У «Школі екстрасенсів», куди Марина явилась «як миленька», учнів було рівно 13. Так вийшло, чи спеціально відібрали із усіх бажаючих чортову дюжину, не знала. Але добре знала, що вона особисто була на особливому рахунку в Учителя. Він муштрував її на загальних заняттях і на індивідуальних, які проводилися не з усіма, а тільки з особливо обдарованими, тими, хто володів джентльменським набором масотерапевта: сильним біополем, лідерськими замашками, ораторським і акторським талантом, до всього ще й мав привабливу зовнішність, добре поставлений проповідницький голос, умів працювати з людьми і прагнув публічності.
«На жаль, — зітхав розчарований Учитель, — більшості із чортової дюжини першого призову масотерапевтів, чогось та не вистачало. Якогось компонента…»
Авжеж! Більшість із цих самозванців-дурисвітів і не відали, що були своєрідним прикриттям і водночас добровільними спонсорами того, ради чого створювались усі магічні курси, школи та академії… Адже навчання на курсах екстрасенсів, які Учитель жартома називав «фабрикою з виробництва опіуму для народу», тоді коштувало чимало…
Марсалія перемотала кінострічку спогадів до того дня, коли вона вперше переступила поріг школи екстрасенсів. Перше, що подумала, оглянувши аудиторію: давно не бачила разом стільки божевільних. Не змінилось її враження і після знайомства з колеґами. Половину з них вона знала заочно, з їхніх статей у місцевих газетах і виступів на радіо: етнографа-народознавця Кузьмодем’янського, костоправа Микиту, двох «баб-шептух», до яких «знімати порчу» таємно їздила уся область, і кількох ворожок, до яких сама ходила нібито судьбу «взнавати», а насправді досвід переймати. Решта — екзальтовані молодиці, готові на контакти з інопланетянами, цікаві студентки, які, ні у що не вірячи, хочуть усе перевірити, і одинокі пенсіонерки, яким безсонними ночами привиди ввижаються.
— Отакий бестіарій, — скаже Учитель.
Авжеж, із першого погляду непосвяченому ця публіка могла здатися збираною дружиною, конгломератом випадкових і не зовсім адекватних, а то й не сповна розуму людей. Але інтуїція Марині підказувала, що всіх їх сюди привів «шкіряний Вакар».
Підтвердила здогад поява на курсах колишнього комсорга курсу Світлани Пивоварової. Їхні дороги з цією довбаною активісткою частенько перетиналися в парткомі університету під пильним оком «куратора». Але обидві зробили вигляд, що ні про що не здогадуються і прийшли сюди просто з цікавості. Навіть подружилися. Ненадовго, правда: скоро розійшлися лютими ворогами, не поділивши Учителя. Хоча що там було ділити… Радше, треба було тікати…
З того часу Марині почав снитися один і той самий сон, чи то пак видіння, яке пережила школяркою на сцені поряд із Вольфом Мессінгом: вони стоять одне навпроти одного у сліпучій пустелі, і їх обох, як водяний вир, затягує в себе гарячий пісок…
Марсалія застогнала: їй здалося, що пісок уже підступає під горло, пекучий, пливучий, і на сто миль довкіл — ані соломинки, щоб учепитися… А за вікном — на сотні верст — ані деревинки, ані хатинки, ані…
— Щось знову не так? — спитав через плече Родіон.
— Усе так… Відчепись… — буркнула. Завжди він… як Пилип з конопель!
