— Не треба! — бадьоро сказав Петро! — У мене новий план. А для того плану вбрання не подібне!
— Ну, ти даєш, Петер, — млосно промуркотіла Варка. — Ану, кажи, кажи, що ти придумав! Це мені подобається! Як це так — без вбрання?
— Ми рвонемо у минуле. До дикунів. Вони оцінять нашу силу. Будемо царями, повелителями. А вони нас хай слухаються, годують, носять!
— Ги, — сказав Іван. — Закручуся в шкуру. Спати в печері. І ніхто тебе не потурбує, не стусатиме. В школу, в інститут не треба… Ніякої тобі культури! Ой здорово!
— Клас! — мрійно підхопила Варка. — Геніально придумав, Петер! Там такі хлопці! Волохаті, сильні! Такий як обніме, аж кісточки захрумтять!
— Красота! — в забутті вів далі Петро. — Вічно там житимемо. Про нас потім легенди складуть. Що були, мовляв, такі-то и такі-то боги. Га-га-га! Здорово? Тільки сигарети потрібні. Дикуни, мабуть, не курять. Без куріння погано. Ну що — поїхали?
— А куди? — непевно запитав Іван, — На скільки років?
— Спробуємо. Спочатку… ну, на десять мільйонів. Подалі від культури…
— Ну давай!
Вони встали, взялися за руки,
— Хай ми перенесемося на десять мільйонів років назад, — сказав Петро. — На цьому ж місці!
Ударила блискавиця, змела з їхніх очей Дніпро, луки, небо. Потемніло все довкола.
Раз!
Звідусюд виросли, зімкнулися над головою хащі папороті, хвощів, ще якихось товстелезних дерев.
Моторошно, страшно.
Мандрівники шугнули по коліна в багнюку. Розгублено притиснулися одне до одного.
— Де ми? — пошепки запитав Іван.
— А дідько лисий! знає, —сказав Петро.
Заверещала неподалік якась тварюка. Варка жахнулася. Застогнала. Хлопці причаїлися.
— Слухай, ми, мабуть, далеко заїхали? — цокотячи зубами, забурмотів Іван, — Папороті, хвощі!
Над їхніми головами з’явилася довжелезна шия. Захлюпала вода, виповзла з-за хащі огидна тварюка.
— Ой, дракон, — верескнула Варка. — Тікаймо!
Вони метнулися за стовбур дерева, розбризкуючи твань. Голова на блискучій шиї наближалася до них, роззявила пащу з гігантськими зубами, заревла.
— Назад! На вісім мільйонів років, — заволав Петро. — На цьому ж місці!
Раз!
Їх оточила стіна буйного, але гарного, веселого лісу, схожого на ліси двадцятого віку.
В небі сяяли, переливалися холодними вогнями сузір’я, десь в гущавині співали птахи, завивали хижаки, а серед галявини палало, розсипало хмари іскор веселе багаття.
А довкола багаття кружляв хоровод, не хоровод, а щось таке відчайдушне, бадьоре, блискавичне: кільце людей — великих і малих — в шкурах і без шкур. Вони танцювали, гучно викрикуючи, притупуючи, плещучи в долоні, б’ючи в бубони.
Щасливо репетувала малеча. Жінки білували тушу великого бізона, роздавали шматки паруючого м’яса. Діти й чоловіки скінчили танець, приймали до рук свою долю їжі, розбивали кістки об каміння, висмоктували мозок.
Іванко ковтнув слину, прошепотів:
— Оце порції! Попробувати б!
— Ох і танцюють! — захоплено сказала Варка. — Кадри! Точно як наші культурні танці!
— Ходімо до них! — заявив Петро. — Операція «Поява богів» починається! За мною, бродяги!
Мандрівнйки вийшли з кущів, наблизилися до вогнища. Їх помітили. Кілька вояків кинулися, оточили їх, наставили списи.
Наблизився високий, могутній чолов’яга. Він весь заріс волоссям, грива спадала йому на плечі. Очі горіли силою й мужністю.
— Попалися! — затремтів Іван. — Вони нас зжеруть!
— Мовчи, — шепнув Петро. — Все буде гаразд!
Варка улесливо усміхнулася велетневі. Той не звернув на неї ніякої уваги, гримнув оглушливо:
— Хто ви, нікчеми? З якого племені?
— З Майбутнього, — хрипко сказав Петро.
— Не знаю такого, — ревнув чоловік. — Чому такі мізерні? Що це за шкіра легенька?
Він торкнув списом піжаму. Іван скрикнув.
— Ми — боги! — ткнув себе пальцем у груди Петро.
— Боги? — перепитав чоловік. — А що це таке?
— Ми з неба, — показав рукою на зірки Петро. — Все можемо. Все, що захочете, — зробимо.
— Все можете? — здивувався велетень. — І списа такого?
Він потряс зброєю в повітрі.
— Зумію, — гордо заявив Петро. Піднявши руку, він наказав — Хай буде такий спис!
Раз!