— Вже перебралися? Тепер ви як правдиві моогани. А як пасує Кароліні. Тобто Кароліні й Геленці. Молоді елегантні мооганки. Персні на ноги вам дали? У нас це модно. Я гадаю, вам не зашкодить те, що ми підемо босі, взуття тут давно нема ніякого, так само як і головних уборів.
А тепер уже можемо йти, куди нас понесуть наші оздоблені перснями ноги. Що тобі, Кароліно?
— Я хочу запитатися, кому ми маємо подякувати за це вбрання. Тобі, Ге?
— Чому мені і взагалі чому дякувати?
— Вибач, але я не знаю, чи ти заплатив за це вбрання, чи нам його тільки позичили.
— Його там просто видають, Кароліно. — А чиє воно?
— Наше з цієї хвилини. Тхоленг теж був наш, поки ми його потребували. А зараз він нічий, або всіх, або знову буде наш, як схочете.
Ми йдемо вулицею Забавок. Але діти пішли вже спати, і вітрини сяють тут лише для запізнілих перехожих. Можна щось вибрати для вас?
Кароліні шоколадний годинник, він цокає, його можна накручувати, він показує точний час. А коли годинник набридне тобі, вкинь його в ротик — там він розпливеться.
Геленці ось цю кліточку з соловейками, що засинають перед північчю, а ввечері співають, мов живі, а іноді, кажуть, навіть краще.
Йозіфек одержить навушники, які перекладають мову тварин на людську.
А Ладіслав? Ладіславові ми дамо дивовижну прозору кулю. На її дні є містечко, а над містечком синє небо або хмари, залежно від того, на який гудзик він натисне. І на його бажання піде дощ, випаде сніг або вдарить буря з бузковими блискавками та громом.
— Дякую, щиро дякую.
— Отакої! Знову? Скажи, ти дякуєш на Землі, коли зірвеш собі стокротку? Верніться в часи, коли ви були маленькими дітьми. Тоді ви не розрізняли свого й чужого, брали собі все, що вам подобалося.
Коли дорогою ви побачите авто, літака, слона, кавуна, тромбон, коли побачите що завгодно, майте його за своє, доки воно перестане вам подобатися, навіть до самої смерті. Мооганин ніколи не втрачає щасливої вдачі маленьких дітей. Він такий багатий, що має все, і такий убогий, що не має нічого.
Ладіслав кладе мені на коліно руку.
— Скажи, Ге, що було б, якби на Моого з'явився злодій?
— Якби він тут з'явився, йому належало б ціле Моого. Але злодій завше хоче те, що йому не належить, отож тут для нього нема чого красти.
Геленка підвелася на одне коліно й хвилю пильно дивилася на моє обличчя.
— Ге, подивися мені в вічі, — наказала вона.
Я подивився.
— Ге, ти це вигадуєш чи все це правда?
— Це гра, — відказав за мене Йозіфек. — Гра в Моого або в нашу будучину, що кому більш до вподоби.
— Вони кажуть, що це лише гра, — заявила Геленка. — Ти вигадав якийсь Теутендомон, і ми теж ніби там із тобою. Будь ласка, кажи навпростець.
Я мить подумав, відтак мовив:
— Що ж, нехай врешті з'ясується, чи я усе це вигадав, а чи казав правду. Але спершу скажи, Геленко, Що воліла б ти?
— Перше.
— Отже, гарну забаву.
— Але прошу тебе, Ге, вигадуй тільки гарне й дотепне.
— Цього я не потраплю, — відмовив я. За мене раптом обстав Йозіфек.
— Геленко, — озвався він, — коли ти була деревом, ми не зажили жодної справжньої розваги. Ти боялася всіляких нещасть, і я теж трохи боявся з тобою. То чому тепер Ге не має права говорити про свою планету так, як він собі її уявляє або навіть знає?
Я подякував Йозіфкові. Сказав, що вже боявся вести їх далі до Теутендомона. Бо ані там, ані десь-інде на Моого, ба навіть у цілому всесвіті, все ніколи не може бути бездоганне.