… І тоді його теж принесло… Але вперше — вчасно і доречно. На той час Марсалія під керівництвом Учителя не тільки перфектно оволоділа професіями екстрасенса, народної цілительки, масотерапевта і т. д., а й зрозуміла, що пора «давати драпака» від цієї мафії. Не така вже вона була нетямуща ідіотка, щоб не побачити, що високі ідеї «порятунку народу і Вітчизни» їй доведеться відробляти каторжною працею на стадіонах, гастролюючи по Україні та розсіваючи наліво і направо «опіум для народу», або, ще гірше, прикутою до якогось клубу на околиці у ролі народної цілительки «баби Ванги» чи святої провидиці Анжели чи Євлампії. Тож доки її не прикували ланцем до галери, доки в ній ще палає вогонь відваги і впевненість у власні сили, у те, що сама годна пробити собі дорогу до слави, рвалася на волю…
Тому й зраділа Родіонові, і вчепилася в столичного кореспондента, як потопаючий за соломинку…
Спогади муляють, як тверда, затовчена подушка. І плутаються, як… собачі стежки. Зручніше вмостившись на плечі янгола у камуфляжі, Марсалія зізнається собі, що не мала рації, одне слово, була дурна, і замість того, щоб переконати Учителя, що вона й тільки вона може бути першою посланницею з космосу, як Юрій Гагарін — посланцем у космос, проміняла Учителя на Родіона — цю кікімору в штанах…
Марсалія вдоволено всміхається — їй подобається порівняння. Більше, як спогади. Спогади її убивають. Адже ж вона могла запопасти слави Чудака чи Кашпора, якби не така дурна. Як-не-як, а Учитель таки її єдину з чортової дюжини відібрав, як він похмуро жартував, у загін «космонавтів». Решту пустив «народ пасти» по селах та містечках. А от Свєтка-Кассандретка невідомо де ділася… Марсалія грішним ділом підозрювала, що Світлану замість неї, Марсалії, відправили в Америку…
Нещодавно здогади підтвердились: на одному з вітчизняних телеканалів промайнула інформація про зустріч в українському посольстві чи то в Англії, чи то у США. У поважному товаристві працівників і гостей промайнула пихата фізіономія і пані Пивоварової…
Та якби ж то Марсалії тогочасній та теперішній розум! Та терпіння! Та яснобачення! Може б здогадалася про грандіозні наміри Учителя щодо неї… А так… тільки через роки вона дізнається, що не Чудака і Кашпора, які водночас із кремлівськими реформаторами відкривали зашореному, тоді ще радянському народові паралельні світи омріяної свободи і демократії, а її першою збиралися «запускати в космос», тобто «випускати на маси»… А їй свербіло слави запопасти — вже! У цю хвилину!..
Отож бо й воно, що замість того, щоб годити-догоджати Учителю, вона задерла хвіст і… Коли по правді казати, то й Родіона сама з Києва викликала. І він на крилах прилетів зі своєї столиці в обласний центр, де вона уже, слава Богу, закінчувала школу екстрасенсів. Три незабутні дні і ночі проблукали тихими вуличками міста, його парками й скверами. Вона розповідала, «підпускаючи туману», про те, що сама щойно почула від Учителя, прибріхуючи про різні паранормальні явища, з якими нібито зустрічалася на кожнім кроці, і про своє потужне цілюще біополе, здатне заспокоювати, лікувати, очищати людські душі, яке у неї нібито помічали давно, але тільки Учитель оцінив і спрямував у благочинне русло на користь людям.
У радіо-журналіста, загіпнотизованого інформацією про нечуване і незвідане, щелепа відвисла. Не защібалася пелька несита навіть тоді, коли вона годувала його по ресторанах, а вночі кохалася з ним у готельному одномісному номері, за який заплатила втридорога з метою конспірації.
Сталося це першої ж ночі, після розкішної вечері в ресторані, пляшки коньяку і танців до впаду. По тому, як Радько сп’янів після першої ж чарчини, вона зрозуміла, що перед нею або непитущий, або ж пияк кінчений. Підтвердилось останнє. Вже в номері. Кавалер був ніякий, що в його роки ще наче зарано…
Звісно, був той перелюб не хтозна-яким кайфом для неї, але бідного Радька власні подвиги настільки вразили, що він закохався в неї до нестями.
Згодом Родіон хвалитиметься за чаркою кожному, нібито «Мацюня зробила з нього мужчину». Тьху! Не знав, лишень, дурень, що Мацюні його юний скелет у шафі потрібен був із зовсім іншою метою.
Марсалія скрушно зітхає. Може, й справді невдалим був її вибір. Та все-таки Родіон був першим чоловіком, який щось для неї зробив доброго. Ще б пак! Після його передачі про унікальну чарівницю-цілительку по республіканському радіо її життя і навіть суспільний статус у рідних загуминках різко змінилися: враз її заповажали навіть вороги. А коли листоноша висипала на подвір’ї торбу листів, що надійшли їй від хворих і недужих з усієї України, вона вперше пережила ні з чим незрівнянне солодке запаморочення славою і зрозуміла: назад вороття нема. Тільки вперед. Усіма засобами. Оскільки ж зараз єдиним засобом вирватися з глушини був вільний козак Радько, їй нічого не зоставалося, як зробити на нього ставку.
