— Дякую.
Вийшовши з редакції, Черненко швидше відчує, ніж помітив, що за ним іде “хвіст”. Діждавшись слушної миті, скочив на підніжку автобуса й потім, намагаючись позбутись переслідувача, цілий день їздив по місту, доки опівночі не опинився в порту біля каси. Це була його остання надія, хоч знав, що й тут на нього можуть чекати агенти таємної поліції. Але іншого виходу не було. Виїжджати треба негайно, сьогодні ж.
…Яскравий промінь портового прожектора вихопив з темряви південної ночі трап величезного пасажирського судна, що незабаром мало відчалити до берегів Старого світу. Вже вдруге пробили склянки.
— Швидше! Швидше! — підганяв контролер пасажирів, що й так квапливо проходили повз нього.
Черненко з’явився із пітьми й підійшов до трапу, коли той уже був майже безлюдний. В елегантному костюмі, з добротним саквояжем у руках, він, безперечно, належав до пасажирів з достатком, що відразу ж помітив і оцінив контролер.
— Ще півхвилинки, і ви запізнилися б, сеньйоре, — сказав він Черненкові, відмічаючи квиток.
Черненко всміхнувся, швидко піднявся по трапу й відразу ж змішався з пасажирами, що юрмились на верхній палубі, чекаючи відплиття.
Тим часом контролера, що вже піднімався по трапу, наздогнав чоловік у капелюсі й, щось тихо промовивши, швидко збіг на судно. Пароплав довгим і сумним гудком сповістив місто, море і темне, всіяне рясними зорями небо про свою розлуку з Південною Америкою, де не було ні війни, ні руйнувань, ні людських жертв і де лише ледь-ледь чувся відгомін великої світової битви.
Різкий, настирливий звук не змовкав. Від нього до болю дзвеніло у вухах, і Черненко спочатку не міг збагнути, де він і що діється навколо. Це було схоже на пробудження від глибокого, важкого сну. Він труснув головою, обвів поглядом бункер, ніби освоювався з незнайомою обстановкою, й лише потім вибрався назовні.
Старенький катер, стогнучи й покректуючи, як древній дід, важко пінив воду за кормою і нарешті, вайлувато повернувшись боком, підійшов до причалу.
Відразу ж на палубі й на березі забігали люди, і навіть незнайомі з життям причалу помітили б, що прибуття катера, хоч і не рідкісна, але важлива подія.
Черненко підійшов до пірса. Легенький бриз ворушив його густе, злегка посріблене волосся. Цієї миті Черненка можна було б назвати навіть вродливим, якби не тонкі губи, важкувате підборіддя й складка, схожа на шрам, що перетинала чоло. У виразі обличчя й поставі відчувалися воля і твердий характер.
Здавалося, Черненко зовсім байдужий до того, що відбувається навколо нього. Не віддавав розпоряджень, вказівок, ні в що не втручався. Але відчувалося, що саме він був центром подій, які розгорталися на причалі.
Кілька робітників несли якийсь прозорий ящик. Жінка в білому халаті розташувалася біля брівки басейну з аптечкою в руках. Власне, це був не басейн, а крихітна бухта, яку відгородили від моря високою металевою сіткою. Тут дельфіни-новачки проходили карантин.
Підйомний кран обережно опускав на причал акваріум-ванну з органічного скла, звідки вниз, на метушню людей зацікавлено дивився дельфін. Він плив у повітрі, спостерігав і… всміхався.
Часом стверджують, що собака дивиться на світ здивовано-запитливим і трохи сумним поглядом. Але це враження помилкове. Ми бачимо в очах собаки те, що хочемо бачити — розум і почуття такі ж, як у людей. І хоч би скільки переконували ми господаря собаки, що розум людський і “розум” тварини — речі зовсім різні, хоч би скільки доказів наводили, він, вислухавши нас, можливо, погодиться з усім, але врешті-решт зауважить: “Все це, звичайно, правильно, але мій собака…” Це, певно, через те, що люди всупереч логіці наділяють тварин людським розумом і почуттями, вперто шукаючи в них самих себе.
Усмішка дельфіна… Злегка іронічна й незмінна. Така сама, як і на грецьких вазах початку нашої ери… І знову ж-це нам тільки здається. Дельфіни не сміються. Тут весь “секрет” в анатомії, в особливій будові його рота — широкого, хвилястого, із трохи загнутими вгору куточками. А може, дельфін все-таки усміхається?
