Свiтлиця у Степановiм дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомiн дзвонiв. М а т и Степанова i О к с а н а увiходять убранi по-вкраїнськи, - мати в намiтцi i в темнiй сукнi з широким виложистим комiром. Оксана в кораблику, в шнурiвцi та в кунтушi.
М а т и (сiдає на ослонi, важко дишучи)
Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара… не носять ноги…
О к с а н а (сiдає поруч)
Ви, матусю, казали б лiжко перенести в дiл, бо вам сутужно лазити на сходи.
М а т и
Ой нi, голубонько, нехай вже там, у теремi… Тут, на Москвi, не звичай, щоб жiнка мешкала на долi. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить.
О к с а н а
Ви ж не в тутешнiх звичаях зросли.
М а т и
То що? Вони, Оксанко, не питають, хто як там зрiс… Адже ми тута зайди, - з вовками жий, по-вовчи й вий.
О к с а н а (зо смiхом)
Ой лихо! чи тобто й я по-вовчи маю вити?
М а т и
А ти б як думала? Сьогоднi в церквi що шепоту було навколо нас:
"Черкашенки! Хохлуши!"
О к с а н а (трохи посмутнiвши)
Та… я чула… грiха десь не бояться: в церквi божiй, замiсть молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас…
М а т и
Так скрiзь воно по свiтi: що сторона - то звичай, а що город - то й норов, кажуть люди. Дивно їм на наше вбрання. Тут жiнки зап'ятi, а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
О к с а н а
Чи ми ж туркенi?
М а т и
Хай господь боронить!
Воно ж пак i московки не туркенi, а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська, неначебто воно тобi й годиться вбиратися по-їхньому.
О к с а н а
А ви ж?
Адже ж i ви бояринова мати.
М а т и
Що мати, то не жiнка. Люди бачать, що я вже лагоджусь у божу путь, то де ж таки менi мiняти вбори.
(З лагiдним i журливим усмiхом).
Не варт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мiй - нехай царствує! - в козацькому жупанi вiк дожив, так i на смерть його я нарядила - в мережану сорочку…
(Втирає хустинкою очi. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання).
О к с а н а
I навiщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною пiд вiнцем у кармазиновiм жупанi, мамо, ото був…
(Засоромившись, уриває).
М а т и (добродушно киває їй головою)
Та, либонь, був до сподоби тодi комусь…
(поважнiше)
Проте ж не можна, дочко, йому царського нехтувати вбрання.
О к с а н а
А батько ж…
М а т и
Батько, донечко, старий i немiчний вже був, коли назвався боярином. Не трапилось йому виходити вже й з дому пiсля того.
Степан же й на царськi беседи ходить, i в думу, i в приказ.
О к с а н а
Хiба ж то сором, якби вiн по-козацькому вбирався?
М а т и
Не то що сором… От чудна ти, доню, уже ж таки твiй чоловiк боярин, а не козак, чи ти ж не розумiєш?
О к с а н а (смутно)
Чому не розумiю?..
М а т и
Отже, бачиш, я й Ганну по-московському вбираю, бо Ганнi вже судилась тута пара, вона вже ж не поїде на Вкраїну.
О к с а н а
Чому ж її Степан не взяв з собою, як був у.нас?
М а т и
Та дiвцi мандрувати неначе неподоба; скажуть люди:
"Поїхала там женихiв ловити".
Нехай вже тута шарахвани носить, коли судилося.
О к с а н а
Та ще дiвочий той шарахван неначеб форемнiший, а що жiночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попiвська ряса!
Аж сумно, як се я його надiну?
Ото й на голову такий пiдситок надiти треба? Зап'ясти обличчя?
М а т и
Та вже ж не як.
О к с а н а (помовчавши, нiяково)
Боюся я, матусю.
М а т и
Чого ти, донечко, скажи, чого?
О к с а н а
Та нiяк мовити…
М а т и
Ти не соромся.
Вже ж я тобi за рiдну матiр тута.
О к с а н а (цiлує їй руку)
Так, матiнко. То я… собi гадаю… коли б я не спротивилася часом,
Степановi в такiй одежi…
М а т и (смiючись)
От ще що вигадала! А тобi Степан ще не спротивився, що не в жупанi?
О к с а н а
Та то ж менi…
М а т и
I не вигадуй, дочко!
Хiба ж таки Степан мала дитина, що iнако вберись, то й не пiзнає?
О к с а н а
Пiзнати то впiзнає…
М а т и (глянувши у вiкно)
А поглянь молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?
О к с а н а
Еге ж, то вiн. а з ним ще два якiсь.
М а т и
Тiкаймо, дочко!
(Пiдводиться й подається до дверей).
О к с а н а
Чого се, хай бог милує, тiкати, як вiд татар?
М а т и
Ще осмiють, дитинко; нема тут звичаю з чоловiками жiноцтву пробувати при беседi.
(Одчиняє дверi й спiшиться по сходах у терем).
О к с а н а (iде за нею)
Ой господи, якi се тут звичаї!
Оце - але!
