Вона нічого не зрозуміла пропуть і куди має йти, але питати не було в кого: почет, до якого долучилось і містечкове начальство, уже виводив московського чарівника з Будинку культури.
Молодики в сірому запитали, як її звати, і теж заспішили слідом. Більше вона їх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи впізнала: жодної яскравої риси чи прикмети, які б упали в око, крім сірих костюмів, вона не запам’ятала.
Але добре пам’ятає, як сказилася їхня Новосілка після гіпнотично-телепатичних сеансів Мессінга! Усі — від малого до старого — тільки те й робили, що гіпнотизували одне одного і читали на віддалі чужі думки. З особливим ентузіазмом пробували сили у мистецтві масового гіпнозу школярі, звісно, проводячи свої експерименти над вчителями, і звісно, що на тих уроках, яких не вивчили. Бувало, вчитель заходить, а весь клас надувшись свердлить його очима, заклинаючи: «Спи! Спи! Спи!».
На жаль, нічого з тої науки доброго не виходило. Але одного разу усе-таки — вийшло. І Марина з радісним жахом зрозуміла, що це вийшло… в неї! Так, саме в неї! Вчителька фізики, яку вона не любила, як і ненависну фізику, заснула просто на уроці! Згодом такий «казус», як кричав директор, стався з хімічкою та вчителем географії. Звістка про «диверсії» облетіла школу, а за тим і містечко. Діти сміялися, дорослі жартували: завівся свій Мессінг. Учителі сполошилися: хто? Звичайно, згадали її «цілуваннячка-обніманнячка з Мессінгом». Почались розслідування. Потім — справжні репресії. Чим їй тільки не погрожували, а найбільше виключенням зі школи.
Врятувало її те, що вона, по-перше, не зізналася в «диверсіях», а по-друге, те, що «диверсії» більше не повторились.
Тому Марина й злякалася, коли через місяць після гастролей Вольфа Мессінга її просто з уроку викликали до директора школи. Вона стривожилась, подумавши, що хтось з учителів знову пожалівся, нібито вона на них, коли уроку не вивчить, «туману напускає», що вчителька фізики знову із стільця впала…
«А при чім тут якийсь гіпноз, якщо Клара Свиридівна впала зі стільця саме в той момент, коли розповідала про закон земного тяжіння. Тож гіпноз тут ні при чім», — складала Марина чергове пояснення на свій захист. Проте цього разу, схоже, її не за тим покликали. Директор, здавалось, аж сяяв від щасливої нагоди бачити свою ученицю, крім того, в кабінеті сиділи (Марина впізнала їх) ті самі сірі костюми, що колись удавано байдуже чатували на Мессінга у фойє їхнього Будинку культури, і ще один привітний дядечко в чорній сорочці. Директор, улесливо відрекомендувавши її чужинцям: «Ось наш унікум, наша чудо-дівчинка», — спішно вийшов за двері, а дядечко в чорному приязно заусміхався:
— Ну, сідай, сідай, чудо-дівчинко, приємно познайомитись із такою унікальною людиною. Мене звуть Учитель. Так, просто — Учитель. Кажуть, твої таланти помітив сам Вольф Мессінг! А вчителі, ну… так, твої вчителі, розказують, нібито вже на собі переконалися. Чи не так?
Чорний дядечко весело розреготався, однак Марині було не до сміху. Вона починала підозрювати, що чоловіки в сірому — переодягнена міліція, а веселий дядько насправді — прокурор, який прийшов, аби їй за фокуси строк припаяти. На вимогу директора, який, щоб не виказати себе, просто втік. І от зараз її допитають, одягнуть кайдани і… в буцегарню! Отака біда! І хоч трьох дорослих дядьків не так-то легко буде скам’янити, але нема на те ради — треба рятуватися! І Марина знову, як на сеансі Мессінга, зібрала подумки всі свої сили, аж на скронях жили набухли, і подумки наказала: «Спати!»
Очиці в обох сірих костюмчиків за хвилину стали сонні-сонні, вузенькі-вузенькі, але дядько в чорній сорочці, впершись очима в її очі, сказав задоволено:
— Дякую! Молодець! Тепер ми переконалися, що ти справді талант, але ще не розвинений. Тому я буду двічі на місяць приїжджати у школу і з тобою займатися. Але з умовою, що ти більше не будеш знущатися над бідними вчителями. Домовились?
