у якої намітив кабана калоти. «Матусю, ти знову прогнала дядю Панаса?» — побивається Ганнуся? Нікуди не дінеться дядя Панас, — кажу. — Хоч би де ходив бичок на вірьовочці, а однаково до нашого хліва прийде». А на другий день Ганнуся радіє: «Матусю, матусю, ти правду казала, що дядя Панас знову прийде. Ти обіцяла, що він з бичком прийде, але бичка не видно чомусь, дядя Панас іде сам без бичка? Дитина, що ти їй скажеш чи що ти з неї візьмеш. Ось так мені повезло на двох сусідів — на батька й сина, на сільського Панаса й на Панаса київського. Ганнуся підросла, закінчила десятирічку, вискочила за петеушника заміж у Білу Церкву, через місяць чи два розійшлася з чоловіком — не зійшлися характерами. Ага, то зійшлися характерами — на кілька тижнів, а то вже розійшлися характерами — на все життя. Повернулася Ганнуся в село, ходить на колгоспну ферму до корів, їй і горя мало, а молодший Панас навідується з Києва і все журиться за її долю. Пообіцяв нікого не підпускати до Ганнусі, стерегти її від безсовісних кавалерів. Справді, стереже й не підпускає, що я навіть трохи розсердилася, кажу, чого це ви, Панасе Панасовичу, так упадаєте біля моєї Ганнусі, що всіх хлопців од неї відшиваєте, може, вона ще своє щастя знайде. А він мені каже: «Не ревнуй, то ти вже ревнуєш, бо я ж і до тебе залицявся, тільки ти мені відмовила». А я йому: «То я вам лише одна в селі відмовила, більше ніхто не відмовив, правда?» Він мені каже: «Правда чи не правда, тільки Ганнуся вже доросла, так що ти не мішайся, а я обіжати її не збираюся». І якби ж дочка на нього крутила носом, то ні, бабій з нього вдався не менший, ніж його батько, то що мені робити, аби завадити? А треба завадити, не можу я такого допустити, щоб вони знюхалися прямо перед материними очима, та я б собі цього не простила, та я б тоді сама себе звела зі світу. А київський Панас усе посміюється з мене: «Ох і ревнуєш, Дуню, я й не знав, що така ревнива. А сама винувата, бо відмовила мені. Тепер уже пізно, пізно, ох і славну ти дочку виростила!» І як на зло, якби хтось із наших сільських упадав за Ганнусею, то ні, як заворожило. А тут отой із Білої Церкви її чоловік, що кілька тижнів пожили й розійшлися, бо характерами не зійшлись, приїхав миритися. Бо дуже його душа стала сохнути за Ганнусею після їхньої розлуки. Мовляв, любитиме й шануватиме, візьметься за розум, тільки ви, мамо, поможіть, — це я для нього мало не рідною мамою стала. А я кажу, щоб просився в Ганнусі. Він проситься у Ганнусі, а вона жене його з порога. Тут і київський Панас навинувся до нас у хату, уже все знає. Насипався на мене: чого неволиш дочку, чого їй світ зав’язуєш із нелюбом, коли між ними чорна кішка пробігла. Насипався й на гостя: чи тобі мало дівчат у Білій Церкві, що ти аж у село добився, ти вже спробував Ганнусю, а вона спробувала тебе, ви обоє кращі не стали, то чого намагатися зв’язати гнилий мотузок, однаково порветься. Й насипався на мене: а ти, Дуню, не ревнуй, не ревнуй. І змовницьки підморгує. Еге, думаю, у них з Ганнусею далеко зайшло, пора мені сказати їй. І покликала в сусідню кімнату, й сказала все, а дочка як почула — біліша за стіну стала, хоч відливай її холодною водою. Потім вийшла в кімнату до своїх кавалерів. Думаю, що вона їм скаже? А вона й не дивиться на київського Панаса, каже своєму розлученому: «Коли так просишся, то давай тепер справимо друге весілля, щоб люди бачили. Щоб люди бачили, що ми знов поженилися. А як не справиш другого весілля, то разом жити не будемо. Потратився на весілля раз — потраться і другий раз, щоб не захотілося розлучатися ще раз — і втретє тратитися на весілля, бо грошей у тебе теж не так багато». Потім київський Панас кинувся до мене допитуватися: «Що ти їй сказала, що ти їй сказала? Щоб отак в один мент Ганнуся все передумала й кинулася назад до свого осоружного чоловіка. Мабуть, набрехала. Мабуть, набрехала, що ми з тобою переспали, бо інакше б чого вона стала так казитися? Але це брехня, ми з тобою ніколи не спали, це ти з ревнощів!» А я йому: «Панасе Панасовичу, ніяких ревнощів нема, ось тільки Ганнусі ніяк не можна з вами зустрічатися! А він: «Чому не можна? Я ще не такий старий. І з моєю жінкою ми давно живемо окремо. І Ганнуся мені подобається, і я їй подобаюся. Це ти з ревнощів». А я йому: «Ні з яких не з ревнощів. І добре, що у вас душа одне до одного лежить, ось тільки разом вам бути не можна». А він: «Що ти їй сказала?» А я: «Піди спитай у свого батька, що я їй сказала». Київський Панас як зарегоче! Поїхав на столицю, навіть говорити більше ні з ким не став, так розсердився. А на весілля сам приїхав, хоч його не запрошували, бо пересердився. Гарне було в Ганнусі друге весілля з її одним і тим самим чоловіком, навіть краще, ніж перше. Київський Панас підпив і все жартував: «Ох Дуня й слово знає, таке слово, шо зразу склеює розбиті серця, що на тих розбитих серцях не видно ні одної щербинки». А як танцював з Ганнусею, то вчепився: «Що мати сказала тобі?» Далі знову вчепився до мене: «Що ти сказала Ганнусі?» А я: «Підіть у свого батька спитайте, бо я ж і його покликала на весілля». — «А він знає?» — «А він нічого не знає». — «То чого ж я маю питати в нього?» — «Може, здогадується». — «Що?» — «Що Ганнуся ваша сестра». — «Що?» — «Що ваш батько — це батько Ганнусі». — «Що?» — 'Що ви брат і сестра». — «Що?» — Що вам аж ніяк зустрічатися було не можна». — «Оце ти їй тоді й сказала?» — «Оце й сказала. А ти думав — ревнощі. Які ревнощі, коли ви брат і сестра». — «То батько знає Ганнусю?» — «Батько не знає і не здогадується, що він оце на весіллі у своєї дочки». — «Ти йому так і не сказала?» — «А що казати? Воно йому треба? В нього півсела таких дочок і синів. Не менше, ніж у вас у Києві… А йому спасибі — за таку славну дочку, бо ніхто й дивитися не хотів на мене, а він дивиться на всіх, то й на мене подивився… Так що дякуй мені за все добре і віддавай сестру заміж. Другий раз за того самого чоловіка». Отак я поговорила з київським Панасом, коли він приїхав віддавати сестру заміж і не знав, що віддає сестру. А наш сільський Панас сидів на весіллі й не знав, що дочку рідну заміж віддає.
… Колись я працювала з Танею, вона така гарненька, напівгречанка-напіввірменка, як ртуть, і ця ртуть з чорними очима! У неї вже тоді почався рак, і ніхто не знав, що в неї рак, навіть вона сама не здогадувалася. Тільки іноді з веселої ставала апатична й сумна, що заплакати хотілося, коли на неї дивилась, бо я ж трохи лікар, я тільки одна розуміла, яка хвороба її підточує, але хіба чимось допоможеш? А потім як у лікарні їй сказали, то вона зовсім погасла, і всі вже дивились на неї, як на приречену. У нашій бухгалтерії працював бухгалтером Семен Семенович, схожий на коміка-ексцентрика, який чомусь опинився поміж рахівниць та арифмометрів, поміж усяких ідіотських фінансових звітів, то цей комік-ексцентрик одного разу вривається до нас у кімнату як божевільний, а ми в кімнаті сиділи удвох з Танею, і кричить: «А ви знаєте, що ваш Вітя гуляє з моєю жінкою?» Ми як побачили його, як почули, то обидві так і позводилися за столами, дивимося на нього дурнувато, бо в Тані чоловіка звати Вітя, і в мене чоловік теж Вітя. «Мій гуляє? — питаю я. — 3 вашою жінкою?» Семен Семенович кричить: «Твій Вітя не гуляє, твій Вітя хороший чоловік». Таня питає: «Мій Вітя гуляє з вашою жінкою?» Семен Семенович кричить: «Еге, твій Вітя гуляє, твій, бо який іще Вітя може гуляти, як не твій». А Таня так розгубилася, що візьми й скажи: «А ви правду кажете, що він мене проміняв на вашу жінку?» Бо вона красуня, то могла так запитати. Семен Семенович закричав: «Хіба я можу казати неправду, коли в мене в бухгалтерії всі мої фінансові документи правдиві, мене ще ніяка ревізія не зломила, то ти що — ревізія?» А Таня питає: «Хіба він кращу не міг знайти за вашу жінку, що він мене зраджує з вашою жінкою?» А Семен Семенович кричить: «У мене для нього кращої жінки немає!» У Тані щоки мокрі від слів, вона так дивиться пильно на мене й каже: «Бідна я, бідна, тепер ось ми ще й з Семеном Семеновичем породичалися. Й чому ти через свого Вітю не породичалася з ним?» Та й так і сіла. І я сіла. Й Семен Семенович сів на стільці коло вікна, голову обхопив рука ми. Я тихенько вийшла з кімнати, не захотіла заважати їхній розмові, бо в них там спільне горе. Потім уже Таня розказувала мені. Сидів-сидів Семен Семенович, розбитий горем, а потім і каже: «Ти мене чуєш?» Таня каже «Чую». Він каже: «Давай їм відомстимо!» Таня питає: «Як відомстимо?» Він каже: «Ти відомстиш своєму Віті, а я відомщу своїй Раї. Хочеш відомстити?» Таня питає: «А як ми відомстимо?» А він каже: «А так і відомстимо. Давай удвох переспимо — й так відомстимо, бо ти мені вже давно подобаєшся, а іншого способу я поки що не знаю, може, пізніше придумаємо спосіб, як їм відомстити». А Таня каже: «Не хочу я мстити своєму чоловікові, а ви собі мстіть з якою хочете жінкою». А він питає: «Це ти не хочеш мстити йому зі мною?» Таня каже: «Не хочу йому мстити з вами». Семен Семенович надовго замовк, Таня за цей час вийшла в коридор у туалет, умилася в туалеті холодною водою, повернулася, а він усе сидить коло вікна й каже: «Я зрозумів. Це ти зі мною не хочеш йому відомстити, бо я — бухгалтер, бо я — Семен Семенович. А з ким би з наших чоловіків ти захотіла відомстити своєму Віті, що він тебе зрадив із моєю жінкою?» Й почав перераховувати наших чоловіків — од самого верху, від начальства, і нижче. А Таня йому все — ні та ні. Тоді Семен Семенович почав її за чужих чоловіків, яких він ніколи не бачив, чи з ними не захотіла б Таня відомстити своєму чоловікові за те, що з радив з його жінкою. А Таня каже: «Не тільки з вами, а ні з ким не хочу. Тому що я не хочу». Й тут Семен Семенович схопив її руку, почав цілувати: «Спасибі, спасибі, а я думав, що ти мене не поважаєш. Це ж ваш Вітя не поважає мене, бо він спить із моєю жінкою. І за що він мене не поважає, адже ми з ним навіть не знайомі!..» А Таня місяців через два померла від раку в лікарні, її Вітя до неї ні разу в лікарню не прийшов, а я часто ходила, і Семен Семенович ходив…
… Катерина тоді ще була студенткою. А тут — американська виставка в Києві. Німих виставок ніколи не було, а тут спочатку змагання легкоатлетів США і СРСР на Республіканському стадіоні, а тоді вже — виставка американського обладнання на Виставці досягнень у передовому господарстві України. Спершу вона з братом вагалися — йти чи не йти на легкоатлетів. Обоє боялися, але пішли. Дуже їм запам'яталося, як американська дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти змагалася на якусь довгу дистанцію з нашими бігунками. Наші спринтерки — здоровецькі бабенції, у них що ноги — во, що груди — во, що задниці— во, а заморська дівчина тендітна й худенька, дитина дитиною, з тоненькими ніжками й тоненькими ручками, ну куди їй було змагатися з нашими! Але як побігли, як побігли — наші біжать, аж земля двигить на стадіоні, а заморська інфантилька чап та чап, наче й не біжить, а чапає. А потім вона як рвонула вперед, обігнала наших набагато, випередила, то Катерина з братом аж злякалися, бо їм це видалося за якусь ідеологічну диверсію, тоді тільки й говорили про ідеологічні диверсії, всі дуже боялися за ідеологічні диверсії… Після цього ще дужче боялися йти на виставку американського обладнання, бо ж диверсії бійся, бо на провокацію не попастися. Та й у них же рідний брат жив у Америці, втік під час війни, тінь брата завжди висіла над сім'єю. Батько їхній був трудяга з трудяг, робив корабелом на заводі «Ленінська кузня», учасник війни, передовик соціалістичного змагання, йому запропонували з парткому, щоб подавав заяву до партії. Він би ніколи сам не зважився написати заяву, а тут запропонували. То на партійних зборах його змішали з гряззю за те, що має брата в Америці. Питається, навіщо ви йому самі сказали писати заяву до партії? Ви ж бо знали, де його брат. Добре, хоч не вигнали з заводу «Ленінська кузня»… Ага, оця виставка американського обладнання. Таки пішли Катерина з братом, не витерпіли, хоч добре знали, що там кожний другий відвідувач виставки — компетентний співробітник, і той кожний другий компетентний співробітник стежить за кожним першим некомпетентним відвідувачем. А тоді ж по всіх установах та організаціях у Києві пустили поголоски, що на виставці весь американський персонал — це ж агенти ЦРУ, які навмисне для цієї поїздки оволоділи українською і російською мовою, чи українські буржуазні націоналісти, члени всіляких заокеанських націоналістичних організацій і водночас також за сумісництвом агенти ЦРУ. Але ж так їм хотілося піти на виставку — й пішли! Ходили, дивилися, якісь там буклети розглядали. Й познайомилися з одним американцем українського походження — паном Юрком Дідківським. Катерина його полюбила, а він полюбив Катерину, так буває, що з першого погляду. Вони ще потім зустрілися в кафе, їли морозиво й пили сік, а потім другий раз — у ресторані, пили шампанське і їли «котлети по-київськи». Зустрічалися не вдвох, а втрьох, бо брат ходив разом з Катериною. Боялися якої-небудь ідеолог1чної провокації від пана Юрка, але так і не дочекалися, він розповідав якісь веселі історії з життя українців у Америці, й вони сміялися. Вони бачили, що за ними весь час стежили — й на виставці, й на вулиці, і в кафе, і в ресторані, але ніяких гріхів за собою не відчували, тим більше пан Юрко висміював заокеанських українців, а не радянських, так що підслуховуйте! Він потім писав Катерині з Америки, просив її вийти за нього заміж, але вона дуже злякалася, не повірила й подумала, що це вже справжнісінька провокація, а на провокацію вона не піддасться, тому навіть не відповіла, й пан Юрко більше не писав. А до чого додумався брат Катерини? Щось він думав, думав — і поїхав у Москву, подався до американського посольства просити політичного притулку. В посольство не потрапив, його наші зловили біля посольства, ага, ти надумав просити політичного притулку, бо тобі в нас погано, ти надумав виїхати в Америку, значить, ненормальний. Відправили в Київ, тут ще раз допитали — і в психіатричну лікарню, у Павлівку. Тут його почали так лікувати, що він справді став ненормальним, не виходить з лікарень по нинішній день, але це кадебешники зробили його ненормальним. Уяви, як Катерина почала усього боятися — і що знайома з паном Юрком, а він просив її заміж, і що в неї рідний дядько живе в Америці!.. Скільки води спливло — часи змінилися. Рідний дядько запросив Катерину в Америку, поїхала на його долари, він оплатив дорогу літаком туди й назад. Гортала там телефонний довідник, натрапила прізвище — Дідківський, пан доктор. Зважилась подзвонити — пан Юрко взяв телефонну трубку, впізнав, зрадів, запросив у гості. Якраз на Новий рік. Виявилося, родина Дідківських — дуже багата родина, мільйонери. Яка то була зустріч! У пана Юрка перед тим померла дружина, а його мати знала, що її син колись давно пропонував Катерині руку й серце, то весь час дивилась підозріло й насторожено, наче та довідалась на великій Україні, що пан Юрко овдовів, і тому спішно прилетіла в Америку. А треба було йти в гості, на якийсь прийом, і доктор Дідківський там був заявлений не сам, а з дамою, себто з Катериною. Вона зраділа й злякалася, що от треба йти в гості на новорічний вечір. «Ви в такому костюмі?» — запитала сувора мати пана Юрка. А Катерина була одягнена в звичайному сірому трикотажному костюмі. «В такому», — сказала вона. «А іншого костюма у вас нема?» — запитала господиня. «Може, я тоді в гості не піду?» — здогадалася Катерина. «Пан Юрко заявлений у гостях не сам, а з дамою, — сказала господиня, — отже, ви мусите йти неодмінно». Й повела в сусідню кімнату. Катерина ще ніколи не бачила кімнати, яка всуціль заставлена самими лише шафами, а в шафах — самий лише одяг. І коли блакитна сукня, то дібрано до неї взуття, сумочка, прикраси. Й коли ансамбль бордовий, то до бордового ансамблю дібрано відповідні туфлі та інші речі. Підібрали Катерині потрібний одяг, і пішла вона з паном Дідківським на новорічну забаву… А тепер часи й зовсім змінилися: то пан Юрко недавно знов прилітав до Києва, тепер він часто прилітає. Бізнесмен, у нього і тут діла, хоче прислужитися незалежній Україні женитися другий раз у Штатах. Зустрілися з Катериною в готелі а вона його не стала запрошувати до себе додому, бо куди запрошувати, в свою комунальну? Пан Юрко не забув, як вони колись ходили з нею в Нью-Йорку на новорічну забаву, а Катерина тим більше не забула. Він у Києві має всілякі справи, але найперспективнішою вважає — брати в киян донорську кров і відправляти за кордон. Будь-куди за кордон — чи в Америку, чи в Європу, чи в Азію. Мовляв, у вас дуже дешева кров, а це — вигідний бізнес. Катерина розсердилась на нього, що ми такі нужденні, бідні, а доктор Дідківський надумав брати з нас дешеву кров — для свого бізнесу. А він їй каже, що наші донори безплатно здавали нашій державі свою кров, то хай тепер йому здають за гроші, він добре платить, отже, вони не будуть такі бідні й нужденні. А Катерина в нього запитала, чи їхня фірма не братиме кров у неї та в її дітей. Пан Юрко спокійно відповів, що братиме, якщо їхня кров відповідатиме якимось там стандартам. Як вона почула про стандарти — попрощалася крізь зуби й пішла з готелю. Чекала телефонною дзвінка, але більше не дочекалася… Як то буває… Катерину легко зрозуміти, чому вона розсердилася на пана Юрка за донорську кров. А могла ж вона бути замужем за міністром, могла, тепер уже пізно — в нього давно друга жінка, а в неї давно другий чоловік… Але якби отоді, у Нью-йорку, вона була не в якомусь трикотажному костюмі нашого пошиву, а в справжньому одязі, і якби в тому справжньому одязі вона сподобалася суворій пані Дідківській, матері пана Юрка!
