Отож її, майбутню Марсалію, вважай, школа і комсомол виховували і формували в радянському дусі. Активна громадянська позиція, комунікабельність, зваблива зовнішність і авантюрна вдача — ці «заслуги» не тільки відкрили їй дорогу спочатку на «ін’яз» університету, де вчилися лише діти обкомівців, прокурорів і каґебешників, а після його закінчення — в «Інтурист» чи Товариство «Україна», де працювали ті ж самі, а й, за «гарної поведінки», — до ризикованої професії «шпіонки» не дуже популярної серед «золотої» радянської молоді.
І раптом — усе пішло шкереберть. Уся перспектива. Чому? Збіг обставин. Важких, чорних, непередбачених…
По-перше, усі плани переколотила перебудова, яка почалася в той день і час, коли її мали відправити на вишкіл у Москву. А звідти… Можливо, і в Америку… Однак, усе, все полетіло до діючої мами!
Батьківщина в небезпеці, — сказав Учитель. І її направили… на барикади в рідному краї, на які лізли з різних боків ошалілі від свободи місцеві румуни, поляки, російські «реваншисти», що понаїжджали сюди після війни та згодом — на будівництво військово-промислового комплексу, а також пробуджені до «боротьби за волю і державність» українці.
…То були тривожні, страшні, але й романтично-авантюрні часи, особливо на Заході України. Бо люди справді пробудилися, але кожен — зі своїм задавненим болем, гнівом, образою. Люди, які ще вчора жили в мирі і дружбі, ставали… ворогами. Навіть у її родині! Агій! Раптом баба-румунка обізвала діда-кацапа окупантом. А баба-полька діда-німця фашистом! Баби подуріли! Брат на брата пішов, сусід — на сусіда. Замість того, щоб об’єднатись у боротьбі з «комуністичною гідрою», виясняли з піною на губах, чиї предки першими прийшли у краї благословенні, хто — автохтон, хто — зайда, а хто — «завойовник». Згадували одне одному і «заслуги перед партією і народом»… А її тато з мамою від цієї колотнечі просто запили з горя…
Ось тобі й «батьківщина в небезпеці»… Учитель був суворо недосяжний. Як Будда. Отож, її викликали і сказали: іди на барикади! Іди в РУХ, у «Просвіту», записуйся в усі організації, які вони створюють. Очолюй, організовуй, і, звичайно, інформуй. Нам головне — щоб не вийшла ріка з берегів і не знесла нас усіх разом з кордонами і Союзом.
Вона ж найбільше боялася, щоб не пролилася кров… Передовсім, щоб не узялися різати один одного її родичі. Бо й без того вже почалось: один кузен очолив місцевий осередок румунської націоналістичної партії «Про патріа» («За батьківщину»), інший — пішов у РУХ і шельмував свою кузину, яка в радянські часи, вибравши з усіх рідних національностей — русскую, зробила собі добру партійну кар’єру, аж до третього секретаря обкому партії. А кількоро з родичів, що писалися до цього українцями, відшукали глибоке австрійське і навіть єврейське коріння і зібралися виїздити на свою історичну батьківщину, тобто в Німеччину…
Але не цей «рейвах» вибивав із колії, а… як би це сказати… чи назвати? Можливо, наївність тих, хто став по різні боки революційної барикади, і цинічна дворушність чолових цих протиборчих сторін… Навіть вона, зовсім без досвіду, розуміла, що нічого путнього з цієї боротьби не вийде, бо її очолили куплені, вишколені «службами» або завербовані з патріотичної інтеліґенції «стукачі»… Найгірше, що цього не розуміли справді патріотичні і чесні люди…
Тому, коли в один прекрасний день на всенародному вічі чоловим українських національно-патріотичних сил став, м’яко кажучи, «колеґа» Вакара і соратник Учителя, вона злякалася. І втекла. І, слава свободі й демократії, стала дезертиром. А все тому, що втомилася бути… сукою. Бо ж від природи була чесною, доброю, романтичною дівчинкою, що приміряла на себе образ сміливої радянської розвідниці, такої, про яких писали радянські книжки… А її примушували нюшкувати за студентами і викладачами. Врешті, просто осточортіло брехати Учителю, брехати Вакару, своєму «куратору», якому була зобов’язана звітувати про антирадянські акції студентів, хоч насправді ніяких акцій не було, або її на них не запрошували…
Тим часом запрошували на весілля однокласниці та однокурсниці, які поспішали вискочити заміж за будь-кого, аби не повертатися у рідне село вчителькою…
А от вона — повернулася. На зло Учителю, який невідомо для чого тренував її паранормальні здібності, Вакару, який осідлав її, мов ослицю, своїми «шпіонськими» завданнями. Але передовсім — собі, бо, за великим рахунком, тікала від перспективи, від майбутнього.
