У вестибюлі «Алгамбри» нас чекав уже Йозіфек. Над касою висіла афіша:
«Великий естрадний концерт
для нагороджених хліборобів.
Початок о 19 годині».
Кароліна повела нас просторими сходами, відтак освітленим підземним коридором до артистичних убиралень.
— Що тут роблять ці дітлахи? — вигукнув хтось зненацька.
Із сутіні вийшов чоловік з чорними вусами й бородою. Він був у чорних штанях, білому жилеті, а на голові мав циліндр.
— Вони дивитимуться концерт, — відказала Кароліна, — і я хочу, щоб їм було добре видно.
— Привіт, Кароліно, — мовив чоловік, відтак підійшов до Ладіслава, заворушив чорними кошлатими бровами, намагаючись надати собі грізного вигляду.
Та Ладіслав, — між іншим, він сам про це сказав, — був не полохливий і дивився хоробро вгору на танок брів.
— Під циліндром у мене голубка, — прогув чоловік, — вона знесла мені яйце, але його там немає. Ти, бува, не взяв його?
Ладіслав забрався в боки.
— Ні.
— Справді ні? Ану покажи!
Чоловік сягнув у Ладіславову кишеню, обшиту шкірою, і витяг звідти голубине яйце. Я знаю, що Ладіслав не вкрав його. Але не знаю, як міг штукар витягти йому з кишені яйце. Точніше, як воно там опинилося.
Такий фокус, звісно, належить до незвичайних трюків, але ми теж нітрохи не здивувалися. Засміявся тільки штукар. Він зняв циціндр, на голові йому справді сиділа голубка; птаха зовсім не ворушилася, може, це було опудало або вона спала. Штукар поклав яйце у своє густе кошлате волосся, надів циліндра, узяв дітей за руки й кудись подався з ними.
Любі дітки навіть не озирнулися. Геленка в зефіровій рожевій сукні виступала, мов балерина.
Наше товариство сьогодні вперше ненадовго розділилося. Кароліна сказала, що, як свідчить циферблат її шоколадного годинника, вона має ще хвильку вільного часу.
— Сядьмо на оцій лавочці.
Коли ми всі троє сіли на вбогій лавочці, на якій сидить звикле пожежник, Кароліна взяла мене і Йозіфка під руки:
— Може, ми зараз з'ясуємо між собою, які жахи ще готують моогани, — я маю на увазі лихих мооган, — на нашій матінці Землі? Розумієш, Ге, я боюся, аби діти потім не схоплювалися спросоння.
Я відповів, що найгірше вже сказано. Якщо ще сьогодні ввечері ми дамо раду великій загадці мооган, то відвернемо від земної кулі страшну небезпеку. Потім ми і діти спатимемо вночі мертвецьким сном. А коли справдиться мій прогноз щодо Геленки й Ладіслава (тобто що одне за одним стрибне і в вогонь, піде на страшні муки), всіх нас чекає приємна, солодка ніч.
Кароліна зажадала, аби я гарантував, що так воно й буде.
— Мусиш їй загарантувати, — сказав Йозіфек, — щоб вона могла спокійно працювати.
В цю хвилину відчинилися двері навпроти, і жінка в білому халаті гукнула Кароліні, що їй уже час.
— Вір нам, Кароліно, і все буде якнайкраще.
І хоч я, по суті, нічого певного не пообіцяв, Кароліна полегшено зітхнула. Йозіфек, жартома дав їй коліном стусана, тричі ляснув по потилиці й прошепотів:
— Ні пуху ні пера!
Потім за Кароліною зачинилися двері, і ми з Йозіфком пройшли кількома коридорами, спустилися залізними сходами, піднялися кам'яними й опинилися в залі, де між колонами за столами сиділо багато нагороджених хліборобів.
Зала ледь затемнена, сцену освітлюють рефлектори. Там діється щось незвичайне. Я вирішив спершу знайти наших дітей, а тоді спостерігати за сценою.
Незабаром я знайшов їх. Вони сидять самі в ложі неподалік од сцени.
— Ну, як ви тут? Не нудьгуєте? — питає Йозіфек, коли ми сідаймо поруч них в оксамитові крісла.
Геленка прикладає палець до уст, щоб ми не галасували, а Ладіслав показує на сцену, щоб ми теж дивилися.
Артист у білій єдвабній сорочці і в темних панчохах поставив на стіл стілець, на нього другий, третій. Стільці йому кидає помічник у синій формі з золотими гудзиками.
— Гоп! — каже артист, і помічник кидає стілець.
— Цей номер зветься «Людина без нервів», — шепоче Йозіфек.
Артист стоїть на четвертому стільці, гоп, летить п'ятий, він хапає його, поволі й старанно ставить на хисткій піраміді стільців, хоче його випробувати, сідає, стілець зненацька хилиться, артист скрикує й летить сторч головою.
Публіка зойкнула, вся зала миттю підхопилася. Що сталося?
— Анічогісінько, — бурмоче Йозіфек. — Це його трюк. Він натренувався падати з п'ятого стільця.