… після десятого класу Окса цілий рік була піонервожатою у своїй-таки школі, колись вони проводили ленінський урок у квітні місяці, на день народження вождя. Прийшов до них пост — співець ленінської теми, він писав вірші тільки про Володимира Ілліча, і поета всюди запрошували на зустрічі — в піонерські загони, до всіляких ветеранів, на вечори жовтневі, першотравневі, на жіночі дні. То він виступив у їхній школі перед четвертокласниками, взяв букет квітів — і каже перед дітьми у класі тихенько Оксі на вухо: «Приходьте ввечері сьогодні до мене додому, я вам подарую целофановий кульок. Імпортний».
… я тоді на літо поїхала в Сибір, пішла з геологами в тайгу. Там у нас евенки були в тайзі провідникамн, без евенків нікуди б не пішла й нікуди б не прийшла. Мене тоді супроводжував евенк Федя. Чую, він як закричить: «Ведмідь!» Я так і обімліла, згадую, що ж робити треба, коли ведмідь трапився. Ледве згадала, А де ж той ведмідь? Зовсім близько між дерев, а я кофту на грудях не можу розстібнути, але таки розстібнула. Під кофтою плаття розстібаю, а потім розірвала, гудзики посипалися. А ведмідь зовсім близько, а я думаю: «Може, обманули евенки, може, пожартували, й зараз ось Федя жартує, але ж чому він не кидається на допомогу, теж злякався». Показую ведмедеві голі груди, а під самою ноги підкошуються, ось-ось упаду. Бачу, ведмідь справді зупинився, далі не йде, придуркувато дивиться на мене, а я жду, що накинеться, бо зовсім близько. Й евенка Федю не чути, десь пропав, тільки листя шелестить. Ведмідь постояв проти мене, повернувся — й потрухикав геть. А я стою і вслід йому голі груди показую, не вірю, що він не зачепив мене, що вже в кущах пропав. І тоді вже зашаруділо за спиною, підійшов евенк Федя. «Сховай груди, — сказав евенк, — ведмідь не повернеться». А я не можу руками поворухнути, пальці задерев'яніли. Й доходить до мене, як у тумані: правду казали евенки, що ведмідь не зачепить у тайзі жінку, якщо вона йому покаже голі груди. Не знаю, скільки так стояла, поки в голові розвиднілося. Бачу, евенк Федя сміється. «Сховай груди, — каже. — Ведмідь тебе злякався і більше не повернеться. Чи ти мене ще хочеш налякати? Я не злякаюся, бо я не ведмідь, сховай груди, бо комарі погризуть…» І вже там, у тайзі, я тільки про одне думала — швидше б додому, в Київ, не хочу ніяких зустрічей з ведмедями, не хочу за порадами евенків показувати груди ведмедям, щоб вони змилостивилися наді мною, бо коли який ведмідь чи не захоче змилостивитися, чи грудей моїх голих не роздивиться… Не хочу, не хочу! Такого натерпілася страху, що з часом мій минулий страх не меншав, а більшав, наче я справді ось-ось мала таки зустрітися ще з одним ведмедем. І все дорожчим ставав мій Мирон, чоловік, якого я так безсовісно залишала самого вдома, щоб він там, у порожній квартирі, божеволів від туги за мною, а я таки напевне знала, що божеволіє за мною, бо любить. І я обіцяла собі покаятися перед ним і більше ніколи не їздити ні в який Сибір, не ходити ні в яку тайгу, нащо мені ці евенки, ці ведмеді, краще сидіти вдома, поратися на кухні, стояти в чергах по магазинах!.. І добралася я додому, і зустрілася з Мироном, і покаялася перед чоловіком, і так щнро покаялася, що ми аж заплакали вдвох. І я говорила, що не достойна його. І тоді він сказав, що не достойний мене, і не достойний моїх сліз, і не достойний мого високого каяття. І теж покаявся переді мною. Як завжди, тієї осені їхню київську контору мобілізували на сільськогосподарські роботи в колгоспі, і він згодився поїхати, збирали яблука у величезному саду, врожай видався небачений, і погода стояла як на замовлення, бабине літо, великі зірки в небі щоночі, яблука й зірки, — він ще ніколи не звідував такого стану, бо ж народився в місті. І однієї ночі вони з Ліною, вона теж робить у їхній конторі, йшли через яблуневнй сад, і він мимоволі поклав їй руку на плече, й вона поклала йому руку на плече, вони обнялися, поцілувалися, а потім між ними сталося те, що відбувається між чоловіком та жінкою, коли вони прагнуть одне до одного, й Ліна розказала, що давно його любить, а тому й віддалася, інакше б вона не віддалася, з якої речі, й він тоді зрозумів, що вона зараз найближча для нього людина, що він також любить її, що він стомився й переживати за мене, бо кінця-краю нема його очікуванню і його стражданню, й що він тепер живе в Ліни, в неї двокімнатна квартира, й сьогодні опинився в нашій квартирі випадково, прийшов забрати свій транзнстор, інакше б ми не зустрілися. Й він упав на коліна, просячи в мене пробачення, а потім таки забрав свій транзистор і пішов, а я зосталася сама у нашій однокімнатній квартирі-пустці, плакала сухими сльозами, згадувала тайгу, ведмедя, свої переляки й тупо запитувала сама в себе, навіщо я показувала тому ведмедю свої груди, навіщо, навіщо, краще б той ведмідь роздер мене в тайзі, краще б роздер, краще б роздер…
… ви тоді сіли на тролейбус, доїхали до Голосієвого й подалися в ліс. Аж не вірилося в справжність цього лісу мало не в центрі великого міста. Якийсь чоловік прогулював бульдога, і цей чоловік лютою своєю бугристою мордою скидався на люту бугристу морду бульдога. В інвалідній колясці бородатий син у темних окулярах віз свою безногу матір теж у темних окулярах. Пройшовши асфальтованою доріжкою, ви звернули праворуч поміж дерев, і тут різкіше запахло вогкою, відволоженою землею та першою весняною зеленню. Тобі давно вже хотілося зустрітися з цією жінкою, й тепер ти був радий, що вона згодилася, що ви цього суботнього ранку опинилися в Голосієвому, що ти можеш зрідка торкатися до рукава її сірого пальта — біля плеча, за лікоть, а то й торкнутися її палаців. Тебе тривожив її притишений голос, сухуватий, якийсь немелодійний, у цьому голосі молодої жінки наче б з якихось ще давніх його глибин пробивався голос дівчинки, яку колись скривдили, й відзвук цієї кривди зберігся назавжди, на ціле життя. І тобі раз у раз хотілося дивитися на її видовжене, жорсткувате обличчя, з ледь випнутими вилицями, з віялами тоненьких зморшок під очима, з чітко окресленими рисами зморшок у кутках великих, жорсткуватих уст, — це її обличчя мало колір доспілого абрикоса, й на ньому якимось своїм окремим життям жили її спокійні тихі очі зі спокійним тихим поглядом, хмарно-сині очі, які час від часу пожвавлювалися, й тоді вона запитувала: «Чого ти на мене так дивишся?» А хіба ти міг відповісти щось доладне, чому ти так на неї дивишся? Тобі просто хотілося дивитися на неї — і все, хотілося не відривати від неї погляду, хотілося заглядати в її хмарно-сині очі, й ти дивувався з цього її запитання, на хвилину-другу відвертався, дивлячись обіч, щоб скоро знову скоритися непереборному своєму бажанню — й дивитися на неї, відчуваючи радісну втіху від її обличчя і від її невеличкої зграбної постаті, зодягненої в демісезонне сіре пальто «сосонкою». Ви йшли навмання поміж дерев по сирій землі, встеленій шелестким торішнім листям, ступали по тонких і кволих голочках блідої зеленої трави, неправдоподібно молодої, дивовижно весняної (наче ця трава й не повинна вже була зійти після зими, а вона таки пробилася з землі, з невідомо якого буття-небуття), й ти вслухався у її стриманий, скрадливий сміх, якийсь особливий сміх… чимось схожий на цю несміливу, стриману весняну траву… яка пробилася з землі й ще не вірить ні в своє воскресіння, ні в передзвін-пересвист пташок, і ще трава не вся появилася з темряви, ще її багато нуртує в глибині… й так само її сміх, який немов чудується зі свого народження, який стримується виказувати свою справжню силу і справжню чарівливість… Ліс розступався перед вами, все ширше й ширше відкриваючи вільні й легкі обійми свої, і ви йшли у його квітневий манливий простір, аж поки опинилися біля озера, що причаєною синьо-зеленою поверхнею несподівано покликало до себе, й вільно пішли берегом, дивлячись на озеро й на ліс на протилежному березі. Під віттям чорних дерев стояла якась споруда з відчиненими дверима та з вибитими вікнами, схожа на літній павільйон, у якому в спеку п’ють лимонад і їдять морозиво, й ви зайшли всередину, сторожко прислухаючись до тріщання під ногами розбитого скла. В павільйон долинав тихий пташиний спів, через висаджені вікна видніло озеро, по воді пливло три качки, на відстані від них ще дві. Зітхнувши, зважившись, ти обійняв невеличку біляву жінку, й вона — уже в твоїх обіймах — спершу відкинула назад голову з коротким ячмінним волоссям, зав’язаним тугим хвостом на потилиці, подивилася здивовано, і в цю мить очі її спалахнули задерикуватою радістю, потім вона прихилилася ближче, й ти, взявши долонями її обличчя, припав губами до її губів. Але жіночі губи не відповіли на твій поцілунок і, шерехато-прісні, прохолодні, мовби завмерли в очікуванні й ти, стиха всміхаючись, грів їх і грів, аж поки вони ледь ворухнулися, оживлені теплом, і самі потеплішали й нарешті відповіли на поцілунок. Ти цілував і цілував, аж поки вона раптом вперлася тобі в груди й відсторонилася, прошепотівши: «За нами підглядають». Здивований, ти обернувся — у вибитому вікні стриміли дві неголені чоловічі фізіономії. Дикуваті, занехаяні фізіономії з дикуватими погрозливими очима. Це були фізіономії тих, які п’ють що попадя: горілка — так горілка, пиво — так пиво, денатурат — так денатурат, одеколон — так одеколон. «Що таке?» — запитав ти, розвертаючись постаттю до цих двох непрошених фізіономій. — Фізіономії мовчали. «Що таке?» — знову запитав ти і ступив уперед кілька кроків по тріскучому склу на підлозі. Дві неголені, чорні фізіономії, перезирнувшись між собою, зникли з розбитого вікна, й почулося шелестіння листя під їхніми ногами. «Де вони взялися?» — мовив ти. «Йшли слідом». — «Ти їх бачила?» — «Я не бачила, але вони йшли назирці». — «Навіщо?» — «Всякі тут вештаються. Ходімо звідси». — «Але ж вони пішли геть». — «Пішли, але можуть повернутися, то такі». — «Типи?» — «А хто ж як не типи». Справді, залишатися далі в павільйоні було безглуздо, й ви подалися берегом озера, — роздивляючись скрізь поміж дерев, але в лісі було порожньо, два підозрілі типи зникли. «Ти думаєш, вони за нами стежать?» — «Усе може бути». — Але навіщо їм стежити за нами?» — «Ти мене питаєш!» — «І що це за типи?» — «Хіба не бачиш, типи». Від озера ви подалися схилом горба вбік і вгору, аж поки вийшли на порослий кущами сусідній горб. Гілля розлогих кущів узялося дрібним листям, творячи такий-сякий захисток, і ви зайшли поміж кущів, здається, сховавшись у лісі від усього лісу. Тут збудливіше й гіркіше пахло гострою весняною зеленню, похлюпував вітер у верхах дерев. Ти простелив плаща на землі, й ви зосталися наодинці, й ти знову обійняв цю біляву жінку, вловлюючи ніздрями черемхово-вітряний запах її сухих кіс і любистково-терпкий дух її тугого тіла. Ти відчував її через поцілунок, зосередившись на відчутті її через поцілунок, і наче вже все перестало існувати за межами вашого поцілунку, й вона вже похилилась на плащ, лягаючи на спину, як раптом сперлася на лікоть і, розплющівшись, напруженими очима подивилася повз тебе, зводячись, аж поки звелась. Ти лякливо озирнувся — неподалік, під липою, стояв якийсь патлатий парубійко у салатовій куртці і дивився на вас. Дивився прямо, спокійно, анітрохи не знітився тоді, коли зустрівся з твоїм поглядом. Чи не один з тих типів, які втелющили були свої чорні фізіономії у вибите вікно павільйону. Та ні, це якийсь інший тип, і в цього типа інша фізіономія — одутлувата, з обвислими вусами, пашить рум'янцями, зелений берет на рудому волоссі. Сидячи на землі, ви через гілля кушів дивилися на застиглого під липою нахабного парубійка, а він з якоюсь тупою незворушністю дивився на вас. «Поглянь на цього йолопа, — майже весело сказав ти. — Якого дідька йому треба від нас?» — «Не знаю», — усміхнулась жінка. «І цей стежить?» — «Мабуть, стежить». — «А він теж ішов слідом за нами». — «Не знаю. Тільки я шкірою відчула, що хтось біля нас є, подивилася, а він стоїть під деревом». — «А йому що треба?» — «Не знаю». — «І що це за типи, які скрізь підглядають у цьому лісі? Поглянь на нього, стоїть і дивиться». — «А що йому можна сказати?» — «Я не знаю, що йому можна сказати. Стоїть — і стоїть і нічогісінько не робить. Стоїть. Може, запитати, чого він стоїть?» — «А що він каже? Скаже, що стоїть і запитає, чого ми сидимо. А ми скажемо, що сидимо тому, що сидимо. Краще ходімо звідси». Ти вдягнувся в плащ, і зніяковіло ви вийшли з кушів, поволі подалися лісом і скоро вийшли до іншого озера, маленького й круглого, пустельного, без качок. Ти обернувся — салатова куртка йшла слідом. Закипаючи злістю, ти обернувся й пішов до нього, цього підглядача-нахаби. «Що таке?» — запитав ти в нього, сердито дивлячись у пласке, розплескане перенісся. Ти сподівався на брутальну відповідь, але парубійко рангом усміхнувся і сказав: «Нічого, я йду своєю дорогою». — «Ти йдеш своєю дорогою? А чого ти йдеш своєю дорогою слідом за нами?» — «Бо я так іду своєю дорогою». — «Кали ти йдеш своєю дорогою, то йди своєю дорогою, але не ходи слідом за нами, чуєш?» — «Чую». — «Коли чуєш, то йди своєю дорогою». Й раптом він усміхнувся ще привітніше, навіть беззахисно: «Ви мене боїтеся? То ви мене не бійтеся». — «Ми тебе не боїмося». — «А коли не боїтеся, то робіть що хочете». — «Що робити?» — «А робіть що хочете. Я хочу подивитися». — «Ти хочеш подивитися?!» — «Я хочу подивитися, що ви робите я люблю дивитися». — «Ти що, псих, ненормальний? Що ти хочеш подивитися? Що ми повинні тобі показати? Чуєш, краще йди своєю дорогою». У нього зовсім розпливлося широке обличчя в безпорадній дитячій усмішці: «Та не бійтеся, я тільки подивлюся». — «Ти завжди тут ходиш?» — «Завжди». — «Й часто піддивляєшся?» — «Часто». «Й ніхто не побив тобі морду?» Він долонею потер пухку щоку і сказав: «Били. Але я нічого поганого не зроблю». — «Ти й далі будеш ходити за нами?» — «Я повинен подивитися». Спересердя ти плюнув під ноги: псих, ненормальний, ну що ти візьмеш із такого збоченця? Треба ж було поїхати в Голосієве, щоб зустрітися! Білява жінка, щулячись від весняної свіжості, чекала на тебе, ледь хилячи світлу голову на ліве плече. «Ходімо, — сказала вона тужливо, — а то холодає». У повітрі сіялися дрібненькі, як мак, дощинки й зрідка пролітали мокрі пластівці снігу. Спантеличено крутячи головами, ви подалися через ліс, чуючи, що на відстані слідом за вами назирці йде ота салатова куртка, отой зелений берет на рудих патлах, підглядаючи й підглядаючи, бо він не міг не підглядати, й ви належали начебто не одне одному й своїй усамітненості, а йому, психові ненормальному. Ти мимоволі стиснув кулаки, й білява жінка сказала з вибачливим усміхом: «Я чула про нього. Кажуть, він утік із психлікарні, ходить тут, але ж він не буйний, а зовсім смирний, так жаль його, так жаль».
… це з Ольчиних історій. Як вона колись була на Кавказі і там познайомилася з грузином. Коли грузин роздягнувся, то залишив галстук на голому тілі. Такий довгий-предовгий галстук на шиї, а на галстуку — пальми. Грузина звали Джаба. Й тільки тоді вона почала розуміти, чому з цього Джаби посміювалися його знайомі друзі-грузини, коли вони вдвох сиділи з Олькою в ресторані. Знайомі грузини напідпитку підходили до їхнього столика, захоплено дивилися на Ольку, цокали язиками і всі питали у Джаби: «Ти сьогодні у своєму коронному галстуку?» Він розтягував рот до вух і казав: «Так, я сьогодні надів коронний галстук». І всі задоволено сміялися, й Олька сміялася, хоча вона навіть не здогадувалася, чому вона сміється. Але коли Джаба в кімнаті вночі зостався в самому лише галстуку на голій шиї, вона ще нічого не знала про його коронний галстук… А потім проснулась Олька в темряві, бо хтось сварився в кімнаті. Спершу не могла зрозуміти, де вона опинилася й хто це свариться. Далі згадала про ресторан, про Джабу і впізнала його гортанний голос, це він сварився. А може, й не він? Бо знайомий голос сварився не на когось, а таки на Джабу. Може, то хтось інший сварився на нього? Ні, Джаба сварився на Джабу. Ольці аж у голові замакітрилося, не могла зрозуміти, що відбувається. Придивилася крадькома — її грузин сидів на дивані і, смикаючи галстук на шиї, кінцем галстука щось бив унизу, на дивані, в себе поміж ногами. Приказував: «Ох ти сучий син Джаба, сучий син. Ти напився коньяку та хванчкари і спиш, як сучий син. І чого ти ледачий, навіть коли біля тебе така красива дівчина, як Олька? Ти тільки раз погостював у неї — і вже звалився спати мертвим сном? Та в такої красивої дівчини треба гостювати всю ніч, а потім день, а потім ще ніч — і не думати про сон. Ану, вставай, кому сказав?! Кому сказав, Джаба! Ти вже мені добре набрид. Скільки я можу тебе годувати шашликами та виноградом, поїти коньяком та хванчкарою, а ти мене так підводиш. Ти ображаєш таку красиву дівчину, як Олька, а вона приїхала до тебе з самого Києва, з берегів голубого Дніпра. Ти повинен дбати про високу честь грузинського народу, всього Кавказу, так, усього Кавказу, а ти егоїст. Ану, вставай Джаба, ти ж молодець, коли захочеш, тож будь молодцем. Бо я буду тебе бити, поки ти встанеш. О, злякався, встаєш? Молодець, Джаба, встав, а тепер іди до красуні, вона прийме тебе всім своїм серцем». І коли він перестав бити галстуком, і коли прийшов до Ольки, то вона нарешті зрозуміла, кого він бив галстуком і засміялася: «Джаба, молодець у тебе твій Джаба, давай я поцілую твого Джабу за те, що він у тебе такий молодець, Джабо, і не бий його більше галстуком, бо це принижує честь усього грузинського народу і Ельбрусу — найвищої вершини Кавказу!»
