На жаль, не всі мрії збулись… На жаль… Але все одно — вона, Марсалія, була на самісінькому Олімпі. Пожила хоч і коротким, але таким яскравим розкішним життям. Казковим життям. І не як приживалка. А як — володарка дум. Її шанували. Її, сільську бабу, слухали, роззявивши роти, сильні світу цього! Їй лестили, її друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати. Добірку віршів у «Літературній Україні»… Цілу книжку «Марсалія і цілюща сила її енерґетики» за кошти нафтового короля з передмовою вдячного Хомутенка, якому так вдало залагодила гріхи і скандали через них. А як вона ловко врятувала для української політики похряслого в безодні пороку, себто перелюбу, нардепа Блященка? Але це відбулося якось мимохідь. На відкритті виставки столичних художників до чийогось ювілею чи то річниці якоїсь знаменної дати, куди вони забрели із старою Блященковою-Бляшкою під час психотерапевтичного променаду, та ахнула, затулила рота і стала схожа на розвішаних по стінах картинних страхіть. Простеживши за поглядом письменницької дружини, Марсалія побачила те, що законна Бляшка спопеляла очима. Нічого цікавого — молоде дівча, але за ним… за ним, як на шворці, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вражений апокаліптичними картинами рідної історії.
Наказавши законній Бляшці завмерти, Марсалія, лавіруючи поміж зосереджених відвідувачів, притиснула незаконну розлучницю до стіни і прошепотіла, дивлячись у сіренькі, як і вся її невиразна персона, очка:
— Люба панно, вас чекає велике і світле кохання молодого чоловіка з горіховими очима. Він не тутешній. Здалеку. Дуже здалеку, куди ви теж поїдете. Але якийсь старший хрестовий чоловік захоче перешкодити вашому щастю. Він не бажає вам добра, хоч і обіцяє золоті гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горіховими очима.
— Ви хто? — охнула незаконна.
— Ваш друг, — відповіла луною Марсалія, спостерігаючи, як коханка, змірявши прозрілими очима куцого Блященка, рве до виходу, ніби там, за дверима, вже чекає на неї щастя з горіховими очима. А законна стоїть, вражено роззявлена, щоб потому все життя дякувати чарівниці Марсалії і по секрету розповідати про чародійну силу її відвороту.
А потім… як грім з ясного неба — скандал з Родіоном на рівному місці, її ганебна втеча додому, приїзд Учителя, тріумфальне повернення до Києва і несподіване «призначення»… нишпоркою при дружині Самого… І знову — вигнання. Як падіння в прірву… І висвячення Родіона-Радька на пророка Родіона Новоявленого… І, нарешті, Босяра… І ця поденщина… це тупе зомбування мізків… свідомості одурених, окрадених владою, ще й Богом покараних… тупе, цинічне, системне…Плебс, лохи, бики, біомаса, одне слово — народ… Іноді вона жаліла цей народ, бо сама була ним. Часом не витримувала і зривалася, точніше, вибухало протестом її селянсько-пролетарське походження. Часом любила, бо він годував її. Але переважно ненавиділа — за ту святу простоту, наївність, що межувала з тупістю, душевною темрявою, олігофренією… І з ненавистю думала, що вони варті, таки варті і злиденного життя, і аморальної влади, і безчесних правителів. І виправдовувала себе, що робить святу справу — лікує від здорового глузду, бо якби вони всі прозріли, ці зазомбовані, то б перемерли, перевішались і перестрілялись від жаху, до чого вони дожилися…
Вона, здається, надто далеко зайшла… І буквально, і фіґурально… Вже й не чути голосів, і кущі не шелестять… Отак би взяти й піти. І не вернутися. Вийти з лісу оновленою, безіменною, безгрішною… без минулого… Оселитися десь у горах чи на дніпровському лимані, забрати з лікарні Даночку — і жити. Як косиці гірські, як лілії польові — Божим духом і Його благодаттю. В покаянні, спокутуючи те, про що знає лиш вона і Він…
Боже, як вона помилялася, ступаючи на слизьку стезю блуду! Думала — з Його волі. Думала, Він благословляє. А Він… випробовував її! І цим покидьком Новоявленим — теж!
