У перші дні перебування на острові Черненка не раз охоплював відчай. І не стільки від самотності й голоду, скільки від свого безсилля, від неможливості вибратись з отого клаптика землі, що загубився в океані. І ще — серце краяла думка — він програв, як хлопчисько, не виправдав довіри, не виконав завдання.
Часто уві сні йому хотілося кричати і він кричав на повну силу легенів, щоб його почули там, далеко-далеко, за сотні й тисячі кілометрів. І прокидався від власного крику.
Потім прийшли безнадія, апатія. Та міцний організм і воля перемогли. Розум вимагав: вижити! Вижити, що б там не було…
Історію Робінзона Крузо Черненко прочитав ще в четвертому класі й добре пам’ятав, що книга йому не сподобалась. Інша річ — романтика революції, подвиги героїв Гайдара, полум’яний Овод… А Робінзон?.. Ні, це не вабило, не захоплювало, не надихало. Перегортаючи сторінки книги, Сергій Черненко по-справжньому не переживав з героєм його злигоднів: пригоди Робінзона здавались йому надуманими, далекими від справжнього життя, а головне, безнадійно застарілими. І, певна річ, ні тоді, ні пізніше йому навіть не спадало на думку, що він сам може опинитися в ролі славнозвісного героя Даніеля Дефо.
Кажуть, людина звикає до всього. Поступово звикав до свого становища і Черненко. Весь його час поглинали щоденні прозаїчні, але необхідні для його життя клопоти: треба було щось їсти, мати якийсь захисток на ніч і від можливої негоди.
Острівець був крихітний — близько трьох тисяч кроків з півночі на південь і майже стільки ж — із заходу на схід. “Територія — десять мільйонів квадратних кроків, населення — один чоловік”, — з гіркою іронією констатував Черненко, вимірявши острів Самотності, як він його назвав.
Оглядаючи свої володіння, Черненко розгадав походження острова. Колись на цьому місці несподівано заклекотіла вода і з океанського дна, розпанахавши морську безодню, піднявся вулкан. За тисячі років він поступово затих, постарів, і, як пам’ятник своїй колишній величі, лишив після себе високу скелю, навколо якої піщинка за піщинкою могутній океан намулив кільце білосніжного пляжу.
Біля підніжжя скелі Черненко знайшов невеличку заглибину і з допомогою гострого каменя, попрацювавши майже тиждень, поступово розширив її. Утворилося щось схоже на печеру. Та печера й стала його постійним житлом.
Рослинність на острові була надто бідна— кущики з сухими листочками та ріденька трава, що деінде виднілася між камінням. На скелі гніздилися морські чайки, а біля підніжжя зустрічалися ящірки. Звідки вони тут узялися — було загадкою, бо навряд щоб їх завезла сюди людина.
Як тільки Черненко набрався сил, він ще раз обійшов острів, але слідів перебування людини не знайшов.
Крім житла, не менш важливою проблемою було харчування. На невеличкому клаптику суші, серед безмежного океану крім риби, нічого, звісно, не було. Рибу він ловив за допомогою… припливів: виривав у піску яму, в якій після відливу знаходив невеличких рибок. їв сирими й спершу вони здалися йому дуже несмачними, але згодом звик, особливо до риб’ячого соку, який добре тамував спрагу. Проте й прісної води він мав доволі: випадково відкрита ним калюжа виявилася невеличким джерельцем із прохолодною водою.
Незабаром він урізноманітнив своє меню: до рибного блюда почав додавати невеличкі порції якихось жовтуватих м’ясистих і, мабуть, багатих на білки морських водоростей. І все ж із харчуванням було дуже важко: він худнув з кожним днем і відчув, що слабне. Частенько перед сном, згадуючи прожитий день, він дивився на себе ніби з боку, як у кінозалі, де показують фантастичний фільм. Ось він робить па скелі чергову зарубку — знак ще одного дня, щоб зберегти орієнтири в часі. Наступний кадр — він на мілководді намагається впіймати краба, який відмахується клешнею, відчайдушно захищаючи своє життя.
Так минуло кілька тижнів, і раптом сталася подія, що внесла в його самітне життя істотні зміни.
Якось Черненко займався своєю звичною справою — виловлював морські водорості. Він стояв по коліна у воді, спиною до океану, й несподівано почув за собою тихий, але різкий свист. То не був свист вітру чи пташиного крила під час польоту. То був свист… людини.
Свист повторився, Черненко повернувся до моря й побачив перед собою… дельфіна. Злегка похитуючись на хвилях, він, як здавалося Черненкові, уважним поглядом вивчав людину. Черненко хто й зна чому раптом відчув неймовірно велику радість, ніби зустрівся із давно очікуваним і дуже бажаним.
Дельфін розкрив рота й показав гострі, як голки, зуби. Потім з його дихала почулися звуки, схожі на скрип:
Гр!.. Гр!.. Гр!..
— Ось воно що, — відгукнувся Черненко. — Ти хочеш познайомитися. Давай, — звернувся він до тварини, наче та могла його зрозуміти.
Дельфін кілька разів стиха свиснув і наблизився до Черненка. Той зайшов глибше у воду і простягнув руку. Торкнувшись голови тварини, погладив її ніжнолискучу шкіру… Дельфін потерся об людину й знову проскрипів:
Гр!.. Гр!.. Гр!..
Черненко запитливо дивився в очі дельфінові, і на якусь мить йому здалося, що той розуміє його становите, хоче допомогти, але не знає, як це зробити.