… Маргаритка розказувала про Корнілова, оператора, на кіностудії що працював разом з її Анчаровим. Тільки де збиралася якась компанія, то вже після третьої-четвертої чарки цей оператор починав незмінно розказувати про статеве життя у мух. Усі дивувалися: яке може бути статеве життя у мух, невже і в мух є протилежні статі? Виявляється, є, Корнілов сідав на свого улюбленого коника й гаття-вйо, розказував про статеве життя у мух. Він був дуже красивий, з бородою, інтелігентний, у пенсне, його мама була мало не дворянкою, якийсь дід був мало не бароном. То Маргаритці розказувала її подружка Віта: Корнілов запрошував її до себе в кооперативну квартиру на Русанівці. Горілка, вино, кава. На столі недбало розкидані порнографічні журнали — з усіх країн світу, бо в нього брат плаває на кораблях далекого плавання, то понавозив. І відеомагнітофон. Увімкнув якусь імпортну порнуху, а сам розказує про статеве життя мух. Розважає. Бо нічого більше не любить розказувати, як про статеве життя мух. А Віта не муха, в неї своє статеве життя. Думає, що то Корнілов навмисне її розпалює, готує, а її ж і готувати не треба, вона завжди розпалена. Бачить, що він не пристає до неї, то вона сама давай приставати до нього. Аж поки сама силоміць роздягнула його. Та він навіть образився на неї, закричав: «Я ні про що таке не думав, ану, одягайся, ану, забирайся!» Ні, ти чув коли-небудь про таке? А Маргаритка не чула, і я не чула. Садист і мазохіст. Коли ти вже привів додому дівчину, коли поїш вином і кавою, показуєш порнографічні журнали і всяку імпортну порнуху по відеомагнітофону, коли ти вже дівчину довів до такого збудження, що вона сама тебе починає роздягати, бо ти ж мужчина, то чого ти їй кричиш: «Я ні про що таке не думав?» А хто за тебе думатиме? Кому потрібне твоє статеве життя у мух? Та ще й дівчину виганяєш, наче вона сама прийшла до тебе, а не ти її запросив. То Віта йому видала. Вона видала: «Я думала, що ти справді Корнілов! А який ти Корнілов? Ти ніякий не Корнілов. Я всім розкажу, що ти ніякий не Корнілов».
… рідна моя жінка, чого ти так пильно дивишся на мене? Так, наче бачиш на моєму лобі ті роги, які ти колись так щедро ставила мені. Еге, була ти колись щедра в молодості, але в старості стала скупа: щоб добро не пропадало, то всі роги, які наставила мені, ти, стерво, пустила на пантокрин.
… ще недавно оця всім відома мотрона працювала в міністерстві освіти, вже пішла на пенсію, бавить онуків. Це тепер здається, коли дивишся на неї, що вона завжди була стара, але це ж неправда, була колись вона молода й жила в студентському гуртожитку по вулиці Жертв Революції. Нема тепер ні цього студентського гуртожитку, ні вулиці Жертв Революції, — та ні, вулиця зосталася, тільки тепер називається по-іншому. І жила майбутня мотрона в кімнаті разом з іншими дівчатами, й прийшов якось до неї тоді ще молодий хлопець, але в майбутньому (це майбутнє тепер- от якраз настало) великий знавець криміналістики та юриспруденції, защепнув двері кімнати на клямку, й коли вона злякано закричала до нього, щоб не підступав близько, сказав їй похмуро: «Не кричи, Тамаро. Ти ж Вовці дала? — дала, ти ж Борисові дала? — дала, ти ж Богданові дала? — дала, всім дала, то чого ти кричиш, дай і мені».
… мій Федір усе життя мені вірний. Я не знаю, щоб коли-небудь він був мені невірний, а може, я чогось не знаю? Скажете, Федір — дурний? Скажете, а чим ти, Фросю, така гарна та славна, що він як припав колись у молодості до твоєї криниці, то й не відірветься ніяк? Скажете, спрагу можна задовольнити з будь-якої криниці, та й чи найглибша твоя криниця, та й чи найсмачніша твоя водиця! Еге, всяке набалакати можна, але факт залишається фактом: навіть коли Федір у відрядженні, у від'їзді, то однаково не пригощався з чужої криниці, а журився за моєю. І все допитувався у мене, чому я завжди дружу з такими негарними жінками. Хоч на яких різних роботах я робила, хоч з якими подругами дружила, а він усіх їх запам'ятав і всіх по пальцях може перелічити. Колись Жанна з овочевої бази — негарна, але заміжня, двоє дітей. Діна з кулінарії— страшненька, але замужем, двоє дітей. Тетяна Михайлівна з дитячої бібліотеки — негарна, заміжня, троє дітей. Тетяна Григорівна з кінотеатру — негарна, ревнивий чоловік, аж четверо дітей, бо так чоловік ревнував, що завжди при дітях тримав, при пелюшках. Усі замужем, усі з дітьми. Федір як бачив котрусь мою подругу, то йому аж зуби ломило, кривився. А торік трапилося з ним, такого ще ніколи не було. Ми вдвох з чоловіком спимо — посварилися чи не посварилися, а в ліжко разом, це ще мене покійна матінка так навчила, що в ліжку помиритеся, коли до ліжка посварилися, й святу правду казали покійниця, земля їй пухом. Федір усю ніч прогладив мене по голові, по волоссю, а в мене ж густе волосся. Погладить — і засне, проснеться — й погладить. Погладить — і засне. У нас дата якась у ту ніч була, весільна, одним словом, то він усе хотів відзначити в ліжку цю дату достойно — й не зміг. Проснусь я вранці, а в мене волосся з лоба задерто назад, злиплося, ковтун ковтуном, а Федір темніший ночі, не дивиться в мій бік. А ввечері я привела з нашої роботи гостю, свою товаришку Марію Гордіївну, що мій, як побачив, і рота роззявив, бо така вона мила та славна й не нарадується, що в гостях у нас гарна-прегарна жінка. І я не нарадується, що чоловік не нарадуюся, що красиву подругу привела прямо додому. Бо я вже після минулої ночі знала, що він мені не зрадить, залишиться вірний, то хай хоч потішиться на жіночу вроду, що не всі мої подруги — тільки крокодили. А чого я вибирала собі таких подруг? Теж за порадою моєї покійної матінки, земля їй пухом. Бо вона вчила ніколи не товаришувати з вродливою подругою, а тільки з негарною, бо скільки в тебе вродливих подруг — стільки, вважай, у твого чоловіка інших жінок, крім тебе. Бо кожна твоя вродлива подруга, то, вважай, друга, третя, четверта, п'ята, шоста, сьома жінка у твого чоловіка, крім тебе. То хіба тобі треба розладу в сім'ї, вчила моя покійна матінка, то нікого й не приводь красивих, а самих негарних, бо я, каже, була колись молода й дурна, мала красивих товаришок на свою голову, то хоч ти повчися на моїх помилках, хоч поживи в мирі-злагоді. Й таки пожила в мирі-злагоді, це правда. А тепер дружу з Марією Гордіївною, тепер можна, бо тепер ми з Федором теж лягаємо вдвох у одне ліжко, дуже звикли, не відвикнемо, він погладить мене по голові — й засне, проенсться — погладить, погладить — засне, а на ранок у мене тільки збивається з волосся ковтун на моїй голові, а більше нічого, то я спокійна.
… ви хіба любите? Ви хіба вмієте любити? Вам тільки одне треба від жінки. Я вам розкажу, як люблять. Я ще студенткою була, жила на квартирі, хазяйка — на пенсії, хазяїн — уже в літах, але ще працював у школі учителем з виробничого навчання, вчив дітей столярної справи. Обоє вже старенькі. А будиночок їхній крихітний, ще після війни як поставили, як стягнулися з копійками, то вже так і не перебудували, в них дітей не було, то для кого? Будиночок на дві кімнати: у першій прохідній кімнатці жило четверо нас, дівчат, а в другій кімнатці жили хазяїн з хазяйкою. Після одинадцятої години вечора хазяйка виймала з рота свого хазяїна вставні пластмасові щелепи. Такий у них був порядок. І у скляній банці, у воді, несла на кухню. А кухню замикала на замок. І туалет замикала на замок. Так що після одинадцятої кому з дівчат хотілося води, то вже йшла пити не на кухню, а надвір, за ворітьми була водонапірна колонка. Й так само в туалет — бігали надвір після одинадцятої. А взагалі, бігати після одинадцятої вечора вже заборонялося: чи йти на побачення, чи повертатися з побачення. Щоб не шуміти, щоб не тривожити сон хазяїна і хазяйки. Ото як хазяйка урочисто через нашу кімнату несла на кухню у банці з водою пластмасові щелепи свого хазяїна— це був для нас сигнал, відбій. І так само сигналом, відбоєм від сну вранці був той час, коли вона відмикала кухню і через нашу кімнату урочисто несла назад у їхню кімнату пластмасові щелепи в банці. Тоді ми вже могли вставати, збиратися, шуміти. А причім тут любов? А притім. Бачте, ви так і не зрозуміли, бо куди вам зрозуміти, я ж сказала, що вам одне від жінки треба. Хазяйка так любила свого хазяїна, що сама виймала йому щелепи з рота — й сама вставляла. Сама несла на кухню ввечері — й сама несла з кухні вранці. Мабуть, вона йому на ніч ноги мила, але ми не бачили, ми тільки бачили, як вона тазик з брудною водою виносила. Думаєте, він цінував її любов? Еге, цінував. Усі ви, чоловіки, однакові. Хазяїн бив хазяйку по ночах. За віщо? За те, що вона в молодості, ще до їхнього знайомства, сильно гуляла. Ні, коли вони познайомилися й поженилися, то вона більше не гуляла, була йому вірна. Питається, чого ти її б’єш? Тому що в тебе кулаки великі? За те що вона тебе так любить, виймає і вставляє тобі щелепи у твій беззубий рот. Ми так у своїй кімнаті плакали, коли чули, що хазяйка плаче. Бо якщо вже вона сильно гуляла колись, то гуляла ще до тебе, ще до вашого весілля, то чого ти її б’єш?!
… позаминулого року дали відпустку моєму чоловікові, він мав путівку в Одесу, але раптом здав путівку — і: проводитиму відпустку в Києві! Як-то в Києві? А так, у Києві, бо скільки до нас приїжджає проводити відпустку москвичів та ленінградців, то чому кияни вдома не можуть відпочивати? Ловитиму рибу на Дніпрі й житиму на квартирі у матері, мати відправляється на літо до вітчима у село, якраз її квартира вільна, а ви тут удома хоч на головах ходіть. Це так сказав мій благовірний. А на головах ходіть — це він мав на увазі мою сестру, що приїхала в гості з двома своїми дітьми — подивитися столицю. Я розумію, що чоловік стомився від сім’ї, що йому й грошей на поїздку жаль, бо грошей завжди катма, то хай посидить у матері, спробує, скільки сам висидить — без моїх сніданків, обідів і вечерь. Він у мене редактор у видавництві, то захотів ще посидіти над чиїмись рукописами, що терміново слід було здавати до друку, і свою хотів книжку закінчити, бо він теж письменник, хоч і дитячий, хоч і дехто посміхається, що дитячий, а письменник. Зібрав речі, наче в далеку відпустку, а не на Русанівку, наче на Чорне море, а не на Дніпро, — й гайда. Правда, не поїздом чи літаком, а своєю машиною. Ми з ним договорилися жартома навіть по телефону не дзвонити одне одному, а писати листи і листівки. Через кілька днів листівка від нього: «Доїхав благополучно, влаштувався добре, компанію ще не підібрав, люблю, скучаю, Борис». І я йому відписала. Відповідь від нього: «Відпочиваю, ловлю рибу, набираюся здоров'я, редагую чужий роман, пишу про пригоди українського хлопчика в доісторичні часи. Люблю, скучаю». Через кілька днів знову — листівка і «…люблю, скучаю». А я справді за ним скучаю, то сідаю на метро й гайда на Русанівку, бо ж цікаво, як там мій відпускник. Приїжджаю, дзвоню в двері, відчиняє Борис. Якийсь блідий, а побачив мене — ще більше зблід. «Занедужав?» — питаю. «Занедужав, — каже, — тільки тобі не хотів дзвонити, щоб не турбувати, якраз і медсестра в мене, познайомлю вас». На кухні справді сидить медсестра в білому халаті, молода, чорнява. Зоя. І я— Зоя. То й добре, що дві Зої. І та Зоя починає розказувати мені, Зої, що в чоловіка схопило серце, то вона його лікує, а він от пригощає її кавуном. «Пригощайтеся і ви», — каже вона. «Пригощайтесь і ви», — кажу їй. А кавун смачний, Борис уміє вибирати кавуни. Чоловік приніс горілки, випили. «За зустрічі — сказала я. — Бо ж давно не бачилися». Медсестра Зоя хитро поглядає на мене і, бачу, думає: дурна ти, дурна. А я дурнувато поглядаю на неї і думаю: сама ти дурна, а я зовсім не дурна. Сидимо, їмо кавун, пригощаємося горілкою. Я питаю в Зої: — У вас чоловік є?» Зоя навіть образилася «Є чоловік, аякже». То я кажу своєму Борисові: «А я ж ходила на аналізи в лікарню, то сьогодні маю результат». — 'І який результат?» — питає чоловік. — «Той результат, — кажу, — що мені треба лікуватися». — «Що ж у тебе знайшли?» — дивується чоловік. — «Мабуть, те, що ти мені подарував». — «А що я тобі подарував? Не жартуй». — «Я не жартую, бо ти мені всерйоз подарував. Трихомонади. Так що ви, Зою, не від тієї хвороби його лікуєте». Бачу, та Зоя вже не сміється, вже в неї злякане лице, вже їй не хочеться кавуна, зводиться з-за столу. «Лікуєте йому серце, — кажу, — а його треба лікувати від трихомонад». А Борис обіймає мене й каже: «Не жартуй, ти любиш пожартувати. В мене справді схопило серце». — «Я знаю, де в тебе хапає серце». — «Вона принесла таблетки». — «А я не могла принести таблетки?» — «Могла, але ж не забувай, що я у відпустці, що я у від'їзді, а ти від мене далеко — це тобі добиратися і літаком, і поїздом. Поки ще там доїдеш! А це місцева медицина, під боком. Поміряла мені тиск. Хочеш, поміряє й тобі, в неї й тонометр з собою, а ти не віриш». — «Чом не вірю? Вірю, що й тонометр є у квартирі. Зою, поміряйте мені тиск. Не хочете? Не тікайте». А медсестра сердиться: «А чого ви кажете, що я вашого чоловіка не від тієї хвороби лікую? Нітрогліцерин чи валокордин — від серця, в нього серце, перепрацював, треба відпочити». А я кажу: «Ніколи на серце не скаржився… Ви наче й не чуєте, що я сказала». — «А що ти, жінко, сказала?» — «Я сказала, що в мене трихомонади». — «А-а, в тебе трихомонади!» — зрадів мій Борис. «То чого ти не питаєш, де я їх узяла? Я ж твоя жінка, то спитай». — «Еге, де ти взяла трихомонади?» — «Ти ж знаєш, що я ні з ким не спала й не сплю, тільки з тобою? Що я завжди така дурна?» — «Знаю, знаю, але ти не така дурна». — «Добре, не така, а така. Це ти мені подарував свої трихомонади». — «Я?» — «Ти. Чи думаєш, що я тобі подарувала?» — «І в мене?» — «Можеш не сумніватися, гарантовано. — Й питаю в медсестри Зої: — «Правда ж?» А медсестра Зоя: «Чого ви до мене вчепилися зі своїми трихомонадами? Чи я знаю? Я не знаю». — «Ви ж медицина, то все повинні знати не тільки про серце, а й про трихомонади». — «Чого ви до мене вчепилися?» А я спокійно так і чемно: «Борисе, я до неї вчепилася? Зовсім не вчепилася. Це ви, Зою, чіпляєтеся до мене зі своїми трихомонадами». Борис бачить, що заварюється бабська каша, зразу вдається до своєї улесливої дипломатії: «Дівчата, дівчата, заспокойтеся. Та не так сказала, та не так почула, буває. Які трихомонади? Нема ніяких трихомонад. Аналізи набрехали, наші лікарі такі, що в них аналізи часто брешуть». Я кажу: «Аналізи брешуть? Значить, твоє серце не болить — аналізи брешуть? Ви вдвох брешете?» — «А тонометр? У мене — підвищений тиск». — «У тебе завжди підвищений тиск, навіть коли нема ніякого тиску. Я знаю, хто тобі наганяє тиск». А в медсестри Зої смикаються губи, й сама вона смикається: «На що ви натякаєте? На що натякаєте?» Я спокійно: «Я натякаю? На що натякаю?» А медсестра: «Немає в мене ніяких трихомонад!» Ох, я й посміялася, півгодини сміялася, а вони дивилися як на хвору. Потім я спокійно: «Хіба я сказала, що у вас трихомонади? Борисе, я так сказала? Я сказала, що трихомонади в мене. І трихомонади в Бориса, бо він мій чоловік. А хіба я сказала, що у вас трихомонади?» — «Але ж ви сказали, що я не лікую його від трихомонад!» — «Сказала, ви справді не лікуєте його від трихомонад» — «А звідки ж я повинна знати, що у вашого чоловіка трихомонади?» — «Повинні знати, добре повинні знати». — «Знову натякаєте! На що ви натякаєте?» — «Я зовсім не натякаю. Я прямо вам обом заявляю. Ви повинні знати, що в мого чоловіка трихомонади». — «Я не знаю, не знаю, не знаю, бо я не спала з вашим чоловіком!» — «Не знаю, чи ви спали з моїм чоловіком, чи не спали, і з ким ви спали, це діло ваше, але ви повинні лікувати його від трихомонад, раз у нього трихомонади». — «Але ж я не винувата, в чому ви мене звинувачуєте?» — «Винувата чи не винувата, але ви медицина — ви все повинні знати. Медицина. Але тепер і вам треба лікуватися». — «Від чого лікуватися?» — «Від трихомоиад». — «Від яких трихомонад? Та нема в мене ніяких трихомонад, та не спала я з вашим чоловіком, і ще треба перевірити, чи є в нього трихомоиади!» — «У мене є, а в нього нема? Ну й медицина! А я й не кажу, що ви тут спали з моїм чоловіком. Інфекція могла передатися і на побутовому грунті, як, скажімо, побутовий сифіліс». — «Який побутовий сифіліс? Який побутовий рівень? Немає у нас ніякого побутового рівня». — «Могли піти у ванну, витертися рушником, а цим рушником недавно втирався Борис… Чи ви не ходили у ванну й не витиралися ніяким рушником?» — «Ходила». — «Витиралися?» — «Витирала руки після миття. Помила з милом і витерла». — «От бачите». — «Що — бачите?» — «Витирали руки». — «На що ви натякаєте?» — «Зовсім не натякаю. Витирала руки». Мій дипломат Борис знову взявся дипломатничати: «Дівчата, заспокойтеся, дівчата, випийте ще трохи горілки й закусіть кавуном, бо кавун дуже смачний під горілку… Знаю я свою Зою, немає в неї ніяких трихомонад, то вона все вигадує». А медсестра Зоя: «Як то нема?» і я так спокійно: «Може, справді нема». А медсестра Зоя: «А аналізи?» — «Аналізи можуть