— Всього можна досягти, якщо розумно й серйозно зайнятися питаннями статі. Немає нічого принизливішого й огиднішого для чоловіка, ніж жінка, яка вимагає від нього неможливого. Для жінки образлива необхідність самообмежування, обов’язок «рятувати кохання», як мовилось у давнину. Обидві статі повинні однаково серйозно ставитись до сексуального боку життя…
Почулося зневажливе гмукання. Високий лікар з якоюсь блискучою брошкою на грудях підвівся і пройшовся між рядами слухачів, нахабно поглядаючи на Евізу.
— Чекав інших одкровень від посланиці Землі. Ці старі, як Білі Зорі. Що ви практикуєте — початкове, так би мовити, знайомство кожної пари?
— Звичайно! Щоб стати парою надовго закоханих.
— А коли не вийде надовго?
— Обоє отримають розрядку, адже вони навчені Еросу.
— Абсолютно неможливо у нас! Або земляни не мають головного почуття кохання — ревнощі. Сказати всьому світові: це моя жінка!
— Таких ревнощів немає. Це залишки первісного статевого відбору — суперництва за самку, за самця — байдуже. Згодом, під час встановлення патріархату, ревнощі розквітали на основі інстинкту власності, тимчасово згасла в еротично впорядкованому житті античного часу і знову відродилась при феодалізмі, але через страх порівняння, при комплексах неповноцінності чи приниженості. До речі, жахлива нетерпимість вашої олігархії — явище такого ж типу. Щоб не посміли ставити когось вище, вважати кращим! А наші сильні, спокійні жінки й чоловіки не ревниві, сприймаючи навіть тимчасове нерозуміння, Проте знають, що найвище щастя людини завжди на межі його сил!
Опонент подивився на Евізу, по-чоловічому оцінюючи.
— Очевидно, це можливо лиш тому, що ви, земляни, настільки холодні, що ваша прекрасна зовнішність радше відштовхує, аніж приваблює.
Дехто з чоловіків схвально заплескав. Евіза дзвінко розсміялась.
— По дорозі сюди я чула деякі розмови між присутніми тут, які оцінювали мої достоїнства зовсім по-іншому. І тепер я відчуваю увагу, адресовану моїм ногам. — Евіза погладила свої круглі коліна, що виглядали з-під короткої сукні. — Ні на хвилину я не переставала відчувати спрямоване до мене бажання. Отже, холодність не заважає привабливості й мій опонент не правий.
Жінки-лікарі нагородили Евізу оплесками схвалення.
— Ми справді холодні, доки не відпустили себе на волю еротиці, і тоді…
Евіза повільно підвелась і випросталась, уся напружившись, ніби в хвилину небезпеки. І тормансіани побачили метаморфозу зорелітниці. Її губи розкрились, ніби для пісні чи невимовлених слів, «тигрячі» очі зробилися майже чорними. І без того визивні груди молодої жінки піднялись ще вище, струнка шия якось вирізнилась на нешироких прямих плечах, немислимо чистих і гладеньких, рум’янець хвилювання проступив крізь засмагу на оголеній шкірі. Спокійної і привітної вченої більше не існувало. З’явилась жінка, сама суть її статі у спокусливій вроді й силі, заклична, грізна, ледь-ледь зневажлива…
Перевтілення видалося таким разючим, що її слухачі позадкували.
— Змія, істинна змія! — почулося перешіптування приголомшених тормансіанок.
Скориставшись замішанням, Евіза пішла з галявини, і ніхто не посмів її зупинити.