Сцена швидко перемiняється. Терем. Крiм О к с а н и i м а т е р i, в теремi ще є Г а н н а, молода дiвчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.
М а т и (пiдходить до великої скринi)
Отут, моя дитино, твоє боярське вбрання. Я придбала.
О к с а н а (гречно, але без радощiв)
Спасибi, мамо.
М а т и
Хочеш подивитись або примiряти?
О к с а н а
Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже ж нiкуди сьогоднi не пiду, то ще поспiю перевдягтися.
М а т и
До твоєї волi.
Спочинь собi. Та й я пiду спочину, воно й годиться в свято.
(Iде в бiчну кiмнату).
Г а н н а (що досi сидiла, лузаючи гарбузове насiння)
Ой сестричко, i нащо тi свята потрiбнi в свiтi?
О к с а н а
Ото спитала! Що тобi бiг дав?
Г а н н а
Та нудно ж, господи!
О к с а н а
Сидиш, то й нудно.
А ти пiди мiж челядь, погуляй.
Г а н н а
Куди ж се я пiду? Яка там челядь?
О к с а н а
А ти хiба товаришок не маєш?
Г а н н а
Товаришок?.. От декого там знаю з бояришень… Та як до їх ходити?
Матуся вже не здужають, не хочуть зо мною йти… А ти ще не пiзналась тут з ними… З мамкою сама не хочу, вона така…
О к с а н а
Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька. Йди сама.
Ще й веселiше буде вам без старших.
Г а н н а
Самiй не можна по Москвi ходити.
О к с а н а
Хiба хто нападе?
Г а н н а
Нi, так, не звичай.
О к с а н а
Ну, вже тi звичаї отут у вас!
Г а н н а
Та й що менi бояришнi тi скажуть?
Сидять по теремах, от як i я, не бачать свiта. Що з їх за веселiсть?
О к с а н а
Чого ж ви сидите? Пiшли б укупi кудись на вигой або в гай над рiчку та заспiвали б. Я, бувало, дома годинки в хатi не просиджу святом.
Г а н н а
Ба в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут iзроду не чували, - спiвати по гаях!..
О к с а н а
То ти й не знаєш, як на Вкраїнi в нас гуляє челядь?
Г а н н а
Я мало що Вкраїну пам'ятаю, а Ванька тут уже й вродився.
О к с а н а
Ванька?
Чому ж би не Iвась?
Г а н н а
Так тут зовуть, та й ми вже звикли. Вiн i сам так звик.
Мене ж матуся тiльки та Степан зовуть iще Ганнусею.
О к с а н а
А як же ти тута звешся?
Г а н н а
Аннушка.
О к с а н а
Чи ба!
(немов ухваляючи)
"Ганнушка".
Г а н н а (поправляюш)
Нi-бо, "Аннушка", Оксано.
О к с а н а
Не вимовлю. Проте ж воно нiчого i по-московському, хто добре вмiє.
А як по-їхньому Оксана буде?
Г а н н а
Аксинья чи Аксюша.
О к с а н а
Щось негарно.
Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови.
Г а н н а (лащиться до Оксани)
Як хочеш, так i зватиму, сестричко.
Я так тебе люблю! Зрадiла, боже, як брат тебе з України привiз!
О к с а н а
Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш, а може ж, я лиха…
Г а н н а
Нi, нi, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: "Погуляй, забався, не сиди!" А ти б почула, як iншi всi бояринi спиняють своїх сестер та дочок. Їй же богу, нi за порiг не випустять нiколи.
(Ще бiльше лащиться)
Оксаночко… рiднесенька… я маю тебе щось попрохати…
О к с а н а
Що, сестричко?
(Ганна мовчить збентежена)
Хотiла б, може, що з моїх уборiв?
Бери, що хочеш. Дам тобi й намисто, ще й коси у дрiбушки заплету, вберу тебе, неначе гетьманiвну.
Г а н н а (смутно)
Та нi, сього матуся не дозволять…
Я не об тiм… Я хочу попрохати, щоб ти… пiшла зо мною у садок…
О к с а н а
Ото й всього? Було про що просити.
Ходiм хоч зараз.
Г а н н а
Нi, не зараз, потiм…
О к с а н а
Коли ти схочеш. Що ж там у садку?
Г а н н а
Та, бач… самiй отам в садку сидiти менi не можна…
О к с а н а
Вже й сього не можна?
Г а н н а
А з мамкою пiти - вона розплеще усiм про те, чого я там сиджу.
О к с а н а (смiючись)
А ти ж там що ворожиш?
От хитруха!
Г а н н а
Та я нiчого… тiльки виглядаю, чи не проїдуть вулицею часом царськi стрiльцi. Вони надвечiр їздять.
О к с а н а
Либонь, царський стрiлець тобi устрелив дiвоче серденько?
Г а н н а
Та я ж, Оксано, заручена.
О к с а н а
За царського стрiльця?
Г а н н а
Авжеж.
О к с а н а
То чом же вiн до нас не прийде?
Г а н н а
Хоч би й прийшов, то я ж хiба побачу?