набрехати». Медсестра Зоя: «То в Бориса Танасовича є трихомонади, а у вас нема?» Я спокійно: «І Бориса Танасовича ще треба перевірити». Медсестра Зоя: «Значить, тільки в мене трихомонади?» — «Чого ви так злякалися? Може, у вас теж нема! Йдіть на аналізи… О, додумалася! Розумна все-таки в мене голова. Спершу пошліть свого чоловіка!» — «Я б послала…» — «То пошліть». — «Не пошлю». — «Чому?» — Бо нема в мене чоловіка». Заплакала медсестра Зоя й пішла, а Борис каже: «Звідки ти взяла, що в тебе трихомонади?» — «А я видумала». — «Навіщо?» — «Аби вас перевірити». — «На що перевірити?» — «А на трихомонади». — «І перевірила?» — «Перевірила». — «То й що — є в мене трихомонади чи нема?» — «Борисе, — кажу своєму чоловікові, — заспокойся, не переживай. Якщо в тебе нема трихомонад, то будуть, будуть, я тобі гарантую, бо я тебе знаю, а відпустка в тебе велика, а це Київ. Гарантую — і в тебе трихомонади будуть, і в мене, і в цієї медсестри Зоі»'. Борис мій засміявся, обняв мене й каже: «Ох і розумна ти! Нічого в тебе так не люблю, як твій великий бабський розум». А в мене хіба великий розум? Просто бабський, а не великий. Питаю: «Знаєш, кого ти мені нагадуєш?» — Кого?» — «Сліпого». — «Якого сліпого?» — «Не знаєш, якого сліпого? То послухай — знатимеш». І розказала йому те, що досі ніколи йому не розказувала, хоч ми з ним за наше спільне життя про все переговорили. А за того сліпого — мовчала, соромилася. А тепер чого соромитися? Було це в дитинстві. Неподалік від нашого будинку жили сліпі — їхній гуртожиток, їхня якась фабрика, де вони всліпу щось там навпомацки виготовляли. І великий парк міський близько, сюди сліпі ходили прогулюватися. І був там один красивий сліпий, ми всі дуже його жаліли: такий молодий — і сліпий, так йому не пощастило. Сліпий Юрко ходив у чорних окулярах, то нам навіть здавалося, що він придурюється, що він бачить крізь чорні окуляри. Якби не сліпий — кожна б дівчина в нього закохалася. Та й закохувалися потай, бо юначе серце весь час хоче когось жаліти — кішку, собаку, сліпого. І наш сліпий Юрко закохався у сліпу Юлю, була в них там така, дуже негарна. Як жаба. Й одяг завжди був на ній такий, як на жабі — зелений. Всі так сердилися на сліпу Юлю, наче вона була в чомусь винувата. А хіба вона була винувата? В дворі діти навіть змовлялися, щоб набити її. Взяти й набити. Ми ж не розуміли, що раз сліпі, то вони одне одного не бачать: сліпий Юрко не бачить сліпу Юлю, а сліпа Юля не бачить сліпого Юрка. То ми їх бачимо, які вони, а вони самі не бачать, які вони. Й на нього сердилася: він такий гарний, ми його всі жаліємо, бо сліпий, а він уподобав собі жабу, на яку страшно дивитися. Наче то він усіх нас, дівчаток, у дворі зрадив. Наче то зона, сліпа Юля, у всіх нас украла нашого дорогого Юрка. Й дуже мучилися, коли він брав її за лікоть і вів у парк прогулюватись. Якось ми з батьком бачили, як вони в парку удвох прогулюються. Вони походили так біля чортового колеса, наче самі збиралися покататися на чортовому колесі. Походили біля озера й подивилися на білого лебедя, наче того лебедя бачили. А вже вечір, то вони сіли на лавочці під липою, він їй руку гладить, а вона йому гладить. Мені так смішно було, що вона його гладить, і так жалко, що він не бачить, з якою жабою сидить. А потім повставали й пішли, тільки не алейкою пішли, а вбік, поміж дерев. «Тату, — кажу, — тату, куди вони пішли, вони ж не бачать, куди йдуть, я побіжу й скажу їм». А батько: «Вони хоч сліпі, а знають, куди йдуть». І ми так пішли за ними, а сліпий Юрко й сліпа Юлька пішли в кущі за ялинки. Й тут він почав її обіймати, далі вони полягали на сиру землю. «Тату, чого вони лягають на землю, земля сира, вони простудяться, піди їм скажи». А трохи далі від кушів — поламаний штахетник, за штахетником вулиця й зупинка автобуса, й люди чекають на автобус. І теж дивляться в парк, на сліпого Юрка і сліпу Юльку. Вони там займаються в кущах любов’ю, а з вулиці дивляться, бо все видно, всім цікаво, як то в сліпих. А вони ж думали, мабуть, що зовсім смеркло, що вони поховалися в кущах, ніхто не побачить. Батько взяв мене швиденько за руку — й геть з парку, туди, на автобусну зупинку. А там стоять і дивляться. Автобус підійшов, — а вони дивляться. І хтось каже батькові за того сліпого, мовляв, для нього нема ні дня, ні ночі, йому завжди ніч. Отак дивляться — і всім жалко, ніхто не сміється. А мені батько все відвертав голову вбік, щоб я не дивилась, бо ж мала дитина, але я однаково бачила, я вже тоді трохи знала й розуміла. Так-от, кажу своєму Борисові, ти мені нагадуєш отого сліпого Юрка, якому здається, що кругом ніч та кущі і ніхто не бачить. І всі жінки тобі — вродливі, бо тобі не дано побачити, яка то на вроду сліпа жінка Юлька… А він знаєте, що сказав, мій Борис? То й добре, каже, що навіть сліпа Юлька для мене — це красуня, ох ти моя сліпа Юлька! Ох і Юлька, ох і Юлька, а ніяка не Зоя…
… він у неї такий лопух! Ох і лопух! Учора я до неї зайшла додому. Сидимо п’ємо чай. А вона давай сварити свого чоловіка: знов я від тебе завагітніла, знов треба робити аборт, знов ти, споживач, споживав мене, користувався, як якоюсь ганчіркою, а треба ж було берегти, я ж тобі не на один день потрібна. А я слухаю — і так вона мені подобається, як я сама собі не подобаюся. Бо я ж то знаю, що вона вагітна зовсім не від свого чоловіка, й вона знає, що не від свого чоловіка, тільки він, бідолаха, не знає. П’є чай і винувато усміхається, хоч, бачу, вдоволений. Винувато усміхається, а вдоволений, що зробив жінку вагітною. А я ж то знаю, від кого вона вагітна, тільки вона не знає, що я знаю. Перший раз була вагітна таки від свого чоловіка й народилася Ярослава, захотілося їй княжого імені. Другий раз була вагітна й народила Анну — теж захотілося княгині. Це від свого чоловіка, правда, але вона тоді й не звинувачувала його, хіба я не знаю, я все знаю. Два аборти робила — мовчатиму: не знаю — від свого чоловіка чи від кого. А тепер от завагітніла — хіба від свого чоловіка? Еге, від свого чоловіка, він у неї імпотентом став у сорок років, то займається сироїдством та всякою йогою. Мовляв, мені не до сексу з жінкою, бо я займаюся сироїдством і всякою йогою. Але ж йому не до сексу не тільки зі своєю жінкою, а й зі мною, еге. Раніше було до сексу і з власною жінкою, і зі мною, а тепер сироїдство і йога, я знаю. То я знаю, добре знаю, що від свого чоловіка вона завагітніти не могла. А тільки від Сьоми Калиновського. Від Сьоми — й більше ні від кого. Але навчила мене, ох і навчила. Тепер і я сваритиму свого чоловіка, що вагітна, хай помучиться, бо він дитини зовсім не хоче. А потім зо два місяці його до себе не підпускатиму. Тільки ви не подумайте, що я теж вагітна від Сьоми Калиновського. Не вагітна. Але мене лють колотить. Я ж із ним теж сплю, то чого вона вагітна і сварить свого чоловіка, а я не вагітна? Як він із нею спить, що вона вагітна, і як він зі мною спить, що я не вагітна? От чого мене лють розбирає.
… моя дочка була розхвасталася переді мною своїм чоловіком. Усе — мій Вітя і мій Вітя. Мій Вітя і те, і се, і перетаке. А я слухала — й мовчала, мовчала — й слухала, а потім уже не витерпіла. Чого ти, питаю, так розквокталася: мій Вітя і мій Вітя. Якби, кажу, не я, то не мала б ти ніякого Вітю, а мала б якогось Льоню чи Петю, а я тобі вибрала Вітю, так що кажи мені спасибі. Кажи спасибі мені і своїй покійній учительці Елеонорі Павлівні, царство їй небесне, це ми тобі вибрали чоловіка. Ох, моя гонориста дочка скочила диби-цапки: як це ви могли вибирати мені Вітю, коли я сама його вибрала? Сама, та не сама, кажу їй, а ми вдвох. Коли ти вже підросла, коли тебе хлопці вже почали проводжати додому ввечері після уроків. Навіть не ввечері, а вночі, бо в другу зміну уроки пізно закінчувалися. А ми ж на хуторі жили, йти від села через поле, попід ліс, то я завжди перемучуся, поки дочекаюся. Еге, сама не поверталася, хлопці проводжали, але які хлопці? Я пішла в школу, переговорила з Елеонорою Павлівною про хлопців, у всіх своїх страхах висповідалася, й учителька мені порекомендувала з-поміж усіх Вітю. А хто спочатку проводжав? І Льоня, і Петя, а то й удвох разом — Льоня з Петею. Але вони мені обидва не подобалися, а подобався Вітя, й учителька порекомендувала його. Бо ж уже дев'ятий-десятий клас, рано чи пізно, а мала ж моя дівка-дочка комусь віддатися, то воно й сталося по-моєму, віддалася вона Віті, в лісі, коли він проводжав. А завагітніла зразу, то й поженилися зразу. Так що я вибрала собі зятя, а дочці жениха й чоловіка, то нехай дякує. А то — мій Вітя, мій Вітя. Мій Вітя! Я ще колись його батька любила, теж Вітю, коли хлопцем був, але він мене в лісі вночі і взяв, так що я знаю, як зі школи проводжають, я це діло в дочки не пустила на самоплив, а взяла під контроль, бо ніякого Льоні чи Петю в зятях бачити не хотіла. То чий Вітя? Мій Вітя. Я знала, що буде мій Вітя.
… ще не знаю, як там усе сталося, от як поїду в село, то розпитаю. Ото любов! Перша жінка в нашого прокурора померла, то взяв молодшу за себе років на двадцять. Що всі про нього казали: взяв на двадцять років молодшу! А син від першої жінки двічі потрапляв у тюрму, то батько не втручався, якщо заробив — то сиди, як усі. То син вийшов другий раз із тюрми — й почав приставати до названої матері. Батько застрелив його з мисливської рушниці. Прокурор — і суд, і розправа.
… той композитор — добра сволота, я тепер з ним не зустрічаюся, хоч зустрічалася мало не півтора десятка років — коли часто, щодня, як він був молодий, а коли з інтервалами в тиждень чи в два тижні. Він колись хвалився мені: «Я пишу так, як Моцарт, але ж у нас такі невігласи, що ніхто й ніколи не скаже мені, що я пишу таку музику, яку писав лише Моцарт, і лише я один знаю, що я живий Моцарт, це моя велика таємниця». А син у цього нового Моцарта імпотент, у нього ніколи не було жодної дівчини, це ж треба: у такого сексуального маньяка — й така невдача з сином. Живий Моцарт водив його до лікарів, до гіпнотизерів, до екстрасенсів, до всіляких знахарок-шептух, але нічого не допомогло, глухо. То до чого додумався? Додумався просити мене, хоч я ніяка не знахарка-шептуха, не гіпнотизер і не екстрасенс. А він захотів перед сином видати мене за сексолога. Й не за сексолога-теоретика, а за сексолога-практика. Мовляв, познайомишся, поговориш — і роби з ним, як жінка, все, що вважатимеш за потрібне. Мовляв, не може бути, щоб у тебе з ним не вийшло, щоб у нього з тобою не вийшло, бо в тебе завжди все прекрасно виходить. Я подивилася на живого Моцарта й питаю: «Ти ідіот?» — «Чому ідіот, чому ідіот», — закричав живий Моцарт, — до кого ж мені звертатись, як не до тебе, хто мені поможе, як не ти, мій товариш і друг». — «Ти ідіот», — сказала я йому. — «Раз ти не хочеш помогти моєму синові, значить, ти не любиш мене, а якби любила, то б допомогла, пожаліла, а так у тебе камінне серце». — «Ні, ти таки справді ідіот, — сказала я живому Моцарту. — Це ти всерйоз говориш чи жартуєш?» — «Які там жарти, коли син хворий, коли сина треба лікувати, щоб у нього були жінки так, як у кожного нормального жеребця, щоб у мене були внуки, бо я так можу залишитися без внуків, а тебе не убуде, а з тебе, як з гуски вода…» — «Ні, ти таки ідіот — і в короні ідіот!» — сказала я живому Моцарту, плюнула, повернулася й пішла. Зателефонувала йому через тиждень, а він зі мною не захотів розмовляти, кинув трубку. Розсердився на мене смертельно, бачили такого? Не я розсердилась на нього, а він розсердився на мене. І після того скільки я йому дзвонила — ніяких побачень, як відрізало. А в нього ж не одна полюбовниця, я знаю, то, може, він якусь іншу свою полюбовницю умовив, щоб видала себе за сексопатолога й на практиці вилікувала сина? Раптом знайшлася така, що з любові до нього й спить з його сином? Живий Моцарт. Ніхто не знає, що він живий Моцарт, бо всі невігласи, один тільки ерудит знайшовся, який знає, що він живий Моцарт.
… ти, Олексо, хоч і молодий, але який ти молодий письменник? От поглянь на Євгена, сидить за сусіднім столиком. Він справжній молодий письменник. Його ще не було в «Енеї», а оті дві дівчини вже чекали на нього, вже й горілку замовили. А тиждень тому він був тут з іншими дівчатами, теж з двома. А ти? Сьогодні прийшов сам, вчора приходив сам, позавчора сам. Який ти молодий письменник? А він — справжній молодий письменник, і талант у нього таки більший, дівчата ніколи не помиляться, в кого більший талант, але в тебе, Олексо, є можливості для росту, ти не безнадійний, але його талант ніколи не переростеш.
… як ми розлучалися з моєю Жанною, то стали жити в сусідніх кімнатах, добре, що кімнати ізольовані, а що б ми робили у прохідних? Що б робили у прохідних, коли мені треба привести якусь жінку чи якогось чоловіка? Хочеш не хочеш, а напрошується груповий варіант. Я сплю й чую, як посеред ночі Жанна перший раз випустила якогось кавалера. Десь тижнів через два після нашого розлучення. Тихенько скрипнули двері її кімнати, потім тихенько скрипнули вхідні двері — й зачинилися. А на ранок зустрічаємося на кухні, й вона така весела-весела, наспівує, а я злий і похмурий, як дідько. Питається, чого сердитись? А серджуся, нічого з собою зробити не можу. Не моя жінка, просто сусідка, хай собі зустрічається з ким хоче, мало яка сусідка з ким зустрічається, яке моє діло, але в мені все кипить — і край. Неділя, ранок, вона співає на кухні, а я мушу слухати, бо в мою кімнату чути. На весну заспівала? Ну, ввімкнула б радіоточку, я розумію, але чого ти співаєш? Мабуть, думає, що я нічого не чув і нічого не знаю, як вона випускала. Випускай, мені яке діло? Не встигли розлучитись, як ти вже водиш, — ось твоя справжня душа, а я ще колись додумався женитися на тобі. А ввечері сміється в своїй кімнаті. Чого ти смієшся вголос, наче тебе чорти лоскочуть? Я плащ на плечі, щоб не чути, й гайда надвір. А знадвору дивлюся у її вікно на п'ятому поверсі, може, щось побачу, але нічого не побачив, світиться вікно — і все, але ж, мабуть, хтось там є, прийшов непомітно, інакше б вона не сміялася. Ходив до Дніпра, аж міліція до мене приглядалася, але я не п'яний, то не зачіпали. А вночі, добре чую, знов когось випускає моя сусідка, моя колишня жінка, замок раз у дверях клацнув, а потім другий раз клацнув. Ну, думаю, розгулялась. То, бувало, ледве її впросиш, щоб уділила мені своїх жіночих зваб та спокус, а тут як з ланцюга зірвалася. Вчителька. Чого доброго вона дітей у школі навчить, коли сама отака? А то музику в своїй кімнаті увімкнула, значить когось посеред білого дня провела. А вона мені була колись вишила сорочку, то взяв я сорочку — й стукаю в її двері. Не озивається. Я голосніше стукаю. Не озивасться. Тоді я загримкотів кулаком. «Увійдіть!» Я зайшов. «Забери ось свою сорочку!» Й кинув на диван. Дивлюся, а в кімнаті нікого, сама вона в кімнаті, й магнітофон грає. Може, сховала, на балконі? Подивився на балконі — порожній балкон. «Граєш?» — «Граю». — «Грай, грай». І вийшов… А то чую, наче хтось у неї є, знов музика грає, а я місця собі не знаходжу. Все, думаю, треба розмінювати квартиру. Щоб я з нею мучився в одній квартирі — нізащо. Завтра почну шукати розмін, хай з нею хтось інший мучиться. Узяв пляшку горілки — п'ю, хоч сам ніколи не п'ю. І чим більше п'ю, тим більше зло мене бере, що так у житті не пощастило, що женився, аби тільки розженюватися. А від моєї сусідки — музика, веселиться. 3 ким же вона веселиться? І від горілки я озвірів. Ну, думаю, отак сидітиму на кухні, двері в коридор відчинені, то подивлюся, кого привела. Не сидітиме ж він весь час у кімнаті, повинен вийти — як не зараз, то через годину. Сиджу, а він не виходить. Горілку випив, а він не виходить. І ще більше зло накипіло в душі. Підійшов до її дверей, стукаю — відчини. Не відчиняє. Відчини! Не відчиняє. А музику зробила тихішу. А-а, кажу, не відчиняєш, то я тобі виламаю двері, — й як наліг плечем, двері впали на підлогу. Моя сусідка лежить перелякана в ліжку. Я дивлюся скрізь — нікого немає. Де ж він подівся? Подивився в шафу, за шафу, на балкон, — піде нікого. Але ж був, був! Кого ти шукаєш, питає сусідка, ти такий п'яний, що двері виламав, ось зараз я подзвоню в міліцію. І тягнеться рукою до телефона. А-а, кажу, ти в міліцію дзвониш, ти хочеш мене здати в міліцію, ось я тобі подзвоню, ось я тобі здам! І до неї, і давай телефон виривати, а як торкнувся до неї, запаморочилося в голові, почав її обнімати, цілувати. Вранці проснувся — де я, що я? В чистому ліжку лежу? Ледь-ледь почало розвиднятися в голові, але до пуття не можу все згадати. Мені пити не можна— випадіння пам'яті у нетверезому стані. Спав я чи не спав із своєю колишньою жінкою? Наче спав — і не спав. А де ж вона? Чи не подалася в міліцію? Дивлюся, двері лежать на підлозі, значить, я виламав справді, не приснилося. А тут і моя колишня жінка заходить, сусідка, усміхається, дві пляшки пива принесла. Як побачив я пиво, то зрадів: точно переспав із своєю колишньою жінкою, бо якби не переспав, то вона пива б не принесла, а дзуськн!