— Дай тобі боже здоров'я, мені наче камінь із серця спав, — сказав Йозіфек. — Хоч, як на мене, то я здатен уявити собі повне щастя. А взагалі я не вірю, щоб настала цілковита справедливість. Скільки існуватиме світ, кожна людина матиме свій розум, свою долю, своє щастя, декому не таланитиме у спорті, декому в праці, ще іншому в коханні, отож у людей завжди зостанеться заздрість, жаль, ненависть.
— А ми й досі йдемо вулицею Забавок? — поцікавився Ладіслав, якому наша розмова, певно, видалася довшою за цю вулицю.
— Якраз виходимо з неї на широкий, ясно освітлений проспект.
— Чим тут світять, Ге?
— Лампочками. П'ятдесят років тому нам світив згори нерухомий супутник. Не те, щоб він не виправдав себе, просто лампи при землі гарніші й приємніші. Ми знов вернулися до старих ліхтарів та ламп.
— Ми вже бачимо, чим тут світять, але не бачимо навіщо, — каже трохи нетерпляче Кароліна.
— Ви бачите юрми людей, море голів, ви чуєте гомін голосів, сміх і радість — це моогани вийшли на вечірню прохідку. З ними йдуть оркестри, оркестри стоять також на пішоході. У парках танці.
— Виходить, у Теутендомоні сьогодні свято? — цікавиться Геленка.
— Що ви сказали? Я нічого не чую.
— Сьогодні тут якесь свято? — кричить Геленка.
— Що, що?
— Геленка питається, — кричить маляр і вихоплюється на стільчик, аби його було краще чути, — що тут сьогодні таке!
– Так тут щодня?
— Щодня веселощі?
— Щовечора. Веселощі? Гаразд, нехай будуть веселощі. Ми веселимося, що народилися. І робимо це щодня цілих уже сім чи вісім століть.
Не хочете чимось поласувати? Поблизу є вуличка Морозива, а за рогом — вулиця Горіхових тортів.
Отже, увага, ми звертаємо у вуличку Горіхових тортів. Даруйте, не виходить, уся вулиця танцює. Хіба що протанцюємо крізь неї. Давайте мені руки.
Тра-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля. Співайте разом зі мною. Це найновіший мооганський танок керднон, ви швидко вивчите його, тільки дивіться на мої ноги; ось так треба підстрибувати й співати. Тра-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля.
Ми танцюємо з Кароліною, Геленкою, Йозіфком і Ладіславом кердон і співаємо. Робимо це досить довго, аж поки дістаємося в кінець вулиці. Потім стомлено відсапуємо.
Я кажу:
— Стільки горіхових тортів, а ми навіть не покуштували.
Хвилинку, нам щось гукають з он того низького тхоленга. Вони кликали нас узяти участь у прилюдному досліді з вугіллям, що перейшло в рідинний стан і що його ми відкрили на планеті Гелза. Я вибачився за всіх нас і подякував їм. Таке прилюдне демонстрування нових відкрить тут не рідкість. Навіть математики, коли вони знаходять розв'язання нелегких задач, — зосібна це може зацікавити Ладіслава, — демонструють свій результат на дошці в театрі.
Широкий простір перед нами називається майдан Летючих птахів. Шмат сільського крайобразу оточений будинками. Луг, дерева, гаї й озера. Пішки майдан ви пройдете за три години.
Я веду вас трав'янистою дорогою поміж деревами й водою. Четверо мооган під дубом грають старовинний концерт на старовинних інструментах.
Тс, тс. Не говорімо ані слова, поки поминемо дівчинку край дороги.
Ви звернули увагу? В неї був такий вигляд, наче вона сидя спить.
— А що, власне, вона робить? Чому ми маємо звертати на неї увагу?
— Воа розмовляє з кимось на відстані.
— Як це розмовляє на відстані? Я не розумію, — каже Ладіслав.