— Скажи, це ти врятував мене? — запитав Черненко, відчуваючи приплив ніжності і вдячності до тварини. — Ти? — повторив він, дивлячись у її очі. І тоді дельфін несподівано коротко свиснув, повернувся й швидко зник у воді.
— Куди ж ти? Куди?.. — розпачливо гукнув Черненко й кинувся вслід за дельфіном. Марне: поверхня океану вже була чиста і спокійна. Черненко довго стояв, вдивляючись у далечінь, відтак повільно попрямував до берега, шкодуючи про таку короткочасну зустріч. Зненацька він почув за собою тихий сплеск і, озирнувшись, побачив дельфіна, який плив, тримаючи в зубах старий матроський черевик.
— Це мені? — здивовано спитав Черненко, розглядаючи вкрите черепашками взуття. — Мені? — повторив.
Дельфін свиснув і тепер Черненкові здалося, що перед ним не морська тварина, а Іхтіандр — герой прочитаної колись фантастичної книги про людину-рибу. Його вразило, що дельфін з усіх численних предметів, які лежать на океанському дні, вибрав і приніс йому саме те, що колись належало людині — взуття. І не так важливо, що то був лише один черевик, другого, може, дельфін і не знайшов. Вражали самі дії тварини — нібито цілеспрямовані, усвідомлені. Це здавалося дивовижним, неймовірним і незбагненним. Черненко ще раз запитав:
— Це мені?
Дельфін знову свиснув.
— Навіщо ж мені один черевик? — засміявся Черненко. — Хай лежить там, де й був. — І, розмахнувшись, кинув його у воду.
Дельфін одразу ж пірнув, розшукав черевик і незабаром знову жбурнув його, тепер уже просто в руки Черненкові.
— Ух ти! — здивувався Черненко, підхоплюючи взуття. І, не роздумуючи повернув його дельфінові. Це, мабуть, дуже сподобалося тому, бо черевик за якусь мить ще раз полетів до Черненка.
— Ах, ось воно що, — здогадався Черненко. — Ти хочеш гратися.
Йому згадалася собачка Жулька, яку тримав сусіда по харківській квартирі. Вона так само, як цей дельфін, носила в зубах старі капці, і Сергійкові треба було вдавати, що він віднімає забавку. І тоді Жулька гарчала, але не по-справжньому, а так, для гри. І варто було, віднявши капці, закинути якнайдалі, Жулька відразу ж знаходила їх й поверталась, вимагаючи продовжувати розвагу.
— Ну що ж, давай пограємось, — погодився Черненко.
Незабаром він і тварина завзято перекидалися черевиком, і це нагадувало якесь незвичайне ватерполо. Черненко дивувався спритності дельфіна, який підхоплював “м’яч” навіть у повітрі й, наслідуючи дії людини, повертав назад. Гра захопила їх обох. І невдовзі Черненко відчув якесь душевне полегшення. Поволі тануло почуття самотності, а натомість з’явилася віра, що його доля зміниться на краще.
Вони довго “змагалися”, аж поки дельфін, різко скрипнувши, впіймав черевик на льоту і викинув його на берег. Потім підплив до Черненка і, як тому здалося, із вдячністю потерся об нього. Черненко обняв дельфіна й притис до себе.
— Як же тебе звуть? — запитав, голублячи тварину.
Гр!.. Гр!.. Гр!.. — затріскотав дельфін, як мотоцикл, копи запускають мотор.
— Єгор, значить, — усміхнувся Черненко. — А мене — Сергій. Розумієш?
Дельфін стиха свиснув.
— Значить, розумієш.
Так почалася їхня незвичайна дружба — людини й дельфіна в океані, на далекому, нікому, мабуть, ще невідомому острові. Дні тягнулися довгою-предовгою вервечкою, але то вже не була самотина. Єгор з ранку й до вечора плавав біля берега, уважно стежачи за людиною.
Якось дельфін з’явився уранці, тримаючи в руках шмат морського канату.
— Ну, а це навіщо? — з докором запитав Черненко. — Що мені робити з ним? Повіситися з туги — хіба що… — І раптом заговорив квапливо, схвильовано: — Тяжко мені, Єгорушко. Без людей… От заплющу очі й бачу хлопців із школи, друзів чи й просто чужі, незнайомі обличчя. Вночі і вдень… Не може людина самотою! Нема, певно, для неї гіршої кари…
Дельфін дивився на нього зосереджено. Так іноді дивляться гіпнотизери або люди, що збираються читати чужі думки. Потім повернувся і зник під водою.
Дельфіна не було три доби. Черненко стривожився. Що сталося з Єгором? Він просиджував на березі годинами, подовгу тинявся мілководдям, кликав друга. Єгор не з’являвся. І тоді до Черненка знову повернулося оте нестерпне почуття самотності й безпорадності.
Але на четвертий день, десь опівдні, коли Черненко готував обід, почувся пронизливий свист. Він озирнувся і закляк від подиву Біля берега похитувався на хвилях човник, а за ним “свічкою” стояв Єгор.
Черненко кинувся до води. Це була старенька, добре обчовгана океанськими хвилями довбанка — одна з тих, якими користуються африканські племена.
— Звідки? Де ти взяв? — стривожено-радісно вигукнув Черненко й мимоволі оглянувся довкола. Нікого. Жодної живої душі, жодної ознаки на присутність людини, крім оцієї дивовижної довбанки.
— Невже ти?.. — схвильовано промовляв Черненко до дельфіна. — Невже зрозумів, що мені потрібен човен? Ні, так буває тільки у казці.