За чверть години ми, представники двох небесних тіл, розпочали історичну нараду. Мимохідь вирішили й повечеряти. Зовні, певно, здавалося, що ми зібралися тільки повечеряти.
В цьому маленькому ресторанчику без вікон, де на скатерки падало світло з електричних свічок під рожевими дашками, ми вивчали меню, як і решта відвідувачів.
Йозіфкові забажалося біфштекса з довгою французькою назвою. Офіціант привіз до столу пересувний колосник і поставив над слабким вогнем сковороду з олією. Ми бачили, що. Йозіфків апетит дорого обійдеться нам. Звісно, я маю на увазі не гроші, а час, якого до ночі залишилося дуже мало. Було ясно, що офіціант має намір смажити біфштекс при наших очах.
Він приніс із кухні на дворіжковій виделці нахромлении шматок м'яса, в кутку біля стойки полив його якоюсь рідиною й запалив. Відтак, наче той бігун із смолоскипом, рушив до нас, кинув м'ясо на сковороду й кілька разів спритно обернув, щоб кожен бік просяк киплячою олією.
Ладіслав поцікавився, чи Йозіфек їстиме біфштекс із вогнем, Йозіфек відказав, що замолоду навчився швидко малювати й говорити животом, але ковтання вогню, на жаль, обминув, і засмучено зітхнув.
Офіціант схопив пляшку і, плеснувши з неї червоного пряного пюре з райських яблук, загасив біфштекс.
Йозіфкові одлягло від серця, і Ладіслав почав хвалити чудовий протипожежний засіб. Варто бризнути на вогонь пюре з райських яблук, і пожежу загашено.
Ми уявили собі будинки, политі пюре з райських яблук, але вирішили десь-інде пояснити Ладіславові, чому пюре так хутко загасило пожежу на біфштексі і яка це була іграшкова пожежа.
Потім кожному з нас принесли те, що ми замовили, і ми заходилися їсти.
Якби ми були дипломати й від нас залежало б щастя держави або й цілого світу, то, певно, не радилися б, поки скінчимо наш бенкет. Але до нас іще ніхто не вирішував долі двох світів. Крім того, дипломати мають увечері більше вільного часу.
І хоч ми спочатку їли в повній мовчанці, однак весь час думали тільки про те, як і що нам зробити. Ми знали, що кожен із нас думає про це, й раз по раз окидали один одного пильним поглядом. Один, скажімо, питав очима: «Ну що, придумав уже?» Другий тільки знизував плечима й ніяково всміхався: «Ні».
Ми всі думали. Але що, коли нічого не придумаємо?
— Слухай, Ге! — озвалася зненацька Геленка.
Після довгої мовчанки ми всі здригнулися від її голосу.
— Ге, ви справді обнишпорили усе небо?
— Навіщо, Геленко? Ах, так. Ні, не все.
— Може, ви знайшли б саме таку планету, як вам треба, молодшу, без людей.
Ця ідея сподобалася надто Ладіславові.
— Молодшу планету, де вже виникли умови для вищих організмів, ви ще застанете там птахоящерів, мамутів і шаблезубих тигрів, а люди там бігають серед мавп; це була б планета акурат для вас.
Я заперечив, що на тій планеті ще дуже неспокійна земля й погане повітря. Та Ладіслав усе ж таки накидав її нам, аж поки я зауважив, що ми говоримо про щось таке, чого тим часом не існує.
— Поки що в цілому світі для мооган є тільки одне місце.
— Та й те зайняте, — докинула Геленка.
— Тепер ви бачите, — мовив Йозіфек, — як це погано, що у всесвіті не друкують газет. Можна було б дати оголошення, що потрібна вільна планета.
— А цікаво, хто б їх отримував на такій незайнятій планеті? Ящери чи бронтозаври? — озвався Ладіслав.
Та Йозіфек тут же заперечив йому:
— Я чекав би відповіді не від ящера, а від якогось космонавта. «Під час своїх зорельотів, вельмишановний добродію, в сузір'ї Стрільця я набачив дуже гарну планету. Розміри її такі й такі, клімат сприятливий, і вона ще не заселена вищими істотами».
Він охоче читав би далі лист космонавта, та Кароліна затулила йому долонею уста й запропонувала, щоб ми подумали, чи можна взагалі збільшити населення Землі на таку величезну кількість.
— Я гадаю, — мовила вона, — що їх можна поселити в пустелях, дівичих пущах, на полярних землях, на всіх незалюднених просторах або мало залюднених. Наша цивілізація поки що не годна обернути їх у родючі краї, а вашій, либонь, це вдалося б доволі легко.
— Запевняю вас, — сказав я, — що на Північнім полюсі ми цілий рік збирали б урожай кокосових горіхів. Шкода тільки, що ця територія не більша хоча б у двадцять разів.