— Вона зосереджено про когось думає, може, про свго коханого. Аж поки той озветься до неї. «Думай про мене», — скаже она йому подумкою. «Я думаю про тебе весь час», — відмовить він їй. «Зараз пів на десяту вечора, я сама, й допіру щось таке приємне повіяло в моє обличчя», — каже вона. І так далі. Одне слово, вони гомонять між собою, хоч і не разом у цей момент.
Геленку розмова на відстані дуже зацікавила.
— Скажи, Ге, звідки ти знаєш, про що вони гомонять? Ти їх теж чуєш?
— Ну що ти. Я просто тільки подумав так.
— Скажи, Ге, ми теж навчимося цього?
— А чому ж ні? Ви навчитеся передавати й приймати розмови на особистих хвилях.
Іще має запитання Ладіслав.
— Ви спілкуєтесь виключно на особистих хвилях?
— Так ти можеш з'єднатися з тим, хто тобі вельми близький і хто, можливо, саме в цей мент про тебе думає. Для великої відстані це теж годиться. Закохані, подружжя, приятелі й родини користуються такою поштою навіть з планети на планету. Звичайно, вони спершу домовляються про годину, коли будуть розмовляти.
Десь винайшли вже пристрій, що ним можна ловити й підсилювати особисті хвилі. Але ми домовилися, що не будемо ним послуговуватися. Розмова між двома — тільки для них.
— Факт, — підсумував Ладіслав.
— Погляньте, освітлена просіка, на пні сидить оповідач. Він охоче прочитає вам напам'ять який хочете відомий роман або оповідання. Він знає їх кілька тисяч.
Літера, вишита в нього на рукаві, означає його спритність.
Чому він сам? Де його слухачі? Не знаю. Я не певен, чи живий це оповідач, а чи просто постать із кібернетичним апаратом. Ми могли б перевірити, але якщо виявиться, що то живий мооганин, було б нечемно покинути його. Чи, може, ви хочете послухати кілька годин роман, написаний мооганською мовою?
Моє товариство сходиться на думці, що радше ми зостанемося при сумніві, живий це оповідач, а чи кібернетичний.
— Між деревами гуркотять два старих мотоцикли, мотоциклісти стоять на сидіннях і правлять кермом за допомогою довгих віжок. Низько над ними пливуть два тхоленги.
Що це за дивогляд? Може, потім спробуємо з'ясувати це, а тим часом облишимо. Чому? Так, одне слово, так.
Геленка спокійнісінько нагадує мені, що вона, коли була деревом, нічого не замовчувала.
— Бо твоє дерево не стругало фіглів, про які тобі неприємно було б згадувати.
— Виходить, це теутендомонські мартопляси, Ге? — вигукнув Ладіслав.
— Якщо середньовічні лицарі були мартопляси, то це теж мартопляси. І годі вже про це, будь ласка. Я знаю неподалік звідси накритий стіл, там ми трохи спочинемо і знайдемо ліпшу тему для розмови.
Хоч вони більше й не надокучали мені, проте кожне намагалося відгадати, хто ці стоячі мотоциклісти. Я міг показувати їм різні дива всесвіту, та вони казали б: «Ти ба, хм», — і при цьому думали б тільки про мотоциклістів.
Я чув, як Ладіслав шепоче Кароліні, що ці двоє — розбійники й що з очей їм дивилася смерть. Одного разу двоє таких напали на стареньку жінку в Браніку,[3] забрали в неї колекцію золотих монет і золоті зуби, а потім захопили на станції дрезину й дременули аж на Шумаву.
Кароліна відказала, що їй вони більше нагадують грабіжників, аніж лицарів.
Потім я почув, як Геленка шепнула Йозіфкові, які ми щасливі, що ці харцизяки не завважили нас.
— А що, по-твоєму, вони зробили б? — запитав я.
— Та хто їх зна.
А ось уже й стіл. Він на низьких ніжках, довгий, на добрих двадцять метрів, і весь заставлений наїдками та напитками. Частунки подаються стрічкою з кахльованого тунелю. В одному отворі щезають порожні миски та пляшки, а з другого випливають нові перекуски й стоси чистого начиння.