Я в теремi, а вiн там, у свiтлицi.
О к с а н а
То вам i бачитись не можна?
Г а н н а
Де ж там!
О к с а н а
Прилюдно - нi, а тiльки крадькома?
Г а н н а
Нi, як то крадькома?
О к с а н а
А ти ж хотiла до нього вийти у садок.
Г а н н а
До нього?
Нi, я ще сорому не загубила!
I як се ти подумати могла, що я тебе просила проводжати мене на сходини?.. Невже, Оксано, вважаєш ти, що я така нечесна?
О к с а н а
Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
Як дiвчина постоїть на розмовi з своїм зарученим, то вже й нечесна?
Г а н н а
Авжеж, тут так.
О к с а н а
Навiщо ж ти виходиш туди в садок?
Г а н н а
Я здалека дивлюся, як вiн там вулицею проїздить.
Iнакше ж я його нiгде не бачу, хiба що в церквi.
О к с а н а
Де ж ви розмовляли?
Г а н н а
Нiгде.
О к с а н а
А як же вiн тебе посватав?
Г а н н а
Як? Через сваху. Як звичайно всi.
О к с а н а
Я щось не розберу.
Г а н н а
Бо ти не знаєш тутешнiх звичаїв. Нехай лиш мати тобi розкажуть, бо всього достоту i я не знаю.
О к с а н а
Нiбито виходить, що ви отак, не мовивши нi слова, i поберетесь?
Г а н н а
Так найпристойнiше.
О к с а н а
Чудна тут молодь!..
(Усмiхається якимсь спогадам мовчки.
Потiм стиха, мрiйливо).
Я ж було щовечiр виходжу до Степана на розмову.
Г а н н а
Як заручились?
О к с а н а
Та… як заручились…
Ну, раз стояла з ним, не заручившись, iнакше хто ж засвататися може?
Г а н н а (закриваючись)
Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима).
Г а н н а
А твоя матуся не знає й досi про твої стрiвання?
О к с а н а
Чому не знає?
Г а н н а
Що ж, вона простила, не прокляла тебе?
О к с а н а
Та за що, Ганно?
Самi ж вони були пак молодi, то знають, що то любощi.
Г а н н а
Оксано!
Що тiльки ти говориш?
(Знову закриваєтьс я)
О к с а н а (смiється)
От дурненька!
С т е п а н (увiходить поспiшно)
Оксаночко, перевдягнися швидше в московське вбрання. Там прийшли бояри. О к с а н а
Та мати ж кажуть, що жiнкам не можна мiж чоловiцтвом бути.
С т е п а н
Бачиш, любко, ти маєш тiльки їх почастувати та й знов у терем вернешся.
О к с а н а
Отак?
А як же частувати їх, Степане?
По-нашому, чи, може, як iнакше?
С т е п а н
Ти винесеш їм на тарелi меду, - матуся прилаштують, як там треба, - уклонишся, боярин поцiлує тебе в уста…
О к с а н а
Степане! Що ти кажеш?
Мене бояри цiлувати мають?
Чи се менi причулося?
С т е п а н
Нi, серце, воно так є, та в тiм нiчого злого, - то тiльки звичай!
О к с а н а
Се ще так же звичай!
Нехай йому абищо! Не пiду!
С т е п а н (понуро)
Як хочеш, тiльки ти нас тим загубиш.
О к с а н а
Таке вигадуєш!
С т е п а н
Ба ти не знаєш, якi тут люди мстивi… За зневагу старий боярин вiзьме, як не вийдеш, а вiн же думний дяк, вiн має силу - он син його ще молодий, - вже стольник; вiн оклепає нас перед царем, а там уже й готово "слово й дiло".
О к с а н а
Ти не жартуєш?
С т е п а н (ще понурiше)
Як тобi здається?
О к с а н а (з жахом)
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська.
С т е п а н
Я й не казав тобi, що тута воля.
Та якби ми не гнули тута спини, то на Українi, либонь, зiгнули б у три погибелi родину нашу московськi воєводи… Ось ти млiєш з огиди, що тебе якийсь там дiд торкне губами, а як я повинен
"холопом Стьопкою" себе взивати та руки цiлувати, як невiльник, то се нiчого?
О к с а н а
Боже мiй… Степане!
Хто ж каже, що нiчого?
С т е п а н
Отже, бачиш…
Та що я тут розводжуся? Там дяк мене чекає. То скажи, Оксано, ти вийдеш?
О к с а н а
Я не знаю…
М а т и (виходить з кiмнати)
Вийди, доню, голубонько! I я тебе прошу!
Не дай менi, старiй, на очi бачить
Степанової згуби!
Г а н н а
Ой сестричко, якби ти знала, що за лютий дiд отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько! Не загуби ж ти нас!
(Ридаючи, кидається до Оксани)
О к с а н а (до Ганни холодно, якось надмiру спокiйно)
Я вийду. Дай менi московське вбрання.
(Ганна кидається до скринi).
А ви, матусю, наготуйте меду.
їди, Степане, бав тим часом гостi.
Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, блiда як смерть, здiймає з голови кораблика.