С т е п а н (уводить г о с т я козака)
Ось тута поговорим, пане-брате, бо, знаєш, там… тут буде захиснiше.
(Оглядає сiни через дверi, потiм замикає дверi на замок i зачиняє вiкна Сiдає з гостем далi вiд дверей Розмова ведеться неголосно).
Великi чиняться там кривди, кажеш?
Г i с т ь
Та там такi напастi, що крий боже!
I просвiтку нiкому не дають московськi посiпаки. Все нам в очi тiєю присягою тичуть…
С т е п а н
Правда, що присяга таки велика рiч.
Г i с т ь (голоснiше)
Чому ж вони самi забули бога?
С т е п а н
Помалу, пане-брате, ще пiдслуха який слуга.
Г i с т ь
Та правда… Я й забув…
(Тихше)
Ми присяги не хочемо ламати, але нехай же цар нас оборонить вiд тої галичi.
С т е п а н
То трудна справа.
Адже когось вiн там держати мусить для нагляду, а всi тi воєводи один вiд одного не лiпшi. Звiсно, за ними й iншi всi порозпускались…
Г i с т ь
Послав би цар з українцiв кого, в Москвi ж тут є такi, от хоч би й ти, що здавна i царевi служать вiрне, i рiдний звичай вмiють шанувати.
С т е п а н
Нас не пошлють…
Г i с т ь
Чому?
С т е п а н
Бо нам не вiрять.
Г i с т ь
Отак! Та ви ж тут наче всi у ласцi!
С т е п а н
То тут, на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться. Так, часом ненадовго послами посилають, i не самих, а вкупi з москалями…
Щоб воєводами ж настановити, того не буде й зроду!
Г i с т ь
Не здивуйте ж, як ми вiдкинемось до Дорошенка!
С т е п а н
(робить рух рукою, мов хоче гостевi затулити вуста)
Крий боже, пане-брате, що ти кажеш?
Г i с т ь (схаменувшись)
Так часом зiрветься з досади слово…
Найгiрше, пане-брате, догорає оте, що нам не вiрять. Мiй свояк,
Черненко, знаєш?
(Степан потакує головою).
Так був уклепався, що ледве-ледве вирвався з душею!
С т е п а н
Черненко? Вiн, здається, з найвiрнiших царевих приятелiв.
Г i с т ь
То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводi, що нiби вiн послав у Чигирин листа якогось. От було бiди!
Що жiнка плакала, в ногах валялась у воєводи…
С т е п а н (гiрко всмiхнувшшь)
Є прислiв'я, брате:
"Москва сльозам не вiрить".
Г i с т ь
Щира правда!
Проте знайшлись такi, що помогли…
С т е п а н
Се хто ж?
Г i с т ь
Побрязкачi.
С т е п а н
Хiба що так.
Мовчання.
Г i с т ь
Вже так, що цупко затягли супоню на наших боках. А проте є люди, що не бояться, йдуть, мов на одчай, бо, сказано, терпець їм увiрвався!
(Присунувшись зовсiм блiзенько до Степана, говорить пошепки).
Дiвчата нашi, - декотрi ще вкупi були з дружиною твоєю в братствi. - гуртом пошили корогву й послали у Чигирин… звичайне, крадькома…
Iван, твiй шурин, сам її одвозив…
Нiхто не знає ще. Якби дiзнались, то страшно здумати, що б там було!
(Одсунувшись, трохи голоснiше).
Отак, як бач, одважуються люди…
(Степан в мовчазнiй задумi сiпає кiнець свою пояса.
Гiсть устає).
Що ж, пане-брате, то нема надiї полегкостi дiстати вiд царя?
С т е п а н (отямившися з задуми, теж устає)
О нi, чому ж, я спробую. От згодом в царя я буду на малiй беседi.
Як буде вiн пiд чаркою, то, може, я догоджу йому, вiн часом любить пiсень "черкасских" слухати, та жартiв, та всяких теревенiв, не без того, що й тропака звелить потанцювати.
Г i с т ь
Ото! Хiба ти в нього пахоля?
С т е п а н
Ба знаєш, як то кажуть: "Скачи, враже, як пан накаже"… Та ладен я, брате, уже хоч би й на головi ходити, аби чогось добутися для тебе та для Вкраїни. Дай менi суплiку, оту, що ти приготував царевi, - як влучу слушний час, то я подам до власних рук йому.
Г i с т ь
(виймає загорнений у хустину папiр з печатками)
Ось, пане-брате, хай бог тобi поможе! Не минути розливу кровi братньої, як тiльки суплiка сяя марна буде.
С т е п а н
Боже, не попусти!
Г i с т ь
Бувай здоров. Пiду вже.
С т е п а н
Хай бог тебе провадить, пане-брате.
Чоломкаються. Гiсть виходить.
О к с а н а
(швиденько увiходить з iнших дверей швидким кроком)
А я тебе, Степане, скрiзь шукаю.
С т е п а н
Що там таке?
О к с а н а
Порадитися треба.
Менi Яхненко тут листа привiз вiд братчицi-товаришки.
