— А нічо, лиш те, що Горвард Лі, цей бадьорий американський пенсіонер, шанувальник нетрадиційної медицини і всілякої чортівні, насправді ветеран американської розвідки і добре знає, хто довгий час ховався під псевдо Мати Харі…
— Не треба мене лякати… Бо він напевно знає, що воловодилась я переважно з діаспорними українцями з якоїсь Оклахоми и чи Юти…
Нарешті процесія дісталася сцени, і охоронець обережно опустив дівчину у вишиванці на кін обличчям до залу, а до Марсалії — худенькою спиною, на якій… Марсалія здивувалася: розквітала-розпукалася велика червона півонія! Та, пильніше придивившись, побачила, що на дівчині не вишиванка, а закривавлена біла блузка. Серце зупинилося… Ні, це їй привиділось… Ні, не може того бути… вона впізнала блузку… Точно таку вона купила торік Даночці у київському ЦУМі… Тепер Марсалія впізнала і розкішне смоляне волосся, і рідні вугласті плічки… Зрозуміла, чого ридає-голосить Теофіля… Відчула, як обриваються нутрощі, як підступає під серце страшна холодна пустка… Сука, що вона зробила з її дитиною?!.
Молячи Бога, щоб це був сон або просто дурний розіграш, ступила на сцену ватяними ногами.
— Назад! Ти що?! — як з-під землі виріс, заступивши їй дорогу Родіон.
— Що ця сука зробила з моєю дитиною? — спитала, божеволіючи від страшного здогаду. І вже набрала повні груди повітря, щоб закричати на цілий світ, але Родіон брутально затулив їй долонею рота:
— Тихо… ти!.. Це не вона…
— Хто?!. Хто-о-о-о… Я питаю — хто?!
Митрофан… тільки тихо… заскок у нього чи… чорт його знає що… Але не бійся… Нічого страшного… він тільки черкнув…
— Чер…к…нув? — перепитала Марсалія з жахом. Відсторонивши Родіона, що намагався заступити її від людей, знайшла поглядом Митрофана і заціпеніла: на неї незмигно дивився… ЗВІР… «І прийде звір, і буде число йому 666…». Згадала і запитала ЗВІРА:
— Навіщо ти це зробив?
— Це не я… це… Бос! Клянусь! Це він, звірюка… — белькотів переляканий Митрофан. Але ЗВІР мовчав, виймаючи сатанинським поглядом, як вилами, з неї душу. І раптом тріснула і пирснула навсібіч скалками скляними тиша.
— Марсаліє! Зціли! Марсаліє! Зціли її! — ревів осатанілий натовп. — Зціли! Зціли! Мар-са-лі-є!
Натовп, вийшовши з-під її контролю, ревів, реготав, біснувався, плював їй в обличчя, тикав пальцями у самісіньке серце, як у рвану криваву рану. Марсалію охопив жах… звергнутого ідола! Здалося, вона уже летить зі своєї високої сцени, зі свого п’єдесталу просто у знавіснілу юрбу, яка роздере її на клапті! Але ще був шанс на льоту, у падінні коршаком впасти на зловорожу силу, яка нагло втрутилась у її володіння, вчепитися кігтями у шию клятого підступного ворога!
— Пусти! Я уб’ю і його, і її… суку Фільку! Пу-гу-гусссти-и-и!! — заридала спасителька, намагаючись вирватись із цупких рук Родіона.
— Ти що? В тюрму захотіла?.. Чи нас посадити? Ти що — забула, що Митрофан — твій, твою мать… наложник? Імператриця ти наша йо… Назад! У машину! Бос розбереться без тебе! Ну от, я що казав?! «Швидка» приїхала! Можемо змиватися…
Повз них пробігли люди в білому. Нахилилися над Даною, заступивши її від Марсалії.
— Пусти-и-и! С-с-волоч!..
Гах!
Легкий хук правою під дих переламав її навпіл, забив подих. Спробувала розігнутися, з ненавистю пропікаючи невидющими очима обвислу матню Родіона Новоявленого, як сама нарекла недавно цього покидька, заточилася і… просто перед собою побачила зів’ялу дитячу ручку, що звисала безживно з лікарняних нош, які кудись бігли на чотирьох парах ніг попри неї. Схопила ту ручечку, встигла тільки торкнутися губами пальчиків, як її грубо відштовхнули, наче непотріб, і, падаючи, побачила, як з білого рукава доньчиної блузки осипаються багряні, аж чорні ружі… Ружі сипалися довго, дуже довго, аж доки не засипали сцену, і залу з людьми, і весь білий світ. Від преісподні — до небес.