Чеді повільно йшла вулицею, неголосно ласпівуючи і намагаючись стримати пісню, що рвалася з її душі. Їй хотілося вийти на великий майдан, їй давно вже не вистачало простору. Тісні комірчини кімнатки, де вона тепер постійно бувала, нестерпно гнітили її. «Часом так ставало тоскно дихати й дивитись і бракло сил», що Чеді вирушала бродити, проминаючи маленькі сквери і вбогі площі, намагаючись вибратись до парку. Тепер вона частіше ходила сама. Траплялося, що її затримували «лілові» або люди із знаком «ока» на грудях. Картка незмінно виручала її. Цасор звернула її увагу на рядок знаків, підкреслений синьою лінією, яка означала «виявляти особливу увагу». Як пояснила Цасор, це був категоричний наказ усім тормансіанам хоч би де вони працювали — в їдальні, крамниці, салоні зачісок чи в громадському транспорті, — прислужитися Чеді якомога швидше й краще. Поки Чеді ходила з Цасор, вона не користувалася карткою і впевнилася на досвіді, як важко рядовому мешканцеві столиці добитися не тільки особливого, а звичайного доброго ставлення. Та тільки-но з’являлася на світ картка, як брутальні люди згиналися в принизливих поклонах, стараючись водночас якомога швидше спровадити небажану відвідувачку. Ці перетворення, викликані страхом, настільки відштовхували Чеді, що вона користувалася карткою лише для оборони від «лілових».
Вже кілька днів Чеді не вдавалося зв’язатися по СДФ ні з Евізою, ні з Віром. Вона не бачилась і з Родіс. Вір Норін жив серед учених. Чеді вирішила не з’являтися там без нагальної потреби. Вона розраховувала на швидше повернення Евізи й не могла зрозуміти, що затримало її там більше ніж на добу. Чеді вирушила до подруги пішки, не бентежачись значною відстанню й недоладним плануванням міста.
Кілометр за кілометром ішла вона, не дивлячись на одноманітні будинки, вишукуючи скульптури і пам’ятники, які б відбивали мрії народу, пам’ять минулого, прагнення до прекрасного. На Землі дуже любили скульптури і завжди ставили їх на відкритих і безлюдних місцях. Там людина знаходила опору своїй мрії ще в ті часи, коли марнота непотрібних справ, тіснота життя заважали людям підніматися над повсякденністю. Найвеличніша могутність фантазії! У голоді, холоді, терорі вона створювала образи прекрасних людей, чи то в скульптурі, чи в малюнках, книжках, музиці, пісні, вбирала в себе широту і сум степу й моря. Усі разом вони перемагали інферно, будуючи першу ступінь підйому. За нею почався другий ступінь — вдосконалення самої людини, і третій — перетворення життя суспільства. Так створювалися три перші великі ступені сходження, і всім їм основою слугувала фантазія.
А в місті Центру Мудрості на майданах і в парках стояли обеліски або зображення змій з повчальними написами. Зрідка траплялись ідолоподібні статуї великих начальників різних періодів історії Ян-Ях, незважаючи на різницю в одязі, як близнюки схожі один на одного загрозливими, непохитно-вольовими обличчями і позами. Були відсутніми скульптури, присвячені просто красі людській, ідеї, висотам досягнень. Подекуди стирчали нагромадження іржавого заліза, покрученого ніби в корчах хворої психіки своїх творців, — це були залишки скульптур епохи, яка передувала Століттю Голоду, збережені на втіху сучасним мешканцям Ян-Ях.
Проходячи повз державні будівлі, Чеді не бачила ні вітражів, ні фресок: очевидно, могутність фантазії образотворчого мистецтва заважала володарям, змагаючись із ними у владі над душами людей.
Звичайно, правити темною і плоскою психікою, яка знала лише примітивні потреби й не бачила шляхів ні до чого іншого, було простіше…
Чеді завернула до вузького провулка між однаковими червоними будинками, оздобленими старовинними малюнками з чорної кераміки. Здавалося, величезні краплі смоли текли по широкій гладіні стін. Тут були квартири «джи», притулок Евізи у столиці. Чеді набрала відомий код, що відкривав двері, і в маленькому передпокої голосно запитала дозволу увійти.
Глава дому, літній бактеріолог приходив додому рідко, весь час перебуваючи в Патрулях Здоров’я. Почувся голос господині, що запрошувала Чеді до суміжної кімнати. У кріслі, з книжкою в руках, сиділа жінка середніх років із заплаканим обличчям. Виявилося, що Евіза не з’являлася додому вже чотири дні.
