— Кін Рух сказав: важко ясніше сформулювати поняття «інферно» для людини. Бачите, як давно люди збагнули його принципи? А тепер…
На екрані виникла модель земної кулі, багатошаровий сфероїд, освітлений зсередини. Кожна ділянка його поверхні була крихітною діорамою, яка кидала стереоскопічне зображення просто на глядача, наче з безмежної далечі. Спочатку загорялися нижні шари кулі, верхні ж лишалися прозорими й німими. Перед глядачем проходила наочно історія Землі, відбита в геологічних нашаруваннях. Ця звичайна демонстрація моделі була насичена небаченим раніше Чеді змістом. Кін Рух оголосив, що побудував схему еволюції тварин за даними Ерф Рома.
Кожен вид тварин був пристосований до певних умов життя, так званої екологічної ніші, як її назвали біологи те в давнину. Пристрій замикав вихід з ніші, створюючи окремий осередок інферно, поки вид не розмножувався так, що більше не міг існувати в перенаселеній ніші. Чим досконаліший був пристрій, тим більших успіхів досягли окремі види, тим страшніша наставала розплата.
Загорялись і гасли ділянки глобуса, мелькали картини потворної еволюції тваринного світу. Багатотисячні стовпища крокодилоподібних земноводних, які копошилися в липкому мулі боліт і лагун; озерця, переповнені саламандрами, змієподібними та ящероподібними тварюками, що гинули мільйонами в безглуздій боротьбі за існування. Черепахи, велетенські динозаври, морські чудовиська, які корчилися в отруєних від гниття бухтах, конали з голоду на виснажених пустельних берегах.
Вище за земними нашаруваннями та геологічним часом з’явилися мільйони птахів, потім гігантські стада звірів. Неминуче розвивався мозок і почуття, дедалі сильнішим ставав страх смерті, турбота про потомство, все відчутнішим страждання травоїдних, яких пожирали, і в примітивному світосприйманні яких величезні хижаки повинні були представляти подобу демонів і дияволів, створених згодом уявою людини. Велична могутність, міцні зуби й кігті, які захоплювали своєю первісною красою, мали тільки одне призначення — шматувати, терзати живу плоть, дробити кістки.
І ніхто й ніщо не могло зарадити, несила було полишити те замкнуте коло інфернальності, болото, степ чи ліс, в якому тварина з’явилася на світ у сліпому інстинкті розмноження і збереження виду… А людина з її сильними почуттями, пам’яттю, вмінням розуміти майбутнє, невдовзі усвідомила, що, як і всі земні створіння, вона приречена від народження на смерть. Питання лише в терміні виконання та в тій кількості страждання, яке випадає на долю окремого індивіда. І що вища, чистіша, благородніша людина, то більша міра страждання буде їй відпущена «щедрою» природою і суспільним буттям-доти, доки мудрість людей, котрі об’єдналися в титанічних зусиллях, не урве цієї гри сліпих стихійних сил, яка триває вже мільярди літ у гігантському загальному інферно планети…
Ось чому перше розуміння інфернальності життя раніше спричинялось до стількох психічних надломів і самовбивств у найпрекраснішому віці — вісімнадцяти -двадцяти років.
— Я зіставила два уривки з лекцій мого вчителя, — сказала Фай Родіс, — і тепер вам зрозуміла горезвісна теорія інфернальності. «Але мільйони літ на віру наших «так!» Відказуєш ти «ні!» — проспівала Родіс, перефразовуючи одного із своїх улюблених давніх російських поетів.
— О так! — вигукнула Чеді. — Але чи можна мені дізнатися про випробування, яким піддавалися деякі історики?
— Ви, певне, знаєте про мене більше, ніж я гадала, — сказала Родіс, читаючи її думки, — тож довідайтесь іще.
З цими словами вона дістала зіркоподібний кристал мне-мозапису, який називається в просторіччі «зірочкою», і подала його Чеді.
— Інфернальність стократ посилювала неминучі страждання життя, — сказала вона. — Народжувались люди із слабкою нервовою системою, які жили ще важче, — це перше згубне коло. В періоди відносного поліпшення життя страждання слабшало, породжуючи байдужих егоїстів. З переходом свідомості на вищий суспільний щабель ми перестали замикатися в особистому стражданні, зате безмірно розширилося страждання за інших, тобто співчуття, турбота про всіх, про викоренення горя і бід в усьому світі — те, що турбує і тривожить щогодини кожного з нас. Якщо вже перебувати в інферно, усвідомлюючи неможливість виходу з нього окремої людини через тривалість процесу, то це перебування має сенс лише задля того, аби допомогти його знищити, а отже, зараджувати іншим, роблячи добро, створюючи прекрасне, поширюючи знання. Інакше який же сенс у житті?
