Він хотів був того самого дня відрядити хлопців на пошуки дитини, що жила під землею, але сталося несподіване. Себто, закінчення робіт на розбиранні завалів у школі ніякою несподіванкою не було. Несподіванка сталася, коли відкрили підвал — і звідти полинув такий страшенний сморід, що Саґара не міг вдихнути, аж поки не ввімкнув фільтр шолома, і так само зробили всі інші шінденівці — взвод Коннора. А люди Яґдберґів, які не мали на собі костюмів з фільтрами, рвонули чимдуж у навітряний бік, покидавши техніку.
Проте Саґарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої — а зогнилої плоті.
— Я не хочу туди лізти, — мало не зі сльозами сказав Коннор.
— Я також, — зізнався Саґара — і зробив крок у підвал.
…У підвалі школи переховувалися діти та вчителі — близько шестисот осіб.
— Що тут сталося? — прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. — Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли — сюди ж не дійшов вогонь?
— Не дійшов — але висмоктав звідси кисень, — відповів Саґара. — Вони задихнулися.
Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум’я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг — це значило наступити…
— Це ж діти, — Коннор наче давився чимось. — Самі лише діти.
Саґара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дітям чи дорослим. А тут…
— Як ми їх винесемо? — спитав Коннор. — Вони ж…
— Ми не виноситимемо їх, — вирішив Саґара. — Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому місту. Я відслужу за ними просто тут — і ми спалимо тіла термоміною.
— Доробимо те, чого не доробили Ріва, трясця їхній матері в печінку туди-сюди?
— Повірте, сержанте, дітям зараз це байдуже.
— А ідентифікація?
— Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далі… Зрушимо цю плівку — і… ви бачили, як вибухає консервна банка?
— Годі, панотче… — Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на світло. Саґара побачив, який Коннор блідий.
— Ви не призначили мені єпітімію.
— Зайве. Ви й так сьогодні не їстимете, сержанте.
За огородженням з навітряного боку вже скупчилися місцеві. Саґара пізнав декого — зокрема, пані Янаґі.
— Там діти? — спитала вона. — Ви знайшли дітей? Можна забрати тіла?
— Ні, - він бачив, як міняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мінато. Він знав, що від нього смердить, що він приніс той сморід з собою, просякнений ним. — Не можна. Там… фактично, немає окремих тіл. Тут… є родичі?
Жінка закивала. Дехто з мешканців зробив крок уперед і теж кивнув.
— Назвіть мені імена, — він ввімкнув блок пам’яті сантора. — Я буду служити просто тут. Потім ми віддамо вам прах.
— Ви їх… спалите? — з жахом запитав літній чоловік.
— Я не можу припустити навіть найменшої можливості епідемії, - якнайтвердіше сказав Саґара.
— Ні! — закричала раптом пані Янаґі. — Ні, не смійте! Вилупки! Виродки! Кати! Віддайте нам їх! Віддайте, ми поховаємо їх самі! Не смійте палити!
Вона кинулася вперед, але технарі з команди Гельтермана та місцеві чоловіки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхніх руках. Ті, хто залишився, дивилось на Саґару з неприхованою огидою.
— Імена, — нагадав він. — Стільки, скільки зможете згадати.
…Увечері пані Янаґі принесли до лазарету «Лева». Вона вішалася — але це встигли вчасно помітити. Брат Аарон, головний корабельній лікар, як міг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операційної, попередив Саґару та пана Іто:
— Вона потребує серйозної психіатричної допомоги — інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем — ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.
— Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра — треба якось виплутуватися.
— Авжеж, — пхикнув брат Аарон. — Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР — і я.
— Петесер — то що? — спитав пан Іто.
— Посттравматичний стресовий розлад, — пояснив брат Аарон. — Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо — половина хлопців також потребуватиме терапії.
— Половина? — усміхнувся Саґара. — То було б добре. Я очікую гіршого.
— Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками — а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь важелі. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.
Це була дуже добра ідея, і Саґара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.
— А чому не сьогодні? — спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.
— Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації — шукати дитину.
Пан Іто зітхнув.
— Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали — і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і…
— Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, — відказав Саґара.
— Отче, я втрачаю віру.
— Я так само.
Брат новіцій Хаас розкрив рота і кліпнув очима.
— Ви серйозно?
— Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч — а Господь їх не зупинив.
— Але ж… — брат Хаас запнувся. — Ну, я думаю, той… так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той… перетворити його на добро…