Жінка запитала тривожно:
— Як ви гадаєте, ваша земна подруга ще прийде сюди? Адже тут лишились її речі!
— Звичайно, прийде. Але що з вами сталось?
— Біда! Мені так потрібна ваша подруга. Тільки вона може полегшити моє горе.
— Яке, можливо, я допоможу зараз?
— Я… — жінка схлипнула. Сльози покотилися по щоках. Чеді поклала руку їй на голову.
— Не можу, — жінка підняла книжку, — зовсім не можу читати. Не бачу. Як бути? Я трохи заробляла виписками. А тепер? Що ж мені робити тепер? Як жити?
— Передусім заспокойтесь. Ви маєте чоловіка й дітей, ви їм дуже потрібні.
— Страшно стати безпомічною. Ви не розумієте. Книжки були моєю єдиною втіхою. Мені, нікому не потрібній, книги дають мені все! — і знову потік сліз. — Не бачу! А наші лікарі не знають, як допомогти.
Сльози безпорадності й безнадії боляче озвались у душі Чеді. Вона не вміла боротися з жалістю, цим новим почуттям, яке дедалі сильніше оволодівало нею. Треба попросити Евізу допомогти жінці якимись сильнодіючими ліками. У морі страждань на Тормансі страждання жінки були всього лиш краплею. Допомагати краплі не ваото й марно для моря. Так учили Чеді на Землі, вимагаючи завжди визначити причини лиха й діяти, знищуючи його коріння. Тут же все виявилось навпаки. Причини були сліпучо ясними, проте викоренити їх у безодні інферно Торманса не могли ні Чеді, ні весь екіпаж «Темного Полум’я». Чеді сіла поруч із заплаканою жінкою, заспокоїла її і лише тоді рушила додому.
Смеркалося. На тьмяно освітлених вулицях маячили поодинокі перехожі, то з’являючись у світлі ліхтарів, то зникаючи у пітьмі. Від низького місяця з його слабким сірим світлом падали ледь видимі примарні тіні. Мабуть, Чеді була єдиною жінкою на безлюдних вулицях цього району. Вона не боялась, як і будь-яка людина з Землі. У давнину основою безстрашності найчастіше вважалася недорозвинена нервова система і самовпевненість, яка йшла від невігластва. Комуністичне суспільство породило іншу вищу ступінь безстрашності: самоконтроль при повному знанні та надзвичайній обережності у діях.
Чеді не поспішала повернутися до своєї комірчини і згадувала срібні місячні ночі Землі, коли люди ніби розчиняються у нічній природі, усамітнюючись для мрій, кохання чи зустрічаючись із друзями для спільних прогулянок. Тут з настанням темряви усі мчали додому, під захист стін, злякано озираючись. Безпомічність тормансіан перед Стрілою Арімана зайшла далеко і воістину стала трагедією.
Чеді йшла близько години, доки не опинилась у добре освітленій центральній частині міста Центра Мудрості. Вечірні розваги приваблювали сюди безліч людей, переважно «кжи», які приходили для безпеки компаніями по кілька чоловік. «Джи» уникали з’являтися в місцях, що їх відвідували «кжи».
Чеді теж намагалась уникати компаній «джи», щоб не вдаватись до втомливої психологічної дії і тим більше не користуватись охоронною карткою володарів. І цього разу, вгледівши попереду групи чоловіків, які горлали ритмічну пісню під акомпанемент звукопередавача, Чеді перейшла на другий бік вулиці, зупинилась під кам’яними ворітьми. Туди-сюди снували мимо люди, чулися вигуки й розкотистий регіт, так властивий мешканцям Ян-Ях. Підійшли двоє юнаків і спробували заговорити з нею. Яскраво-червоне лілове світло заливало широкі сходи, падаючи косим каскадом з фронтону будівлі Палацу Вечірніх Задоволень, оточеного подвійним колом квадратних, синіх із золотом колон. Зненацька хлопці зникли, їх ніби вітром звіяло, дорогу перегородили троє «кжи» — «взірці». Вони підійшли, вдивляючись у Чеді й про щось говорячи один одному. Раптом чиясь груба рука схопила Чеді ззаду, примусивши обернутися. Гостре відчуття небезпеки підказало їй відхилитися вбік. Страшний удар, завданий чимось важким, металічним, зачепив її голову, здер шкуру на потилиці, розірвав м’яз і роздробив правий плечовий суглоб, з ключицею і частиною лопатки. Важкий шок стиснув їй горлдо й серце, затьмарив очі, гасячи свідомість. Поштовх від падіння пронизав її тисячею розпечених ножів у плечі, руці й шиї. Зусиллям волі Чеді підвела голову і смикнулася, намагаючись стати на коліна. Перед нею ніби здалеку з’явилося знайоме обличчя. Шотшек дивився на неї з переляком, злістю і тріумфом.