…у Окси є тітка, ця тітка кришнаїткою була, виспівувала «Крішна харі, Крішна харі, Крішна харі, харі харі», а потім їй перехотілося бути кришнаїткою, захотілося стати послідовницею вчення Порфирія Іванова. То ця тітка почала ходити боса, обливалася холодною водою, купалася зимою в ополонці, голодувала, не пила горілку й не курила. Одним словом, вела здоровий спосіб життя, максимально наближений до природи. О, ця тітка ніколи не плювалася, бо вчення Порфирія Іванова не радить плюватися, слина — цінний продукт, який виробляє організм, і слина має лікувальні властивості. І ніяких прикрас не носила на тілі, бо метал віднімає силу. А ще не стриглася, не робила ніяких перманентів, як то жінки роблять, бо волосся годує мозок, тому вона боялася загубити навіть одненьку волосину. І знала вона пісню-казку свого учителя Порфирія Іванова, ця пісня-казка мала допомагати за будь-яких прикрих випадків у житті. Ця тітка розказувала, як її гвалтували ввечері біля Дніпра. Чогось вона там ішла, а назустріч з кущів появився мужчина. Вона як побачила цього мужчину — зразу відчула недобре. Й почала тихенько наспівувати: Грудью ветер рассекает, а метель пред ним играет! Смело по снегу ступает, след ногой не оставляет». Гвалтівник схопив її за руку, потягнув у кущі, а вона не кричить і не відбивається, а знай співає: «Он на воду спать ложится и храпит, так сладко спится, а волна его ласкает, ветер песни напевает и колышет еле-еле, как младенца в колыбели». Гвалтівник уже її гвалтує, а вона собі співає: «Затопило все в округе! Что творилось! Ужас, други! Плачут старые и дети. Будто стонет все на свете». І тоді вона відчула, що гвалтівник уже не так сильно її обіймає, що обійми його слабнуть, слабнуть, він схопився й побіг, бо злякався, а вона йому вслід співала пісню-казку свого учителя Порфирія Іванова: «А еще такое было: двоє суток море выло, шторм сильнее поднимался, плач детей не унимался!»
… у Маргарити є подруга — Залізний Фелікс. Чому Залізний Фелікс? Так її колись Маргаритка назвала, а потім уже всі так стали звати, хоч насправді ніхто не знає, що за цим криється. У всякому разі, не те, що можна подумати. Що коли ця подруга не була Залізним Феліксом, а просто Мілкою, то її називали Мілкою-сексопілкою. Мілка-сексопілка нікому не могла відмовити, вона так і казала: «Не можу я їм відмовляти, немає в мене такої сили волі, я всіх їх жалію і люблю». Тому ніхто Мілку-сексопілку заміж не брав, що вона була така знаменита потягуха. Потягуха з потягух — у неї перебували араби й негри, інтелігенція й пролетаріат, військові й демобілізовані, бо ніхто від неї не мав ніяких сексуальних дискримінацій. Як сказав би народний депутат Петро Осадчук у своєму експромті, якби познайомився з Мілкою-сексопілкою: ніякі нації не знали дискримінації. Гуляти гуляла, а тут надумала вийти заміж, і жених знайшовся — міліціонер Федя, він сільський, а потрібна ж була квартира. Маргаритка порадила Мілці-сексопілці: хочеш заміж за Федю — тримай до самого весілля, дасиш йому вже після весілля, коли стоятиме штамп у паспорті, бо коли до весілля, то ніякого штампу в паспорті не стоятиме, злиняє Федя так само, як усі інші злиняли. «Поклянися», — сказала Маргаритка. «В чому поклястися?» — «Що до весілля ти його не підпустиш». — «Клянуся». — «Будь як залізний Фелікс, зрозуміла?» — «Зрозуміла, буду як залізний Фелікс». — «Щоб завтра мені про все доповіла, а я тобі дам нові цінні вказівки, зрозуміла?» Завтра Мілка- сексопілка приходить до Маргаритки й каже: «Ой, ти не знаєш, який Федя мужчина, який мужчина». — «І знати не хочу, — каже Маргаритка, — але ж ти мені поклялася! Поклялася стояти, як залізний Фелікс». — «Але ж я не залізний Фелікс, мені було важко встояти, Федя прийшов у погонах». — «У погонах?» — «У погонах». — «Ти ніколи не вийдеш заміж! Не могла потерпіти? В тебе що, нема з ким переспати? Спи з ким хочеш, коли хочеш, а раз намітила собі жениха, щоб вийти заміж, тримайся з ним до останнього, якщо не хочеш його втратити. Жениха треба довести до кондиції, що він тебе хотів усе більше га більше, щоб у нього залишався єдиний вихід, аби домогтися тебе: це — оженитися на тобі. Ех ти, Мілка-сексопілка! Доводила б собі Федю до кондиції, хай би він думав про тебе всякі якнайкращі думки, признавався в любові, а сама б собі погулювала на стороні. А тепер і Федю втратила». — «От і не втратила, от і не втратила, Федя обіцяв, бо я йому дуже сподобалася, я йому набрехала, що він у мене перший». — «Пообіцяв женитися — до того чи після того?» — «Після того, після того!» — «Ну, коли після того, то, може, й жениться. Ох ти ж і залізний Фелікс!» — «А знаєш, що мені Федя сказав?» — «Що ж сказав твій міліціонер?» — «Ти, каже, свята!»
… дурні ці чоловіки, дурні, й ніколи не порозумнішають. Прийшла я додому від полюбовника, то чого ти до мене лізеш? Ти до мене не лізь, раз я прийшла від полюбовника. В мене ще свято в душі, а ти береш і моє свято псуєш? У тебе ж однаково краще не вийде, ніж у полюбовника, то чого ти лізеш і страмишся? Тільки все зіпсуєш. І ти хочеш, щоб я тебе після цього любила? За що? За те, що ти зіпсував моє свято?
… Моя баба все життя гиркала на мене, жодного такого дня не було, щоб не гиркала, а це два тижні — як шовкова. Задоволена. Я думаю, чим ти так задоволена? Вчора навіть пішов на вокзал. Думаю, буде їхати з роботи електричкою з Києва, то, може, якийсь мужик її проводжатиме, але не така ж вона дурна, хоч і моя жінка, ніхто її не проводжав, пильна…
… о, я пам’ятаю свою першу жінку. їй тоді було вісімнадцять років, ішов дев’ятнадцятий. Її привів у гуртожиток Аркаді й Кацман, киянин, заочник політехнічного інституту, він тоді працював у комсомольському штабі на так званому «стані 1700» у Маріуполі. Алла, проститутка з проституток. Аркадій ще запитав: «Ти не боїшся з проституткою?» А я йому сказав: «Чого б це я мав боятися з проституткою? Хай проститутка боїться». Так йому сказав, хоч у мене ніколи ніяких проституток не було. Андрій сказав: «Я з нею договорився і за себе, й за тебе. Спочатку піду я, а потім підеш ти». Спочатку пішов Аркадій Кацман, а я, нервуючи, подався в ресторан «Північ», був такий ресторан біля гуртожитку робітничої молоді, й замовив собі пляшку портвейну. Я ще не допив вино, як прибіг Аркадій: «Чого ти тут розсівся? Ми ж договорилися, що ти чекатимеш біля гуртожитку». Я подивився на годинник — не минуло навіть тридцяти хвилин — і запитав: «А ти вже?» — «Я вже», — сказав Аркадій. «А де вона?» — «Чекає в гуртожитку, йди, я з нею про все договорився. Вона з усіх бере гроші, а мені дала безплатно й тобі дасть безплатно. По любові».
… жартував був один зі мною, це ще коли я в тролейбусному парку робив. Сміявся з мене, дотепник. Тільки що — глузує, й весь час тільки з мене, більше ні з кого. Бо хтось пустив поголоску, що я свою жінку не задовольняю. А чом це я свою жінку не задовольняю, хто ж тоді її задовольняє? Задовольняю — ще й як. А цей дотепник: не задовольняєш, не задовольняєш. Але ж допік. Аби не приставав, аби не допік, то я б мовчав, нащо мені здалося його зачіпати. Ну, я йому й сказав: «Ти візьми і в своєї жінки запитай, як я задовольняю». В нього очі полізли на лоба, заціпило, більше не сміявся з мене.
…подивися на мене уважно, правда ж, я цікавий? Іноді я подивлюся на себе в дзеркало й сам собі скажу: ох і цікавий тип, і ніхто не знає, що я цікавий тип, тільки жінка знає. Бо за все моє життя в мене була тільки одна моя жінка, більше нікого не було. Цікаво? Ні, я зовсім не кажу, що в мене ніколи не було ніяких ситуацій з чужими жінками, були ситуації, ще й які, але ніколи не переступав межі. Не хотілося. Мені вже за п’ятдесят, і я ніколи вже такої межі не переступлю, хоч ситуації ще можуть трапитися головоломні. Правда ж, цікавий тип?
… а моєму братові колись побили баян. Брат дуже любив грати на чужих весіллях, то на весіллях й побили. Жених. А брат грав на весіллях з вибором, не кожній нареченій і не кожному женихові. А цей жених знав, кому він грає. І як тільки брат прийшов до нього на весілля й заграв жених сказився, вирвав у нього з рук баян і давай гамселити об стіну. Чому? Тому. Бо в брата була така звичка — грати на весіллях у тих дівчат, з якими він колись гуляв, а він після армії довго не женився, тільки й знав, що гуляти, дівчата його любили, красень. Брат почав клястися перед цим женихом, що не гуляв з його дівчиною, не треба даремно бити баян, то жених йому що сказав? Сказав: «Я знаю, що у вас нічого не було, бо я її цілою взяв, я знаю, що твій баян не винуватий, але що я можу з собою зробити, коли мені твоя музика дуже не подобається!»
…могилу свого батька на Байковому кладовищі я плиткою так і не обклала. Той скульптор, що виготовляв пам'ятник, поставив пам'ятник, а потім поклав свою долоню на мою задницю й каже, що облицює плиткою пам'ятник без усякої черги, бо в нього брат працює в крематорії на спалюванні трупів, то все влаштує дуже швидко, ось тільки нам треба договоритися. А малому Женьці тоді було три роки, він як почув про гроші, то зразу ж заплакав, бо подумав, що поганий дядько-скульптор хоче у його мами відняти гроші. Ох і ридав!
…де тільки все дівається? Олька мені розказувала колись. Як Рилєєва переслідували в Києві, як він тікав у Сибір, а з собою прихопнв її. Сімнадцять років їй було, й вона його дуже любила. Пам'ятаєш, я тобі розказувала, як він там на озерах у тайзі стріляв качок, а Олька, наче мисливська собака, кидалася в холодну воду — й приносила йому качку в зубах, Це він її навчив, щоб у зубах. А потім запідозрив, що вона підіслана, що вона агент кадебе — і давай її мучити, щоб призналася, й чим більше вона відмовлялася, тим дужче він її мучив. Бо ж у нього була манія переслідування, він тому й на Сибір тікав. А коли в них не стало продуктів, то Олька відчула, що Рилєєв хоче їі з'їсти, й тоді вона втекла від нього, ледве не здохла в тайзі. А недавно випадково зустріла його на Хрещатику, й ледве впізнала, й він ледве її впізнав. А так любила, І де тільки все дівається?
…двоюрідний брат Степан якось прибігає додому сердитий-пресердитий, мати в нього допитується, що сталося, а він мовчить, не признається. «Чого ти не признаєшся, — питає мати, — я ж бачу по тобі, що сталося щось». — «Вас жалію, тому й не признаюся». — «Якщо справді жалієш, то признавайся, я менше мучитимусь». — «А ви обіцяєте мені помогти?» — «Обіцяю». — «Скажіть, ви хочете, щоб мене восени забрали в армію, а в мене тут народилася дитина?» — «Свят, свят, свят. А від кого ж дитина планується?» — «Планується від Васьки». — «Від Васьки? А як же ти полів на Ваську — в неї не морда, а решето?» — «По п'яному ділу, мамо. То хочете таку невістку? Хочете від неї онуків?» — «Ой, не хочу, сину». — І я не хочу, мамо. Але вона хоче за аборт великі гроші». — «Які гроші?» — «Дві тисячі карбованців, а в мене таких грошей нема, ви дасте?» — «За ваш гріх — і дві тисячі карбованців?» — «То підіть до неї і поторгуйтеся, може, Васька для вас спустить суму, а з мене вимагає дві тисячі». Що залишилося робити матері? Іти й торгуватися? Чи чекати непутящу невістку в хату? Вона дала синові дві тисячі карбованців. Провела його в армію, повертаються родичі з району в село, розмовляють між собою про всяку всячину, й дядько Пилип розказує, як-то він виручив свого племінника: дав тисячу на аборт, бо від нього завагітніла якась дівка, він і називав її — Марина. Тут озивається дядько Микола й каже, що дав племінникові півтори тисячі теж на якийсь аборт, але зовсім не Марині, а якійсь Клаві. Тоді озивається дядько Тимофій і каже, що й він давав племінникові гроші на аборт, але не Марині й не Клаві, а якійсь Марійці, він добре запам’ятав ім'я. А мати вже мовчить, що сама давала дві тисячі на аборт для Васьки. Всі дядьки тільки головами крутять: ну й племінник, ну й молодець, ну й погуляв перед армією, не шкода такому й гроші дати аж на стільки абортів, хоч матиме що в армії згадати. Ох і молодь пішла, ох і молодь! А мати подумала-подумала й сама себе лясь долонею по лобі — та це ніякі дівки й ніякі аборти, це синові не вистачало на закордонний магнітофон, а вона йому забороняла купувати таку дорогу річ, ось він і додумався до абортів, на аборти ніхто йому не пошкодував, і вона теж не пошкодувала, бо хай Господь боронить від такої, як ота непутяща Васька.
…знаєш, Лесю, ми з моєю мамою дивилися на твого байстрюка, дивилися, а потім давай радитися з мамою: може, й нам завести дитину? Бо самі й самі. А мамі вже пізно, то мама каже: давай ти. Я й завела, тепер маю дівчинку. У нас на поверсі чотири квартири, чотири сім'ї, і тільки в одній є мужчина. То хоч би хто-небудь запитав, де в мене взялася дитина, всім байдужісінько, а вже рік минув. Учора надворі катаю в колясці свою Лєнку, повз нас ще наш сусід. Він мені подобається. Подивився так, наче не впізнав, заглянув у коляску й каже: «На мене схоже!» А мені стало так приємно!
…подивися на цього старого дідка зі старим портфелем у руці. Дідок сам схожий на старий портфель. Холостяк, уже давно холостяк. Ти ж знаєш, я закінчувала педагогічний інститут, у нас у лабораторії української мови і літератури була дуже симпатична лаборантка, молода, а вже член партії, золота душа, всі її любили: і студенти, і викладачі, Каміла Воронець: чорні очі, вродливе обличчя, фігуриста фігура. І як усі дивувалися, що в такому юному віці — і вже замужем. Хто твій чоловік, де твій чоловік, чому ніколи не видно тебе з чоловіком десь у кіно, чому ні разу не приведеш на студентську вечірку? Не вірили, що замужем, бо думали, що вигадує собі чоловіка, аби відбитнся від залицяльників, що вились біля неї хмарою. І раптом — персональна справа Каміли Воронець! Таке почали в інституті про неї розказувати, що на вуха не налазило. Не може бути, брехня, Каміла — зовсім не розпутниця, а зразковий член партії, морально витримана, приклад для наслідування, а всякі лихі люди й заздрісники зводять наклепи, бо комусь не догодила. Не догодила — і їй відомстили. Є розпутниці в інституті, чому ж нема, і серед студенток є слабкенькі на втори, й серед викладачок, але на справжніх розпутниць ніхто не клепає, справжні розпутниці торжествують, а жіноча невинність страждає несправедливо. Говорили те, що завжди в таких випадках говорять, отож і не треба затівати ніякої персональної справи, щоб не зіпсувати людині біографії, бо потім не поправиш. Але тут почали говорити про якісь фотографії. Що якби не фотографії, то ніхто б і не подумав чогось такого про Камілу Воронець, але є фотографії, а вони не брешуть. Які фотографії, де взялися, що на них? І хто бачив фотографії? І тоді кожному захотілося побачити фотографії. Наче мало було зайти в лабораторію української мови та літератури, подивитися живу лаборантку, ні, подавай з неї якість фантастичні пікантні фотографії! І все-таки що на тих фотографіях, що інститут догори ногами став? Усі щось знали— й ніхто до пуття не знав. А піжон Боб з кафедри фізкультури, дискобол, бугай, казав: «Я знаю тільки те, що мене на тих фотографіях біля Каміли нема!» Але навіть після фотографії в інституті почали говорити, що ніякої персональної справи заводити не треба: фотографії хоч і справжні, але можуть виявитися фальшивими, змонтованими. І тут сталося. Сталося таке, що ти не повіриш. У ректорат прийшов лист від її чоловіка, якого ніхто не бачив і не знав. А в листі чоловік Каміли Воронець підтверджував, що його жінка таки розпутниця. Він сам раніше не відав, що таке розпуста, а вона його навчила — й розбестила. Тепер йому соромно, шо він такий розбещений, бо в нього така розбещена жінка. Їй не місце в педагогічному інституті, де на неї дивляться студенти, їй не місце в партії, де мають бути тільки достойні, а тому він наполягає, щоб його жінку звільнили з роботи в інституті, виключили з партії. І на підтвердження. розпутності і розбещеності своєї жінки надсилає ще одну серію фотознімків, де його жінка — в
найрізноманітніших сексуальних позах, дуже непристойних, і він би ніколи не додумався знімати її в таких позах, але вона наполягла — й він змушений був піддатнся… То Камілу Воронець таки виключили з партії, а з інституту вона сама пішла. І все через свого чоловіка, дуже був ревнивий. У нього на неї не було ніяких фактів, але він підозрював, що вона з усіма спить в інституті, то дуже хотів, щоб її попросили і з роботи, і з партії. Ти чув про таке? Наче жінка не може зраджувати свого чоловіка поза роботою, тільки на роботі! І тільки поза партіею. Жінка як захоче, то вона тебе зрадить прямо перед твоїми очима, а ти нічого не побачиш. Він був за Камілу старший на двадцять років, то вона кинула його. А чого вийшла заміж за старшого? Він хірург, врятував життя її батькові, то батько пообіцяв: коли моя дочка виросте, віддам за тебе заміж. Дочка була маленька, а вже знала, що вийде заміж за дядю хірурга, який врятував її батька. Ось така історія. А отой старий зі старим портфелем і сам схожий на старий портфель — і є її хірург, ревнивий Отелло. Може б, краще було, якби він зарізав її батька на операційному столі, ніж отак зарізав її молоде життя.