Але це видовище чомусь не дуже цікавить моїх приятелів. Вони хвалять усе й… думають про стоячих мотоциклістів.
На далекому кінці столу тихо частуються й гомонять вісім мооган. Я тільки глянув на них і відразу ж зрозумів, що тут засідає беленфа.
— Погляньте, беленфа, — кажу своїм супутникам.
— Беленфа? — І думають про мотоциклістів.
Стіл, як я кажу, вгинається від лакоминів. Я звертаю увагу землян на великі жовто-зелені горіхи коог, з яких, коли їх дряпнути нігтем, тече густий, мов сметана, м'якуш; на риб, засмажених у соковитій траві ладі, на рожевий сир з тюленячого молока. Вони бездумно куштують, їдять, п'ють. Властиво, не бездумно. Вони думають про мотоциклістів.
Що мені лишається?
— Гаразд, я розкажу вам усе. Ті мотоциклісти їхали на герць.
— На герць? На лицарський?
— Так, на лицарський герць, Йозіфку. Безперечно, Ладіславе, вони не їхали грабувати стареньку жінку, ані кривдити перехожих на майдані Летючих: птахів, Геленко. Приїдуть на просіку, виберуть собі довгі жердки й по знаку суддів, що сидять у тхоленгах, навстоячки на мотоциклах помчать навстріч один одному. І зустрінуться. Точнісінько так, як лицарі на турнірах, різниця тільки в тому, що їх несуть не коні, а мотоцикли.
Як бачите, нема чим хвалитись.
— Але й нема чого так соромитись, — зауважила Кароліна й подивилася на мене усміхненими кутиками очей.
— Але ж ми, Кароліно, сказали дітям, що Моого — це прийдешнє Землі. Що вони тепер подумають?
— Що в нас прекрасне прийдешнє, — заявив Ладіслав. І додав, що молодь, яка гарцює навстоячки на мотоциклах, тільки підтверджує, що життя цього буде варте.
— Не розумію, чому саме треба колотися навстоячки на мотоциклах, — озвалася Геленка. — Але було б іще гірше, якби ваша молодь була свята. Ге, ти ж недавно казав, що, дякувати богові, все ніколи не буде в найкращому порядку. Мені й досі бринять у вухах ці твої слова, і раптом тобі стало сором, що двоє парубків гуляють у лицарів. Оце так так.
Я мусив визнати, що Геленка цілком справедливо вичитала мені за мою непослідовність. Зі мною сталося те, що часто трапляється з дорослими, хоч саме я завше обстоюю, аби нічого не приховувати від дітей. Їх все одно нічого не обмине. І хіба це не щастя для них, коли вони спершу тільки чують про різні чудасії?
— Тоді слухайте. Вони завше були трохи легковажніші, ніж інші люди. Але ось уже кілька століть надто покладаються на певність, що лікарі потраплять і забитого воскресити, і зцілити порубаного на шматки.
Уявіть собі на хвильку, на що здатні палахливі чоловіки, коли смерть нічого не годна з ними вдіяти. Вони б'ються всіма способами, голіруч полюють на диків і з луком ідуть на лева. На скелі деруться без линви й без парашута.
З принципу нехтують безпекою нинішніх літаків, тхоленгів, автомобілів і суден. Самі конструюють давно забуті машини. Ви бачили їхні мотоцикли. Такі речі в нас можна знайти хіба під час археологічних розкопок.
Я весь час говорю про наше наймолодше покоління. Чи можете ви зрозуміти такого парубка, якому немає ще й шістдесяти? Смієтеся, але ж у нього справді ще все життя попереду. І все в ньому аж грає спізнати щастя, піти козирем, довідатися, що люди називають страхом.
Водій на п'ятдесятикілометровій швидкості вистрибує перед авто на рівному шосе й щодуху мчить піхтурою, аби авто не наїхало на нього. А за кілометр до закруту стрибає на капот і повзе до керма.