Сталось це несподівано. Отак-о йшла рідним містечком, аж гульк — стоїть коло її рідної хати Михайлик-петеушник, очицями сірими світить, як фарами трактор, і каже, що він інженером у рідне село направлений після закінчення училища механізації. Такий простий, добрий, не схожий ні на городських нахабних дебілів, ні на зарозумілих студентів, ні на цинічних «учителів». І так їй захотілося простого людського щастя у рідній Новосілці, на рідному кутку Корчі, що на другий день після випускного балу в ресторані «Дністрові кручі» подали вони з Михайлом заяву до загсу. Через тиждень їх і розписали при всім чеснім народі. А ще через тиждень її зарахували у рідну школу вчителькою української мови та літератури. Теж рідної… І покотилося життя тихе, далеке від революцій і шпіонів, просте, мов колесо колгоспної фіри…
Але скоро — трах-бах, за перестройкою — референдум, Незалежність і — національне відродження.
Вона, як і належало вчительці української мови та літератури, теж не відставала від всенародного рушення до відродження. Почувши, що в моді стають народні звичаї та обряди, створила у школі гурток народознавства, а до кожного релігійного свята стала розсилати по редакціях місцевих газет дописи про те, звідки свято взялося і навіщо воно. Дописи її сподобалися темним журналістам, отим манкуртам-атеїстам, які лиш знали, як партію хвалити та Бога хулити.
Скоро її стали запрошувати на обласне радіо, навіть на телебачення. Слава майбутньої Марсалії росла, котилася веселим циганським колесом, аж доки не докотилася до самого Києва. Отоді й приїхав кореспондент республіканського радіо цей… Родіон — Дмитро Радько, очі б його не виділи! Бодай би він повісився перед тим у своєму кабінеті!
— Тварюка… — бубонить Марсалія, поринаючи в легкий сон. — Якби я знала, що ти таке бидло… таке ве-лике гі… перепрошую, імпо… я б з тобою на однім гектарі не… сссіла до вітру… Да, до речі! Це ти винен, що я… приволокла Митрофана… Хоч він чмо і мурло, але там… у глибині… мужик! Настоящий стоящий мужик…
— Ну й лярва… — плюється Родіон, а янголи лагідно «підкручують» розслабленій пророчиці «гайки», стискаючи з обох боків ліктями, щоб не розквасилась зовсім. Марсалія скаржиться:
— Скажи цим бандюкам, щоб не чіпали мене. Якщо вони ще хоч пальцем доторкнуться до мене, я вчиню самоспалення просто на сцені… І ви усі, покидьки, подохнете з голоду…
І, уявивши собі, як Родіоніз Босом і всі її товстоморді ученики-помічники здихають з голоду, цілителька вдоволено хихоче. Тлуста спина Родіона Новоявленого від цих погроз ходить ходором, як від лоскотів. Ага! Зачепило! Боїться, гад, що прийдеться назад на радіо вертатися, на двісті ги-ри-ни… Ні, вона таки дістане цих покидьків! Сама здохне, але непереливки буде і їм… За все… усе її приниження. Бо й справді що це робиться?! Нікому в голову не прийде, що велика Марсалія, таємнича і всеможна, танцює, як мавпа на шворці, довкіл кількох бандитів?.. Під їхню кримінальну дудочку…
Ні, всьому виною її авантюрна натура. Її хлібом не годуй, а пригоду подай! Боже, як їй нудно скоро стало, як збридило скоро родинне кубелечко і щастя в нім! Ніби дідько вселився в душу! Переколотив, перемолотив, перекапустив усі цінності й ідеали. Як на лихо, на ту годину, коли приїхав під ворота на машині обласної ради столичний прищавий зелепух Радько, у хаті нікого, крім неї, не було: свекруха порпалась на городах, Дана була в школі, а Михайло, чоловік вінчаний, — на бригаді. Та коли б і був, то би не зашкодив бесіді… На відміну від свекрухи, яка скрізь пхала свого гострого носа, чоловіка її вчене життя не цікавило. Знав свій трактор, та й вже. Читав її дописи в газетах лиш тоді, коли під ніс тикала: на, прочитай, тупаку, яку жінку маєш мудру! Та навряд чи й тоді читав… радше, вдавав, бо ні хвалив, ні гудив, лиш байдуже відсував газету та й ішов собі до господарки братися.
