— От тобі й «ги»! Вони нас мучили — а ми їм — нате, будь ласка! Нам не жаль нічого! Вони витріщать баньки від подиву, а ми — повна байдужість! Знай наших, користуйся матеріальними і духовними благами!
— От висплюся! — замріявся Іван. — Їсти й спати — чого ще треба в світі?
— Джентльмени! — заволала Варка. — Мрії залиште для копиці, Я вже спати хочу!
— Ну, гаразд! — згодився Петро. — Пошкутильгали до копиці. За мною, леді, і джентльмени! Айн, цвай, драй!
І пішли всемогутні понад річкою до копиці в супроводі дивовижної жаб’ячої симфонії, під сміхотливим оком місяця…
А раненько, на світанку, як тільки зійшло сонце, і качки з каченятами хутко метушилися поміж осокою, визбируючи ряску та іншу живність, як радісні корови поспішали на луки, щоб поласувати буйною отавою, левадами пробиралися додому Варка, Іван та Петро, Всі були закудлані, але вдоволені. Кишені у хлопців оддималися, вони їх притримували руками,
— Висплюся, — але мінився від щастя Іван, — Ну, я вже дома. Після обіду — побачимося!
— Гуд бай! — недбало сказала Варка, закинувши транзистор за спину.
— Бувайте, — кивнув Петя товаришам по нещастю і щастю, перескакуючи через перелаз на вулицю. Тепер наші з фанфарами будуть нас зустрічати! Ха-ха! Вище ніс, джентльмени!
Він засунув руки в кишені, нап’яв груди колесом, презирливо звів угору брови і закрокував вулицею…
А тим часом Іван підійшов до ганку рідної хати. Його зустрів переможним «кукуріку» зозулястий півень. Іван копнув його ногою, і той злякано метнувся геть.
Іван відчинив двері, вкотився до хати.
Мати підмітала долівку. Вона розігнула спину, зраділа, кинулася до сина.
— Прийшов нарешті? Отямився? Де ночував, волоцюго?
Схопивши за рукав, потягла його до столу.
— Сідай, я ж тобі їстоньки дам. Напевно, голодний, як вовк!
— Я? — здивовано ткнув пальцем себе в груди Іван. — Я ситий, Ось глянь — пузо, як бубон.
— Ситий? — не повірила мати. — Де ж ти поїв? Мо', просив у кого-небудь?
— Щоб я просив? — гордовито випростався Іван. — Я сам тепер можу нагодувати кого завгодно…
— Може, на роботу пішов? — зраділа мати. — Молодчина ти в мене…
— Хіба б здурів, — ліниво одвітив син. — В мене руки не чужі. Од роботи коні дохнуть!
— Що ти мелеш? — сердито штурхонула його мати. — Скажи толком — де ти був, де ночував? Що їв? У голові сіно… Мабуть, в копиці валявся?
Вона висмикнула з рудого вихора у сина жмут сіна. Іван одхилився, засунув руку в кишеню.
— Знаєш що, мамо? Давай таку умову… Ти мене більше не будеш мучити всякою там мораллю. Що хочу, те й робитиму. Спатиму. Гулятиму. І беру тебе на повне утримання. Наймемо людину, щоб за тебе варила, мазала там, на городі крутилася…
Мати торкнулась долонею синового чола.
— Ти що — з глузду з’їхав? Чи тобі від голоду замакітрилося в голові?
Іван байдуже вийняв з кишені велику пачку грошей, всі — по сотні. Кинув на стіл так, ніби то були якісь папірці.
Мати жахнулася. Притисла руки до грудей. Мовчала.
Син переможно витягнув з кишені ще пачку. Потім ще одну.
— Досить? — запитав він. — Як треба — ще буде. Скільки влізе. Іди купуй, що заманеться. Ги-ги! Тепер ти в мене мільйонером будеш. Пальто — будь ласка! Автомобіль — пожалуста! Палац, увесь універмаг! Знай наших!
Мати лупала очима, зітхала, ніби риба, викинута на пісок. Нарешті здобулася на слово:
— Іване, іродів сину! Де ти взяв? Знайшов?
— Хе, — підморгнув змовницьки син, — на шляху не валяється!
— То ти вкрав? — зарепетувала мати, хапаючи Івана за чуприну. — Вкрав? Кажи!
Іванова голова теліпалася в сухеньких материних руках, ніби гарбуз на гудині, він кричав, одбивався.
— Пусти! Пус-с-сти! Не крав я! Я хотів, щоб тобі… тобі ж на добро!..
— Не треба мені такого добра, бусурманська твоя душа! — чихвостила мати сина і спереду і ззаду. — Я тобі покажу, як красти! Ти дивись — не встигли вуса пробитися, заїди не продали на губах, а вже попер в бандити! Що з тебе буде, як виростеш?!
Схопивши чаплію, мати лупила Івана по спині, аж гупало всередині.
— Ой, — скрикував Іван. — Ой, я не крав! Ой, запитайте Петра! Це все Пришелець!
— А, то ти разом з Петьком, тим стилягою недоробленим? — кричала мати. — Та ще й з Пришельцем якимсь зв’язалися? Ходімо в сільраду! Ми вас у район повеземо. Там про все дізнаються! Кажи — де пограбували?
— Ой, ми не крали, — рюмсав Іван, намагаючись випручати чуприну з рук матері.— Ми з Петром та з Вар-кою гуляли… Ги-и! А тут Еліксир! Я не винен! Я хотів, як краще…
— Ах ти, злодюго! То з вами злигалася й ота придуркувата Варка Нікселунікгороду? Та ще й Еліксир якийсь? Мабуть, городська шпана. Пішли за мною!
— Куди-и-и! Я не хочу!
— Ходімо, — гримнула мати. — І не думай опиратися. Я тобі цього так не прощу.
Вона потягла його надвір. Лівою рукою тримала за рукав, правою вимахувала закопченою чаплією.
Звідусюди набігли діти. Загаласували радісно:
— Хропло! Хропло попався!
Сусіди з-за тинів кричали:
— Марино! За що це ви його так? Може, огірки десь крав?