— Потрібні вони мені! — відрубала чудо-дівчинка, вперше в житті відчуваючи власну значущість.
— Готово, — сказав Кузьма, вилазячи з-під спідниці. І спідниця враз спалахнула, замерехтіла у сутінках закулісся місячним сяйвом. — Тільки не підступайтесь до краю сцени і не давайте їм хапати вас за поділ, а то порвуть дроти…
Наразі жіночий зойк стрілою пронизав глухий рокіт переповненої зали. Зойк почав переростати у розкотисте голосіння. Так майстерно, з жалобними перепадами — від найнижчогодо до найвищого до, вміла голосити в їхньому містечку колись давно-предавно тільки професійна голосільниця баба Савета, яку люди зазвичай наймали «ридати покійника». Коли Савета зачинала було голосити, не те що люди — здавалось, каміння плакало…
Марсалія завмерла. Зала теж притихла, спостерігаючи, як від дверей у напрямку сцени крізь тісняву пробивалися двоє здорованів, несучи на піднятих руках лікарняні ноші з жінкою у терновій хустці. Лежачи горілиць, нещасна зводила до стелі молитовно руки та приповідала:
— Ой Бо-о-оже! Ой так же ж до Христа йшли, як ідуть до Мар- са-а-алії! Бо дух Спасителя нашого воплотився у просві-і-і-тленій! У провидиці і пророчиці нашій великій, у спасительці нашій, рятівниці, Марсалії дорогі-гі-гій! Алілу-у-уя!
— Алілуя! Алілуя! Благочестива Марсаліє! Зціли нас! Зціли нас! Слава тобі! — забилась в істериці дівчина в інвалідному візочку біля самої сцени. За нею — заридала вихудла на кістку старенька з останніх рядів. Хтось зойкнув зліва, схлипнув справа, луною заголосив балкон — і раптом заридала-залементувала на сотні голосів розтривожена зала. Збудження перекинулось у фойє, покотилося палаючим колесом — на вулицю. І ті, що запізнилися, підштовхувані в спини цікавістю і страхом, що не запопадуть благодаті цілющої, ломонулися з потроєним завзяттям у набитий людом Будинок культури. Зала завирувала, забилася хвилею, як штормове море, викидаючи на сцену тих, що пробралися до неї першими. За ними почали дертися, підпираючись милицями і палицями, каліки, і невідомо, чим би все скінчилось, якби з-за лаштунків притьмом не вискочили охоронці у камуфляжах і не почали зіштовхувати стражденних із подіуму. Але ті не здавалися. Почалася штовханина, крики-зойки, але вже від болю, образи й відчаю. Дехто, втративши розум, гамселив костурами та прокляттями охоронців, які вперто не пускали їх до великої Марсалії.
Марсалія наслухала, вбирала в себе все наростаючу енерґетику ошалілого натовпу, дражливу істерію несамовитої юрби, заводячись, розпалюючи себе, налаштовуючись на її частоти, на хвилю її радісно-приреченої віри у спасіння. Серце цілительки, як метроном, відстукувало ритм ритуального танцю, яким вона розпочинала кожен свій сеанс, розхитувало в такт тіло, сповнюючи все єство запаморочливим екстазом гри, лицемірного лицедійства заради перемоги над чужими і власними страхами, комплексами безпомічності, ніщоти і минущості. Притупуючи, як шаман, коло куліси на очах здивованого директора Будинку культури, Марсалія нагнітала в собі збудження, ейфорію, щоб легко й тріумфально вознестися надспраглими і прагнучими… І тут…
— Де Митрофан? Де цей урод, твою мать! Уже ж треба починати! — заревів над самим вухом цілительки Родіон, збиваючи її з настрою, як птицю з польоту.
— Де Митрофан?! — понеслося коридорами і відлунило переляканим голосом бритоголового менеджера, що ринувся у натовп, як у воду, і метався брасом по фойє, збиваючи ліктями з народу кепки й окуляри.
— Не знаю! Через наші двері він не проїжджав! — стривожено вертіли головами ученики і помічники при дверях, не забуваючи справно тицяти в натовп цілющі талісмани-обереги, фото, і навіть книжки цілительки — пророчиці у розкішних палітурках, та вихоплювати з його тремтячих, кострубатих, немічних п’ястуків зіжмакані гривні.
— Ну, бллл-ль! — сатанів менеджер. — А Савета? Де ця… бль… Секлета?