Господи милосердний, прости їй, грішниці великій, блудниці триклятій, невгамовній, що грішить, але й кається, Господи, як вона гіренько, як палко кається!..
Після вигнання з царських палат вона більше не бачилась з Учителем. Тому й підозрювала, що це він покарав її за зраду з Радьком, підсунувши государині Калерію, ту кавалеристку-енкаведистку, що вдавала із себе великого іміджмейкера і ще більшого знавця придворного і міжнародного світського етикету. І все пішло путьом: «цариця» захопилася світським етикетом, кавалер-дама — захопила владу, а Марсалія схопила облизня на все відпущене життя!
Однак могло бути ще гірше, якби її, велику Марсалію, вигнали з царських палат, як шпигунку… Ото був би скандал! Не доведи Господи!
Але все одно Марсалія злякалася такого повороту долі. От як воно може бути! Тобі здається, що ти вже на небі, схопила Бога за бороду, і раптом — летиш стрімголов і врізаєшся ясним премудрим чолом у купу гною!
Тим паче, що уже таке було!
…Вони тільки почали жити, впроваджувати в життя свій проект. Здавалося, все йшло чудово. Родіонову передачу про її чудеса на вимогу начальства було переведено із рубрики «У світі цікавого» під рубрику «Духовність». З’явилася багата клієнтура. Пішли гроші. Великі гроші. Слухачі засипали листами. Слава її росла… І раптом ні з того ні з сього Родіон здурів. І знову вона, боса-простоволоса, притиснувши до грудей Матір Божу, бігла нічним Києвом, ковзаючись та обдираючи ступні примерзлою сніговою кашею, читаючи молитви та проклинаючи звіра, сатану-диявола Радька. Ясно, що пізні перехожі, уздрівши таке, кидалися врозтіч. Тільки один Божий чоловік, благочестивий путник-подорожній, посадив її в останній тролейбус і відвіз до найближчого міліцейського посту.
Доки вона відігрівала душу чаєм, міліціянти стиха пересміювалися, розвеселені натхненними розповідями про Звіра, якого темні сили наслали вбити її, велику пророчицю, благочестиву Марсалію. Однак, зачувши ім’я, після першої хвиля недовіри пильніше придивилися до розкудланої п’яненької молодиці і, схоже, впізнали її — заметушились і під пильним поглядом Богородиці стали дзвонити Михайлові (бо кому ще було дзвонити, як не рідному чоловікові), наказуючи чекати знайдену блудну дружину з першим ранковим автобусом із Києва.
…Марсалія аж зубами скреготнула з досади і сорому за ту ніч… Доблесна міліція, дай їй, Боже, здоров’я, не покинула в горі великому. Прикривши наготу її засмальцьованим бушлатом та взувши у розтоптані шкари, відвезла до автобуса, розпорядившись «передати женщину в цілості і сохранності законному мужу»… Пасажири дивилися на неї, як на божевільну, а вона, дурка сліпа, вивертала перед ними душу… Не встигла додому доїхати, як усі вже все знали. Михайло — теж. Приїхав на автобусну станцію старим своїм драндулетом-«запорожцем» зустрічати. Як побачив у тому бушлаті, в черевиках розтоптаних, розкошлану, як старчиха яка, заплакав.
— Чоловіче, що з тобою?!! Та я б таку куррррву і на поріг не пустив!.. Убив би паскуду! Як жабу, роздер!.. А він… твою мать! Та плюнь ти на неї, якщо вбити не можеш! — кричали з усіх боків Михайлові. А той, як потому розповідали очевидці, «ведучи свою курву до машини, як крулєву яку», відказував смирно на всі боки, наче йому пороблено:
— Та добрий господар зимою собаку не вижене з хати, а вона — мама моєї дитини…
— Та яка вона мама, курва мама її була, чоловіче? Отямся!.. Та він сам винен… Розпустив бабу… Бо щоб вибив раз-другий — коло дітей сиділа б!.. — мало не плювали на неї зусібіч…
Такої ганьби вона ще не знала у своєму житті.
