Подумалося, що не завадило б поспати. Та спалахи блискавиць протинали навіть заплющені повіки, а голод і втома водили танок у його й без того розгаряченій голові.
«Ніщо не йде на думку, — міркував Годольф. — Тільки та понівечена лілея. Моє розбите кохання».
У пам’яті, наче ліхтарики, висвітлювались обличчя далеких знайомців, в буркотінні грому чулися рідні голоси, перед очима поставали верби обабіч дороги, що підносилася аж у небо, аж поки Годольфа не зморив сон. Він спав. У вухах загуло. Спочатку вчувся тупіт, потім наче глузливий рев. Слів було не розібрати, але Годольф одразу зрозумів, що б’ються двоє велетів — зчіпляються й відскакують, копають та перекидають один одного, розлючено лаються.
Він виразно бачив яскравий зелений схил, де точилася бійка. Один із супротивників, той що в тіні, мав простору одіж із плямистої леопардової шкури. Другий був у лискучому чорному вбранні, наче цар-крук. Під пагорбом Годольф побачив чоловічка, що дивився вгору. То був він сам.
Ось плямистий ухопив чорного за горлянку й повалив. Але той виборсався й щосили копнув ворога в підборіддя.
Суперники поточилися разом, так, що не розібрати, де хто, чути тільки люті вигуки й удари, потім із гуркотом покотилися крутосхилом, не випускаючи одне одного.
Годольф кинувся навтьоки, але перечепився й полетів шкереберть. Він розплющив очі. Підвівся, клацаючи зубами з холоду.
Ген далеко забудькувато бурмотів грім. Злива вщухла. Зірниці малювали хмарами кольорову топографічну мапу неба. Усі, крім однієї, гордо виструнчилися білі лілеї — переможниці буревію.
Годольф кілька разів із силою зігнув і розпростав руки. Потупав ногами. Краплі на гілках за вікном зарожевіли.
«То не світанок. То червоніє на півдні Скорпіон. Адже ще й дванадцятої немає. Дощ перестане, й я піду. Зірки добре освітлюють дорогу. Містечко зовсім близько. Звичайно, йти в мокрому — радості обмаль. Але то пусте. Адже мої лілеї встояли», — думав Годольф.
Було тихо.
© Ігор Дубінський, 2002 (переклад українською мовою)