— Бачу.
— Там уже закладено фундамент. А матеріалу не вистачає.
— Скільки вам? — діловито запитав Петро.
— А я маю записочку. Детально — що й як.
Діставши листочок з кишені, він поклав на стіл.
— До вечора все буде на місці,— пообіцяв Петро.
— Порядок, — потер пухкі руки завгосп. — Золоті у вас голови!
А тим часом у кабінеті начальника міліції міста Адлера відбувалася дивна розмова. Йому подзвонили з ОБХС:
— Дивні випадки. Не знаємо, що й гадати. Раптово пропали на багатьох, складах запаси цементу, цвяхів, цегли. Ніяких слідів.
— Не може бути, — заперечив майор — начальник міліції,
— Що значить — не може бути?
— Щоб не було слідів!
— Але ж сталося! Ні дактилоскопічних відбитків, ні будь-якої позначки на замках. Сторожі — люди перевірені…
— Мобілізуйте народні дружини, — наказав майор. — Хай слідкують. А то ви чого доброго в містику почнете вірити…
Іван хропів у ліжку.
Петро, розсівшись у кріслі, палив сигарети й недбало переглядав газети. Варка, сівши на підвіконня, чистила собі нігті, інколи позіхаючи.
— Сумно, джентльмени! — сказала вона. — Якісь ви мужикуваті! Спати, жрати! Ні потанцювати, ні повеселитися! Маємо всемогутність, а ніякого буму… ніяких масштабів! Піду я од вас, сама натворю таких справ!
— Яких справ? — байдуже запитав Петро, не зводячи очей з газети.
— Таких, щоб усі про мене говорили! — сердито вигукнула Варка. — Та біля мене, коли захочу, в’юном ходитимуть найкращі хлопці! Музика, оплески, слава! А то, як ховрахи, залізли в якусь нору…
— Зажди, зажди! — раптом схопився з крісла Петро. — Замовкни, Луїзо! Тут дуже важлива справа!
Він кинувся до Івана, розштовхав його.
— Ванько, прокинься!
— Чого тобі, мамо? — пробурмотів той.
— Та яка я тобі мама? — загукав Петро. — Ти слухай, що тут пишуть…
— Про нас? — схопився Іван, протираючи очі.
— Не про нас, але майже про нас! Ось послухай… і ти, Варко, чи то… тьху! Луїзо… теж послухай. «Дивний випадок трапився учора на побережжі Адлера. В кількох магазинах пляшки з лимонадом раптом виявилися порожніми. Зникла газована вода в сатураторних візках, у ларках. Щезло також морозиво в десятків продавців. Дивний феномен деякі вчені пояснюють впливом невідомих космічних променів. Розповіді очевидців записані нашим кореспондентом і передаються в Академію наук». Чули?
— Оце так, — почухавши голову, промимрив Іван.
— Що ж воно таке! — розгубилася Варка. — Ми робили фокуси на березі… а в місті…
— А в місті пропала вода і морозиво, — невдоволено сказав Іван. — Я ж казав Петрові: не роби нічого, не подумавши. От і маєш…
— А чого б воно? — поцікавилася Варка.
— Забула, що вчила в школі? Закон збереження матерії. О! Ніщо не пропадає. Раз на пляжі з’явилося, то десь повинно зникнути!
Очі Петра сповнилися жахом.
— Слухайте, джентльмени, тоді ми пропали! Абсолютно кажу!
— Чому?
— Бо цемент, який ми дали завхозу, десь же взявся? І його вже шукають. І знову нам хана, якщо дійде ниточка сюди…
— Куди ж нам подітися? — простогнав Іван. — Я ж казав: давай краще поживемо дома. Рибкам і пташкам замовлятимемо ковбасу чи консерви, а самі їстимемо! А потім додому — до батьків. Забудеться, перемнеться…
— «Перемнеться», — передражнив Петро, зневажливо сплюнувши. — Всемогутність переводити на пусте діло. Треба, щоб ми керували, щоб нас любили, прославляли. І забезпечували, чим треба. А сидіти в Гнатівці, жерти ковбасу? Все ’дно вона зникатиме в крамниці. І знову потрапимо до міліції. Слухайте, братва, нам у сучасному нічого робити. Все державне, повно всякої міліції, власні батьки змушують працювати… А в майбутньому — нема власності, нема міліції. Що де зникне — не біда! Там ми дамо прикурити! Таких чудес наробимо! Рвонемо в майбутнє?
— Гм… можна спробувати, — непевно озвався Іван чухмарячись. — Як ти думаєш, Варко?
— Я — за! — підскочила Варка. — Певна, що в майбутньому я буду користуватися успіхом! Усе роблять автомати, люди гуляють, двадцять чотири години на добу гульня! Поїхали, хлоп’ята!
Раптово до кімнати відчинилися двері, через поріг перекотився завгосп. А за ним — кілька дебелих хлопців з червоними пов’язками на рукавах.
— Це вони! — плаксивим голосом сказав завгосп. — Вони всякими фокусами займаються. От я й… хи-хи!., спробував… для жарту… — не серйозно! Кажу: а чи зумієте оте-то або те-то! А вони думали, що я. насправді! Хи-хи!
— Громадяни! Ваші документи! — суворо мовив дружинник.
— Петю! — скрикнув Іван.
— Зараз, — прошепотів Петро. — На цьому місці в трьохтисячному році…
Раз!
Перед дружинниками — порожня кімната. Вони переглянулися, розводять руками.
Завгосп торжествував.
— От бачте, бачте! Які шахраї! Я ж кажу… я не винний…
Море котило спокійні невисокі хвилі.