Сама дивувалася, звідки в неї, затурканої шлюбної жінки, сільської вчительки, такі грандіозні потреби самореалізації? Мабуть, справді, як твердив Учитель, відкрилися в неї потаємні канали, розверзлися чакри, притлумлені невіданням і сірою буденщиною… Ніде правди діти, кілька ночей Великий Маґістр сам натхненно трудився над їїчакрами у готельному номері… Може, тому, що вона так довго чекала «милості» від Учителя і сподівалася «не знати чого», те «шунтування» каналів їй особливої втіхи не принесло…
«Димедрольчик» Родіона починав діяти, розливаючись по тілу солодким маренням, в якому не було місця його квасній осоружній пиці. Натомість із туману випливла кінська морда Вакара. Портупея під рипучою шкірянкою теж порипувала, як збруя, і заважала при інтимі.
Може, Учитель тому й не йшов з нею на тісніший контакт, що йому той рип заважав? Та ну їх усіх! Хоч кожна підлість чоловіча для розумної жінки — урок. Тож упевнившись, що Учитель — журавель у небі, ще міцніше стиснула у жмені синичку на прізвисько Родіон, поклявшись собі, що одного сонячного дня вилетить із рідної глухомані, вхопившись за її, чи то пак його, тоненькі ніжки. Оскільки це мало статися і то небавом, вирішила з Родіономне критися ні перед чужими, ні перед рідними.
Хай звикають до того, що до мене кореспонденти їздять, — думала весело, вертаючись із полюбовником додому, у свої Корчі на околиці Новосілки. Щоправда, трохи муляла совість, і лякало поросяче нахабство Родіона, якого, схоже, взагалі ніщо не муляло при його наглухо затрамбованих лепом і лоєм чакрах.
Вдома на ту пору, коли вони з Родіоном зайшли на подвір’я, нікого не було. Михайло — на тракторній. Свекруха, певно, зазвичай пішла до церкви з Даночкою… Нелегка принесла чоловіка до хати саме тоді, коли Марина Андріївна з київським гостем записували на магнітофон інтерв’ю. Щоб не заважати, Михайло вийшов і сів на лавочку чекати, коли вони закінчать бесіду. Але якби він здогадався заглянути у вікно, то здивувався б, побачивши те інтерв’ю…
Марсалія глипнула у вікно і теж здивувалася, побачивши за ним густий тінистий парк… Агій! Це що — Голосієве? Тьху! Згинь, маро, пропади! Яке Голосієве?! Якийсь черговий райцентр, де вона має показувати фокуси…
Боже, аби тільки залишилась жива Дануся, дорога кровиночка… Вона, Марсалія, клянеться, що покине все… усіх до дідка пошле! Доста нею орати, золоті жили розробляти!.. І повернеться до сім’ї, до дитини, до Михайла, котрий, люди переказують, ще й досі чекає на свою блудну жону…
Авто стишило хід. По насадженнях і обчухраних п’ятиповерхівках було видно — в’їхали в райцентр.
— Як ти? — поцікавився спиною імпресаріо, чи то пак Родіон Новоявлений.
— Іди в дупу, виродку! — огризнулася втомлено Марсалія, неждано затуживши за добрим, затишним, блаженним своїм чоловіком вінчаним Михайликом. Він, певно, вже постарівся… Хоч, люди переказували, ще в соку… Не п’є, не гуляє…
— Я серйозно, — перебиває спомини Новоявлений. — Обійдешся чи… ширнути? А може, коньячку?..
— Коньяк… — буркнула, помітивши попереду біля будинку з колонами ще радянських часів юрмище людей і відчуваючи, як їй блювотно від однієї думки, що треба знову перед цими нещасними, забутими Богом, грати вар’ятку…
Новоявлений подав плескату пляшечку, і вона сьорбнула гіркої теплої рідини. Не ковтала, тримала в роті доти, доки не вдарило в голову легким хмільком. Тоді сьорбнула вдруге, втретє, і лиш за четвертим разом відчула кволу готовність до чергового акту лицедійства.
У допотопному, як і перший, Будинку культури чорний хід виявився забитим дошками. Тож довелося проходити через одурілу від чекання і сподівання багатотисячну юрбу.
