Вона ввімкнула транзистор, швиденько знайшла таку любу для себе музику, якої страшенно перелякалися ворони. Божеволіючи від страху, вони залопотіли крильми і помчали світ за очі. Варка підхопилася з глиці, почала викаблучуватися, а хлопці схвально вигукували, плещучи в долоні.
Дівчина незабаром ухоркалась, впала на землю, розкинувши руки й ноги.
— Ой, не можу! Сили нема!
— Треба покупатися! — сказав Петро. — Вода бадьорить! І нові якісь думки з'являться! Лади?
— Давай! підхопив Іван. — Мо’, й перехочеться їсти…
Вони роздяглися, залишившись в плавках. Іван зупинився над берегом, захоплено кричав:
— Диви, диви — скільки риби плаває!
— Ціла ескадра! — зрадів Петро, підбігши до нього. — В’язі! А он миньок поплив!
— Товстий, — прошепотіла Варка, облизуючись.
— На велику сковороду вистачило б, — підвів підсумок Петро.
Всі троє дружно кинулися у воду, почали ухкати, бризкатися. Трохи поплававши, вилізли на берег, лягли проти сонця горічерева загорати.
— А може, мене розшукують? Га? — жалібно запитав Іван. — Є ж серце у матері? Може, вона бігає з сніданням понад берегом, та не знає, де мене шукати?..
— Жди, — понуро муркнув Петро, спльовуючи, — Шукатимуть вони. Діждешся! Точно кажу — навіть пальцем не кивнуть, щоб нагодувати нас! Катюги!
— Що ж діяти? — плаксиво запитав Іван.
— Не знаю… Одне тільки знаю точно — працювати не збираюся! Від роботи у мене зуби ниють…
— А в мене голова болить, — підхопив Іван.
— А у мене — серце! — проспівала Варка. — Дивіться, яка у нас одностайність! Джентльмени, нас троє, і всі троє — проти роботи! Сто процентів! Як же вони сміють силувати нас?
— І я так кажу, — зрадів Іван. — Як тільки візьму в руки лопату або сокиру — одразу в голові: коль, коль! Чого б це? Ти не знаєш, Петьку?
— Тобі праця протипоказана! Ідіосинкрозія!
— Гм, — муркнула Варка. — Гарна назва. Модна!
— Петьку, — сказав Іван, — а глянь-но туди!
— Д що там?
— Ніби ятери у воді…
— Схоже…
Іван схопився з піску, підійшов до берега, почав приглядатися.
— І риба плаває в кулі.
— Ну? — жва, во підхопився Петро.
— Ще й велика! Здоровенна, — показав Іван, широко розвівши руками, ніби справжній рибалка.
— Може… заберемо? — сторожко оглянувшись, запропонував Петро.
— Еге… Побачить рибалка — ноги переб’є?
— А ми швидесенько. Заберемо — й назад поставимо. Ніхто й не знатиме…
— Ну… давай…
Вони дружно полізли у воду, підняли ятір. У кулі борсалися три сріблясті рибини.
— Хутчіше! — крикнув Петро.
Іван викинув рибу на берег. Вона застрибала по піску. Варка заверещала, накрила її собою. Петро допомагав, загороджуючи шлях до води руками. Іван повтикав тички ятера знову, вибрів з води, кинувся до товаришів. Лисяче обличчя Петра сяяло торжеством.
— Операція завершилася успішно!
— Еге, — згодився Іван. — Харч є!
— Щука трохи більша, — сказав Петро. — Це моя…
— Чому твоя? — образився Іван. — Це ж я побачив? І витягав я з ятера!
— Чорт з тобою! Хай тобі, — згодився Петро. — У тебе мордяка більша, рубай щуку! А мені. — лин! А В арці, чи то пак Луїзі,— миньок!
— Миньок, миньок, миньок! — заплескала в долоні дівчина. — У минька печінка жирна!
— Слухайте, а як ми її будемо їсти? — озвався Іван.
— Зубами, — пояснив Петро.
— Я не про те. Сира ж риба… Та й солі нема!
— Уявіть собі, джентльмени, — проголосила Варка, — що ми потрапили на незаселений острів! Ніде нікого…
— Ну… уявив, — непевно сказав Іван.
— А раз уявив — то нічого й роздумувати! Давай, Петер, давай, Жан, наярюйте, трощіть її! Це ж живі калорії!
Вони почали гризти рибу, спочатку несміливо, потім активніше. Діло пішло на лад. І коли сонце схилилося до обрію, а видноколо зачервоніло, на піску лежало тільки три голісінькі кістяки від риби, так дбайливо обчищені, ніби над ними трудилися легіони мурашок.
— Тепер можна й потанцювати, — заявила Варка.