— А знаєте що, колеги, — сказав Іван, замріяно дивлячись удалину, — можна й так…
— Що так? — не зрозумів Петро.
— Без солі, без вогню. А то вигадали всякі там печі, горшки, каструлі…
— Можна, — солідно озвався Петро, запалюючи сигарету. — Надбудова цивілізації, химера!
— Слухайте, хлопці,— радісно прошепотіла Варка, — А що я надумала?
— А що?
— Вночі підемо на городи… Надовбемо картоплі-маївки. Тоді нам плювати на все…
— Точно, — зрадів Петя, пускаючи дим кільцями.
— Ги, — з недовір’ям озвався Іван.
— От тобі й «ги», — насолоджувався уявною перемогою Петро.
Сонце сіло за обрій. В лісі покотилися тіні. Закумкали жаби в річці, затьохкав десь серед гущавини соловейко.
— Так що — на городи? — запитав Іван.
— Точно! Спочатку надовбемо картоплі, нашукаємо огірків. А потім — в скирту ночувати…
— Можна в копицю на лузі, — зауважила Варка. — Тепло, як у вусі.
— Тоді рушаймо!
Пішли берегом. Раптово у небі виникло райдужне сяйво. Швидко наблизилося, переливаючись розмаїтими барвами.
— Що воно таке? — злякалася Варка.
— Може, супутник? — висловив здогад Іван.
На їхніх обличчях заграли феєричні промені, 3 неба опустився химерний космічний апарат, схожий на блюдце, перевернуте дном догори, зупинився неподалік від берега. Він мерехтів примарним світлом.
— Тікаймо, бо вибухне, — скрикнула Варка.
— Дурна! — озвався заспокійливо Петро, хоч і сам хвилювався. — Це ж, мабуть, наш корабель… Може, ко-космонавт приземлився. Ми перші зустрінемо його. Перші — ви збагнули? Знаєте — яка слава буде? Тоді нам начхати на все! На блюдечку підноситимуть. На трибунах виступатимемо! У всіх газетах портрети видрукують. Та що там портрети! Од дівчат одбою не буде!
— Од хлопців! — заперечила Варка.
— Од дівчат! — наполягав Петро, — «Та, будь ласка, Іване Никоновичу! Та зверніть увагу, Петре Івановичу! А чи не сказали б ви, Петре Івановичу…»
— Ги, — радісно зреагував Іван на такі блискучі перспективи. — Здорово!
— Точно кажу! Масштаби — світові! Треба тільки не прогавити!
— Чому ж він не вилазить? — прошепотіла Варка, тремтячи від хвилювання.
— Може, якраз спить, — глибокодумно заявив Петро. — У них, знаєш, все по ритму: коли пора спати — хай тріскається супутник, а ти — спи!
— Оце для мене, — задоволено сказав Іван, — Хоч нехай град з неба — а я сплю…
— Диви, диви, — скрикнув Петро. — З ним щось робиться…
Від апарата линуло блакитне сяйво. Потім воно стало рожевим. Зеленкуватим. Заграли всі переливи веселки.
І ось у пристрої з’явився темний овальний отвір, а в ньому — незвичайна постать. Хлопці й Варка сахнулися назад, до дерев.
— Слухай, Петько, — прошепотів Іван, — він не схожий на людину. Якийсь домовик!
— Я боюсь, — запищала Варка.
— Еге, схожий на марсіанина, — виглядаючи з-за сосни, сказав Петро. — А може, з Венери… або з Місяця…
— На Місяці нема чим дихати…
— А може, йому не треба… О, він рухається до нас…
Істота ступила назустріч людям. У неї — високий лоб над величезними очима, вертикальна постава. Тіло тісно облягала срібляста тканина. Пришелець побачив людей, простягнув руку. Почулися слова:
— Ага ноу іа.
— Що він сказав? — затрусився Іван з переляку.
— Якась тарабарщина, — знизав плечима Петро. — Не розібрав.
— Абабагаламага, — озвалася Варка. — Марсіанин, а не знає по-нашому!
Пришелець повернувся до свого пристрою, зник у отворі. Якусь хвилю він був відсутній. Петро глянув на товаришів, радісно вигукнув:
— Послухайте, колеги, а це ще краще, ніж наш космонавт!
— Що?..
— Пришелець з Космосу! Невже не розумієте? Добре, що наші вигнали нас!
— Ти здурів? — витріщив очі Іван.
— Ідіот! Якби ми оце ночували вдома, то не зустріли б Пришельця. А так — ми його зустріли, поведемо куди треба! Перший контакт з жителями Марса! О! А хто налагодив контакт? Ми!
— Молоток, Петер! — цмокнула його в щоку Варка. — У тебе міністерський розум!
— Отож-бо!