Крановщик уже опускав акваріум, намагаючись не завдати дельфінові найменших турбот і не розхлюпати воду. Олег “диригував” із пірса:
— Так, так… Добре, добре, — вигукував він, махаючи руками перед собою.
Ось акваріум торкнувся поверхні басейну й повільно зник під водою. Почувся тихий сплеск, і дельфін, покинувши камеру-одиночку, виплив у свою нову, хоча порівняно з попередньою комфортабельну, але все ж таки в’язницю. Так, саме в’язницю, бо іншого засобу вивчення дельфінів поки що не існує. Не зважаючи на акваланги, гідрокостюми та інше хитромудре спорядження, людина не може довго перебувати під водою. Не здатна вона й долати такі відстані, як дельфін, не може пірнути, ніби бавлячись, у морську безодню, щоб тут-таки знову з’явитися на поверхні, не боячись так званої кесонної хвороби.
На жаль, людина поки що істота сухопутна і ера “гомо акватікус” — людини водяної настане хіба що е далекому майбутньому. А сьогодні спілкування людини з дельфіном відбувається в морській клітці, яка, що не кажіть, для тварини все-таки в’язниця. І дельфін, як і кожен в’язень, насамперед мріє про те, щоб вирватись на волю.
Найвідчайдушніші оптимісти вважають: коли дельфін розумний, він збагне необхідність неволі. Реалісти стверджують: так треба для науки. Найобережніші ж резонно заперечують: поставте себе на його місце — вас украли інопланетяни, доставили в лабораторію, виконують з вами якісь незрозумілі маніпуляції, щось вимагають від вас, а що саме — ви ніяк не збагнете, бо їхні уявлення про навколишній світ, виміри його й оцінки зовсім не схожі на ваші. І ніхто не зважає на ваші думки, ваше природжене почуття свободи, прагнення жити в тих умовах, в яких ви народилися й зросли…
Ніна Петрівна Рогова — “дельфінячий лікар”, як її називали в лабораторії, — спустилася в басейн. Побачивши її, дельфін підплив ближче, потім злегка хитнув хвостом і плавно пішов до дна, ніби запрошуючи людину до якоїсь гри. А незабаром людина й дельфін справді бавились, мов діти, що грають у квача. Замиготіла, закрутилася у голубій воді весела карусель кольорових плям: оранжевий купальник Рогової та її коричневе, засмагле тіло і сіро-біла шкіра дельфіна. Поступово їхні рухи уповільнилися, стали плавніші й уже нагадували не гру, а танок— граціозний танок людини й дельфіна. Здавалося, що вони обоє — людина й дельфін — відчували красу і ритм цього незвичайного підводного вальсу.
Довге волосся Рогової струменіло у воді, як шлейф. Дельфін кружляв навколо, вигинаючись і ніби милуючись тим, що бачив перед собою.
Переконавшись, що новачок цілком здоровий, Ніна Петрівна вийшла з басейну. Черненко і Олег попрямували в бункер, відкрили шторки оглядового вікна.
Ось Корсар наблизився до людей, дивився на них, як і завжди, злегка усміхаючись. Черненко всміхнувся йому: такі, мовляв, наші справи — почнемо незабаром досліди, і ти повинен показати, на що здатний. Цікаво, що принесе цей новий експеримент?..
Учений підсунув до себе журнал спостережень, де Олег уже встиг зробити запис: “Експеримент № 579. Дельфін № 32. Прізвисько…” Черненко дописав: “Вдалий” і поставив чомусь знак запитання.
Черненко не брав участі ні в проектуванні, ні в будівництві цього басейну. Років десять тому його спорудили за вимогою одного відомого, нині вже покійного вченого, який вніс пропозицію розпочати вивчення життя і поведінки дельфінів. Тоді такі досліди тільки започатковувались. Роботи зарубіжних спеціалістів, що мали деякий присмак сенсаційності, змусили наших вітчизняних біологів уважніше придивитися до цієї давно знайомої, але загадкової морської істоти.