Проста істина, до якої приходять на диво не швидко. Тому справжніх революціонерів було дуже мало в ті давні часи.
Аби уявити міру особистого страждання минулих часів, ми, історики, розробили систему випробувань, умовно названих ступенями інфернальності. Це серія не лише фізичних, а й психічних мук, призначених для того, щоб ми, вивчаючи історію ЕРС, краще збагнули б відчуття предків. Мотивація їхніх учинків і забобонів стала б зрозумілішою для віддалених тисячоліттями світлого життя нащадків.
Чеді Даан зосереджено схилила голову.
— І ви гадаєте, що тут, на Тормансі, — інферно? Що віко всепланетного гноблення тут закрилося тому, що вони не досягли…
— У них всепланетна олігархія настала швидко через однорідність населення і його культури, — пояснила Родіс.
Чеді Даан вийшла, оглядаючись на нерухому Фай Родіс, яка полинула думками чи то на незвідану планету внизу під кораблем, чи то на безмежно далеку Землю.
За дві години Чеді з’явилася знову, з розпашілими щоками й опущеними очима. Вона мовчки подала «зірочку», схопила простягнуту руку Родіс, приклала до лоба й несподівано поцілувала. Шепнувши: «Пробачте мені за все», вона вискочила з каюти, ще незграбна в скафандрі. Родіс подивилась їй услід, і навряд чи хто-небудь з екіпажу зорельота міг уявити собі стільки материнської доброти на обличчі начальниці експедиції.
Враження від щойно переглянутої «зірочки» схвилювало Чеді, збудивши в ній якісь древні інстинкти. Побачене напливало й виступало в пам’яті з хворобливою різкістю, хоч як хотілося Чеді швидше забути про нього. Знаючи безліч подібних історій із стародавніх книг і фільмів про минуле, Чеді уявляла собі жорстокість прадавніх часів досить абстрактно.
Опір героїв запалював, а саме описання їхніх нещасть навіть полишало невиразно приємне відчуття безпеки, неможливості подібного свавілля долі ні з самою Чеді, ні з кимось іншим із величезної кількості людей на Землі. Учитель психології пояснював у школі, що в давнину, коли було багато голодних і злиденних людей, ситі й забезпечені любили читати книги й дивитися фільми про вбогих, тих, котрі помирали з голоду, гноблених і принижених, щоб сильніше відчути своє забезпечене й спокійне життя. Найбільше в той непевний і тривожний час ЕРС було створено сентиментальних книжок про обділених та нещасних людей і, як антитеза до них, про нечу-вано щасливих героїв і красунь. Тоді люди, передчуваючи неминучість грізних потрясінь у житті людства, були раді кожному твору мистецтва, який міг дати дорогоцінне відчуття бодай тимчасової безпеки: «нехай це трапляється з іншими, але не зі мною».
Чеді, як і всі, проходила загартування фізичними труднощами, працювала в госпіталях важких захворювань — рецидивів розладнаної спадковості чи дуже серйозних травм з нерідкими випадками евтаназії — вироком легкої смерті, хоч би на якому високому рівні розвитку суспільства воно перебувало.
Однак усе це було природною необхідністю життя, зрозумілого, сповненого мудрості й психологічного гарту життя, яке щомиті відчуває свою єдність із загальним духовним потоком людства, що прагне до ще прекраснішого майбутнього. В нього не треба було вірити, як у давнину, настільки реально й зримо воно поставало перед усім, що відходило в минувшину. Але те, що побачила Чеді в «зірочці» Родіс, зовсім не було схоже на безрадісне життя ЕРЗ.
Самотність і безпорадність людини, силоміць відірваної від усього цікавого, світлого й дорогого, були так яскраво виражені, що відчуття нестерпної нудьги настирно укорінювалося в душі проти волі Чеді. Приниження і муки, яких зазнавала та самотня, упосліджена істота, повертали людину ЕРЗ в первісне шаленство навпереміш із гіркотою безсилля, здавалося б, немислимого для землянина.
Через випробування Фай Родіс Чеді ніби занурилась в атмосферу задушливої безглуздої жорстокості й ворожнечі давноминулих віків. Горда, сталева гідність жінки ЕРЗ не похитнулась під силою психологічного впливу, можливо, тому, що перед нею була Фай Родіс — уособлення всього, до чого прагнула сама Чеді.