Артист удає, що впав через нещасливий випадок, обмацує, себе, чи цілий, навіть мить вагається, немов утратив уже певність. Але потому все ж таки зважується і знов підіймається по стільцях нагору.
Публіка не відає про ці хитрощі й аплодує його хоробрості й успіху. Людина без нервів уклоняється з п'ятого стільця, гоп, нагору летить шостий стілець, гоп, сьомий, кожного з них артист ретельно вирівнює, ставить. Тепер це все справді не жарт — піраміда хилиться то в один бік, то в другий, як щогла на хвилях.
Чи бачили ви коли-небудь, як на стрімку скелю здирається альпініст? Приблизно так страхує себе Людина без нервів, кожен наступний сантиметр свого стрімкого сходу; здається, вже вичерпано всі можливості, і все ж таки вона знаходить їх. Тільки в альпініста скеля не хитається. Людина без нервів скоріше схожа на муху.
Гоп, артист хапає дев'ятий стілець. Цей стілець має тільки задні ніжки. Навряд щоб артист сів на ньому. Та він сідає й починає розгойдуватись.
Тепер у залі дихає хіба артист і, може, ще Йозіфек.
Усю цю споруду зруйнував би навіть гучний звук. Замість радіти, що вона тримається під ним купи, артист випробовує її, розгойдуючись на стільці, сидіти на якому непросто і в стані спокою.
Під час антракту нам було гаряче, бо ми до останньої хвилини гучно плескали в долоні. Після таких овацій артисти охоче виконують нові номери, але від Людини без нервів ми не могли цього й сподіватися. Може, вона мала поставити іще один стілець? Куди? Піраміда й так була аж до самої стелі. Ладіслав так повеселів, що усміхався навіть своєму бранцеві.
— А тепер? Що буде тепер? Та, Йозіф-ку? — запитав він.
— Тепер буде Кароліна.
— Хм. — Відтак удався до Геленки. — Ти радієш, капосне дівчисько?
— Ще й питаєш.
— В такому разі, я ще дужче, — признався Ладіслав.
Раділи й хлібороби, які сиділи в залі й ще ніколи не бачили Кароліни.
Задзеленчав дзвінок, пригасли люстри, спалахнули рефлектори, під стелею щось зашурхотіло, й додолу почала спускатися трапеція, залізна жердка на двох линвах.
Досі мені здавалося, що Кароліна найгарніша з усіх людей і що я ніколи не побачу когось гарнішого.
Та ось на сцену вибігла дівчина, в тисячу раз чарівніша за неї. Це, звісно, теж Кароліна, але така ніжна, така легенька, така щасна.
На ній зелене трико зі срібною лускою, волосся перев'язане срібною биндою. В такому строї вона могла б сидіти на троні й панувати над русалками. Замість цього вона сідає на трапеції, що разом з нею підіймається до шатра зали. Замість цього вона крутиться, тримаючись за трапецію однією рукою, щоб розважити публіку та своїх друзів у ложі.
— Тепер увага, — каже Йозіфек. Він звертається до сестрички, не до нас. Не дивиться на неї з тим холодним спокоєм, що дивився на Людину без нервів. Я бачу, що в думці він разом з Кароліною робить ті самі вправи. Злегенька підводиться зі стільця, коли Кароліна повисла за п'яти й розгойдала трапецію. Тихо лічить. Опалі Каролінині кучері мають над залою, срібна луска блищить, аж очам боляче, а Йозіфек тихо лічить.
Геленка не витримує цього видовища й відвертає очі. Ладіслав притискає кулаки до щік, Йозіфек шепоче:
— Сім, вісім.
Коли трюк скінчився і Кароліна сидить уже на трапеції й дякує з височини за бурхливі оплески, ми всі втираємо піт. Але попереду іще важчий номер. Кароліна розгойдує трапецію, злітає на ній до самої стелі і раптово спускається, зачепившись підборіддям за жердку, а руки відвівши назад.
Тепер ми вже знаємо, на яку «роботу» привезли сюди Кароліну. Отже, її покликання — висіти маленькими п'ятами або підборіддям на тоненькій поперечці, проноситись запаморочливим півколом над прірвою, десятки разів падати глибоко вниз, десятки разів злітати високо вгору. Йозіфек совається на стільці, летить разом з сестричкою, відлічує півкола, все буде добре, неодмінно мусить бути добре. Але я все одно дивуюся, що він не заборонить своїй тендітній Кароліні в такий жахливий спосіб заробляти собі гроші й славу. Щодо мене, то я стократ волів би дивитися, як вона друкує на машинці.
Геленка підвелася й почала шукати виходу з ложі. Я пішов слідом за нею, щоб у разі потреби допомогти їй.
В коридорі вона сказала мені:
— Ге, мені зробилося недобре.
— Це пройде, Геленко. Ми більш не будемо дивитися.
— Та я ж не дивилася. Мені раптом здалося, що зараз станеться лихо.
— Нічого не станеться, не бійся. Кароліна вміє вгорі ходити чи то пак літати. Ходімо вип'ємо чогось прохолодного.