С т е п а н (з поспiхом)
Де лист?
Його спалити треба!
О к с а н а
Бог з тобою!
Чому спалити? То вона прохає, щоб я, по змозi, грошей їй послала, якусь вона потребу має пильну.
С т е п а н
Не посилай. Крий боже! I не думай!
О к с а н а
Та що тобi бiг дав? Я й не гадала, що ти такий скупий. Коли вже так - я з посагу свого послати можу.
С т е п а н
Та я не грошей жалую, Оксано.
О к с а н а
А чом же ти не хочеш?
С т е п а н
Небезпечно.
(Нахилившись до неї, зовсiм нишком).
Вони там з Дорошенком накладають…
О к с а н а
(здивована мовчить, потiм загадково усмiхається)
Ну що ж, так, може, й треба.
С т е п а н
Схаменися!
Ти ж так боялася розливу кровi, а ся вiйна найпаче братовбiйна, що Дорошенко зняв на Українi, -' то ж вiн татар на помiч приєднав i платить їм ясиром християнським.
О к с а н а
(сiдає, мов знесилена, на ослiн i спирається па стiл)
Скрiзь горе, скрiзь, куди не обернися…
Татари там… татари й тут…
С т е п а н
Оксано!
Що мариться тобi? Татари тут?
О к с а н а
А що ж? Хiба я тут, не як татарка, сиджу в неволi? Ти хiба не ходиш пiд ноги слатися своєму пану, мов хановi? Скрiзь палi, канчуки… холопiв продають… Чим не татари?
С т е п а н
Тут вiра християнська
О к с а н а
Тiльки ж вiра!
Та й то… прийду до церкви - прости, боже! - я тут i служби щось не пiзнаю: заводять якось, хтозна й по-якому…
С т е п а н
Оксано, се вже грiх!
О к с а н а
Ой чоловiче!..
Та й осоружна ж ся менi Москва!
(Схиляється головою до стола).
С т е п а н (сумно стоїть над нею)
Я так i знав… Хiба ж я не казав, що я тобi нiчого дать не можу тут, на чужинi?..
О к с а н а (кидається до нього)
Нi, моє кохання!
Се я недобра! Так, немов не знаю, що бiдний мiй голубонько страждає за всiх найгiрше, - треба ж завдавати жалю ще бiльше!
(Степан пригортає її).
Ну, скажи, мiй любий, чи довго нам ще мучитися так?
С т е п а н (зiтхнувши)
Бог знає, серденько!
О к с а н а
Невже й загинем у сiй неволi?
С т е п а н
Май надiю в бозi.
Ще якось, може, змiняться часи.
Коли б утихомирилося трохи там, на Вкраїнi, попрошу царя, щоб вiдпустив мене хоч у гостину.
О к с а н а
Тепер нiяк не можна?
С т е п а н
Нi, єдина, тепер нема що й думати! От саме я думаю до царя суплiку нести, що люди з України привезли, - жалiються на утиски, на кривди…
Я маю боронити ту суплiку, то вже ж не час проситися з Москви.
"От, - скажуть, - речi солодко розводить, а сам в лiс дивиться". Тепер, Оксано, нам треба стерегтися так, "щоб муха не пiдточила носа", як то кажуть.
Крий боже схибити в чому, - пропала вся наша справа i громадська вкупi.
О к с а н а
Ну як його ще бiльше стерегтися?
Вже й так немов замазались у пiч!
С т е п а н
Та от, наприклад, ти послати хочеш тi грошi братчицi…
О к с а н а (спустивши очi)
Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що ж, коли не змога…
Я напишу їй…
С т е п а н
Краще не пиши нiчого, серце.
О к с а н а
Як же ж так, Степане?
Се ж навiть незвичайно!
С т е п а н
Як листа десь перехоплять - чи то раз бувало? - то ще готовi взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чiм накладала
З товаришками…
О к с а н а
Я перекажу через Яхненка…
С т е п а н
Мушу я просити, щоб ти його у нас тут не приймала.
О к с а н а
Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
С т е п а н
Накажи слугою, що ти нездужаєш.
О к с а н а
Не випадає.
С т е п а н
Як хочеш. Тiльки як вiзьмуть "на дибу", то вже не жалуй!
О к с а н а
Звiдки вже й "на дибу"?
С т е п а н
А що ж ти думаєш? За тим Яхненком шпиги московськi цiлим роєм ходять.
Я знаю їх.
О к с а н а (зажурена)
Так я й не передам родинi нi листiв, нi подарункiв…
С т е п а н
Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б не озиватись, надто до Iвана, бо вiн в непевнi справи устряває…
О к с а н а
До брата рiдного не озиватись?
(У неї стають сльози па очах).
С т е п а н
Се ж не навiки, рибонько, тим часом, поки утихомириться…
(Знов пригортає її).
О к с а н а (не вiдповiдаючи на пестощi; безвиразно)
Гаразд, нiкому не писатиму.
С т е п а н
Ти, серце, на мене гнiваєшся.
О к с а н а (так само)
Нi, чого ж?
Ти маєш рацiю. Нащо писати?
Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.