Учитель знав, яка страшна сила — слово! Але слово без віри — порожній звук! «Ти мусиш сама повірити — до істерії, до божевілля — у свою силу над цими людьми!» Вона винна — винна перед Учителем. Якби не він, велику Марсалію спіткала б доля сільської знахарки, що, ворожачи на картах, знімаючи вроки та вінець безшлюбності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути… Жодний посібник з психоаналізу, народної медицини, жодний підручник з білої і чорної магії не містив такі витончені інструкції із залякування страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані нею ритуали спокутування гріхів навіть бувалого Вчителя вразили неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім бродили-колобродили суспільством. Хіба була певність, що саме той пастух і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо?
Але, Господи, сьогодні перед нею — не стадо, вічно спрагле пастухів і вовків, перебите одними, перегризене іншими, не біомаса, сто разів розчарована і обманута, що благає порятунку, звівши очі на велику Марсалію — спасительку, земне перевтілення Богородиці.
Перед нею — люди. Народ. Він дивиться на неї добрими очима, трохи іронічно, з легким жалем. «Ну от, — думає народ, — ще одна брехуха, ще одна дурисвітка приїхала нас дурити. І, певно, справді неперевершена, коли з таким почтом возять і на таких машинах дорогих…»
Але тоді…чому він, цей народ, дається себе дурити, коли такий розумний?
«Значить, йому це треба, — каже Учитель здалеку. — Народу треба ілюзій! Чуда! Потрясінь! Ідолів! Віри в них! Людям зараз потрібна яскрава харизматична постать із месіанським шармом: пророка, провісника, рятівника… На жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, — Учитель тихо сміється, — чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Коротше, вони не вписуються в історичний момент — їм бракує національного шарму. Потрібен образ Богородиці. Спасительки України. Займи це місце святе, Марсалько! На цю роль ти найбільше підходиш — і внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освічена, з глибинки, але культурної, де ще збереглися національні традиції, народні звичаї, віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і наївність, стриманість і пристрасть… Якби ти, Марсалько, зорієнтувалася і пішла в політику, ти б уже була Президентом. Уся б Україна пішла за тобою. А так… мусиш грати роль новоявленої Богородиці. Що теж — дуже почесно…».
— Чому ти не перевдягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій імідж… ореол новоявленої Богородиці… Ти ж розумна жінка… І знаєш добре: нема пророка у ріднім селі… Рівних собі не шанують… не поважають… не святкують… Ти цього добиваєшся?.. — шипів змієм на вухо їй зажоханий Родіон.
— Пшов геть… — сичить Марсалія, осліплюючи усмішкою Леонтія Леонтійовича, що вже чекає її за сценою. Зайшов із чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло від пропахлого великими грішми начальника тутешньої «Чукотки».
— Слава Богу, часи вертаються. Не проґав… — прошипів полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом «ризи».
— Та вже постараюся, — сміється вперше за цей триклятий день Марсалія…
— Дивись мені, — попередив лагідно, — не здумай дуріти… Це єдиний шанс повернути колишнє… Учитель… Авессалом пропонує тобі повернутися під його дах… Є один цікавий і грошовитий проект. Йдуть же нові вибори. Уявляєш?! Це — шанс! Це… все: влада, гроші… А головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!
— Знаю! Відчепись!..
І Родіон відлип від неї і прилип до Кільки-Хамси, улесливо шепочучи — певно, давав настанови, як говорити з рідними «чукчами». А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ «Чукотки» не дуже святкував свого начальника, бо похмуро мовчав. По невдоволених обличчях Марсалія бачила: зал от-от прорве, як чиряк, і не на радість їм усім…
Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого чиновника, Марсалія рвонула вперед із піднятими руками і, сяючи небесною радістю, закричала:
— Люди мої найдорожчі! Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьогодні і завжди! У радості і в горі! Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить: тобою клопочуться, живуть твоїми болями, твоїми бідами, живуть ради твого добра!
Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:
— Кажжжи шшшось… Брешшши, а то відпушшшчу — і роздеруть…
І той сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.
— Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні кабінети, стоматполіклініку і безплатну аптеку… — вторила начальнику Марсалія, глумлячись водночас над чинодралом і народом, над Родіоном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпаки, ейфорія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слухаючи свого воєводу, закричав — кожен своє, але радісне, як остання надія…
І коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обіймах велику Марсалію і дрібного Хамсу, на сцену вискочили учасники вокально-інструментального ансамблю церкви «Радість небесна», і народ возз’єднав свої душі у хвалі Всевишньому.
