— Ми… не брали! — затрусився Петро,
— Я казав тобі, — плаксиво озвався Іван. — Знову те саме! Тут теж добряча міліція!
— Вам не вождями бути, а гієнами! — загримів Ро. — Візьміть їх, прив’яжіть до дерева. Добрий харч буде трупоїдам! А списи — поверніть!
Хлопців і Варку схопили воїни. Вони вириваються, кричать. Даремно! Потягли до дерева під улюлюкання і свист дітей.
— Назад, додому, — скрикнув від відчаю Іван. — На берег Дніпра!
Знявся вихор, ударив в очі дикунам.
Пришельці зникли. Воїни розгублено розводили руками. Дивилися обабіч, вгору, на землю,
— Дуже хитрі тварини, — похитав головою Ро. — Як шакали! Навіть хитріші…
Знову широкий Дніпро, над ним буйний вітрюган. Котяться сизі хвилі, хлюпають в піщані кручі, піняться.
Мандрівники сидять на березі, одсапуються.
— Нікуди більше не хочу, — у відчаї простогнав Гван. — Ні в минуле, ні в майбутнє. Хай йому грець!
— Зажди! — заспокоїв його Петро. — Треба подумати. — Давай спочатку поїмо. І одягнемось!
— Еге! Поїмо, одягнемось! А десь… пропаде! І знову нас спіймають!
— Одразу не спіймають, — презирливо сказала Варка. — Боягуз ти, Жан!
— Ми небагато, — примирливо озвався Петро. — По паляниці хліба і по кільцю ковбаси…
— Ну, давай, — згодився Іван.
І ось вони сидять, уже одягнені в сорочки, костюми, запихаються ковбасою. Варка возиться з транзистором, накручує якісь мелодії.
Петро струсив крихти у воду, примовляючи:
— Їжте, рибки, їжте! Це — для вас!
Іван, мрійливо дивлячись вдалину, витер долонею масні губи і раптом ляснув товариша по плечу.
— Петьку! От я придумав, так придумав!
— Що? — недовірливо перепитав той.
— Таке придумав, що й не снилося тобі! І ніхто не заважатиме! І всі задоволені будуть!
— Хто буде задоволений? — не збагнув Петро;
— Всі,— запевнив той. — Всі люди на Землі!
— Чокнутий, — сказала Варка. — Всіх не задовольниш!
— Не тягни, — сердито сказав Петро. — Балабонь далі!
— Переберемось на острів, — розплився в посмішці Іван. — А там…
На який острів?
— На будь-який. У Тихому океані, чи що. І там станемо жити. Та не самі, а заберемо всіх, кому… ну, кому не подобається робота… Кому протипоказана праця! Ясно?
— Ну, ну! — зацікавився Петро. — Далі…
— Острів насолоди! — вигукнув Іван захоплено. — Так ми його назвемо. Спи, їж, гуляй — ніякої тобі міліції, ніяких шкіл, ніякої моралі! Замовлятимемо все, що заманеться! Хай вони — ха-ха! — щукають, де що пропадає! А ми — на острові! Не достануть посеред океану. Ну
— Ти геній, Ванько! — ревнув Петро, — Я й не знав, то в твоїй дубовій голові можуть виплодитися талановиті думки!
— Ну ти, не дуже!
— Та чого там! Справді геніально! Будемо дєйствувать! Тепер заживемо! Який острів виберемо?
— Десь на екваторі,— сказав Іван, — Щоб тепло. Щоб можна було без штанів, без костюма!
— Який же? — замислився Петро. — Таїті… їх багато… Знаєш що? Давай у центрі Австралії! Там пустеля — ніхто не знайде. Ми там таке настроїмо!
— Давай!
— Стійте! — крикнула Варка. — Не будьте ідіотиками!
— Чого тобі? — образився Петро. — Чи ще голосувати хочеш?
— Не голосувати! А кебети у вас не вистачає! Уже кілька разів улопались в історію! Хочете ще? Не можна на Землі будувати край насолоди! Знайдуть все ’дно! Літаками, вертольотами. Не буде нам спокою!
— А де ж? — дружно гукнули хлопці.
— У небі. На Місяці, — гордо сказала Варка. — Туди ще не скоро доберуться.
— Тю на тебе, — замахав руками Іван. — Там же повітря нема!
— Ото велике діло! Ми ж всемогутні! Зробимо ковпак, а під ковпаком — усе, що треба для життя. Уявляєш? Зорі на небі, Земля пливе під нами, а ми гуляємо та попльовуємо на неї. От геніально!
— Ох і Луїза! — закричав Петро. — Мислитель! Талант! Починаємо план, щоб не роздумувати! Хай на Місяці буде ковпак з повітрям, щоб можна було дихати… підождіть, а який ковпак? Ну, хай буде у діаметрі кілометрів десять, а висотою з півкілометра… І хай ми опинимося під тим ковпаком
Аж захурчало над Дніпром.
І опинилися «всемогутні» серед непривітних скель на Місяці. Довкола тиша, спокій, вгорі блищать спокійним сяйвом зорі, завмерла блакитна куля Землі з туманними обрисами континентів.
— Гм, — пробурмотів Іван. — Невесело.