Молода дослідниця людини й суспільства, засоромилася, згадавши, як на далекій Землі вона не раз ставила під сумнів необхідність складних охоронних систем комуністичного суспільства. Люди Землі з покоління в покоління витрачали на них величезні матеріальні кошти й сили. Тепер Чеді знала, що, незважаючи на неминуче зростання доброти, жалю і ніжності, від суми пережитих за мільйони літ інфернальних страждань, нагромаджених у генній пам’яті, завше можлива поява людей з архаїчним розумінням доблесті, з диким прагненням до влади над людьми, з бажанням підносити себе, принижуючи інших. Один скажений собака може покусати й піддати смертельній небезпеці сотні людей. Так і людина з викривленою психікою здатна -авдати в доброму оточенні, яке нічого не підозрює, жахливих бід, аж поки світ, що давно забув про попередні соціальні небезпеки, зуміє ізолювати й трансформувати її.
Ось чому така складна організація ПНОІ — психологічного нагляду, яка працює разом з ГТІ — ґратчастою трансформацією індивіда — і безперервно вдосконалюється Радою Честі й Права. Повна відповідність з ОЕЗ — охороною електронних зв’язків космічного корабля, тільки ще складніша й різноманітніша.
Вперше зрозумівши до кінця роль ПНОІ, Чеді заспокоїлась. Наче материнська невсипна турбота людства Землі своєю могутньою рукою дістала сюди, крізь витки Шакті й Тамаса. Глибоко зітхнувши, дівчина перестала відчувати металевий панцир і заснула так спокійно, як не спала з моменту наближення до Торманса.
Нея Холлі, яка переселилася під купол зорельота на місце Ген Атала, прокинулась від глухого виття приладів зовнішнього прослуховування. Вона збагнула, що «Темне Полум’я» перейшов на низьку орбіту, не вимикаючи захисного поля. На екрані внутрішнього ТВФ вона побачила водіїв зорельота, які жваво розмовляли з Фай Родіс.
Зниження «Темного Полум’я» повинно було розбурхати всю планету. Став можливим повторний напад саме в той час, коли земляни вимкнуть захисне поле. Фай Родіс, наполягаючи нз вимкненні поля, взяла гору. Вона переконала пілотів корабля в тому, що в олігархічній державі зворотний зв’язок неминуче слабкий. Поки звістка про те, що поле знято й можна повторити напад, проб’ється до верховного володаря, «Темне Полум’я» встигне спуститися.
Зореліт кружляв над планетою Ян-Ях, вибираючи місце посадки. Цей мис, що врізався в море, був надто малий для величезного, неповороткого ЗПП. Відкрили ще дві оглядові шахти, і земляни не могли відірватися від них, уперше розглядаючи планету на такій близькій відстані. «Темне Полум’ям робив останні витки на висоті близько 250 кілометрів. Трохи щільніша, ніж у Землі, атмосфера вже почала нагрівати корабель, що розтинав її. Переважав фіолетовий відтінок, великі озера серед гір мали майже чорний, із золотавим полиском, колір, а океани — густо-аметистовий. Там, де крізь неглибоку воду просвічували мілини, море похмуро зеленіло.
Земляни з сумом згадували радісний зелений відтінок Тібету, яким вони запам’ятали його востаннє з такої висоти.
Паралельні ребра розсічених невисоких гребенів, низки пірамід, які наче наповзали одна на одну, лабіринти суходолу ,їа неозорих плоскогір’ях Ян-Ях здавалися світло-коричневими з фіолетовим відтінком. Місцями тонкий рослинний покрив накидав на зритий і неродючий ґрунт шоколадний серпанок. Колосальні виливи брижуватих темно-сірих лав позначали зону екваторіальних розломів. Довкруж цих похмурих зон гручт набув цеглянистого кольору, а чим далі від лавових гір, ставав жовтішим. Симетричні борозни піщаних дюн брижили пустельне узбережжя, і планета здавалася безлюдною.
Лише придивившись, земляни побачили, що вздовж великих річок та в низьких улоговинах, де ґрунт голубів від вологи випарів, чималі площі були розбиті на правильні квадрати. Відтак проступили дороги, зелені острови міст і величезні бурі плями підводних заростей на морських мілководдях. Хмари не дробилися пухнастими клубочками, пір’їстими смугами чи пошматованими сліпучо-білими полями, як на Землі. Тут воли громадилися лускатими, зернистими масами, скупчуючись н.;д морями хвостової і головної півкуль.
Зореліт струснула вібрація. Гріф Ріфт увімкнув охолоджувачі. Огорнутий сірою хмарою, корабель ринув униз. Екіпаж цього разу зустрів перевантаження гальмування не в магн;т-них камерах, а в амортизаційних кріслах і на канапах. І знову, несвідомо дотримуючись незримої грані, семеро вдягнених у металевий панцир зібралися на канапі окремо від решти зорс-літників.