Опинившись на вулиці після вигнання з царських палаців, перелякана несподіваною немилістюгосударині, Марсалія змушена була кланятись Родіонові та робити вигляд, що простила коханкові вчорашнє божевілля. Взагалі-то не бачила в тому примиренні нічого страшного: хто любиться, той чубиться. Лякав неврівноважений психічний стан Родіона, маніяцька жорстокість: він же міг її вбити! І розчленувати у ванні, як це роблять схожі на нього прищаві збоченці. Але що мала робити, коли треба було повертатися до публічного життя провидиці і цілительки.
Марсалія довго думала, як повернути Радька, але так, щоб корона з голови не спала, і убезпечивши себе в майбутньому від його шизофренічних загострень. Думала і придумала цілий спектакль. По-перше, їм обом треба негайно відновити радіопередачу «Зцілення за Марсалією», або, ще краще — започаткувати нову — «Марсалія повертається», в якій би він на всю Україну зізнався, що довге мовчання пророчиці було спричинене трагедією… Так, але якою? Ну, наприклад, у ведучого радіопередачі Дмитра Радька вселився диявол… А тому він, після суворого посту, покути і вигнання з тіла нечистої сили прийняв нове хрещення і нове ім’я… Скажімо, Родіон Новоявлений!
Радько, оклигавши на голову, зустрів її у своїй протухлій норі, як маму рідну. Втративши цицьку годувальниці, він так захирів і обносився, що був готовий перекинутись хоч на мусульманина і називатися хоч верблюдом. Проте спершу, вгледівши її живу і незборену, зібгався в дульку, на синій запойній морді проступив переляк. Чекав самосуду, кари лютої, на що цілком заслуговував, а тут — одна всепрощенна любов, новий проект і нове життя під новим іменем!
Отож, одного весняного вечора вся Україна почула сповідь ведучого радіопередачі «Духовні оболоки» Дмитра Радька про те, як зловісні темні сили намагалися знищити сіячку світлої мудрості, цілительку і пророчицю велику Марсалію. Але своїм праведним життям, чистотою помислів вона не давала силам зла жодної надії на перемогу. Тоді вони пішли іншим шляхом — під різними приводами спокусили неокріплу у вірі його, Дмитра Радька, грішну душу, вселивши в неї підколодного підступного змія, якого народ називає зеленим. Але в цій битві жорстокій теменних і світлих сил перемогла преподобна Марсалія. Серед ночі, боса і простоволоса, вона пішла снігами і морозами по Україні, спокутуючи чужі гріхи і проповідуючи добро і милосердя. І перемогла Звіра — молитвою, постом і покутою. Страшний Звір був повержений святістю цієї великої жінки. Поганьблений, він покинув тіло й душу Дмитра Радька, і щоб змію підколодному не було куди повертатися, він, Дмитро Радько, ведучий програми «Духовні оболоки», прийняв хрещення від великої Марсалії, очистив душу й тіло, залишив у минулому минуле і повернувся до життя оновленим, з новим іменем — Родіон Новоявлений, для нового, святого життя і великих священних діянь.
Реклама спрацювала. Диво дивне, але, можливо, принизливий для когось іншого піар, з брудними подробицями і неприглядними деталями, святу Марсалію в очах стражденних підняв, мов на крилах янгола, на таку висоту, що лячно було вниз глянути. Не сподівалася, що народ її знає і пам’ятає, і з новою силою волає у неї спасіння. Ще більше вражала якась… страшно вимовити, але якась моральна нечистоплотність… чи (ще страшніше) звиродніння душевне цих скривджених Богом людей. Адже якби їй, Марсалії, повісили на вуха цю шиту білими нитками байку, цю прокислу локшину, вона б заплювала обурено пів-Києва!
А народ проковтнув. Зі смаком! Захлинаючись від захоплення, коли всі телеканали транслювали (за чималі кошти) вінчання у знаменитому соборі знаменитої Марсалії (шлюбної жони при живому ще чоловікові, перелюбниці — гріховодниці і відьми) та Родіона Новоявленого (пияка і бандита неосудного).