Басейн і лабораторію збудували поспіхом. Почалися експерименти. Проте навряд чи можна було назвати їх науковими в повному розумінні слова, бо не було найважливішого — методики досліджень, цього архімедового важеля будь-якого наукового пошуку. Для дельфінів вигадували найрізноманітніші ігри — з м’ячами, кільцями, надувними гумовими іграшками. І дельфіни гралися. Іноді так, як це хотілося людині, але частіше по-своєму. І ще: дельфіни гинули. Чи від хвороб, чи від неволі. А можливо, від того й того.
Ну, а що ж далі? Де відкриття? Де докази наявності в дельфіна розуму? Не в тому ж, далебі, що дельфін нап’яв собі на голову солом’яного бриля, якого хтось зронив у воду, і не в тому, що швидко й легко опановував вправи з м’ячем. Хіба він розумів, що бриль — це атрибут людського одягу, а м’яч — предмет для гри? А можливо, й розумів?.. І таких “можливо” згодом назбиралося багато. Потрібні були досліди, що дали б точні, науково обґрунтовані відповіді на запитання: що може дельфін, а чого ні, де межа його розумових здібностей?
Минав час. Надто гарячі ентузіасти поступово охолонули. Відомий вчений, з ініціативи якого було споруджено басейн, теж втратив інтерес до дельфінів. Йому запропонували кафедру в університеті, і він охоче змінив незручності експедиційного життя на затишок міської квартири. Саме тоді четверту лабораторію, що ніби доживала свій вік, прийняв Черненко. Власне, від лабораторії лишилася тільки назва, бо не було в ній ні співробітників, ні дельфінів. Був лише дідок з місцевих, який за невеличку платню взявся охороняти нехитре лабораторне майно.
Друзі й знайомі Черненка, дізнавшись, з якою упертістю він добивається продовження дослідів, незрозуміло стинали плечима.
А Черненко почав не з ігор та забавок, почав, відверто кажучи, з фантастики. Він вирішив… поговорити з дельфіном, навчити його нашої мови — спочатку простих, однозначних слів, які друкуються на перших сторінках букваря.
Учений працював до самозабуття, але наслідки були мізерні. Дельфіни вивчили кілька сліз і часом, здавалося, вимовляли їх цілком свідомо, бо саме тоді, коли це було потрібно. До того ж вони з власної ініціативи запам’ятовували вигуки, що їх чули від працівників лабораторії, і щедро пересипали ними свою скупу “мову”. Виходило іноді навіть цікаво. Розігнавшись під водою, дельфін виплигував на поверхню і, як досвідчений акробат, робив у повітрі кульбіт, енергійно вигукуючи “ап!” Потім він підпливав до бар’єра, де були люди, і промовляв досить чітко “вода”, що дуже подобалося працівникам лабораторії, а також випадковим відвідувачам, які могли годинами спостерігати дельфінів, дивуючись з їхніх лінгвістичних здібностей. Все це спершу сповнювало надією Черненка. Але потім дельфіни зупинилися в своїй “освіті” на одній точці й ніяк не хотіли рухатися далі. Черненко розумів: це через те, що в нього й досі немає надійної програми, що він прагне досягти мети з ходу, одним ривком… А далі виявилося, що дельфін, не маючи голосових зв’язок, не може відтворити більшості фонем людської мови, не хоче чи нездатний зрозуміти значення слів, не виявляє щонайменшого бажання до співбесіди.
Черненко ставив усе нові й нові досліди. Змінювалися методи, змінювалися й працівники лабораторії. її полишали розчаровані шукачі легкої слави і швидко написаних дисертацій. Були дні відчаю і в самого Черненка — “присмеркові” дні, як він їх називав. Роїлося багато найрізноманітніших думок, але кожна з них закінчувалася знаком запитання. “Чому дельфін повинен обов’язково навчитися людської мови? Чому його спосіб шифрування інформації повинен виражатися словами, поняттями, а не, скажімо, математичними формулами чи якимись зовсім іншими символами? “
Кінець кінцем учений зрозумів, що в дослідженні дельфінів знань із самої біології замало, і засів за праці філософів, психологів, лінгвістів.
Мова — справжня, розвинута, що оперує поняттями й абстракціями, — це лише форма вираження розуму. Ну, а що ж таке розум узагалі? Де критерій, мірка, еталон, які дали б змогу безпомилково визначити, що дана істота розумна, свідома? Праця — стверджують одні. Мистецтво — запевнюють другі. Математика — кажуть треті. Від себе Черненко додав: здатність до самопізнання. Якщо призначення розуму — пізнання матерії, то той, хто володіє інтелектом, насамперед повинен почуватися особою. Але як довести, що дельфін здатний до самопізнання?