…прийшов полюбовник до полюбовниці, вони даремно час не витрачали, тільки начебто чується полюбовнику — в сусідній кімнаті чи на балконі підозрілі звуки: кур-р… курр… Може, вдасться чи недочуває? Знову часу не марнувалн, й знову чує: кур-р… куу-р… «Послухай, — каже полюбовник до полюбовниці,— якісь голуби у тебе на балконі, все кур-р та кур-р». — «Е-е, які там голуби, — каже полюбовниця, — то в сусідній кімнаті лежить мій паралізований чоловік, свариться на мене, але ніяк не може вимовити; курва, курва».
…Маргаритка торік дуже образилась на одного болгарина. Поїхала вона з Оксою в Болгарію з туристською групою, опинились в зачуханому містечку Казанлик, а в тому містечку всі місцеві болгари якісь такі — наче наші киргизи чи татари. Ото хіба що багато троянд. Маргаритка там захотіла купити дублянку, левів не вистачало, то вона питалася дешеву, а тут один болгарин почув. Пообіцяв дістати дешеву дублянку, тільки нехай, каже, твоя подруга зі мною переспить. Маргаритка спершу не зрозуміла: «Чому подруга?» — «Бо подруга, — сказав болгарин. — Бо подруга мені сподобалася». То Маргаритка на болгарина образилася чому з подругою, а не з нею самою? Вона не хотіла просити Оксу, але де подінешся, коли кортить дешевої дублянки, а на дорогу нема левів. Окса спочатку не хотіла, відмовлялася, то Маргаритка приперла її до стіни: «Виручай мене, ти ж моя подруга, а я тебе виручу колись». Окса навіть розсердилась на неї: «Я сама себе завжди виручу». — «Не зарікайся, не зарікайся», — сказала Маргаритка. То Окса пішла до того болгарина, він переспав з нею у своїй машині — і втік, ніякої обіцяної дублянки, ні дорогої, ні дешевої. То Маргаритка навіть сварилася на Оксу: «Ти йому якось не так дала, інакше б він не втік, а я була б з дублянкою. От якби я!» Та Окса їй відрізала: «От якби ти, от якби ти! Але чомусь він тебе не захотів, а захотів мене. Ото на другий раз вибирай собі такого болгарина, який захоче трахнути не мене, а тебе, побачимо, з якою ти дублянкою залишишся». Та Маргаритка ніяк не заспокоїться і знай вихваляє турків, а болгарів гудить. Бо їй розказали історію про турецьких митників і польських туристок, які до них їдуть спекулювати в Туреччину. Прекрасні польські пані з-поміж себе вибирають найспокусливішу й найзавзятішу туристку, посилають її до турецьких митників. А турецькі митники вже знають, чого до них від усієї групи делеговано розкішну спокусницю: щоб не платити високого мита за провезення товарів на їхню територію. Зваблива блондинка віддувається за всю туристську групу, турецькі митники пропускають усіх, не беруть ніякого мита, бо своє мито вони вже взяли. Й ні разу так не було, щоб після розкішної блондинки ще брали мито з туристок. А їй, звичайно, група віддячувала шматтям-лахміттям чи косметикою. Турки є турки. Далеко тому болгарину з Казанлика до турків, ой далеко.
…буває, ще не таке буває. Якось мій дядько Семен повертається з роботи, а вдома — гість у його жінки. Якийсь чоловік сидить за столом, п’є горілку й закусує. Жінка щось розказує, а він веселий-веселий. Сидів спиною до дверей, а обернувся — наче не чоловік, а жінка. Й наче не жінка, а чоловік. Дивиться з-під лоба й мовчить. Хоч би голос подав, то можна було б зрозуміти, якої статі гість, а то й по фізіономії не розбереш. «Знайомся, — говорить жінка, — це Аркадій». — «Який Аркадій?» — питає чоловік. «А я з ним разом у колонії сиділа». — «Так ти ж сиділа у жіночій колонії чи у змішаній?» — «У жіночій». — «То причім тут Аркадій, де він узявся у вашій жіночій колонії?» — «А я тобі не розказувала?» — «Про що? — «Про Аркадія?» — «Не розказувала». — «Дивно. А я думала, що розказувала. То познайомся, це Аркадій. Мене випустили раніше, а його недавно, то він от у гості навідався, провідати». Підійшов дядько Семен до гостя, приглядається й каже: «Нічого не можу второпати. Який це Аркадій? Це ж якась жінка, правда?» — «Та правда, правда, це жінка, — засміялася його жінка. — Звати Діна. Але вона була в тюрмі Діна, поки не зламалась, а як зламалась, то всі ми стали називати її Аркадій, зрозумів?» — «Ні, не зрозумів. Чого зламалася?» — «Ну зламалася». — «То вона Діна чи Аркадій?» — «Краще випий з нами, якось розберемося». Випили. Ця Діна-Аркадій спочатку мовчала, а потім розговорилася, й голос у неї якийсь такий чудний, наче вона таки не Діва, а Аркадій, бо не жіночий голос, а чоловічий. «А що це в тебе з голосом сталося?» — питає дядько Семен. «А що сталося? — питає Діна-Аркадій. — Голос як голос». — «Е-е, не кажи, що голос як голос, а якийсь у тебе не жіночий голос». — «Мені подобається мій голос», — каже Діна-Аркадій. «Це в неї після того, як вона зламалася в тюрмі!» — докинула дядькова жінка. «І голос у неї зламався?» — «Еге, і голос зламався». Встала Діна-Аркадій з-за столу, ходить по хаті, а дядько Семен приглядається до неї — очей відірвати не може. А жінка йому: «Чого ти так видивляєшся на неї, що й за мене забув?» — «Та я за тебе не забув, але очі самі чогось на неї дивляться». І як засміється. «А чого ти смієшся?» — «А я знаю, чого я сміюся?» Вийшла Діна-Аркадій на двір, а дядько Семен дивиться, дивиться. І сусіди почали приглядатися. Сусідка Настя питає в дядька Семена: «Це хто такий у вас?» — «3 тюрми. Разом з моєю у тюрмі сиділи». — «Ну хіба що з тюрми. Дивися за нею». — «А що дивитися?» — «Моє діло сказати — дивися за нею». — «Та я дивлюся». Дядько Семен дивиться. І що бачить? Бачить, що Діна-Аркадій весь час не відходить від його жінки, усе вдвох і вдвох. Щось там згадують про свою тюрму і гелгочуть, як гуси. Обоє сиділи по розтратах у своїх магазинах, але Діна-Аркадій більше потратила, то довше сиділа. А під вечір тітка питає в дядька, чи не подасться на риболовлю, бо ж учора збирався. «Вже не збираюся». — «А чом не збираєшся? Чи не тому, що Діна сподобалася?» — «Тому». Ех, тітка як розрегочеться зі свого дядька: «Нічого в тебе не вийде, так що краще збирайся на риболовлю». — «Ти мною не командуй, де мені сьогодні вночі ловити рибу». А він щось почав підозрівати, ось і не пішов. Та й питає в Діни-Аркадія: «Чого це ти мою жінку обіймаєш?» — «А вона мене теж обіймає, хіба не можна? Дивно, як жінки обіймаються? Твоєї жінки не убуде». А тут сусідка Настя кличе дядька Семена до себе в хату: «Дурний ти, дурний». — «Чому дурний?» — «Бо дурний» — «Ні, ти скажи, чому я дурний». — «Добре, я скажу, чому ти дурний. Тобі твоя жінка про тюрму розказувала?» — «Чом не розказувала. Я сам бачив, коли до неї в гості їздив». — А все бачив?» — «Як то все? Бачив те, що бачив». — «А ти свою гостю бачив у тюрмі? Коли до жінки їздив?» — «Не бачив». — «А вона каже, що тебе бачила». — «Оця Діна-Аркадій?» — «Оця Діна-Аркадій. Ти ж тоді не зустрівся із своєю жінкою?» — «Не зустрівся. Мені сказали, що вона в лазареті, дуже слаба. То я їй передачу залишив». — «Жінка від передачі не відмовлялась?» — «Не відмовлялась». — «Еге, чого б їй від передачі відмовлятися, хоч у вас давненько не було побачення». — «Та кажу, що вона тоді заслабла, була в лазареті…» «А звідки ти все це знаєш?» — «Трохи ти розказував, трохи твоя жінка. А знаєш, хто твою жінку до тебе не пустив у тюрмі на побачення?» — «Хто ж не пустив? Тільки не видумуй». — «А я не видумую. Не пустила оця гостя ваша, як її, Діна-Аркадій». — «Та що ти таке плетеш?» — «Не плету». — «А чого вона оце до нас приїхала? Тільки випустили з тюрми — й до нас. Каже, що скучила. Це вони так у тюрмі звикають одна до одної?» — «Видно, що ти не був у жіночій тюрмі, не сидів». — «То й добре, що не сидів. А тобі, Насте, добре, що ти колись посиділа рік? Тобі та колонія переколотила в голові, тепер говориш казна-що». — «Не казна-що, ти послухай. Хіба не чув, що в жіночій тюрмі жінки живуть з жінками?» — «Як?» — «А так. Там же нема чоловіків, щоб жити з чоловіками, то вони з жінками. Знаєш, Семене, тюремних наглядачів там не так багато, щоб на всіх арештанток вистачило, ну, пощастить кільком, а решті що? Та тюремні наглядачі — не всі, а жінки в тюрмі, то біля них — тюремні наглядачки. Але навіть тюремні наглядачки дуріють, коли все те бачать. От одна в нас була, коли я сиділа, наче нормальна, але їй там сподобалася молоденька наркоманка з бараку, то почала приставати до наркоманки, а наркоманка поскаржилася — й наглядачку вигнали». — «Звідки вигнали?» — «3 тюрми». — «А за що?» — «За те що приставала до наркоманки». — «Брешеш». — «Не брешу. У тюрмі як? У тюрмі жінка — або жінка, або мужик». — «Як це?» — «А так. Коли жінка — це жінка, то до неї всі ставляться як до жінки. А коли жінка — мужик, то до неї всі ставляться як до мужика». — «Як це?» — «А так. І її вже називають — Іван чи Степан». — «Який Іван чи Степан?» — «А так вони самі себе починають називати, й так усі повинні їх називати. А як назвеш їхнім жіночим іменем, то сердяться, можуть дати й по морді. Мене там знаєш як називали?» — «Як?» — «Воно». — «Як це — воно?» — «А таке. Бо я там була ні чоловік, ні жінка». — «Як то?» — «А так — не хотіла бути ні чоловіком, ні жінкою. Одна там у бані дивилась так, як мужик дивиться на жінку, й приставала, але я відмовилась. Вона потім у їдальні обізвала мене, то отак стояла каструля гарячої води — я вилила на неї, більше ніхто не приставав, у тюрмі інакше не можна, щоб потім не їздили на мені. Й ніхто на мені не їздив. Я там була без сім'і» — «Без якої сім'і?» — «А в жіночій тюрмі всі жінки діляться на сім'ї. Жінка, яка жінка, й жінка, яка чоловік, — це і є в тюрмі сім'я». — І що вони роблять» — «Живуть». «Як?» — «Як сім'я». — «Тьху!» — «Ти не тьхукай, Семене, бо в тюрмі бувають дуже зразкові сім'ї. На волі немає таких зразкових сімей, як у тюрмі. Але бувають такі самі дурні сім'ї, як і на волі, що в них теж ладу нема, дим коромислом». — «Як це?» — «А так. У зразковій сім’ї — любов і порядок, а в дурній сім'ї — ревнощі та бійки». — «Любов?» — «Аякже, любов». — «І ревнощі?» — «Аякже, і ревнощі, що на волі не побачиш. Ревнують люто. Чоловік кидає жінку — і йде до іншої, жінка кидає чоловіка — і йде до іншого, аякже, і в тюрмі те саме життя». — «До якого іншого йде жінка? До якого чоловіка?» — «Ет, Семене, ти ніяк не зрозумієш! 1 хіба треба йти в тюрму, щоб таке зрозуміти?» — «Слухай, ти набалакала таке! Що ти мені за мою жінку набалакала?» — «Я тобі за твою жінку нічого не балакала! Не вигадуй, сусіде, я з твоєю жінкою сваритись не збираюся». — «А за цю, як її, що в гості приїхала?» — «Й за неї не казала». — «Крутиш ти, Насте, ох крутиш. Казала не казала. А хто казав? І нащо мені здалась ця Діна-Аркавій? Що, вигнати її? Та жінка мені горло перегризе, що весь час у мене п'яні дебоші, хоч я й не п'яний. Що робити?» — «Роби що хоч. А я тобі розказала, бо маєш знати». — «Ні, ні, гріх таке подумати на мою жінку, вона тоді в тюрмі в лазареті лежала, причім тут цей Діна-Аркадій? Ех, які ви, жінки! Й ти, Насте, добра, так розворушила мою душу». Пішов дядько Семен додому й каже своїй жінці: «Жінко, це до тебе приїхав з тюрми хахель?» — «Який хахель?» — запитала жінка. «А ця твоя Діна-Аркадій». — «Хто тобі сказав?» — «Ти не питай, хто мені казав, а ти мені кажи: хахель чи не хахель?» — «Ах, це тобі сусідка набрехала. Думаєш, я не знаю, що ти з нею жив, поки я в тюрмі сиділа? Я досі мовчала, а тепер скажу, що ти з нею жив!» — «Жив чи не жив, а ти мені скажи: це твій хахель приїхав? Значить так, вибирай: або я — або вона». — «А все Настя, а все людська заздрість: вона і в тюрмі нікому не подобалась, і тут нікому не потрібна. Ти знаєш, як її називали в тюрмі? Воно! Воно! То це воно задумало в мене тебе відняти. Ну, Семене, коли тобі дороге воно, коли ти слухаєш воно, то йди до воно, а це моя хата, а в своїй хаті я хазяйка, а зі своєї хати я гостей не виганяла — й не виганятиму. Забирайся до своєї матері!» — «Жінко, може, я з дурного розуму набалакав щось не те, даруй». — «І не кайся, й не просись. Збирайся, раз ти на свою жінку подумав, мені такий чоловік не потрібен. Хахель! Який хахель? Жінка нещасна, як і я». — «А чому ж — Аркадій? Діна-Аркадій! Як це вона там зламалася?» — «А хто в тюрмі не зламається? А такі самі нещасні жінки й назвали Аркадієм, бо хотілося там хоч ім'я чути чоловіче. Ні, забирайся!» Й подався дядько Семен до своєї матері, поки в його жінки гостювала ота Діва-Аркадій. А як нагостювалась, то поїхала. Й тоді дядько Семен прийшов до своєї жінки проситись, то вона пересердилась, пустила назад у хату. А сусідка Настя перестала розмовляти з дядьком Семеном, навіть у його бік перестала дивитися, хоча жінки між собою не посварилися, чешуть язиками, от що дивно.