Та коли подумати, то й справді, що їм робити — убогим, хворим, калікам?! Коли уже не зосталось жодної надії: ні на чудо, ні на медицину, ні на власні сили. Тим паче, що на той час розтанув десь за американським горизонтом Кашпор, розрядився разом зі своєю водою Чудак, заробивши копійчину, повертались у свій відьомський блуд різні народні цілительки, покидали сцену біснуваті, контактерки з космосом і прибульці звідти ж…
Народ же, як на зло, сам по собі не здоровшав, а тому й не розумнішав… І — чекав, не міг дочекатися великої спасительки своєї Марсалії… Добро б йому було!.. Тому бідному наївному народові.
Від спогадів пробудив стривожений крик. Кликали її. Голоси розбігалися лісом, то наближалися, то віддалялися.
Марсалія вдоволено засміялася: ага, голубчики, злякалися, що цицьку в лісі загубили… корову дійну… Що — урвалося! Атож, скоро урветься. Але вам. Не Марсалії. Золоті деньочки Марсалії хоч і поріділи, але не минулися. І слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих і сірих, яких, на жаль, не меншає на цій землі. Народу стає менше, а нещасних все більше і більше. Іноді здається, що їхні печалі взагалі нікому не потрібні, крім неї, великої ілюзіоністки… Бо не за чудом вони до неї йдуть, а за ілюзією, за ілюзорною вірою у те, що мало би за Божим законом милосердя і справедливості статися хоч раз у житті кожного страдника. Їм цього ніхто, навіть панотець у церкві, не обіцяє. Боїться гріха. А вона, велика грішниця, не боїться обіцяти. І тому вони линуть і ринуть до неї, ці забуті, покинуті Богом душі!
Голоси наближалися. Тріщало гілля, шелестіло листя, але вона не зважала. Як не зважала на те, що здорові, ситі, успішні її зневажають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси, залякує і без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не страхає, а стрясає їхніми нещасними душами і тілами, як дрантивими мішками, витрушуючи з них запечене каміння неґативної енерґії, що колись перетворилася у хворобу — від злості, ненависті, скнарості… Доводить до екстазу катарсису, примушуючи очищатися криком, ревом, риданням… Вони цього хочуть, тисячі забутих Богом і його намісниками на землі. От і йдуть, сунуть, повзуть до неї, волаючи: зціли! Спаси! Вирятуй!
І ніхто ніколи не спитає: як їй, маленькій зухвалій брехусі, стояти перед цією розпеченою лавою людського горя, що от-от поглине, здається, змете зі сцени, перемеле на прах? Тисячу разів вона стояла перед цим дев’ятим валом і кожного разу встигала вивернутись з-під нього в останню мить… Але колись може не встигнути…
— Ми не встигаємо! Година до початку, а їхати ще кілометрів сто… А вона… то розляглася… то кудись біжить, то гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на засране відро і прикую до машини!
Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках. Побігав, видно, по лісочку, доки надибав її. Стоїть — сапає, подертий колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому самовпевненому катюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде знати, як їй… у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній коняці! Все ж на ній! А вони — лиш поганяють, лежачи в холодку на межі…
Боже, як їй зле! Як їй огидно — до ригачки… Як принизливо усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне шарлатанство…
От раніше… Спробував би він раніше дзявкнути на неї! Тоді, коли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади, починалася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася прес-конференцією для місцевих журналістів.
А тепер жене поперед себе до машини, як заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчю, кущі обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона — байдужа. Йому головне — її гроші.
Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бойовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:
— Це останній концерт у моєму житті.
— О’кей, о’кей! Останній — так останній, а поки що — в тачку! — каже він, усім своїм виглядом демонструючи нетерпіння.
Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з неба, лиш в людській подобі… Часом їй так здається чи привиджується… І раптом… раптом вона згадує, що саме один із них ніс на руках її Даночку. А другий — вів Митрофана…
У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!
— Це останній концерт у моєму житті, — вперто повторює Марсалія.
— Я ж сказав, що — о’кей! А тепер причепурись, напусти на морду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорних глаз — проніцатєльность: нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, — сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. — Отож — уперед! До нових перемог!
Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:
— А не можна обійти…найбільшого чукчу, щоб зразу — до маленьких, слабих і вбогих українців?
Питає на глум, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді — вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство… І раптом… Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.
— Не можна! — рішуче відрубує Родіон і наголошує:
— Це в інтересах Комітету, майбутньої виборчої кампанії, але передовсім — нашої з тобою компанії. Ясно?