І ще одне. Чи універсальні закони розуму для всього свідомого у Всесвіті? Чи буде, скажімо, житель якоїсь планети з сузір’я Тельця о бо Козерога мислити так само, як ми, земляни? З цього приводу філософи сперечаються. Але біда в тему, що їм невідомий інший розум. Вони знають лише один — людський, який сьогодні просто ні з чим порівняти.
“Не захоплюйся, не злітай занадто високо — звідти страшніше падати, — стримував себе Черненко. — Розберись поки що в найближчому. Перед тобою звичайний житель Землі — дельфін, який володіє величезним діапазоном звуків. І це, безперечно, не проста випадковість. В цьому є своя закономірність. У примітивних істот засоби спілкування бідні, а чим вище на еволюційному щаблі тварина, тим досконаліший її мозок, тим багатша її мова. Ось і вивчай цю “іноземну” на нашій планеті мову. Спробуй її розшифрувати”.
Так міркував Черненко і несподівано в нього народилася зовсім нова ідея. Попавши в полон до людини, дельфін навмисне вводить її в оману. Не йдучи на контакт, дельфін оберігає свою свободу, бо з точки зору дельфіна, люди ще не готові вступити в інтелектуальне спілкування з представниками іншого виду. Наші спроби почати переговори з дельфінами — це нерівноправний діалог, оскільки один із співрозмовників — невільник, другий — повелитель.
Але ця ідея не дала сподіваних результатів, навпаки, завела Черненка в такі непролазні хащі, що ледве вдалося повернутися до вихідних рубежів.
І тоді почалася ще одна переоцінка цінностей в історії четвертої лабораторії, з’явився новий план.
Перше, що мусив зробити Черненко, — розібратися в змісті інформації, якою обмінюються дельфіни. Хід думки був простий: всі живі істоти повідомляють одне одного про певні обставини за допомогою сигналів. Виходячи з цього, люди сконструювали “радіозалякувачі” — записані на магнітофонну стрічку голоси птахів, що виражають небезпеку. З їхньою допомогою захищають сьогодні посіви й аеродроми. Тут усе відбувається за формулою: “Ситуація А — сигнал А; ситуація Б — сигнал Б”. Досліди показали: нічого подібного у дельфінів не спостерігається. За однакових обставин, що їх штучно створювала людина, дельфіни то свистіли, то скрипіли, то видавали звуки, схожі на постріл іграшкової гвинтівки.
Досліди йшли за дослідами, але наслідок був незмінний. Тоді спробували простежити поведінку дельфінів, транслюючи записані на магнітофонну плівку їхні власні голоси. Результати такі ж самі.
Четверта лабораторія зайшла у безвихідь, і Черненко зупинився перед зачиненими дверима, забувши заповітне “Сезам, відчинись!”. Але саме тоді, наче блискавка серед ясного дня, з’явилась ще одна ідея.
Черненко міркував: розум повинен бути гуманним, отже, коли одна розумна істота має всі умови для існування, а інша страждає, скажімо, від голоду, то перша обов’язково мусить прийти на допомогу другій.
У першому експерименті Черненко працював із Корсаром. Дельфін навчився за світловими сигналами натискувати на педалі і одержувати нагороду — рибку. Досить було тільки раз випробувати установку, щоб Корсар добре засвоїв правила користування нею. Потім басейн поділили сіткою на два ізольовані відсіки, в яких обладнали дві однакові годівниці. У другий відсік Черненко впустив молодого дельфіна Малюка. Дельфіни добре бачили й чули один одного. Так почався черговий тур експериментів.
Малюка не годували цілий день. Він голодував, а в Корсара раз за разом засвічувалися лампочки, і він ласував рибою. Звісно, Малюк мав безперервно вигукувати: “Хочу їсти! Хочу їсти!” — чи щось подібне до цього. А що робитиме Корсар? Чи зуміє розповісти сусідові, що в його відсіку теж є годівниця з такою самою “рибною” педаллю?
Наслідки були зовсім несподівані. Корсар не захотів учити Малюка. Він зробив усе значно простіше: одержавши чергову рибку, не проковтнув її, а, тримаючи в зубах, підплив до сітки її випустив перед самим Малюком. Той одразу підхопив подарунок.