— Мацю! Ти ґеній! — кричав, обціловуючи її, Родіон. — Ти можеш! Ти можеш зробити більше — самого Президента! Зроби його! І влада — наша! Гроші — наші!
«Божевільний, що він городить! Хто її на ті гори високі пустить! Там своїх марсалій — гать гати!» — думала, але не висловлювала вголос — радше, щоб не зурочити Родіонові плани.
Такого прийому великій Марсалії давно ніхто не влаштовував. Вдячний «начальник Чукотки» пригощав їх у ресторані рідної дружини осетрами, чорним і червоним кав’яром, домашніми ковбасами, вірменськими коньяками і французькими винами, солодив слух співами райськими місцевого дівочого тріо «Вербиченька» та чоловічого квартету «Бересклет». Не відходила від Марсалії і дружина районного начальника, утричі більша за нього грудаста молодиця, з талією і усмішечкою начальниці колишнього радянського «общепіту», зазирала в очі, намагаючись прочитати там відповідь на питання життя і смерті: чи поміняється власть угорі на наступних виборах, і чи зостанеться чоловік при кермі, а коли ні, то що робити? Перша леді районного масштабу нагадувала своєю тривогою щирою іншу першу леді, дрібнішу статурою, але вищу набагато ранґом…
Застілля гуло. Родіон з учениками-помічниками запихалися-заливалися за головним столом — у центрі. Охорона трапезувала за столиками ближче до дверей: ану якогось жебрака нелегка принесе. Марсалія дивилася на ту об’їдайлівку і чомусь згадувала вечерю у підтоптаної жони новоспеченого міністра, яка через загули чоловіка вкотре зібралася була різати собі вени. Отож, коли Марсалія в черговий раз врятувала жону від суїциду, вони обидві вирішили це діло обмити. І тут з’явився Учитель. Грубо наказавши «послати в дупу стару міністерську ідіотку», всадовив у авто і повіз на президентську дачу.
Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести високу леді, пардон, із прострації! І постарайся… вона зараз у такому стані… ну, по-своєму, по-жіночому зрозуміти, підтримати, і навіть, як вдасться, заприятелювати.
Марсалія злякалася:
— Та як… я… проста… жінка…
— Так! Заспокойся! Бо та, до якої їдемо, ще… пардон, простіша. І потребує простого людського, пардон, слова…
Справді, те, що Марсалія побачила за мурами високими літньої «царської» резиденції, схвилювало її своєю щирою простотою: височайша особа бовталась у голубому басейні просто в одежі, нагадуючи білим костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебідку. На березі знічено топтали смарагдовий моріжок придворні, стривожено чекали команди від Самого охоронці. Але команда не надходила, бо, очевидно, Самому було не до Самої.
Марсалія розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той рішуче розігнув її пальці і підштовхнув у плечі, як у воду штовхнув:
— Іди!
І вона пішла… У воду! Отак, як була, у вишитій білій сорочці, у червоних коралях… І, по саму шию у воді, погребла до цариці, дякуючи Богові, що басейн не глибокий, бо вона плавати не вміє, та просячи Його, аби врозумив її мокру високість. П’яненькій цариці витівка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони обидві далися, аби їх виловили, і радісно на пару повихляли до будуару перевдягатися. З того часу почалася їхня дружба…
Того ж вечора Марсалію поселили в розкішному номері, неподалік від апартаментів першої леді, і вона умліваючи стала чекати ранку, спостерігаючи з балкона за нічними розвагами високопоставлених гостей, які нічим не відрізнялися від п’яних гульбищ простого народу, та нервово роздумуючи, що їй далі робити і який фасон тримати.
І дочекалася. Після довгої тривожної ночі Бог послав ранок, а з ним і покоївку Зою. Зоя була із сусіднього села, а отже, потомственою, з прабаби, точніше, з тих часів, коли в цих пущах дачі цеківські збудували, покоївкою, що вміла з виглядом глухонімої нечутною тінню снувати царськими покоями, все робити і все чути й знати, але й тримати язика за зубами…
Марсалія зрозуміла, що її майбутня дружба з першою леді залежить від її дружби з покоївкою. Але як розговорити цю залякану інструктажем генетичну служницю? Тільки щирістю і грішми. І Марсалія ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоїної уніформи стодоларову купюру, вона пристрасним шепотом щиро зізналася, що її привезли сюди масажі леді робити, але вона на таких верхах уперше і дуже переживає, як догодити президентші, і т. д. і т. п.