Натягнувши на голову глибокий каптур свого широченного чорного балахона, під руку з Новоявленим, в тісному кільці янголів-охоронців у плямистих камуфляжах, Марсалія майже бігом перетнула натовп і вскочила у широко відчинені, оточені міліціянтами парадні двері. У невеличкій залі, як звичайно, був переаншлаг. Люди сиділи і стояли, здавалося, одне на одному. Побачивши таємничу постать прославленої цілительки серед почту, народ благоговійно розступився, даючи дорогу, радісно зашумів, заплескав у долоні.
Заштовхнувши Марсалію за якусь тумбу за сценою (Будинок культури був іще старішим, аніж попередній), Новоявлений здер із неї чорну хламиду і натреновано облачив у білі, золотом розшиті «ризи». Преподобна Марсалія за звичкою не поспішала виходити: чекала мертвої, гідної її величі і величності — тиші. І тиша настала. Велика Марсалія вийшла на кін. Зал ошалів. Велика Марсалія підняла до неба руки, і зал онімів. Велика Марсалія розтулила царствені вуста для першої фрази: «Схаменіться, люди! Покайся, народе нечестивий!», як хтось зовсім поряд прокричав ці слова її ж голосом. Як стереолуна. Марсалія вжахнулася: що за біда сьогодні на неї напала?! Чи це вже з нервів? Господи! Спаси й помилуй! І дай сили почати й завершити праведне діло!..
Але голос праворуч повторив:
— Люди, схаменіться! Хіба ви не бачите, що ця жінка — дурисвітка? Та вже ж не рік, не два дурять вони нас, ці лжесвяті Марії, Варвари, Магдалини, Катерини, деруть останню шкуру, а ми все віримо й віримо їм! Вона тільки-но із сусіднього райцентру Безводне. Там її дочку її ж банда підрізала, а вона втекла… І це — мама?! Це — жінка?! Та нема, люди добрі, такої тварини, яка б замість рятувати дитя своє, кинулась у втечу! А ця грішниця, ця блудниця вавилонська, — втекла, навіть не поцікавившись, чи жива її дитина! Люди, женіть її, цю… у три шиї! Не піддавайтеся облуді, люди!
Промовець задихнувся, але навіть тоді, коли його виволокли охоронці за лаштунки, Марсалія не глянула в його бік і не опустила рук, і голос її не тремтів, коли вона стала говорити…
Вона говорила… Боже, що вона молола цим нещасним обдуреним, теж нещасна й обдурена?.. о, вона молола, коли їй хотілося криком кричати, ревом ревти, тигрицею з лютим риком кинутись до горла клятого Родіона! Боже, він бреше! Він брехав, дурив її у най…най… більшому, найсвятішому — про дитину її! Христопродавець! Бо нащо цьому чужому чоловікові казати їй неправду! Коли він каже правду… всю святу правду… Господи, страшну правду, бо справді, звір лютий не кине свою дитину в зуби цих виродків!
Душа її криком кричала, а тіло продовжувало грати роль окаянну. Лицедійка, ой лицедійка… Як майстерно вона показувала усім, що, оскільки невідомий самозванець надщемив її ауру і поранив чакру, сили і снаги у великої цілительки Марсалії стачить тільки на зцілення одної лежачої каліки, яка цього разу звалася рабою Божою Катериною.
Роль Митрофана зосталася не зіграною. Дограє її ЗВІР перед міліцією… Але дитина… де сходить кров’ю нещасна її кровиночка, її Даночка? І велика Марсалія правдиво застогнала, низько, глухо, страшно…
І зал тисячоголосо відповів їй стогоном екстазу…
Кинувши під сидіння мішок із грішми, Новоявлений заштовхав у салон знесилену Марсалію разом із янголами-охоронцями, і кортеж спішно рушив. Велику цілительку била лихоманка: таке було з нею вперше…
— Це — сплановане переслідування… Сплановане, сплановане… Я знаю, вони готові на все… — шепотіла, заїкаючись. Тепер вона розуміла, що не дурноверха Філька і не теща Митрофанова були ініціаторами її каменування… Скоріше — лише виконавцями чийогось лиховісного плану. Хіба вона знає, хто і в якому казино знову розігрує її карту?! Але — навіщо? Аби тримати в кулаці?.. Та вони й так воду з неї варять! Але… якщо вони (Учитель чи Бос?) посміли підняти руку на її невинне дитя, то розправитись із нею, Марсилією, їм совість не завадить і поготів.
Відчай звів судомою тіло, лише зуби дрібно цокотіли…