Потім ми всі знов поринули в задуму і заходилися коло десерту.
— Я придумав! — вигукнув Ладіслав. — Даруйте, — сказав він, побачивши, що в нас із несподіванки підстрибнули тарілки. — Але я придумав. Ми накриємо їм шмат моря. Себто вони можуть накрити його собі самі. Дуже просто, Ге, система плавального басейну. Тільки фундамент солідніший, над головою кілька шарів панелей, залізобетону й так далі. Нагорі родючий шар грунту. Пів-Атлантики, вистачить чи ні?
— Я розцінюю це як щедрість із твого боку, — мовив я. — Я знаю, що цю половину океану ти одірвав від серця. Ніколи тобі цього не забуду.
— Я думаю, — сказала Геленка і замовкла. Вона просто думала й поволі їла абрикосовий пиріг, що, безперечно, був вартий більшої уваги.
Я попросив Геленку, щоб вона, коли на те її ласка, дозволила мені вирахувати площу Атлантичного океану й результат поділити на два. Геленка дозволила. Я скористався її згодою, щоб висловити свою думку про Ладіславову споруду системи басейну.
— На половині океану буде безперервно пружинити то вгору, то вниз, десь легше, а десь так, що навіть пес не втримається на ногах. Чи зможемо ми на цій гойдалці пасти корів? Не забувайте, друзі, що Моого потрібне скотарство. Ми легко вмонтуємо апарати кібернетичним пастухам, щоб вони тримали рівновагу, але нічого не зробимо з коровами, вівцями, кіньми й рештою тварин.
Можливо, ми приборкаємо прибій. Я певен, що приборкали б, але оскільки вода з'єднана з водою, це треба зробити в цілому океані.
І тут ми підходимо до головного. Пів-Атлантики нам не вистачить. За моїми підрахунками, нам не вистачить і цілого океану, хіба тільки з усією Кароліниною територією.
Отож скажи, людство, чи віддаси ти мооганам пустелі, полярні краї, дівичі пущі й цілий океан?
— Я вважаю, — озвалася Геленка і цього разу повела далі, — що тут ніхто не має права роздавати ані океани, ані пустелі, ані взагалі нічого, бо це не твій океан, Ладю. Чи, може, твій? Ти не маєш навіть власного стола, а роздаєш океани.
— Коли роздаватимуть столи, — мовив Ладіслав, — я в це не втручатимусь, бо не маю власного стола. Але що належить людству, скажімо, океан, те належить і мені.
— А хто тебе уповноважив говорити від імені людства?
— Я, — відповів я. — Я міг би обрати для цього прем'єр-міністрів, президентів, королів і так далі. Але я обрав вас чотирьох.
Кароліна говоритиме від імені землян з ясним розумом, культурних і добрих душею, а також від імені снігурів і козуль. Геленка репрезентуватиме справедливих, чуйних, упертих, а також дерева. Старший брат усіх дітей Йозіфек — охоронця малих і слабих, а також матерів. Ладіслав — учених, героїв і найславетніших людей взагалі, а також усі мрії.
Я знаю, що тут не заступлені негідники, дурні й усякі горопахи. Ви заступати їх не можете. Якщо вважаєте, що від цього залежить щастя світу, я розмовлятиму і з ними, але окремо, і запам'ятаю все, що вони скажуть.
Отже, ви для мене людство і я повторюю своє запитання: чи віддаси, людство, мооганам п п п (пустелі, полярні землі, праліси) плюс океан?
— Це треба обмізкувати, — сказав Ладіслав. — Бо навіть ці троє п п, найпаче останнє, зовсім не зайві на світі. В пустелях добувають нафту, біля полюса будують метеорологічні станції й аеродроми, і скрізь живуть люди, в пралісі теж.
— Так, живуть, — мовив Йозіфек. — А тепер ти скажеш: океан. Океан…
— Так, я хочу сказати й це. Пів-океану, будь ласка. Але цілий? Ідеться не лише про рибальство, судноплавство і так далі.
— Ідеться також про Гольфстрім, — знову доповнив його Йозіфек, — та інші течії, тобто про тепло, врожай і взагалі про погоду… Які подробиці ми ще забули? Моогани перенесуть нас на тисячу років уперед, у добу без небезпеки й страждань. Більше ніхто й ніколи не запропонує людству. А ми мнемося, що за це шкода віддати пустелі з метеорологічною станцією і з аеродромом. Ми чубимося за Гольфстрім і можемо мати погоду, яка тільки нам заманеться. Зарди краплі солоної води зі злиденним рибальством і з зайвим судноплавством ми відмовимося од вічного здоров'я, достатку й миру?