… думаєш у мене в стосунках з жінками щось залежало від мене? Як тільки померла моя Рая, то все тут залежало тільки від нашої дочки Ані. Бо ми з нею залишилися вдвох, я коло неї — і за тата, і за маму, і за дідуся, і за бабусю. Ні, бабуся у нас була, Раїна мати, але яка з неї допомога? Навідалася на кілька годин чи на півдня, посиділа трохи з онукою, а то в неї самої — і своя квартира, і якийсь там приймак-пенсіонер, і в лікарню бігти треба — здавати аналізи, і на барахлівку їхати — приторговувати, бо пенсія мала. Так що з самого початку всі мені в один голос: думай про жінку! Думай, бо тобі потрібна жінка, а твоїй Ані потрібна друга мати. Друга мати не замінить рідної, але ж рідна — покійна, так що думай. І всякі мої знайомі почали мене знайомити з усякими жінками. Сказати, які в мене за цей час були жінки? Хе, була навіть одна генеральша — ще при живому генералі. То я пізніше довідався, що в генеральші її генерал ще живий, а коли знайомилися з генеральшею — ніхто не сказав, і вона не сказала. Генерал був якийсь дуже хворий, ось-ось мав померти, але все не вмирав. Ми трохи були зустрічалися з генеральшею, вона в ліжку — звичайнісінька баба, нічого в ній від генеральші, хоч, правда, я не знаю, яка та справжня генеральша має бути в ліжку. А потім я їй сказав, що я так не можу. Не можу, поки в неї ще живий генерал, мені такі експерименти непотрібні. Чекай, поки генерал помре! То я свою Аню з генеральшею навіть не знайомив, сам забракував. А після генеральші була в мене актриса, наша спільна з Василем знайома, ти знаєш Василя, то актриса була давно не замужем, вона і в ліжку була артистка, у ліжку весь час — театр. Справжня актриса, в Києві таких небагато, вроджені здібності. Але я собі подумав. Добре, я подумав, ти здібна актриса, визнана, але якщо ти й для моєї Ані будеш весь час актриса, якщо весь час у квартирі театр? І розійшлися ми з актрисою. А потім як? Раніше ні генеральшу, ні актрису я навіть не показував своїй дочці. Не хотів розстроювати, бо недавно мати померла, а тут батько вже гуляє з іншими жінками, жалко було дитину, вона б однаково не зрозуміла, що її батько — мужчина, шо її батькові — треба. А потім почав свою Аню знайомити з усякими тітками. Познайомлюся, пересплю, а через якийсь час кажу, слухай, дорога, в мене серйозні наміри, ти не думай, що в мене якісь наміри несерйозні, то давай познайомлю з дитиною, а там уже що дитина скаже. І влаштовував удома невеличке домашнє свято — з тортом, чаєм, шоколадними цукерками, сухим вином, бо ж не могли ми при дитині напиватися горілкою чи коньяком. Затівали втрьох світську бесіду, тири-пири, тринди-ринди коржі з маком, наша гостя серйозно старалася, щоб сподобатися дитині, а потім я ласкаво та весело питаю в дитини, чи хоче вона цю тітку бачити вдома своєю мамою, бачиш, мовляв, яка гарна тітка, яка розумна, як тебе любить. Аня ж мовчазна, потайна, зайвого слова не скаже, насуплювалася, дивилася спідлоба й заперечливо крутила головою. Тоді я казав цій дамі, що женитися не збираюся, бо дитяче серце не приневолиш, бо дитяче серце її не приймає, бо я не можу привести в квартиру жінку, яка не замінить моїй дочці рідну матір, а зразу ж стане для неї мачухою. І ще якийсь час зустрічались, аж поки я знайомився з іншою. 3 цією іншою повторювалося те саме — і скромне домашнє свято, і торт, і чай, і шоколадні цукерки, й — чи хочеш ти, Аню, щоб цю славну тітку я привів додому, бо ця славна тітка хоче тобі замінити рідну матір, і дочка заперечливо крутить головою, і в мене знову є серйозний привід, щоб розлучитися. Бо ще ж я і чоловік такий — поки не переспав з якою жінкою, то вона мені інтересна, а як тільки переспав — уже неінтересна, то, коли правду казати, я вже й сам не дуже хотів, та й хто здатний замінити рідну матір, та й я вже добре вивчив свою Аню, я наперед знав, що вона скаже, так що скромне свято було невеличким спектаклем для нашої гості. Чому? Аня зразу ж спротивлювала тих жінок, які зразу ж залишалися зі мною ночувати. А з Надією Іванівною вийшла промашка. Вона й така солідна женщина, працює в інституті, але замужем ніколи не була, хоч, звичайно, з мужчинами зустрічалася й до мене. Привіз додому, познайомив, чай, шоколадні цукерки, торт, шампанське. А потім я в Ані питаю, чи їй подобається Надія Іванівна, чи хотіла б вона її за рідну матір. Моя без'язика дочка мовчить, нічого не каже. Я знов питаю. Тоді вона киває головою й каже, що хоче. В мене аж нижня губа відвисла, бо я на таке від своє дочки не сподівався. Ти добре подумала, питаю. Добре подумала, каже дочка. Подумай другий раз, кажу. Я вже подумала другий раз, каже. Й що ти придумала другий раз, питаю. Хай Надія Іванівна залишиться в нас, каже. Ось так Надія Іванівна й залишилася в нас, ми з нею розписалися, тепер живемо разом. Хоч спочатку навіть отямитися не міг, своїм вухам не повірив, хотів третій раз перепитати, але третій раз перепитувати було якось незручно. Мені ж цей спектакль був наперед відомий, і фінал відомий, я завжди очікував саме цього фіналу. Було цікаво, що ж сталося з дочкою, чому розтануло її серце? То я в неї пізніше й запитав якось ненавмисне. То Аня мені призналася. Ти, батьку, сказала, завжди всяких тіток залишав на ніч у себе, й вони в тебе почували всю ніч, то хіба я могла полюбити їх чи поважати, хіба такі могли мені замінити рідну матір, а Надія Іванівна перша жінка, яка не залишилася в тебе ночувати, коли ти перший раз привів її додому, за це вона й сподобалась, нехай вона буде мені за рідну матір. Ну, ти бачив таку, ти чув про таку? І я згадав, як усе було, коли Надію Іванівну я вперше привіз додому, як наступного дня раненько Аня заглянула в мою кімнату, побачила мене самого, підбігла до мене й поцілувала. Я тоді не знав, чого вона мене цілує, а воно он що! Бідна Аня, так і не знає, як ми її обманули! Дочекались, поки вона заснула, потім сіли на таксі, поїхали на таксі додому до Надії Іванівни, бо їй так захотілося, щоб у неї вдома, провели у неї бурхливу ніч, а потім так само на таксі я встиг раненько повернутися додому, ще дочка спала. А потім ото вона зайшла в мою кімнату й побачила мене самого. Бідна Аня! Дитяча наївність! Як жаль, що з віком минає і дитяча наївність, і дитяча довірливість. Поки маленька, то нізащо не хочеш вірити, що з твоєї милої дівчинки виросте, ну… Добре, не казатиму, бо язик не повертається в роті, коли про свою дитину. Звичайно, я не втримався й похвалився перед Надією Іванівною, що почув від Ані. А моя законно узаконена жінка хитро всміхається. Чого ти хитро всміхаєшся, питаю. А вона питає — сказати чи не сказати, чого вона хитро всміхається. Авжеж, скажеш. То вона мені сказала, моя професорша, що, перше ніж зі мною серйозно знайомитися, вона переговорила з усіма нашими спільними знайомими, й наші спільні знайомі поділилися усією об'єктивною інформацією про мене. Потім вона потай від мене переговорила з Анею, одержала від дочки інформацію, яка повністю збіглася з інформацією, яку вона мала від знайомих. І що сказала? Сказала: «Я перша з претенденток на твоє серце, що не їла в тебе торт, правда?» — «Правда», — кажу… «І не пила традиційний чай, так?» — «Так». — «І не пила традиційне шампанське, так?» — «Так», — мушу признатись, бо як тут не признаєшся, коли вона все знає. І моя Надія Іванівна зареготала: «Бо я знала, що ні в якому разі не повинна залишатися в тебе на ніч, що коли ти захочеш — ми неодмінно повинні поїхати додому до мене. Через Аню. І ми поїхали. А дочка подумала, що я з тобою не переспала, а тому й призвала мене. Ось так я тебе ошукала, ось так женила на собі». — «Та не ошукала, не женила мене на собі, а я на тобі женився, бо так захотіла Аня». — «Еге, Аня. Чекала б мене та сама доля, що й інших, чи я тебе не знаю, але мені дуже шкода стало й тебе, й Аню. Може, не так тебе, як дитину, бо ж і без рідної матері, і ще такий батько трапився, що зі смаком увійшов у роль вдівця». — «Та в яку роль, у яку роль, не вигадуй!» — «А я не вигадую, це ти вигадуєш». Ось така мені трапилась Надія Іванівна, приємно, коли жінка розумна, біла розумної — і сам розумніший, а біля дурної — і сам дурніший, а мені повезло, недаремно я влаштовував усі ті домашні свята з тортом, недаремно радився з моєю розумницею Анею, вона таки вибрала собі до душі, я б сам не вибрав.
…завербовані дівчата, цілий поїзд курсантів! На якійсь станції підманули курсанти завербовану тамбовську дівчину, а чи вона сама захотіла, щоб молоді хлопці її підманули, й опинилася в їхньому поїзді, в купе. Спершу курсанти з усього купе з нею потішилися, потік до цього купе стали в чергу курсанти з усього вагова, всі хлопці задовальнилися й думали — не встане завербована тамбовська дівчина, а вона дочекалася станції і, чують курсанти, тільки лоп-лоп-лоп-лопі — так проворно побігла до свого поїзда, щоб не відстати.
…несамовита Маргаритка була ще молоденька зовсім, ще не замужем за Анчаровим, ще тільки збиралася за нього заміж. А він ще був не пробудженнй Везувій, це він пізніше пробудився, як Везувій, а тоді він ще був не пробудженнй Везувій. Його батько, якийсь відставний моряк у високому чині, відав порятунком потопаючих на Дніпрі, то молодий Анчаров у нього влаштувався на хлібну роботу. Тесав із дерева жіночі фігури. На повен жіночий ріст. 3 усіма жіночими принадами, з усіма відповідними формами: коли це груди — то груди, коли це задниця — то задниця, коли це щось інше — то це в жінки щось інше. Тільки обличчя пласкі. Звичайно, тесав не безплатно, а за гроші, бо в цій конторі по порятунку потопаючих на Дніпрі за ці жіночі фігури було покладено грубі гроші, то старому Анчарову не хотілося випускати живу копійку з рук — і він залучив сина. Хоч син Анчаров, ясна річ, ніколи раніше цим ремеслом не займався. Але дурне діло не хитре, приловчився й тесав з великим ентузіазмом і дуже боявся, щоб якась жіноча форма йому не вдалася, бо тоді б пропала робота, довелося б починати все спочатку. Маргаритка завжди сміялася з тих його фігур, що все в них неоковирне, що в них груди завжди більші, ніж задниці, дуже великі — й шукала причину у якихось начебто психічних відхиленнях у Анчарова. «Чому такі великі, чому?» — питала в нього, «Бо в мене таке світобачення», — пояснював він. «Поміняй своє світобачення, нехай у твоїх жінок будуть якісь нормальні груди, як у всіх жінок, бо де ти бачив таку натуру, навіщо?» — «Для зручності». — «Для якої зручності?» — «Щоб легше було хапати?» — «Навіщо хапати?» — «Аби врятувати. Ось коли така жінка тоне у воді — то її легше рятувати, а з маленькими грудьми — важче рятувати. За великі груди схопив — і легко тягнеш з води, а за малі груди важко хапати й важко тягнути з води», — «А чому за груди тягнути?» — «А за що?» — «Можна й за щось інше». — «Можна й за щось інше, але в інструкції сказано, що за груди найлегше й найефективніше». А що за дерев'яних жінок тесав Анчаров? На них тренувалися. Оті, зі служби рятування на водах. Затягували у Дніпро дерев'яні жіночі фігури, голі, зовсім роздягнені, бо ж у воді купаються голими та роздягненнми, й відпрацьовували на них відповідні прийоми. Голі рятівники — чоловіки, живі, кидалися на дерев'яних жінок, які начебто тонуть, і рятували, відточували майстерність, аби потім, коли доведеться рятувати насправді, бути у всеозброєнні. Гвалт стояв страшний. Збиралася на березі публіка, й не всі ж розуміли, що то в Дніпрі відбувається, чого так завзято голі чоловіки накидаються на голих жінок, тому публіка верещала чи від обурення, чи від захвату. Верещали самі рятівники, щоб увійти в азарт, бо дуже важливий азарт, коли накидаєшся на голу жінку, навіть коли вона дерев’яна. Ото хіба що не верещали дерев’яні жінки, коли їх рятували з води, але стояв такий гвалт, що публіці з берега здавалося — білі-білесенькі жінки теж кричать і чинять опір, бо рятівники швидше скидалися на гвалтівників, на банду озвірілих гвалтівників. А потім публіка витріщалась на голих жінок, коли вони опинялися на березі, коли на піску лежали врозкидь, і все дивувалася публіка, чому ці жінки дерев’яні, невже жива людська плоть стала деревом? А мабуть, потонувши й задубівши в воді, таки задерев’яніла, значить, спізнилися рятівники, й чому жінки не давалися? Все переплутувалося в головах — справжнє й вигадане, грішне з праведним, і, здається, не було на цих тренуваннях-заняттях щасливішого за Анчарова! Здається, він один щиро вболівав, щоб усі жінки були врятовані, бо для рятівників, може, їхні фігури були дерев’яні й неживі, а для нього — наче справжні, живі, зовсім не дерев’яні, й коли їх витягували з річки на берег, то він радів: о Марта! о Цезарина, о Тамара! Бо кожна дерев’яна жінка в нього мала своє ім’я, й коли для інших вони були на одне лице, то він їх добре відрізняв одна від одної. Але чому Цезарина, чому Тамара, чому Марта, а не якось інакше? Маргаритка підозрювала, що неспроста дано такі імена, що Анчаров цілком свідомо, хоча й не признавався, давав своїм дерев’яним жінкам імена тих дівчат, у яких був колись закоханий, але вони йому відмовили. Чому закоханий, чому відмовили? Я знаю, що так, тупала ногою Маргаритка, був закоханий — і відмовили, так що він закомплексований, навмисне дає дерев’яним фігурам імена знайомих дівчат, щоб відомстити їм, але ж пороху в нього малувато на справжню помсту, й він начебто хотів би, щоб усі ті Марти, Цезарини, Тамари потонули, та коли вони справді ось-ось мають потонути в річці, він боягузливо лякається своєї мстивості, лякається, що вони потонуть, а тому аж пісок під собою гребе, щоб їх таки було врятовано. Мабуть, садист-мазохіст, мабуть, збоченець. А чому? А тому, що з жіночими фігурами він може, нарешті, виробляти все, що завгодно, вони повністю в його руках, вони безборонні, жодна з дерев’яних жіночих фігур, навіть якби в чомусь, хотіла відмовити Анчарову, то не відмовить і не скаже, що про нього думає. Ось так. Я дорікала Маргаритці, що вона все це вигадує, що Анчаров
151
не такий уже садист-мазохісг і збоченець, як то їй вдається, і витісує з дерева жіночі фігури тільки тому, що старий Анчаров-батько в конторі йому добре за це платить, а якби не одержував за свою роботу грубих грошей, то ніколи б не стругав ніяких дерев'яних жіночих фігур і не було б ніяких підстав говорити про якийсь його садизм-мазохізм і збоченство. Бо вже скільки років Маргаритка приходить в майстерню, в якій він струже своїх ідолів, уже як спокушала, а вона таки вміє спокушати, й на коліна йому сідала, й проходжувалась перед ним своєю особливою звабливою ходою, від якої в хлопців паморочиться голова, а той Анчаров — анігугу, струже й струже дерево, наче холодні дерев'яні форми йому дорожчі за її живі й теплі форми, та він же ірод безсердечннй, бо знущається з неї, довірливої і доброї. Та б уже дерев'яний бовдур здогадався, чого вона ходить до нього в майстерню, та б уже дерев'яний бовдур ожив і кинувся б на неї, бо вона для того й створена, щоб її обіймати, але тільки не Анчаров, садист-мазохісг і збоченець. Ось подивися лишень на мене, каже Маргаритка, які в мене щокн, які губи, які очі, правда ж, гарні, всі чоловіки так і липнуть до мене поглядами, а мені приємно, а я вдаю, що не помічаю, хоч і як добре помічаю, бо що може бути дорожче за ті чоловічі погляди, лише один Анчаров не помічає. Хіба мої щоки, губи, очі можна порівняти з тими щоками, губами, очима, які він власноручно струже з дерева своїм бабам? А подивися на мою шию — це не яка-не- будь дерев'яна шия! А ось я роздягнуся, подивися на мене, — й Маргаритка почала роздягатися переді мною, щоб показати, яка вона, хоч я на пляжі не один раз бачила її, знаю. Спершу зняла кофтинку, зняла бюстгальтер, обома руками помасажувала свої груди, мовляв, подивись, які в мене груди, а груди в неї справді славні, хоч і невеликі, але хто сказав, що дівочі груди мають бути великі, справа не у величині грудей, а вони ж у Маргаритки — як двоє молочно-білих голубів, тільки не земних, які літають по Києву, а райських, які живуть у раю, літають у раю, на них тільки дивитися й милуватися, розквітаючи душею, а торкатися боязно, і якщо вже торкатися, то самим лише подихом уст, самим лише поцілунком, розумієш, навіть не губами, а таки самим поцілунком. Це йому не які-небудь дерев'яні, правда ж, сказала Маргаритка, але чому він цього не розуміє — от чого я не можу зрозуміти. А далі вона скинула міні-спідничку й зосталася в самому лише бікіні — клаптик рожевого краму ззаду і клаптик рожевого краму спереду, таке воно малесеньке, майже нема, а все-таки є, надаючи загадковості стрункій дівочій постаті. Маргаритка лукаво поглянула на мене, далі вигнулась ліворуч, вигнулась праворуч, закинула руки на шию і вигнулась назад, — і засміялась розкотисто: бачиш, яка я, бачиш? І пройшлася по кімнаті, навіть не пройшлася, а пропливла по паркету, пролетіла, бо в неї навіть не хода, а плавба, а політ, на неї і не хотів би подивитися, а подивишся. А поглянь на мою талію, а поглянь на мої стегна, засміялася Маргаритка, де ще в кого побачиш таку красу і таке витончене багатство? А талія в неї тоненька, а стегна в неї хоч невеликі, зате дуже пропорційні, й ноги в неї високі та граційні, схожа на якусь фантастичну істоту, але в природі немає такої істоти, з якою можна було б порівняти Маргаритку, будь-яке найщедріше порівняння не додасть їй вроди, а тільки відніме вроду. То схожа я на яку-небудь дерев'яну бабу, допитувалась вона, то хіба можна мене порівнювати з якими-небудь сгруганими фігурами, й не те що порівнювати, а й віддавати їм перевагу, знущаючись із мене своєю байдужістю? А тепер-от подивися й скажи, подивися й скажи, — й Маргаритка майже невловним порухом пальця зірвала з себе рожеве бікіні так, наче воно само злетіло легким пухом, наче вона й була без цього майже невидного прикриття, й тепер стала гола-голісінька, й диво дивне: чомусь мені здавалось, що не гола-голісінька, а був на ній якийсь химерний одяг якнайтоншої роботи, бо таке враження справляла її біла шкіра, яка десь із середини світилась м'яким і теплим світлом. Стала Маргаритка — й стоїть, дивиться на мене й нічого не каже. А що тут казати, коли все й так ясно? Є в мене слабкість до краси жіночого тіла, є, хоч я й сама жінка. Хочу чи не хочу, а буває замилуюся яким-небудь досконалим екземпляром. Звичайно, рідко трапляється, щоб аж весь екземпляр був досконалий, але ж — чи ноги, чи талія, чи грудні А то — лице. А то — просто хода така, що замилуєшся. А то — зачіска. А то — навіть у негарної жінки погляд блисне такий дивний, що прониже тебе струмом. А тут — уся Маргаритка досконала. Немає у тебе недоліків, кажу їй, ого хіба що єдиний недолік у тебе. Й торкнулася пальцем до ключиці на її лівому плечі. А що там, питає. Цяточка маленька, родимка чорна, кажу їй, більше нічого, але це ж ніякий не недолік, а просто особлива прикмета, в кожного є якась особлива прикмета, в тебе ось така, вона тобі тільки додає краси. Маргаритка зраділа, кинулась обіймати й цілувати мене, мало не задушить мене, то я спочатку її теж обіймала, а потім давай відбиватися від неї. Кажу, не шаленій, не шаленій, одягай своє бікіні та міні-спідницю й гайда, бо мені ще в університет бігти. А Маргаритка не дочула й питає, як ти сказала, як ти сказала, міна-спідннця? Ти не дочула, кажу їй, але в тебе справді міна-спідниця. Міна-спідниця, заспівала вона, одягаючи бікіні та свою міну-спідницю, але чого ж той Анчаров такий дурний, що струже своїх дерев'яних, ніяк спокусити не вдається, всі чоловіки, лише він — як якась дерев'яна фігурка, але ж інших чоловіків мені не кортить, а чогось закортіло оцю дерев'яну фігуру… То я їй дала пораду. Маєш таку спідницю, маєш свою міну, кажу Маргаритці, то чого тут даремно втрачаєш час, поспішай до нього, закладай свою міну під нього, й не може бути, щоб він не підірвався на твоїй міні, щоб не вибухнув, бо й дерев'яний би вибухнув. І ти підмостила дерев’яну свою міну, а твій Анчаров таки не дерев'яний, а живий, ото вибухне на твоїх міні, ото вибухне!.. І що? Хіба несамовита Маргаритка не скористалась моєю порадою? Потім усім хвалилася: під його фортецю я підклала свою міну — й фортеця вибухнула, бо немає таких фортець, які б не зуміли взяти більшовики. Це вона так цитувала Сталіна, а я її якийсь час навіть називала — більшовичка. Це ота більшовнчка, яка бере неприступні фортеці, підклала міну — й нема фортеці. А хто порадив? Я порадниця, я, не відмовляюсь від своєї поради. І виявився Анчаров не такий уже садист-мазохіст, не збоченець, не дерев'яна фігура. Маргаритка уже потім казала мені, що хай тільки спробує вистругати дерев'яну бабу й додумається назвати її Маргариткою, то вона йому все повідриває своїми руками. Бо ж з дерев'яною Маргариткою здорові мужики з команди рятівників вироблятимуть що завгодно. Я просила її заспокоїтися, не вигадувати, бо Анчаров ревнивий, хіба ж назве Маргариткою якусь дерев'яну фігуру, хіба він захоче, щоб здорові лоби з рятувальної братії виробляли що завгодно з дерев'яною Маргариткою — навіть з дерев'яною! А вона сердилася, що міг би вже й кинути цю дурну роботу — стругати бабів, адже тепер жонатий, то міг би заспокоїтися, а він допався, як дурень до мила. Я виправдовувала Анчарова — хлібна робота в цього, навіщо ж кидати хлібну роботу? Але чому струже самих лише жінок, жінок і жінок, несамовитіла Маргаритка. Я тоді реготала з неї, що вона ревнує чоловіка навіть до дерев'яних фігур. А я знала, чому він стругав жіночі дерев'яні фігури, а чоловічі не стругав. Знала — й маргаритці не казала, хай собі й далі несамовитіє, несамовитість їй завжди була до лиця, вона тоді стає прекрасною фурією, фурія-смолоскип. А чому все-таки Анчаров не стругав дерев’яних мужиків? Розгадка проста. За дерев’яного мужика йому б заплатили тільки сто карбованців, а за дерев’яну бабу він одержував по сто двадцять п’ять карбованців. А якби за дерев’яного мужика платили більше, ніж за дерев’яну бабу, то хіба б він не стругав тільки дерев’яних мужиків? Стругав би тільки дерев’яних мужиків, бо за гроші він тобі що хоч виструже. Скупий, прижимистий. Навіть скнара. Цікаво, що б казала несамовита Маргаритка, якби він зациклився, перестав стругати дерев’яних бабів — і стругав тільки дерев’яних мужиків?