— Ге, я мала на оці інше лихо, — мовила Геленка по дорозі до буфету й зупинила мене. — Недавно в школі ми страхали одне одного, що було б, якби на нас раптом упала воднева бомба. Тільки бух — і в одну мить нам каюк, від нас геть нічого не зостанеться. Про ваші промені ще ніхто не знає. А мені там у ложі раптом здалося, що зараз упаде бомба або що вже летять ваші промені. Цілий світ закам'яніє, як у «Сплячій красуні», Кароліна повисне за п'яти, той, хто п'є пиво, закам'яніє з кухлем біля уст, ми на. цих оксамитових стільцях, а може, лишимось живі, але закам'яніємо і все закам'яніє, і все закам'яніє — ху, мені знов робиться недобре.
З зали долинули гучні оплески, і здалеку здавалося, що там лопотить дощ. Геленка зблідла, їй підігнулися коліна. Я відніс її на ослінчик під стіною й не відходив од неї ані на крок, утішав, гладив по голові.
— Не бійся, — повторював я, — не бійся, Геленко. Ти носиш у своєму серці багато доброти, як і всі люди. Не станеться, не може цього статися, щоб загинув світ; Усе жорстоке щезає з землі, діти завше мають більше розуму й радості в житті, ніж їхні батьки, отож світ стає дедалі розумніший і безпечніший. Твоя земля не допустить цього, справедливі держави не допустять цього. Не бійся нічого, Геленко, століття минатиме за століттям і мільйони століть цей світ обертатиметься між сонцем і зірками, ясний, теплий і живий. Ти теж проживеш свій час, зазнаєш, що таке сльози і страх за життя, що таке надія й одчай. Усього звідаєш, і хтозна, може, іще діждешся, коли люди стануть безсмертні.
Тоді ти вже ніколи ні з ким не розлучишся. Будеш старша за дерева, старша за гори, але матимеш вічно молоді очі, вічно пливтимеш на цій планеті, на цій незвичайній веселій планеті.
— Неодмінно! — мовила Геленка.
Я гадаю, вона повірила моїм словам. Я говорив немарно.
— А чому б ні? — сказав я. — Коли всі армії на землі буде роззброєно, коли, нарешті, всі люди матимуть що їсти й дах над головою, вони прагнутимуть до повнішого щастя, ніж його дає ситий шлунок і добре мешкання. Вони шукатимуть це щастя і знайдуть його в науці. Якомога більше знати, розуміти й уміти. Від розуміння — маленький крок до порозуміння, а це вже не дозволяє ні в школі, ні десь-інде будь-якої кривди, брутальності й пихи. Життя тоді буде таке приємне, що триста років промайнуть, як одна коротка хвилина.
Отож треба розтягти ту хвилину. І тричі по триста років спливуть, як вода. Але тобі не схочеться вмирати ані за тисячу літ…
Я замовк, бо над нами виріс Ладіслав. Він, звісно, не дарував мені, що я знову порушив приписи для полонених, пішовши без його дозволу. Не чекаючи мого виправдання, він сказав, що Йозіфек зараз приведе Кароліну й що вони допіру бачили штукаря, того, який недавно хотів настрахати нас.
— Ми подивилися два його трюки і сказали: ходімо. Я дивуюся тим хліборобам, що вони не висвистали його. Бідолаха нещасний. Кролики з поли, голубка дід циліндром. Якщо я куплю собі за одинадцять крон чародійство з інструкцією, він може сховатися зі своїм напусканням брів. Що було з Геленкою? Ну скажіть, Ге, правда, що їй бракує в голові клепки? Факт, що бракує.
Та ми нічого не пояснювали Ладіславові й дивилися на нього, як два привітних велетні на малого базіку. Він утрачав свою красномовність, упевненість, глипав на нас і погойдувався на ногах.
— Ну то що? — мовив він.
— Нічого, — відказав я, — ти образив Геленку негарними словами. Ми чекаємо, поки ти візьмеш їх назад.
— А як це воно робиться? — посміхнувся він. — Де ті слова? Я покладу їх назад на язика.
Ладіслав почав ловити долонями повітря й висолопив язика.
Ми далі дивилися на нього миролюбно, з деякою цікавістю.
— А бранцям нічого мене повчати, — заявив Ладіслав.
— Я тільки тихенько.
— А я тобі наказую — говори, говори, говори.
— Гаразд. Попроси Геленку, щоб пробачила тобі.
— Ні.
— Тоді я мовчу.
— Говори!
— Попроси Геленку…
— Ні!
— Хай не просить, — озвалася Геленка, — але хай погодиться, що розум його вичерпався, бо він не має слушності.
— Ой, тримайте мене! Звідки в неї ці ідеї… — Та хлопцеві раптом стало жаль самого себе, що розум його вичерпався й що ми в своїй підкресленій небалакучості стоїмо високо над ним. Він закопилив губу й сказав:
— Я помилився, тобі не бракує в голові клепки.
Його раптова покора справила на нас чудове враження. Ми також довідалися, що до нього вернувся розум. Інакше він не спромігся б попросити вибачення.
Розум справді повернувся до нього і, як з'ясується далі, трохи не на користь усього людства й усіх мооган.