— Ну… винайти що-небудь! Ще не відкрите… Ось ви… Що б ви хотіли знати?
— Я? — весело запитав Гай. — Я б хотів знати формулу єдиного поля!
— А ви… досі не знаєте? — обережно запитав Петро.
— Не знаємо, — ствердно мовив Гай.
— А що це таке? — кокетливо запитала Варка. — З чим його їдять?
— Мовчи, Луїзо! — перебив її Петро. — Нам не треба знати, що воно таке. Скажу — і все!
— Ну, ну! — підхопив Гай. — Покажи! Це дуже цікаво!
— Петро потер долоні, покректів, ніби піднімав якийсь тягар. Замислився.
— Хай буде спочатку у мене в руках аркуш паперу.
Перед його очима майнув білий метелик, між пальцями опинився аркуш. Гай кивнув.
— Ну гаразд. Далі?
— Хай на цьому аркуші виникне… як ти сказав?
— Формула єдиного поля…
— Еге… Хай виникне формула єдиного поля!
Тиша. Дивиться на папір Іван, дивиться Варка, втупився Петро. Нічого нема. Жодного значка.
Гай тихенько сміється, докірливо похитує головою.
— Ех, ви, мандрівники! Навіть всемогутність може дати лише те, що вже є, що винайдено, зроблено трудом, сформовано працею. А те, чого нема, — зась! Хто вам його дасть? Звідки? Формули єдиного поля ще нема. Навіть на інших планетах…
— Нема? — отетеріло озвався Петро.
— Нема. Може, вона й неможлива! В усякому разі — це не так важливо! Я показав вам, що всемогутність не така вже й необхідна сила!
— Але ж можемо добувати відомі предмети, — вперто вів своєї Петро. — Будувати за своїм бажанням речі, кораблі. Те, що вже є!
— А навіщо? У нас усього вдосталь. Автомати штампують. Що потрібно — раз, і є! Розумно, економно!
— От бачте, — радісно озвався Іван. — У вас усе є. Хіба так важко прийняти й нас. Нам же нічогісінько не треба. Тільки пити, їсти, гуляти. І щоб не турбували роботою. Поскільки ж автомати… ви самі сказали… Наказать — це ми можемо… Коли буде потреба — скажіть, ми готові! Щоб було зроблено те-то й те-то! Ми вам, а ви — нам!
Гай пильно дивився на пришельців, розмірковував уголос:
— Мда. Рідкісний випадок. Розклад основних морально-етичних центрів. Відсутність творчого імпульсу. Паразитарні біоструми. Ну що з ними робити?
Петро нахабно глянув на Гая.
— Так ви радієте нам чи ні? Може, я бачу, й тут не розуміють нашої сили? Морочите нам голову всякою етикою… Так ми попремо ще далі в майбутнє!
— Навіщо? — запитав Гай. — Справа в тому, що навіть тепер усі люди всемогутні. А в подальшому майбутті — там ще вищі досягнення…
— Всі всемогутні? — ахнув Петро. — Навіщо ж тоді працювати, трудитися?
— А навіщо жити, коли не творити? — здивувався Гай.
— Насолода життям, — зверхньо заявив Петро.
— Свобода, — додала Варка, виробляючи химерні танцювальні колінця. — Що хочеш, те робиш. Нема ніяких меж, ніякої заборони!
— О, це страшно! — серйозно мовив Гай, уважно розглядаючи дівчину, яка виламувалася перед ним. — Повна безконтрольність у істоти, в якої невідомо звідки опинилися гігантські сили, — це неймовірна небезпека! Послухайте, ви! Господар життя лише той, хто творить його власною творчістю. Хто росте без упину разом з життям. А хто лише наказує, а не працює, не творить, той деградує і стає дикуном, навіть з всемогутністю!
Пришельці з минулого замовкли, моргаючи повіками.
— Знаєте що? — сказав Гай. — Нам такі типи не потрібні. Земля давно позбулася їх. Єдині ліки для вас — назад, у минуле!
— А ми не хочемо! — вперто озвався Петро.
— Не бажаємо! — верескнула Варка. — Мені тут сподобалося!
— Залишимося — і все! — бовкнув Іван, дивлячись на лікаря спідлоба. — У вас — комунізм. Годуйте нас. Комуністична мораль проти насильства!
— Комуністична мораль і етика має на увазі творців, а не паразитів, — весело сказав Гай, — Ану — геть у минуле, звідки ви почали свій шлях!
Загримів грім. Промчав вихор.
Раз!
Хлопці й Варка гепнулися на пісок на березі Дніпра.
Перед ними лежали три обгризені кістяки від риби.
Вітер уже трохи завіяв їх. У небі кричали чайки. Десь далеко гули пароплави та на луках люди громадили копи…
Мандрівники знетямлено й мовчазно озиралися — бачили стіну лісу, білесенькі хатки між садами, гурт крикливих голих хлопчаків у пустотливому прозорому плині ріки…
Дивувалися.
— Оце так! — почухавши потилицю, заявив Петро. — Здорово він нас одправив назад! У майбутнє нічого потикатися…
— А може, все це нам приснилося? — спантеличено запитав Іван. — Глянь — ось риба, яку ми їли. Ятір у воді. Ходімо додому… та попросимо пробачення… Все буде, як раніше…
— Дурню! — крикнув Петро. — А піжама на тобі звідки? В Адлері наділи! Забув?.
— Кретин, — зневажливо буркнула Варка. — А завжди казала: з тебе, Жан, не вийде джентльмена! Тебе тягне до сажка!