Авто мчало з такою швидкістю, що придорожні виноградники обабіч зливалися в суцільні зелені шпалери. Від цього мигтіння і від тихого зміїного шипіння шин Марсалію злегка млоїло. Голова була важка, мов казанок з кулешею. Роззирнувшись, побачила, що напівлежить на заднім сидінні між двома янголами-охоронцями. Тупі фізіономії робили колишніх спецназівців і спортсменів схожими на близнюків. Подивилася вперед, але перспективу дороги заступала сутула спина Новоявленого, що незворушно сидів поряд із водієм, та широкий зад «джипа» з охороною, що мчав на чолі ескорту. Точно такісінький катафалк з помічниками-учениками, вона знала й не оглядаючись, висів на хвості їхнього «мерседеса». Усе так, як поспіль усі ці роки: дорога, сеанси, одні і ті ж давно обридлі морди… Крім хіба що недавно наверненого у віру Митрофана…
І враз Марсалію як струмом прошило — Даночка! Чи це був сон? Може, весь цей кошмар їй приснився? Чи глюки? О тттриклятий Родіон, вона ж не відає, чим він її нашпиговує щоразу… Але… ця тривога! Ця тривога… ой, як вона душу рве… мов кішка дика! Нею, здається, налита навіть потилиця Родіона… Янголи-охоронці відвертають перелякані писки… Ой, ні… не приснилося їй, не приснилося. І Марсалія не те що закричала, а завила-заридала, ламаючи нігті об задубілу від поту сорочку Новоявленого:
— Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, іроде, повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже… Там моя дитина!.. Що з моєю дити-и-иночкою?! Що ви з нею зробили, і-і-іроди! Я ж не знаю, я ж не ві-і-ідаю!..
Поросла рідким волоссям шия Родіона від болю і люті налилася темною кров’ю, шкіра під сорочкою заворушилась. Янголи-охоронці лагідно заламали матінці Марсалії білі руки і так стиснули боки гарячими молодими тілами, що дух перехопило.
— Заспокойся, яка дитина?! В тебе що, знову глюки?! Твоя дитиночка уже — тю-тю, до Києва доїжджає разом із подружкою твоєю… Фількою, чи як ти там її прозиваєш? Ну й клички у вас — на тверезу голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія… До речі, Бос вашим, пані, здоров’ячком цікавився, — не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається викрутитись.
— Та пішшшовв він… і ти з ним! — уклала в матюк усю свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб це було так, щоб ВОНА, її дочечка, була жива, хай навіть із Фількою, тільки б не в руках Боса і його покидьків… Не дай Боже! Господи, відверни! Спаси й помилуй бідну невинну дитину!.. Господи, покрути тим звірюкам руки, щоб тільки не кололи її… О, вони це вміють… Щоб на голку не посадили, на голку! Як її… Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку… І штрикає! Каже: заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, уже давно, та Родіон клянеться, що то звичайний димедрол. Але вона відчуває, що бреше… Він постійно бреше… І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках…
Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче перегріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у горлянку Родіона, вона кричить:
— Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!
Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.
— Зупини… — хрипить Родіон.
— Я не можу! — з жахом кричить водій. — На такій швидкості… Васька в мене вріжеться…
— Зійди з траси, твою мать! — задихається Родіон…
— Куди?! У рів?! — панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.
— Дай, сука, Боса, — не здається Марсалія.
І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.
— Шо случилось? — голос Боса не віщує нічого доброго.
— Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! — кричить Марсалія.
— Бос, — шипить Родіон, — ана с ума сошла…
— Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєт с бабушкой домой… — під удавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.
— Якою бабушкою? — жахається.
— Ну… с женщіной какой-то… Вот подсказивают: с учітєльніцей… Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо…
— Доки ви будете долю мою вирішувати, покидьки? — ридає Марсалія, відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.
— А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, — єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:
— Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!
Зв’язок обривається.
— Прости… тутка… — здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. — Вона про дитину згадала… Тепер їй усі винні… Тепер вона з усіх питає… А ти питала, ккурррвво, коли волокла з якогось… смітника у постіль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю…бєшєною…бль… ззвєздою! А тепер, блль… їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай спочине, крррва…
Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її ліву руку, закочують рукав на правій… Легкий укол… Мить — і солодка млявість вимкне спроквола, як старий рипучий радіоприймач, емоції. Але — не свідомість… Не пам’ять… Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй дорікає… А сам… О, її пам’ять до найменших подробиць береже кожну хвилину, проведену з цим… пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, прищавим від надлишку нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі — неприкаяним кореспондентом республіканського радіо Дімою Радьком, прозваним колеґами, як вона згодом дізналася, Родіоном. Його пригнали до їхнього містечка пошуки новочасних героїв. Саме в той час на просторах необъятной Родины повним ходом ішла перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу «нерушимых республик советских», і народ, натхненний змінами партійного курсу, контужений несподіваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху найактивнішу участь.
Цього разу її не гойдало, не колихало і нікуди не несло на солодкій хвилі ейфорії. Відчуття реальності було світлим і гострим, хоч на душі стояла тупа тиша і благодать. Певно, впорснули заспокійливе, подумала. Очевидно, наркота скінчилась, або Родіон сам бавиться, а тому на ній економить…
Вдивляючись у безмежні степові простори за вікном авто, Марсалія несподівано подумала, що у всіх своїх бідах винна вона сама… І все тому, що не вміє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу, як контужений пес… Вона ж могла вибитись у люди ще у студентські роки, коли стелилася їй пряма доріженька до високої керівної посади — спочатку в містечку, тоді в області, згодом, може, і в столиці, вона мала для цього, як тоді казали, усі дані. А головне — вміла «працювати» з людьми. Школа Учителя. Це він її навчив, як переконливо вимовляти ленінську фразу: «Верной дорогой идете, товарищи!». Як запалювати на трудові й ратні подвиги, як життя класти на вівтар Вітчизни… Вівтар… Не могли атеїсти знайти підходяще слово у своєму революційному лексиконі, то в Біблії позичили…