Місце й час посадки «Темного Полум’я», як потім дізналися земляни, трималося в таємниці. Тому лише деякі мешканці планети Ян-Ях бачили, як громаддя корабля, раптово вихопившись із глибини неба, нависло над пустельним мисом. Гарячий стовп гальмівної енергії вдарив у пухкий ґрунт, здійнявши курний, димний смерч. Колона шалено крутилась і довго не піддавалася натиску морського вітру. Її гаряче дихання поширилося далеко по морю і суші, навстріч довгим, переповненим тормансіанами в однакових лілових шатах, вервечком машин, що, гуркочучи, поспішали сюди. Люди були озброєні — у кожного на грудях висіли коробки з короткими трубками, що стирчали вперед. Захоплені спечним диханням смерчу, машини зупинилися на безпечній відстані. Тормансіани вдивлялися в пилову завісу, намагаючись зрозуміти, що це — вдалий спуск чи катастрофа? Поступово крізь сірувато-коричневу імлу почав проступати темний купол зорельота, який стояв так рівно, неначе він спустився на раніше вимощений підмурівок. На подив тормансіан, навіть зарості високого чагарника навколо корабля виявилися непошкодженими. Довелося прорубати шлях, щоб пропустити призначені для прибульців машини з емблемою чотирьох змій.
Безпосередньо біля самого зорельота рослинність була знищена, і ґрунт розплавився, утворивши рівний кільцевий майданчик.
Зненацька основа зорельота потонула в срібній хмарі. На тормансіан повіяло холодом. За кілька хвилин ґрунт захолов. У кораблі відчинилися два круглі люки, що нагадували широко поставлені величезні очі. Опуклі поліровані поверхні їх загорілися зловісним відблиском червоного світила, промені якого пробилися крізь клуби пилу. Тормансіани в ліловому, що кільцем пробиралися через чагарник, зупинилися, оглядаючись на машини, які застряли позаду. Звідти по ланцюжку передали розпорядження ближче не підходити. Могутнє зітхання пролунало над мисом. Спіральний рух повітря закрутив листя, уламки обвугленого гілля і пилюку, підносячи їх високо до фіолетового небозводу. Вітер підхопив і відніс сміття в пустельне море. Не гаючись, над кільцеподібним виступом основи купола корабля розповзлися навсебіч товсті панцерні плити. Висунулася масивна труба діаметром понад людський зріст. На кінці її безшумно розгорнулося віяло з металевих балок, під яким опустилася на ґрунт прозора клітка підіймача. Затамувавши подих, жителі Торманса дивилися на цю блискучу, як кришталь, коробку.
Фай Родіс, ідучи попереду по трубчастій галереї, поглядом прощалася з членами екіпажу, які залишилися. Вишикувавшись у ряд і стараючись приховати тривогу, вони проводжали друзів усмішками й міцними потисками рук.
Біля важелів підіймача стояв Гріф Ріфт. Він затримав металевий лікоть Родіс, шепнувши з незвичною для нього м’якістю:
— Фай, пам’ятайте, я готовий усе взяги на себе! Я зітру їхнє місто з лиця планети і розрию його на глибину кілометра, щоб виручити вас!
Фай Родіс обняла командира за шию, притягла до себе й поцілувала.
— Ні, Гріф, ви ніколи не зробите цього!
У тому «ніколи» було стільки сили, що суворий зорелітник покірно схилив голову…
Перед жителями планети Ян-Ях з’явилася жінка в костюмі чорного кольору, схожому на ті, які були дозволені лише вищим вельможам міста Центру Мудрості. Металеві стойки на комірі тримали перед обличчям гості прозорий щиток. На плечах у такт ході здригалися змієподібні трубки й сліпуче блищали трикутні дзеркальця, немов священні символи влади. Поруч, виблискуючи воронованою накривкою, хутко дріботів дев’ятьма стовпцями-ніжками якийсь механізм, що невідступно супроводжував жінку Землі…
Один за одним виходили її супутники — три жінки й тфе чоловіків, кожен у супроводі такої ж механічної дев’ятиніжки.
Над усе господарів планети вразили ноги прибульців, оголені до колін. Вони блищали різноколірним металом, а на п’ятах виступали зубці на зразок коротких острогів. Метал блищав і в розрізах чоловічих сорочок, і в широких рукавах жіночих блуз. Жителі Ян-Ях із здивуванням помітили, що обличчя землян, гладенькі, вкриті рівною засмагою, по суті, нічим не відрізнялися од «білозоряних людей», як тормансіани називали себе. Вони зрозуміли, що метал на прибульцях — лише дуже тоненький одяг, який щільно облягає тіло.
Двоє статечних тормансіан зійшли з високого й довгого повоза, що вигнувся в заростях, неначе члениста комаха. Вони зупинилися перед Фай Родіс і рвучко вклонились.
Жінка Землі заговорила чистою мовою Ян-Ях. Але її голос, дзвінкий і високий, металевого тембру, зазвучав з циліндра на спині супроводжуючого механізму.