Щирість подіяла. Зоя купилася. І за якихось десять хвилин вологого ранкового прибирання перед Марсалією відкрилися всі таємниці двірцевого лабіринту з ходами і виходами…
І все було б прекрасно, але тут, як пишуть у книжках, з’явилася у їхньому щасливому царстві-государстві страшна відьма Калерія… Отака «циганочка з виходом»…
Здається, Родіон увійшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз схоплюється, дурноверхі тости проголошує! Чим далі — нахабніє, о, уже слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на свого верховоду, розперізуються ученики-помічники. Горілка, пляшка за пляшкою, ковбаси, холодці-голубці щезають у неситих утробах арамейських, галілейських, обливаючи та обсипаючи крихтами їхні дрімучі бороди, звеселяючи ще дрімучіші душі! Благочестивий почет преподобної Марсалії гигоче, гикає, як… орда коло смаженої конини! Про неї забули! Витріщаються на Родіона, встигаючи вслід за його викриками чарки підіймати…
Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! І що скажуть, надивившись на цю дикість, офіціантки? Це б їй, Марсалії, встати, торохнути по столу кулаком і піти! Світ за очі! Але — втома, втома, гирями чавунними тримає її за ноги біля цього бидла! І, щоб не перекинути до біса столи просто на хлібосольних господарів, Марсалія абстрагується, рятується спогадами.
О, прекрасне, неповторне життя придворної ворожки! Як солодко їй пилось і їлось за царським столом. Дякуючи Зоїній інформації, вони з першою леді справді потоваришували. Леді була непогана жінка. Добра і нещасна. «Він її за ніщо має, грубіян і скупердяга», — шепотіла Зоя, нарікаючи на малі зарплати прислуги. Але великій Марсалії у царських палатах платили сповна!
«О, прекрасний час! Неповторний час!» Родіон має рацію: вона, Марсалія, мусить зробити усе, щоб він, той час неповторний, повторився уже при іншому цареві, в компанії нової государині.
Впиваючись коштовним вином, розкішними спогадами і діамантовими перспективами, які їй обіцяв, за словами Родіона, Учитель, Марсалія усміхалася на всі боки «чукотським» правителям і їхнім смердам, водночас не спускала очей з підступного Новоявленого. І таки встежила, як «начальник Чукотки» передав йому під столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку Родіона зрозуміла, що сума чималенька, але й далі вдавала, що нічого не помітила, не бачила, не знає…
Доки Родіон Новоявлений, впавши на стіл грудьми, ховав під столом ту пачку, шкірячись віддано їй у вічі, Марсалія напружено думала, як далі діяти. Головне — вирвати гроші. Вирвати і тікати! Шукати Даночку!
Саме в цю мить дзенькнув мобільний. Родіон невдоволено озвався, і вона побачила, як витягнулось його обличчя, як він сполохано обірвав зв’язок і заховав телефон у кишеню. Марсалії потемніло в очах. Про що йому сповістили по телефону, їй підказало материнське серце. Пославшись на раптовий головний біль, вона попрощалась із гостинними господарями і вийшла з-за столу, навіть не глянувши на притихлий ураз невдоволений почет.
Вечоріло. Над містечком стояла прозора глуха тиша, така, яка буває тільки у провінції. Проминувши наймитів, які завантажували багажники джипів її «експедиції» ящиками з напоями, пакетами, мішками, бочонками, стала чекати, коли ж нарешті вивалить з ресторану і її кодло… Першим вибіг невдоволений Родіон. На писку було написано: «могла б і почекати!» Але, побачивши її смирною і смиренною, потеплів, тим паче що зігрівав душу важенький пакет із баксами, захований у бездонній кишені штанів, і відчував вину за ту трагедію, яка саме зараз, у цю хвилину, розігрувалася в обласній лікарні за 100 кілометрів звідси. І про яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця… Інакше б уже зчинила лемент…
Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це пересадити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон не перечив.
— От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, — сказав, усідаючись за старою звичкою попереду.
— Скільки він тобі дав? — запитала вона пошепки, щоб не чув водій.
— Ти ж бачиш… завантажив усі машини…
— Я про гроші.