— Ви? — з невимовним подивом прошепотіла Чеді. — За що?
При всій своїй обмеженості тормансіанин не прочитав на прекрасному обличчі своєї жертви ні страху, ні гніву. Тільки подив І жалість, так, саме звернену до нього жалість! Незвичайна психологічна сила дівчини щось пробудила у його темній душі.
— Чого став? Бий іще! — гукнув один з його приятелів.
— Геть! — Шотшек не тямлячи себе, замахнувся на нього.
Усі кинулися навтіки. Ще раніше розбіглися мимовільні свідки розправи, і освітлені сходи спорожніли.
Чеді повільно схилилась набік і розпростерлась на бруківці біля ніг Шотшека. У безпомічній зламаності дівчини Землі йшло у небуття стільки чистої і незмірно далекої краси, що Шотшек раптом відчув нестерпну скорботу й каяття, ніби його розірвали навпіл. «Кжи» не вміли справлятися з такими незвичними переживаннями. Шотшек зміг перемогти їх тільки одним шляхом. Заскреготавши зубами, він вихопив довгу тригранну голку, з розмаху встромив її собі в груди, діставши до серця, і впав, відкотившись на кілька кроків від Чеді. Чеді не бачила нічого — ні самогубства Шотшека, ні того, як двоє «лілових» прибігли, повернули її обличчям, обшукали і, знайшовши картку, з жахом викликали людину з «оком».
— До Центрального госпіталю, негайно! — розпорядився той.
Фай Родіс не змогла побачити володаря до свого несподіваного переїзду у Сховище Історії. Він ухилився від прощальної аудієнції. Високий худий «Змієносець», який служив посередником між головою Ради Чотирьох і Родіс, оголосив, що Великий страшенно зайнятий державними справами. Те, що зайнятість збіглася з пригодами минулого тижня, потішило б Родіс, якби не тривога за друзів, які перебували в місті. Перед від’їздом з палацу Цоам все-таки встигла встановити мікродатчик координатів. Нове помешкання Фай Родіс, незважаючи на похмурість архітектури й занедбаність, видалось їй затишнішим, ніж палац садів Цоам. Воно не виправдовувало пишної назви Сховища Історії, бувши всього-на-всього старим храмом, колись зведеним на честь Всемогутнього Часу. Не божества, а радше символу, якому в давнину поклонялись нерелігійні тормансіани. Храм Часу утворювали шість довгих будівель з великої синьої цегли. Вони стояли паралельно, тулячись до відкритої галереї, що проходила на висоті двох метрів над землею, в обрамленні низької балюстради з переплетених змій. Фронтони кожної з шести будівель підтримували колони з грубого чавуну. Занедбаний сад з низькими колючими деревами й кущами розрісся між храмом і високою червоною стіною, по гребеню якої час від часу походжали «лілові» вартові зі своїми розтрубами на грудях. Суха земля, нагріта за день, вночі випромінювала тепло із запахом пилюки.
Всередині будівель не було нічого, крім зв’язок книжок. По центру кожної зали стояли високі плити сірого й червоного зернистого каменю, помережані чудернацькими візерунками стародавніх написів. Перед плитами виднілися кам’яні лотки для збору подаянь.