…розказувала Рая-наркоманка, як у її квартирі колись збиралася компанія київська, знайомі хлопці й дівчата з Березняків. Отакий собі клуб зустрічей, а простіше — притон. Приходив стійкий контингент, але в цей стійкий контингент затісувалися й свіжі кадри. Музика, випивка, танці. Як не одне просить у неї ключ від квартири, то друге, щоб потрахатися. Або зачиняться на кухні й трахаються, чи зачиняться в ванні, купаються вдвох. А то хто-небудь посеред ночі стукає в двері, й спробуй не відчинити — виб’є двері. І всі котили бочку на своїх батьків. Як їм набридли батько-мати, як неволять, як не дають дихати, як повчають усякими ідіотськими повчаннями, що не знаєш, куди забігти від своїх предків, як рятуватись від них. А то й займаються рукоприкладством, б’ють ременями, що хочеться дати здачі своїм предкам, теж відшмагати їх ременями, але ж треба терпіти, хоч і несила терпіти. І яка щаслива Рая-наркоманка (а вона тоді ще не була наркоманкою), що ніхто не полоще їй мізки, бо вона — вільна в квартирі, вона самостійна й незалежна, предки не понукають її, як якусь скотину. А коли всі розходилися, коли Рая-наркоманка на якийсь час залишалась геть сама в квартирі, то вона гірко плакала й дуже заздрила всій компанії, що батьки їх б’ють ременями, полощуть мізки, й журилась ревно, що її не б’ють і не неволять, от якби її били та неволили, то була б вона по-справжньому щаслива, але не було в неї такого щастя й ніколи не буде, бо вона сирота, бо давно повмирали її батьки, що вона їх і не пам’ятає, а як подивиться на їхні фотознімки — не вірить, що то її батьки.
… в Окси є знайома, то чоловік цієї знайомої фольклорист, досліджує українські народні пісні, особливо ж родинні пісні і пісні про кохання. Окса дуже любить свою знайому перекривлювати, є в неї такий великий небесний дар — перекривлювати рідню й найколоритніших знайомих. Говорить її голосом. «Ото в мене чоловічок так чоловічок, учений-перевчений: по науку бігає, з наукою їсть, з наукою лягає, з наукою спить і з наукою встає. Бо такий учений-перевчений. І співак співочий, ото співає пісню про лихого мужа: «Там, під зеленим дубом, били жовняри в бубон, гам я ся забавила, спідничку заставила; мої милі сусідоньки, виведіть мя з бесідоньки, бо лихого мужа маю, буде бити, добре знаю, і щіткою, кужівкою, веретеном, грсбінкою… Била мене мати зранку, що подерли хлопці дранку, гей-гу, гу-га-га, що подерли хлопці дранку.» Що на нашій на вулиці цвітуть огірочки, а на тім кутку Задубівці розсукині дочки… Ой нате вам, западинці, пшеничную булку, а нам дайте, передайте Кузьминшину дурку… Ой мамуню, горох кочу, горох кочу, чорнявого хлопця хочу, чорнявого хлопця хочу… На ставі чорні раки, чому хлопці не єднакі? Ой на ставі чорні раки, чому дівки не єднакі?..» Отакий у мене чоловічок учений-перевчений, фольклорист, пісні про кохання вірне й невірне, про чорну зраду й подружнє ошуканство. А коли я сама ляжу йому під бік у ліжко, то відвертається до стіни. Та не відвертайся, не відвертайся, кажу йому, я ж не якась потвора, а твоя законна жінка й прийшла до тебе по твою законну чоловічу ласку. А мій фольклорист каже, що була мені його законна чоловіча паска три дні тому. А я ж йому кажу, що це було три дні тому, знову хочеться його законної чоловічої ласки. А мій фольклорист каже, що йому не хочеться, а захочеться через чотири дні, бо йому хочеться раз на тиждень, такий у нього графік. А я йому кажу, виконуй свої шлюбні обов'язки, як законом велено, бо хто за тебе виконуватиме твої шлюбні обов’язки? А мій фольклорист каже, що в посвідці про наше одруження, яке ми одержали в загсі, нічого не сказано про шлюбні обов'язки — раз на тиждень чи сім разів на день, і такого ніякого закону нема, а він сам прислухається до свого організму, до біологічного календаря в самому собі, то біологічний календар у його організмі підказує саме таку інтенсивність, іншої інтенсивності не підказує, та й де може взятися інша, коли енергія йому потрібна для заняття наукою, для вивчення фольклору? От спробував мій фольклорист не раз на тиждень, а два рази, то відбулася перевитрата енергії, у нього спав інтерес до науки, то чого наука має страждати? Бо сублімація є сублімація. Так що, жінко, не вигадуй якихось шлюбних обов'язків, не підривай науку, бо чоловік собі не ворог, щоб піддаватися на всякі жіночі провокації і підривати своє здоров'я… Що в нашої да Парахни під хатою кровать, додержала Іванка, що й корови доять, не так доять, що й в череду гонять. Ой ревнула да корова, у череду йдучи, погубив же Іванко чоботи й онучі, од Парахни йдучи… Ой дав мені Іван перстень із трьома очками, а сам пішов к чортом батьку та й за овечками. Я двох люблю, я двох люблю, на третього важу, четвертого в сажу вмажу, ід чорту допроваджу».
… недавно бачила Маргаритку, сварила себе дуже. За що сварила? Та за того ж свого єврея Борюсю, якому вона з ревнощів виливала на білий «мерседес» червоний борщ з томатами та з м'ясом. Не могла зрозуміти його — й досі не розуміє. От сьогодні вони зустрілися, було їм дуже добре, він не міг нахвалитись, як йому добре, а вже назавтра до нього не можна ні додзвонитися, ні в двері достукатися, бо в нього інша. То навіщо ж тобі та інша, коли тобі зі мною було так добре, й невже вона, Маргаритка, й назавтра не могла тобі замінити оту іншу, зостаючись сама собою?.. То Маргаритка сварила саму себе, коли оце ми з нею зустрілися. Згадувала, як вона вистежувала Борюсю, щоб викрити його. Приходила під його будинок уночі й чи під липою мерзла на холоді, чи на лавці тремтіла від вітру, чи в сусідньому під'їзді ховалася від дощу, аби тільки вистежити, кого він проводжатиме. І нічого їй не трималося, тільки одне — кого проводжатиме. Й зовсім забула, що в цьому ж таки будинку на сьомому поверсі живе ассірійка, знайома з роботи, хоч і не дуже там знайома, але знайома. То можна було попроситися додому до цієї ассірійки, випити в неї кави чи чаю, сісти на затишному балконі, звідки добре видно всі під'їзди цього будинку, і з балкона ассірійки в комфортних умовах стежити, кого ж він, сволота Борюся, проводжатиме посеред ночі!
…ви ж мого старшого Вадика і мого молодшого Серьожку знаєте? Старший такий лінивий, що в день жіночого свята купив тюльпани для своєї дівчини, не полінувався, а віднести полінувався. Попросив, щоб молодший брат відніс, привітав його дівчину зі святом. То Серьожка не полінувався, відніс тюльпани, привітав зі святом, а тепер так і ходить до неї. А Вадик говорить: «Ох і виручив, ох і виручив, я тобі подарую за це імпортні касети з імпортною музикою». А я спочатку думала, що вони морди одне одному наб'ють. Еге, тепер не б’ють, тепер за таке ще й подарунки дарують. Кажу Вадикові: «Це він тепер тебе виручив. А коло твоєї жінки, якщо женишся, хто тебе внручатиме? Теж Серьожка?» А він так спокійно до мене: «То, мамо, вже не твоя справа, хто мене виручатиме біля моєї жінки, то вже її особиста справа». Ні, ви таке чули?
…у нашому селі розказували, я чула. Там учительський синок, такий славний, такий гарний, привіз собі жінку з Донбасу, вони у відпустку приїхали до батьків. Рано вибігає молода невістка з учительського будинку й кричить. Сусіди на неї дивляться й нічого не здатні второпати, бо ж учительська сім’я така спокійна, тиха, що могло статися? А сердита невістка йде в магазин — і кричить. То в неї питають, чого ти кричиш. А вона кричить, що їй недолугий чоловік попався, от вона й кричить. Але чому недолугий, питають, коли кращого важко знайти. А тому недолугий, розказує ця невістка з Донбасу нашим сільським жінкам, що я звикла дванадцять разів за ніч, розумієте, а він сьогодні зробив мені лише п’ять разів, розумієте, лише п’ять разів, не задовольнив. Сільські жінки так і повитріщалися. Дванадцять разів? Дванадцять разів. П’ять разів? П’ять разів. А він знає, питають, що треба дванадцять разів? Знає. То, може, він рахував — і погано порахував, але ж, здається, не міг він погано порахувати, бо в нього батько — математик. А невістка з Донбасу й кричить, що, видно, батько такий самий поганий математик, як і син, бо вона ж його попереджала, коли виходила заміж, що їй треба дванадцять разів, не менше!
… вже десь у сьомому класі Окса так почала крутити задницею, що, коли йдеш за нею, здається, що її задниця бігає по всьому тротуару, бігає туди-сюди. Причому начебто бігає сама, бо коли задниця так метушиться, так скаче, то Оксу якось не видно, на неї не дивишся, а тільки на її задницю, що наче з цепу зірвалася. Так це в неї тоді ще задниця була невелика, підліткова, то скільки завзяття дівоцького і дівоцького гонору було в її задниці! А коли виросла, а коли підросла? Як у Тараса Шевченка: «І виросли, і розійшлись помежи люди, в москалі». Еге, в Окси її задниця теж виросла пізніше і розійшлася помежи люди, в москалі, але то вже інше, а я оце згадала, як вона з батьками ще жила на Подолі й ходила до школи. Але до школи вона ходила не для того, щоб учитися, а щоб просто ходити, бо ж усі ходять — і Окса ходить, а хто ж удома чи на вулиці витримає цілий день, треба ходити на уроки. Але в школі то все інше в неї було, а я про те, як вона жила тоді на Подолі. У їхньому будинку в сусідньому під’їзді жив лікар, чоловік собі як чоловік, ніхто б і уваги на нього не звернув, бо в Києві мало яких лікарів зустрінеш мало не в кожному під’їзді. Але на цього лікаря увагу звертали, бо це був лікар-гінеколог, а тому й як чоловік він уже видавався цікавим чоловіком. Лікар-гінеколог Міша, із пузцем, із борідкою, в окулярах-пенсне, а очі жваві — й допитливі, так і бігають, так і бігають. Особливо ж бігали в нього очі, коли бачив Оксу. Зупиниться й дивиться на неї, як на чудо, як вона йде — веселу губату морду задерла, груди випнула, високі ноги на високих каблуках так і гримлять по тротуару, задницею крутить люто, наче задниця зараз у неї вирветься зі спідниці й розбіжиться на всі чотири сторони. Зупинявся подивитися на Оксу не тільки гінеколог Міша, а всі чоловіки якщо не зупинялися, то оглядалися, щоб полюбуватися таким чудом, яке не часто зустрінеш. Але з Оксою наче щось робилося, коли зустрічалася з цим гінекологом. Мабуть, тому що гінеколог. Наче якась нечиста сила вселялася у неї,— тоді вона аж палахкотіла вся, наче казала: ага, ти дивишся на мене — то на тобі, подивися. Подивися, бо в мене є що тобі показати, гінеколог задрипаний. Подивися, хай тобі очі на лоб повилазять, хай тобі пенсне вилізе на лоб, задрипаний гінеколог, скільки ти жінок перемучив, скільки дівчат перемучив, ах ти ж козляча твоя борода! И Окса ще вище задирала голову, ще далі випинала груди, ще лункіше гриміла каблуками, а своїй задниці давала вже таку волю, наче в неї у спідниці вулкан кипів! І що цікаво — ніколи не дивилася на гінеколога, наче його на світі не було. Ні, вона його бачила, але бачила так, що він ніколи не знав, що вона його бачить. У класі знали, що в Оксиному будинку живе гінеколог, вона ж сама роздзвонила, бо сміялася з нього перед подружками, а тут якась подружка підзалетіла, завагітніла, була в них така Муха, ніхто б і подумати не міг, що вона перша в їхньому класі завагітніє, а вона — ударниця комуністичної праці. Під страшним секретом призналася Оксі, бо та ж була знайома з гінекологом, і попросила завести до цього гінеколога, щоб не шукати по місту невідомо кого й не йти в лікарню, але Окса почорніла на морді й сказала, що той гінеколог уже не живе в їхньому будинку, виїхав кудись, а куди виїхав — невідомо, то Муха, звичайно, в когось абортувалась, але на подругу затаїла кривду. Річ у тім, що Окса поклялася сама собі: хоч ти й пасеш мене очима, гінеколог задрипаний, то паси, але я ніколи до тебе не прийду, ніколи! А тут ще мати почала сваритися на неї: не крути задницею так, як ти крутиш, бо доведеться тобі йти до гінеколога. Чого йти, чого йти, сердилася Окса, немає чого мені йти. А мати казала, що, коли отак крутиш задницею, неодмінно потрапиш до гінеколога. А що, питала мати, принесеш мені в подолі? Не принесу тобі в подолі, обіцяла дочка, й нізащо не піду до гинеколога, він мені такий противний, що противнішого немає. А в цього лікаря-гінсколога була жінка, облізла блондинка, й двоє дівчаток-близнючок, теж облізлих блондинок, схожих на свою матір. То мати-блондинка з дочками-блондинкамн теж завжди зупинялися, коли в дворі бачили Оксу, й чомусь перелякано дивилися на неї в шестеро переляканнх і синеньких, як розбовтана марганцівка, очей. І моїй бойовій подрузі тоді ставало не по собі, хоч вона нікого не боялася: хто дивиться — хай дивиться, не жалко. Ну, добре, хай дивиться лікар-гінеколог Міша, як на свою майбутню клієнтуру дивиться, його легко зрозуміти, але чому дивляться його жінка і його діти-близнята, як тут зрозуміти? Якось Окса повертається додому, а біля її під'їзду стоять оці близнючки, тримають у руках портфелики, й тільки вона підійшла до них, як близнючки хапають за руки і в один голос кажуть: «Тетя, не отнимайте у нас нашего пану. Окса стала баран бараном, нічого допетрати не може, а дівчатка міцно вчепилися за її руки, не відпускають і повторюють в один голос те саме: «Тетя, не отнимайте у нас нашего папу». Окса подивилася кругом, чи не видно десь поблизу їхнього папу-гінеколога разом з їхньою мамою-гінекологинею, але нікого піде не видно, тільки ці діти вчепилися в неї, що не вирвешся. А близнючки знову в один голос: «Тетя, обещайте нам, что вы не отнимете у нас нашего любимого папу». Що було Оксі робити? Вириватися від них? Що було Оксі обіцяти, коли вона, нікого не віднімала й не збиралася віднімати, а ці двоє дітей щось таке вигадують? То моя бойова подруга набралася духу, усміхнулася дітям і сказала, що вона в них ніколи не відніматиме їхнього дорогого пану. «Большое вам спасибо, тетя!» — подякували блюзнючки, відпустили її руки й побігли, а Окса ще стояла, як намахана, думала. «Тетя, не отнимайте у нас нашего папу!» До неї почало доходити, що самі діти не могли таке придумати, що це їх навчила їхня мама, облізла блондинка. Бо подумала, що вона зазіхає на її лікаря-гінеколога! Але ж Окса ніколи не зазіхала, навпаки, й не дивилась у його бік, то навіщо таке придумувати? Сказилася, стара мимра. Кому потрібен твій бородатий козел Міша? Ні він не потрібен, ні його неясне, ні його обвисле пузо, котіться ви всі разом через весь Поділ аж у
Чернігівську губернію. Після цього Окса почала відвертатися від козла-гінеколога. То раніше просто не дивилась, наче його немає й він не витріщається на неї, а тут почала демонстративно відвертатися. Вже як скрутить голову вбік — мало шию собі не зверне, але задницею крутить ще завзятiше й лютіше, наче жорнами. Це їй мати була так сказала, що в дочки задниця — як жорна, бо в неї ж мати сільська, вона після війни в селі на жорнах зерно молола, коли було важко з хлібом. Не мели своїми жорнами, казала вона дочці, немає тобі що молоти, а ти мелеш і мелеш, дивися — домелешся. Вона в мене меле сама, відсварювалась Окса, ти сама й винувата, що народила мене з такою задницею, то що ти хочеш тепер від мене, де мені тепер свою задницю подіти, щоб не молола, й ніякі то не жорна, а в тебе самої жорна! Отак тоді вони посварилися — за жорна. Потім помирилнся, бо хіба можна довго бути посвареною з рідною матір’ю, але скоро знову посварилися. За того козла-гінеколога Мішу. Матері у дворі набрехали на Оксу й на гінеколога, що між ними начебто щось є. Мати як почула, то накинулась на дочку з кулаками, була б побила. Що є, що є, питала Окса, нічого в нас нема, а я не винувата, що бородатий козел дивиться на мене. Брешеш, казала мати, інакше б у дворі не плескали язиками, ніколи не плещуть марно, а ти ото крутиш задницею — й докрутилася, що всі знають. Але ж нема що знати, плакала Окса, бабські язики всього наплещуть, бо то в них така робота — цілий день плескати язиками. Як то між вами нічого нема, сварилась мати, коли діти-близнята відбороняли від тебе свого батька, хіба не було такого, хіба не було, у дворі бачили, не збрешуть. Ніхто не відбороняв, кричала Окса, ніхто не відбороняв, а я сама не знаю, чого від мене хотіли близнята, й вони самі не знають. Пропаща ти, пропаща, кричала мати, не матимеш у житті щастя, бо хто тепер на тебе зглянеться, а коли завагітнієш, то не треба мені твого дитяти в подолі, йди до Міші — й нехай він тобі сам зробить аборт, дешевше обійдеться, бо не такий же він виродок, що з тебе ще й гроші візьме за аборт, але ж у тебе грошей нема, значить, за твій аборт і за свій чорний гріх він з мене злупить гроші, більше ні з кого!.. Оксі вдавалося, що мати війшла з ума, вже хотіла викликати швидку допомогу. Щоб приїхала швидка допомога, ціла бригада чергових санітарів і забрали не тільки її матір, а й весь їхній двір, і сусідній двір, бо всі посходили з ума, хай би ще забрали козла Мішу, його облізлу жінку-блондинку, їхніх облізлих дівчаток близнючок. Весь білий світ війшов з ума, і їй вдавалося, що