Я подякував Йозіфкові за гарну промову, і мені вже почало здаватися, що ми виграли. Заплющивши чі, я вже бачив землю мооган, те, як ми обробляємо її на водах. На вествах грунту поробимо схили й горби, засіємо їх усім, що росте на Землі, викопаємо русла для річок, улоговини для озер. А тоді викличемо облогові дощі, щоб ці місця заповнилися прісною водою й щоб зійшли перші рослини.
Я вже впритул підійшов до заснування міст, коли Кароліна сказала, що хоче зробити заяву від імені риб.
— Я хочу виступити від імені риб, хоч маю повноваження тільки від снігурів і козуль. Мооганська цивілізація, поза всяким сумнівом, компенсувала б нам рибальство. Та накрити океан означає вбити його. Подумайте про морські глибини, яке вирує там життя.
— І подумайте, — підхопила Геленка, — про тюленів, моржів і морську пташву. Ви знаєте, скільки на морі може прогодуватися гарних птахів?
— А ти знаєш? Перелічи мені декотрі види гарних птахів. Ну, перелічи! — А що йому не хотілося чекати, властиво, кортіло перелічити птахи, які він знає, Ладіслав випустив на нас густий рій пінгвінів, альбатросів, чайок, гагар, морських чайок, морських орлів, кондорів і ще не знаю яких морських та берегових птахів.
Ми намагалися терпляче вислухати його лекцію з природознавства, та Йозіфек усе ж таки не втримався й урвав Ладіслава.
— Ви думаєте про птахів і про риб, — сказав він. — Думаєте, як прогодуються птахи й риби. А я думаю про те, що іще третина людства не годна прогодувати своїх дітей. Діти жебрачать на розі індійських вулиць, мруть з голоду неврожайних років. Від імені дітей і матерів заявляю: я з радістю пожертвую навіть двома океанами, якщо з ними на Землі щезне голод.
Йозіфек знаходив дедалі вагоміші аргументи для прийняття мооганської цивілізації. І все ж таки наші дівчата знаходили дедалі вагоміші контраргументи.
— У нас теж був голод, а тепер нема, — мовила Геленка.
— Діти жебрачили, а тепер уже не жебрачать, — і собі докинула Кароліна.
А Геленка вела далі:
— Ми поки що не вміємо прогодувати всіх дітей, не вміємо робити погоду, і люди хворіють, довго не витримують, вони ще лихі й таке інше. Але все прийде згодом, ми всього навчимося, та й взагалі не годиться брати від чужих те, що ми годні досягти й без них. Гарна штука така цивілізація, але знищити заради неї цілий шмат світу — хто візьме гріх на душу? Моогани, — Ге, ми це чули від тебе, — якби могли, то не дали б загинути й билинці. А ми повинні вбити цілий океан.
Він — невід'ємна частина нашої Землі; та я вже дуже довго балакаю. Не тому, що мені не шкода мооган. Але погодься, Ге, що це неможливо. Ти й твоя родина і, може, навіть кількасот, кілька тисяч мооган приходьте до Національного комітету, чи куди там ідуть у таких випадках, і спокійно зажадайте притулку в Чехословаччині, я буду цьому щиро рада.
— Факт! Я теж за цю пропозицію! — вигукнув Ладіслав.
Він весь час пильно прислухався і раз по раз окидав Геленку здивованим поглядом, наче не міг повірити, що то вона виголошує цю довгу, гідну уваги промову.
— Я цілком за. Кілька тисяч сюди чи туди, це в ЧССР не грає ролі. Коли ви, моогани, таким чином розсієтесь по державах, буде врятовано кілька мільйонів.
— Кілька мільйонів буде врятовано, а кілька мільярдів загинуть. Я тут не для того, щоб добре влаштуватися зі своєю родиною й забути про Моого.
Я гадаю, що вимовив ці слова майже нечутно, з тихим жалем. Якби співчуття моїх друзів мало тверді виміри, на ньому могло б розташуватися ціле Моого, таке велике було це співчуття, що його я прочитав у чотирьох парах очей.
Та Ладіслав не був би Ладіславом, якби керувався лише почуттями. Мозок його вперто працював, аж поки в ньому спалахнула нова, дуже хитромудра ідея. Певно, вона засяяла йому раптовим спалахом, бо він забув, де ми сидимо, й закричав:
— Придумав! Тепер уже справді, далебі, що придумав. Це надзвичайна ідея. Ге, які у вас дають ордени?
У нас уже давно перестали нагороджувати, підвищувати й відзначати, та я пообіцяв Ладіславові, що для нього щось придумаємо й що неодмінно виділимо йому місце в мооганських підручниках історії, якщо ця ідея відіграє в історії видатну роль.
— Вона відіграє таку саму роль, як… створення світу. Бо восьмого липня тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятого року Ладіслав створив мооганам світ.
Що це, вгадайте: один, два, три, чотири, п'ять…