Столичний же радіожурналіст аж гинув від захоплення, коли вона натхненно розповідала йому про давні звичаї та обряди, в яких перемішалися елементи сакральної культури усіх народів, що колись тут жили чи панували у цьому краї. Він ретельно записував її розповідь на магнітофон, запитував, і вона відповідала. Зваживши, який він худий і зашмуляний, вона нагодувала й напоїла його, ще й із собою харчів дала. А через тиждень слухала про себе передачу з Києва, про яку Радько попередив загодя, натякнувши, що за місяць знов завітає за інтерв’ю, але на іншу тему.
Та заявився раніше, певно, коли геть чисто зголоднів. Якраз тоді, коли вона уже вчилася на курсах екстрасенсів-цілителів, організованих Учителем…
А може, і його, Радька, прислали? Як Вакара? Не виключено, що радіопередачі Радька нагадали Учителю про її існування. Або Вакар почув… Ці хлопці мають гарну звичку: усе чути, бачити і знати. Така професія…
Марсалія досі не могла розплутати заплутаний клубок подій, який котився-котився і несподівано прикотив її до… слави-неслави…
Так, вона заплуталась. Заплуталась із самого початку… Але чи так уже багато важить сьогодні для неї хронологія подій та хто першим її вичислив?
Вакар з’явився, як вони вміють, неждано і нечутно. Вона поралася на кухні, коли зайшов. Без стуку. Спиною відчула присутність чужого, недоброго… Оглянулась: Вакар ошкірився так «привітно», аж зарипіла на ньому добре знайома їй шкірянка. Власне, по цій шкурі Марина Андріївна впізнала свого університетського куратора.
«Невже по всьому? — подумала, маючи на увазі Незалежність. — Лиш настала якась полегша, як знов!..».
І оніміла: здалося, «куратор» читає її думки, ті самі, які вона так довго гнала від себе, не пускала в голову, знаючи, що й там вони їх «зчитують». Боже, невже?! Їй не хотілось повернення у минуле. Хотілося забути все, що було пов’язане з цим роботом, котрий змушував її… бути сукою! Так, бути сукою!
Робот у шкірянці зловтішно ошкірився: він любив підловлювати стукачів на щирості!
«Он як ти насправді думаєш!» — сказали його єхидні очиці. І вона засміялася, закокетувала, входячи у звичну свою роль, зрозумівши, що від них нікуди не дінешся, бо їхній час не минає.
— А я думала, що про мене вже забули, — завертіла хвостом, мов лисичка. — Як-не-як — незалежність, демократія, свобода слова… дружба-фройндшафт… усі — наші… І жодного ворога!
— Якраз навпаки! Тому я й тут. Справа дуже серйозна: Батьківщина в небезпеці.
Марина здивувалася: чи Вакар такий тупий, чи розігрує її? В якій небезпеці? Яка батьківщина? В незалежній Україні — свято демократії, жовто-сині прапори мають над усіма радами-сільрадами. Люди відчули свободу. Плечі розправили. Дихають на повні груди. А то вже кісткою у горлі стояла та «застійна» система. Не годна була уже на тих старих маразматиків, трупів ходячих, дивитися!
