Вони шалено вимахували руками, захлиналися. Варка верещала. Петро одпльовувався, кричав:
— Куди це ми потрапили? Дивись… берег далеченько…
Іван пирхав, сердито лаявся:
— Все через тебе! Командуєш, не подумавши… суша опустилася… а тепер тут… море! Дурень довгов’язий! Ще добре, що море… а якби піднялася суша… ми б опинилися під землею…
— Рятуйте! — не вгавала Варка, борсаючись у зеленавій хвилі.— Ой мамочко, тону!
Над ними, не знати звідки, з’явився безшумний летючий пристрій з півпрозорого рожевого матеріалу. Через борт перехилилася молоденька дівчина, закричала:
— Гей, друзі! Як ви тут опинилися? Навіщо так далеко запливли?
— Рятуйте! — басом гаркнув Іван.
Апарат знизився, дівчина запитала:
— Я не розібрала, що ти сказав! Повтори!
— Я кричав — рятуйте! — заревів бугаєм Іван. — Ти що — глуха?
— А що це таке рятуйте? не зрозуміла дівчина.
Петро схопився за край апарата, виплюнув солону воду.
— Навіщо такі дурні жарти? Ми потонемо, доки ти будеш дотепами гратися!
— Потонете — витягнемо, — спокійно повідомила дівчина. — Відновимо. Хіба ви забули, що смерті нема? Вона вже давно переможена!
— Ну? — витріщив очі Іван, вилазячи на літальний пристрій. — А ти не брешеш?
— Що ти сказав? — вражено перепитала дівчина,
— Я кажу — не брешеш? Не заливаєш?
— Куди заливаєш? — зовсім збилася дівчина з пантелику. — Ви, може, вивчаєте якісь давні діалекти? Я не розумію таких слів.
— Потім, потім дурня валятимеш, — плаксиво закричав Петро. — Витягай нас…
— Спочатку дівчину, — сказала рятівниця. — Чого лізете перед нею? Ех, ви, лицарі!
Вниз упали маленькі східці. Іван перший вичарапкався на сидіння, потім вилізли з води Варка і Петро. З них стікала вода, піжами поприлипали до тіла.
Дівчина зацікавлено оглядала врятованих. Її сині очі були сповнені непідробного подиву.
— Що це за штуки на вас? Ніби зебра із заповідника? Чому ви плаваєте в цих штуках? А в тебе, подруго, губи чимсь наквацяні! Нічого не розумію!
— Довго розповідати, — похмуро бовкнув Петро, цокотячи зубами від прохолоди. — Давай шуруй до берега, а то ми дуба вріжемо.
— Дуба? — занепокоїлась дівчина. — Вріжете? Де?
— Ну, посушимо лапті,—пояснив Іван.
— Слухайте, друзі, у вас галюцинації, не інакше! Треба до лікаря, негайно!
Вона поклала руку на пульт, апарат полетів над морем до берега.
— Не треба до лікаря, — злякався Іван. — Ми здорові як бики!
— Як бики? — знизала плечима дівчина. — Чому як бики, а не як люди?
— Ну, це такі вислови, — незадоволено пояснив Петро. — Фігуральні…— Та ти прикидаєшся овечкою…
— Галюцинації,— переконливо заявила рятівниця. — Лечу до санаторію. Тут хороший психолог, він вам допоможе.
Між пальмами на, березі з’явилися будиночки — легкі, граціозні, дивовижно гармонійних, розмаїтих форм.
Літальний пристрій приземлився, сів на матово-блакитні плити широкого подвір’я.
Дівчина вискочила з апарата. Вона була одягнена в легеньку білу блузку, шорти.
Пришельці з минулого оглядалися, тривожно перемовлялися:
— Оце такі
— Справжній рай, — згодився Іван, витрушуючи воду з вуха. — Тільки що ми тут робитимемо?
— Побачимо, — зітхнув Петро,
— Не подобається мені фізія цієї чувихи, — сказала Варка. — Якась вона… стерильна… Не сподобалася їй моя помада! Яка то дівка без помади на губах! Ніякого виду! Дитсадок!
— Я тебе про одне прошу, Петьку, — благав Іван, — не спіши! А то знову щось таке втелющиш, аж пальці буде знати! А куди вона побігла?
— Та по психіатра ж!
— Може, втечемо?
— Зажди! Що нам — страшно лікаря? Побачить, що ми нормальні,— піде собі. Треба ввійти в курс діла…
З невисокого білосніжного будинку вийшла рятівниця наших мандрівників, а за нею високий вродливий юнак у фіолетовій сорочці, в коротких штанях до колін.
— Де ти їх підібрала? — поцікавився він.
— За три кілометри від берега. Говорять дивні, архаїчні слова. Одягнені в маскарадні вбрання. Ти, будь ласка, Гаю, полікуй їх. А я потім навідаюсь…
— Гаразд…