Тут я урвав свою оповідь, бо відповідаю на привітання двом мооганкам, нітрохи не більшим за конвалії у траві. Питаюся, може, подати їм щось зі столу. Вони кричать, що їх чекає змагання в овочевій юшці, й беруться далі.
Якби Йозіфек не потвердив, що низько при землі бігли дві цілком непомітні дами, всі, певно, подумали б, що я знов щось вигадав. А хто вони такі ті особи? Мооганські карлики?
— Це не карлики, це зменшені дівчата.
— Тобто як зменшені? Ви вмієте зменшуватись? — запитав Ладіслав.
— Набагато більше, ніж вони. Очевидно, не тільки для того, щоб плавати в овочевій юшці. Для нас це була конечна необхідність, коли ми захотіли пізнати планети, де розвинулися високі цивілізації, але в мікроскопічних розмірах. Мавши більш як одну десяту міліметра, там не можна було б жити. Ці дрібненькі дівчатка зустрілися нам у самчас. Це теж один досить кумедний вид спорту. Змагання в басейні з овочевою юшкою; там повно овочів, і вони заважають плавати: Дуже важке змагання. Як на свою поставу, дівчата мають гігантську вагу. Тобто при зменшенні в них зменшився тільки розмір, а вага ні. Організм їхній просто ущільнився, тканини згускли, тільки й того. Плавчихи, аби не піти на спід, перемагають вагу власного тільця, а це щонайменше півцентнера. Для цього їм потрібні нелюдські зусилля. Це швидше атлетика, аніж плавання.
Кароліна попросила дозволу щось сказати. Я кивнув головою.
— Я гадаю, Ге, — мовила вона, — що розумію молодих мооган. Вони не роблять це з буйності чи з легкодумства. Молодий мооганин теж хоче довідатися, куди сягає його відвага й скільки в ньому сили. Кожен хоче це знати, і хто має змогу, неодмінно спробує.
Тому, я гадаю, він шукає, мусить шукати небезпеки. В небезпеці він пізнає свою ціну.
— Саме так, Кароліно. І коли він випробує всі свої навіженства на рідній планеті й не скрутить собі в'язів або скрутить і лишиться живий, він зрозуміє, що небезпека вдома — це не небезпека. Бо тут він з усього може вилизатись.
І тоді для нього вже нема нічого героїчного навіть у плавбі в бурю під одним вітрилом. Без будь-якого зв'язку, сам один, ралить він всесвіт на старому зорельоті. Але поки заблудиться, розіб'ється, загубиться навіки.
Я навіть сказав би, що те, чого не можна відрізнити від принди й дурості, не хоробрість.
А ви як гадаєте?
— Називайте як хочете, тільки це не відвага, — мовила Кароліна, і решта одностайно пристали на це.
Тепер, коли мої супутники вже не думали про стоячих мотоциклістів, вони знову помічали кожну деталь, що на неї я показував. Лише тепер вони звернули увагу, що за нашими столами не сидять, а лежать на боці. Це зручніше й здоровше. Ладіслав пообіцяв собі, що подбає, аби в школі запровадили канапки замість парт. Думка, що її вже запрошуватимуть не сісти, а лягти, видалася Геленці вельми кумедною. І що учень, який не перейде до наступного класу, зостанеться лежати.
Перед тим, як устати з-за столу, я попросив, щоб вони добре запам'ятали це тихе поважне товариство в кінці столу й щоб затямили собі слово беленфа.
Мої друзі пильно подивилися на беленфу, і ми пішли.
— А це часом не шахісти? — запитав Ладіслав. — Шахісти, що грають по пам'яті.
— Ні, ні, беленфа — це щось на кшталт мооганського суду.
— Суд просто неба і до того ж під час бенкету? Хто з них був підсудний, а хто суддя? Цей підсудний теж бенкетував? Чому там не стояли вартові? Що, коли він чкурне до лісу?
— Ну що ви! Там немає ані підсудних, ані суддів. Власне, це зовсім не суд, я не так висловився. Беленфа не судить і не карає.
— Так що ж тоді воно таке, ця беленфа?
Бранік — околиця Праги.