І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік учився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетинаються, і одне одного на тих перехрестях впізнають, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, правда, здогадувалася, що то був заМарс… Та й, власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.
Можливо, це й добре, коли є така сила…. Вона знову згадує дев’яності минулого століття… Вже минулого… Як життя летить! На жаль, не до безсмертя… Авжеж, що робилося тоді в державі чи то пак у не-державі! Народ колотився, народом колотили… Одні боролися, другі — боялися… Треті не признавалися, що страх мають… І всі бігли до ворожок… Отоді-то якісь мудрі (чи не вчителі з «Комітету захисту Вітчизни»?) здогадалися пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками, а за ними і її, Марсалію… Скільки вона тих гороскопів написала!.. Місцеві газети в черзі стояли, а тоді, гади, щоб не платити їй, самі почали халтурити. Розкусивши журналюг, Учитель усе зробив, аби пророчиця Марсалія надовго оселилася на екранах телевізорів і в радіоточках. Але хіба чоловік, бодай навіть пророк і спаситель, як сам Ісус Христос, годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! Та де? То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік…
Тиша… В «мерседесі» усі сплять. Крім водія. Та Марсалії… Недремної Марсалії, що, як пес, усе чує і відає, і стереже вітчизну від летаргічного сну… І це свята правда, тільки хто її знає?! Хто може поцінувати цю жертовну недремність?..
Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотним, що зветься судьбою, долею, фатумом, стільки… невпевненості і розгубленості, що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж — десь на самому споді. Але вона не мала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.
«Боже, хто нами правує, хто нами керує! — жахалася щоразу. — Страхополохи… примітивні і недалекі, одне слово — люди».
Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, звичайній бабі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово… Вона розуміла: вони бояться підступів долі, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брешучи, сказати, то це діагноз — типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, шпори на п’ятах, геморой… Не треба бути цілителькою чи ясновидющою: цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабця.
Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з нетерпінням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них, роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колеґ-журналістів. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!
Звичайно, їх цікавило її вчення про… як це… ага… народне християнство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого «коника» Родіон. Вона тільки злегка коригувала його глибокодумними оцінками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про катастрофічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників неабияким розумом.
І все ж не могла звикнути до свого нового… статусу. Спочатку вона пишалася. А потім… утішалася, як фарсом. А коли звикла, раптом усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту покидька! Це він, тільки він винен у її… «простої-застої»! Він! П’янюга!
«Образа — поганий порадник», — казав Учитель. Авжеж, препоганий! Але живучий. Це він, чи то вона, образа, знов колотить її думки, її спомини, плутає нинішнє з минулим, дійсне з бажаним. Вона відчуває свою неадекватність, як казав Учитель, свою… ні, не роздвоєність — свою почетвертованість! Бо її вже давно почетвертовано! Але — не знищено. Вона ще жива. Ще здатна на протест. А тому вона кричить, лякаючи придрімалих янголів і відстороненого, зосередженого, як робот, водія:
— Я плювати хотіла на твого начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то — вже!
Та Родіон — незворушний, лиш наїджена на її харчах шия наливається бурячковою барвою.
— Ще не час… Відбудеш сеанс, і я тебе відвезу в лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже доїжджає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в лікарню, і я тобі допоможу, — каже він підкреслено спокійно.
Щойно Родіон робив спробу на неї натиснути, Марсалію миттю прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибухала, як бомба. Покидьок! Він уже раз мало не завіз її в лікарню або й на цвинтар…
— Приїхали, — похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і подав їй руку. Янгол ошую — підпихав ззаду. Мусила виповзати. Спека спала, і широким майданом гуляв свіжий протяг-вітерець. Марсалія стріпнула балахоном, відітхнула, збираючись із силами, але казармено-похмура сірість адміністративного будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих, гарячих, як пательня, плитах майдану, і… хай несуть… чи забудуть…
Одначе Родіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.
Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її відповіді цінними коментарями. Швидко насобачився коло неї… Дуже скоро, начитавшись рекомендацій, інструкцій, посібників по чортівні (першоджерел, — казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо, бачте, він такий мудрий та освічений. Але з того нічого не вийшло. Її кожного разу на сцені «проривало» власним «казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед силою-силенною людського горя, що от-от мало ринути на неї сніговою лавиною), вона й не пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав, нібито вона городить казна-що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає…
Господар місцевої «Чукотки» несподівано виявився зовсім не схожим на чиновного вареника — ні тілом середньої вгодованості, ні виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордоворота на братка чи олігарха. А так собі — дрібна кілька, точніше, хамса районного масштабу…
— Будь із ним чемна… він родич правої руки твоєї колишньої благодійниці… — усміхаючись улесливо Хамсі, сичить їй у вухо Родіон. — Той лісок, де ти гуляла, його… і поля його, і села… і Дніпро, і лиман… Усе!
Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто закодувати народ… Що ж, нема питань… Треба — то треба… Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона усміхається і все-таки уточнює, помітивши в круглих очках Кільки-Хамси перелякану цікавість:
— Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто — за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, якви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)… благополучно…
Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентських виборів, аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небесними патронами» ітакими грішми — не пропадають.
— Молодця! — похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. — Вважай, що ворогів наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли…
Рахунки… гроші… усе на продаж: шкура, душа, тіло… Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Родіона почалася біла гарячка… Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в тім’я, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбула. Доки вона сама не продалася. Навіки…
Марсалія, спіткнувшись об спогад, глухо застогнала…
Родіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового дня убили її душу… Та хіба лиш того?! Хіба раз?! Ой не раз і не два душа її убита! І ця мертва, вбита душа ще здатна зцілювати?! Ця жінка… страшна, як зомбі! Зомбі, що зомбує живих, ще живих…
— Швидко до клубу! Нічого, нічого… до весілля заживе, — вуркотів лагідно, рятуючи її від чергового нападу істерії, Родіон. Мав чудовий настрій, і вона здогадувалася, чому. Напевно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.
— Ти, той… вже не поскупись на хвалу… Начальника звати Леонтій Леонтійович… Не забудь лише…
Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, бачить «третім оком» наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:
— Мені не шкода… Але шкода свого доброго імені: непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита… Але… заради грошей… і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..
— Добре, добре, не хандри… — примирливо мурмотить Родіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!
«Не хандри! — каже Учитель, але здалеку. — У тебе прекрасне життя. Ти відома, знаменита, багата, ти потрібна. З тобою рахуються. Ти затьмарила усіх пророків і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політтехнологів».
— Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! — шаленіє народ, обліпивши «мерседес». Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку розкішного салона.
— Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, — регоче вдоволений Родіон. — «Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо». До речі, маленький сюрприз: Леончик Леонтійович хоче представити тебе своєму «чукотському» народові.
— Е, ні! — дратується Марсалія. — Ми так не домовлялися. І взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну Раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обісранців?
— Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані… Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену…
— А я не хочу — скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.
— Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..
— А хто їх зробив такими?
— Я — ні.
— А я — так! Разом із усіма… З усіма цими… начальниками нашої «Чукотки».
— Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є — всю правду. Іди!
— Іду! — І Марсалія йде. Відсторонює з дороги янголів-охоронців, відслонює з чола каптур. Цього разу вона без претензійних «білих риз». Без маски грізної пророчиці чи милосердної цілительки. Вона просто виходить до людей і говорить до них просто. Простими і чесними словами…
Марсалія насправді вперше без страху подивилася людям в очі і побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що дивилися на неї з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки головою, помахала рукою, і вони притихли і розступилися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику заповнювали залу, як тиха вода.
Учитель казав:
«Народ — це натовп. А натовп чинить так і те, на що його провокують лідери. Але ви — не просто лідери, ви ще й пастирі. Ваша головна задача — гамувати натовп. Відводити його вбік від соціальних вибухів, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі — ковалі свого щастя і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг — у нас самих. Корінь зла — у нашій гріховності, захланстві, підлості, зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя — очищення молитвою, страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить скалку в чужому оці, а у власному — колоди не бачить.
Ви — пастирі. Сійте страх серед овець. Страх — батіг, що прижене їх у царство Боже.
Ви — сторожі влади. Рятівники держави… Розсіюйте ворогів їхніх страхом.
Страх — перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це чоловік вдосконалює свою душу. Страх — найбільші ліки. Страх — спасіння. Страх — ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ — належить вам.