— Та он же — на сцену виносять! — радісним квартетом озвалися від дверей ученики-помічники, затрясли, як гноми, пелехатими головами, мокрими від поту бородами.
І справді, в цей саме час двоєкачків (з колишніх спортсменів) виносили на ношах ту саму жінку, запнуту селянською терновою хусткою, котра й далі голосила-славила велику Марсалію, але дифірамби її розчинялись у тисячоголосому трагічному хорі, достойному сцени давньогрецького театру.
— Ху! Добре, що хоч ця є! А де той придурок, хотів би я знати! Якщо знову залив сліпи, Маця йому відкусить яйця, — пообіцяв голомозий менеджер, звертаючись до учеників-помічників на дверях, на що ті, не зважаючи на драматичну ситуацію, весело заіржали. Але людське стовповисько нічого не чуло і не бачило, крім сцени, на яку от-от мала вийти Велика Марсалія…
Але Марсалія не виходила. Збита Родіоном з темпу, заплющивши очі й затиснувши кулаки, намагалася ще раз зібрати усі свої життєдайні сили у тугий і вражаючий, як кульова блискавка, енерґетичний клубок і… переступити невидиму прірву. Але тепер уже не давало сконцентруватися передчуття… чогось недоброго, навіть лиховісного, що — вона бачила «третім оком» — уже витало зловісною темною хмарою над шаленіючою залою, ніби попереджаючи… не пускало на подіум. Але відступати не було куди. В потилицю дихав Родіон. Попереду дихало безоднею чорною тисячоголове людське горе. А в грудях… В грудях важким каменем загусла ненависть до триклятого Родіона, що збив… збив, покидьок, її з ритму, з настрою, взагалі, з путі і пуття… Однак мусила! Тож, набравши повні груди повітря, рішуче видихнула:
— З Богом! Уперед!
І раптом в залі погасло світло. Запала мертва тиша. Народ замовк, з благоговінням вдивляючись у важку смолисту темряву. І темрява розступилася, як води морські перед Месією, і з неї вийшла в сяючій білій одежі жіноча постать. І зал вибухнув шквалом овацій!
Марсалія підняла, мов Оранта, обидві руки і звернулася до народу, що сяяв до неї з темряви очима, пристрасно-таємничим шепотом, підсиленим мікрофоном:
— Люди добрі! Мій роде і народе! Ви хочете зцілення собі і своїм близьким? Ви хочете бути здоровими, дужими і квітучими? Ви бажаєте позбутися мук, які огидними червами точать ваше тіло, натоптане хворобами і недугами, як дрантивий мішок смердючим сміттям? Ви хочете здоров’я і щастя, а самі грішите, прелюбодієте, крадете, гризете одне одного! Он ти, та, що очей з мене не зводиш! Ти спиш із начальником, водночас перелюб чиниш із кумом, а просиш у мене здоров’я для своєї дитини?! Гріховоднице нечестива! Посмітюхо бридка на дорозі до пекла! Покайся! Інакше не бачити тобі здоровою свою дитину! Не чути тобі сміху її! Довіку чути будеш лише плач і скрегіт зубовний у хаті своїй! Покайся! Отямся! Віддай все, що потратити маєш на перелюб, на гульбища содомітські, — убогим і сірим, спраглим і голодним, ученикам моїм, провісникам Пришестя Того, Хто зцілює, і відвертає, і життя дарує — через мене, велику Марсалію, цим святим людям, що стоять при дверях, як при брамі до раю святий Петро!
Запала крижана тиша. Зала, здавалося, одубіла. Заціпенів за лаштунками, насолоджуючись велемудрими пасажами пророчиці, Родіон. Але відшліфований за довгі роки прийом спрацював і цього разу. Народ, полегшено зітхнувши, що так дешево можна відкупитися від кари Божої, зашарудів по кишенях останніми гривнями, тим часом як добра сотня соковитих молодиць із дітьми на руках, втягнувши голови в плечі, намагалися зникнути, розтанути, здиміти від всевидющого ока святої Марсалії, цікавих поглядів присутніх та лютих позирків власних чоловіків. Розслаблено заусміхався Родіон, спостерігаючи за сум’яттям у залі з-за важких від степової пилюки лаштунків. Однак у ту мить, коли дехто із привселюдно звинувачених в рогоносності батьків родин уже було простяг руку до коси зрадливої супружниці, Марсалія рвучко ступила на край рампи і, тикаючи перстом у розтроюджений натовп, заволала:
— А ти?! Не хвороба пожирає тебе, а чорна заздрість до свого сусіда! На його хороми уп’яла око ненаситне! Замість того, щоб дбати про власні статки, трудитися в поті чола, ти чужому заздриш, похряснувши в лінощах?! Один тобі лік від усіх недуг: мусиш три тижні у старечому сиротинці підлоги безплатно мити, саму тільки воду пити, служницею стати, і лиш тоді тебе хвороба покине!
