— Ой, як здорово, джентльмени! — зраділа Варка. — Аж не віриться!
— Зажди, — промовив Петро, — Пришелець сказав, що творити треба для блага інших… а для себе — ні…
— Навіщо тоді всемогутність? — посмутнів Іван, — З неї навіть снідання не матимеш!
— Ідіоти! — зненацька підскочив угору Петро і радісно ляснув себе по стегну. — Як це ми не змикитили? Ми ж будемо мати все-все, що заманеться! Ми станемо найпершими людьми на Землі, наймогутнішими!
— Як? — витріщив очі Іван.
— Поясню! Тільки перш за все — пожерти чого-небудь! А то від сирої риби щось гуде і виє в животі!..
— Як же ти поїси? Для себе ж не можна?
— Безголовий! — хитро всміхнувся Петро. — Треба мати казанок на шиї, а не дране відро…
— Ну?
— Ось тобі й ну? У воді, у Дніпрі, риба є?
— Ну, є…
— Вона їсти хоче?
— Хоче. Тільки куди ти гнеш?
— Давай нагодуємо рибу, — пояснив Петро, давлячись від сміху. — Пришелець казав, що треба турбуватися про інших. Навіть про нижчих істот. Ясно?
— Не второпаю…
— Примітив одноклітинний! — сердито фукнув Петро. — Дивись!
Він урочисто простягнув руку вперед і проголосив:
— Хай з’явиться ковбаса, — хліб, консерви, сигарети…
Всі з надією дивилися на пісок, але ніде нічого не з’являлося. На обличчі Варки з’явився кислий вираз, вона сердито зашипіла:
— Збрехав. Точно кажу — збрехав. Насміявся!
— Ну, хай би він ще раз прилетів, — посварився Петро кулаком у небо. — Я б йому показав Еліксир! Літає по планетах і обманює чесних людей!
Іван раптом усміхнувся і смикнув Петра за рукав,
— Слухай… а може, ми щось не так?
— Що не так?
— Ну… ти наказуєш не конкретно — хліб, ковбаса… А треба, по-моєму, сказати — який хліб, яка ковбаса…
— А; ти— нічого! — скрикнув задоволено Петро. — Хоч і дурень, а якісь трибки крутяться в голові!
— Ну, ну, ти не дуже…
— Хлопці, не сваріться, — втрутилася Варка, — Скоріше експериментуйте!
— То я з радості. Ванько! Не дмись! Спробуємо ще раз! Увага! Наказую: хай з’явиться тут, перед нами, Два кільця ковбаси української, домашньої, смаженої, в смальці та ще й на гарячій сковороді…
— Далі, далі,— аж стогнав Іван, ковтаючи слину.
— …та дві паляниці пшеничного білого хліба по тридцять дві копійки за паляницю. О! І ще дві банки консервів «Сом в томатному соусі». А потім — коробку сигарет «Лайка»…
Почувся cвист, знявся вихор. На піску миттю з’явилося все, що замовив Петро. Варка й хлопці завмерли від несподіванки, заклякли, мов неживі, бо ще й досі не вірили у свою всемогутність. Та за якусь мить вони заверещали, завили захоплено, кинулися до їжі, схопили по кільцю ковбаси, по шматку паляниці, почали трощити той харч. Та ось Іван отямився, глипнув на Петра.
Слухайте, а ми забули…
— Мня, мня, — плямкав Петро в солодкому забутті, поглинаючи ковбасу. — Що там таке? Мня, мня! Ну й добренна ковбаса! Ніколи такої не їв.
— Дозволь, дозволь! Ми ж, здається, не для себе замовляли?
— А для кого ж? — витріщив очі Петро.
— Для риби… Ти ж сам казав?
— Точно, — зареготався Петро. — Я й забув від радості. Дамо й рибі!
Він одломив по крихітці від кожної долі, кинув у воду.
— Ось, маєте, риби й рибенята! їжте на здоров’я. А залишки… залишки — нам! Так би мовити — риб’ячі недоїдки! Ха-ха-ха! Що, здорово придумано?
— Гм! — засумнівалася Варка. — А сигарети? Риба ж не курить?
— Я не винен! — сказав Петро. — Хай навчиться! Ха-ха-ха! Давай, братці, рубайте недогризки риб’ячі! Га-га-га!
Деякий час над річкою лише чути було хлюпання, чавкання, хрумання, ніби докупи зібралося з десятеро поросят.
А понад луками, понад лісами линула прегарна пісня дівоча, а серед неба зоряного плив насмішкуватий місячило, а в гущавині захлиналися від любовних рулад солов’ї…
— Заживемо ми з вами, друзі, — говорив з повним ротом Петро. — М-м-м! Спасибі ГІришельцю! Все-таки доля справедлива! Мня, мня, мня! Плювати я хотів на роботу! Чмяк, чмяк, чмяк! Ми їм покажемо… мня, мня, мня!.. Як жити по-справжньому! Сьогодні вночі розробимо план!..
— Який план? — поцікавився Іван.
— А що діяти далі,— витираючи пику, сказав Петро. Запаливши сигарету, він блаженно вивернувся проти неба, смачно затягнувся. — Ху! Аж у живіт димок дістає! Отже, вирішуємо так: ночуємо в лісі…
— Краще в копиці,— сказала Варка.
— Хай буде в копиці,— згодився Петро. — А вранці — додому. За ніч придумаємо, як ми себе проявимо. Діло велике, братці. Перед нами — всесвітня слава!