Але кінська фізіономія Вакара не випромінювала радості від перемін. Невже вони щось затівають? Невже хочуть воскресити Андропова і андроповські порядки? — стривожилась, згадуючи, як за Андропова студенткою потрапила під облаву. Коли дармоїдів ловили. Порядок наводили. Народ тоді ледь не вимер від страху, думав: Берія вернувся. Натомість Бог, спасибі Йому, вчасно прибрав і цього узурпатора…
Марсалія зітхає, струшує головою, ніби хоче обірвати спогади… Вона втомилася… Вона хоче усе забути… Бодай паузу зробити… Вона дивиться у вікно… Крізь тоновану шибку авто білий світ здається затемненим… Власне, таким, як є насправді: затемненим, як і це вікно…
Тоді, здається, у неї було «вікно» між парами, і вона побігла в кінотеатр фільм подивитися. Біля каси і впіймали її контролери. Щоб не писати пояснення деканові, вона зосередилась і… напустила їм трохи туману. Помилувавшись збоку, як шуцмани, забувши обов’язки, блудять у фойє, мов коні в тумані, помчала на пару. Була щаслива, хоч і порушила наказ Учителя — не зловживати своїм даром. Але з метою самозахисту мала право…
Тож, коли негадано-неждано заявився Вакар, їй аж свербіло причмелити його: най іде собі у ліси, у кручі-прірви, попід греблі і не заважає людям жити… А, може, й справді, нічого не змінилося, крім прапорів? Невже знову повернеться Радянський Союз і знову прийдеться за кимсь шпигувати, з кимсь спати, в штани комусь лізти лиш ради того, щоб знати, що в нього в голові?
Але — доста, вона вже виросла з їхньої гри у війну з ворогами батьківщини, і з казочки про відважних шпигунів виросла! І вона вперше обурилась і закричала:
— Дайте мені спокій! Інакше…
— Що — інакше? — роздув ніздрі шкіряний Вакар і то з такою впевненістю, що Марина притихла, бо й справді: що — інакше? Що може бути інакше в цій країні?
— Ото ж бо й воно, — підтвердив її думки «куратор». — До того ж, кому-кому, лиш не тобі радіти демократії. Уявляєш, що буде, коли дєрьмократи, які прийдуть до влади, оприлюднять деякі таємні списки? І в них, чорним по білому, і твоє прізвище? І псевдо — Малина. Та й ми на тебе вгрохали такі грошики, гадаєш, дурно? А потім, дурненька, саме зараз твій час настав. Розробляється один дуже цікавий план… коротше, проект, в якому і тобі раджу взяти участь. Для твого ж блага. Тим паче, що «Комітет порятунку Вітчизни» довіряє тобі, як нікому, і надіється на тебе. Так що — збирай торбу, голубонько, і притьмом до Учителя на курси. Читала оголошення в газеті про школу екстрасенсів? От і прекрасно! Родіна в опасності — Родіна ждьот! Підвезти, чи сама приїдеш? Сама? Гаразд, тільки не барись і не здумай ховатися…
Вакар помацав під шкірянкою невидиму портупею і порипів до свого «чорного ворона», на вигляд — затрапезного «бобика», яким їздили тоді по рідних полях голови ще не розвалених колгоспів та кореспонденти.
— Хто це був? — спитала свекруха, проводжаючи «куратора» прокурорським поглядом.
— Кореспондент з обласної газети, — збрехала Марина. — Хоче, щоб я йому щось про… весілля написала… ну, як у нас в Новосілці справляють…
— А про похорони він сам усе знає? Дивись мені, дівко, з тими кавалерами, бо біда буде, — засичала закипаючи свекруха.
Думки скачуть, плутаються в затуманеній голові Марсалії. Плутаються спогади, картинки, голоси. Лиш один звучить чітко, як голос телефонного робота:
— Батьківщина в небезпеці. Марино, дорогенька, забудь, що ти молода і гарна жінка. Пам’ятай одне: ти — воїн! В руках у тебе зброя масового ураження і чарівна паличка масового порятунку. Ти — стратегічний ресурс… Людина, від якої сьогодні залежить доля країни.
Учитель говорив, як цвяшки в голову забивав. Надто голосні слова… Вірила й не вірила… Учитель «програмував» її на впевненість, а їй здавалось, що вона бездарна, нецікава, що Учителю в ній нічого не подобається, навіть придумане нею сценічне ім’я, під яким вона мала починати свій новий шлях масотерапевта-екстрасенса!
— Чому Марсалія, Мариночко? Звідки — Марсалія, Мариночко?