При цих словах прив’яло півзали, а кілька нещасних у різних кутках зали аж зайшлися тихим плачем покаянним.
— А ти… ти, що сидиш на купі грошей, а жалієш купити святу книгу, яка тобі, нечестивцю, відкриває врата небесні! Ти! Ти й досі крадеш комбікорм на заводі та свиней годуєш, та продаєш людям утридорога?!
Помітивши, як втиснулися в крісла кількоро чоловіків, що, певно, привезли сюди хворих дружин, дітей чи батьків, ясновидюща ще з більшим азартом накинулась на гіпотетичних нечестивців:
— А ти аборти блудницям робиш, а за криваві хабарі дітей вчиш по закордонах! А ти? Ти, старче убогий! Замість того, щоби ути доброчесним батьком чесної родини, щоб плекати свій рід, дітей і онуків, ти сіяв по світах сім’я своє, а тепер пожинаєш самотність старечу і немічну, шукаючи прощення за гріхи свої?! Не буде тобі спасіння, доки не заповіси свою хату каліці нещасному, у гріхах, як і ти, угрузлому по очі, що має прибитися до тебе з далеких світів! Митрофан йому ім’я буде! А ти, жоно недостойна, що сина-наркомана рятувати прийшла, мусиш читати книги мої, благословенні посланцями вищого розуму навпереміну зі Святим Письмом, і тільки на тридцятий день зійде благословення на плід гріхів твоїх!
Здавалося, тьма кромішня от-от поглине переповнений окаянними грішниками Будинок культури, як бездна океанська «Титанік»… Але саме тоді, коли доведений до безуму люд мав або полягти від інфарктів, або рятуватися від страшного суду святої Марсалії панічною втечею, у потойбічній тиші фойє пролунав розпачливий, але такий живий, такий спасенний людський голос:
— Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустіть мене! Я здалеку!.. З краю світа добирався!..
І людоньки передихнули, ніби побачили просвіток у грозовому небі. Але найбільше втішилися брудному бомжу в інвалідному візку, що намагався пробити через фойє до зали, вартові при дверях. Один з голомозих аж заіскрився сам до себе тихим ніжним матом:
— Ну урод! Ну я тебе… таки здєлаю інвалідом! Клянусь!
І, тут же, змінивши тональність, закричав грізно й урочисто понад голови туди, звідки уже вигрібав щосили нещасний каліка:
— Пропустіть, стоящі і ходящі, бідного інваліда, сироту нещасного, що три роки добирався з Далекого Сходу і таки добрався до великої цілительки, матінки нашої преподобної Марсалії!..
— Повз, повз — ось цими руками, — заридав трагічним басом чоловік у візку, то показуючи на всібіч брудні ручища, то розмазуючи ними по темній опухлій мармизі рясні сльози. — Наконець я її знайшов! Вона тут! Матінка моя! Спасителька моя! Ге-е-е… ге-ге-е-е…
Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє намагався розступитися, пропустити крізь себе убогого, по якого уже продирався з бічних дверей бритоголовий архангел з оточення преподобної Марсалії.
— Каззззьол! — непомітно мазнувши далекосхідного пілігрима долонею по зарослій потилиці, голомозий розвернув візок і поштовхав його до бокових дверей, що вели коридорчиком до сцени, розганяючи натовп грізними наказами дати дорогу, та пломбуючи волохате вухо нещасного добірним матом:
— Слухай, ти, урод на кальосах! Ти де, бль… твою… ходиш? Я тебе, п’янь дряная, спаралізую навєкі, скільки я тобі казав: будь при нозі?! Ну ти мене, кказзьол на возі, діссстав!.. Я тттє ізлєчу!
— Пішов… ти… — чухаючи потилицю, ощирився виродок на колесах.
З-за лаштунків навстріч їм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловік, зашипів:
— Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сцені, а ти ще, мммм… уб’ю!