О к с а н а гаптує в кроснах, рухи в неї лiнивi, в'ялi.
С т е п а н
(увiходить i сiдає близько Оксани на дзиглику)
Щось голова болить…
О к с а н а (не пiдводячи очей вiд шитва)
Ти пiзно встав.
С т е п а н
Та свiтом же прийшов з тiї беседи.
О к с а н а
Було там весело?
С т е п а н
Ей, де там в ката!
По щиростi бояться слово мовить.
П'ють, п'ють, поки поп'ються, потiм звада…
О к с а н а
А як же там, Степане, та суплiка?
С т е п а н
Та що ж… нiяк. Цар каже: "Прочитаєм, подумаєм"… Чували вже ми теє!
О к с а н а
Що ж буде?
С т е п а н (з болiсною досадою)
Ой, не знаю! Не питай!
Мовчать. Оксана шиє, потiм голка випадає їй з рук.
С т е п а н
Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова забита усяким лихом.
О к с а н а (в'яло)
Що ж я розкажу?
Нiчого я не бачу i не чую, сиджу собi…
С т е п а н (трохи роздражнений)
Ну, робиш же що-небудь?
О к с а н а
Учора вишила червону квiтку. сьогоднi синю. Се тобi цiкаво?
С т е п а н
Ти так неначе дражнишся зо мною!
О к с а н а (крiзь сльози)
Нi, далебi, Степане, не дражнюся!
С т е п а н (придивляється до шитва Лагiдно)
А що се буде з тої лиштви, любко?
О к с а н а (знов безучасно)
Не знаю, се щось Ганна почала.
С т е п а н
Либонь, собi на посаг. Се вже хутко
її весiлля.
О к с а н а
Та за мiсяць нiби.
С т е п а н
От на весiллi трохи погуляєш, розважишся.
О к с а н а
Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте…"
А гостiйки поза плечима судять:
"Черкашенка, чужачка…"
С т е п а н
Ти вже надто на те зважаєш.
О к с а н а (байдуже)
Нi, менi дарма.
Мовчання.
С т е п а н
Ти так неначе втомлена сьогоднi.
Клопочешся при господарствi, може?
О к с а н а
Нi, я не клопочусь, - то все матуся.
Ми з Ганною все шиємо.
С т е п а н
То, може, не треба стiльки шити?
О к с а н а
Що ж робити?
Насiння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подiти i руки, й очi…
С т е п а н
Бiдненька ти в мене.
(Оксана проривається риданням).
Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!
Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
О к с а н а (трохи стишуючись)
Вони як рiднi… я на їх не скаржусь…
С т е п а н
Так що ж?
О к с а н а (уриває ридання, з одчаєм)
Степане! Ти хiба не бачиш?
Я гину, в'яну, жити так не можу!
(В знесиллi похиляється па кросна)
С т е п а н
Се правда, не ростуть квiтки в темницi…
А я гадав…
(Ходить по хатi в тяжкiй задумi, потiм спиняється перед Оксаною).
Оксано, заспокойся, поговорiм ладом.
О к с а н а
Про що, Степане?
С т е п а н
Виходить, я тебе занапастив.
О к с а н а
Нi, я сама…
С т е п а н
Однаково. Я бiльше не хочу заїдать твоєї долi.
Хоч як менi се гiрко… я готовий тебе до батька вiдпустити.
О к с а н а
Як?
А ти ж?
С т е п а н
Я тут зостануся. Для мене немає вороття, ти ж теє знаєш.
О к с а н а (зворушена)
То се б тебе покинути я мала?
Чи я ж на те стояла пiд вiнцем i присягу давала?
С т е п а н (гiрко)
Я, Оксано, не хан татарський, щоб людей держати на присязi, мов на шнурку. Ти вiльна.
Се тiльки я в неволi.
О к с а н а (хитає головою)
Нi, Степане.
С т е п а н
Чого ж? Я присягу тобi вертаю…
(Голос його переривається вiд турботи).
I я прошу тебе… прости мене… що я… тебе вiдмовив вiд родини… що я…
О к с а н а (обiймає його)
Нi, годi, не кажи!
Не знаєш ти… Ще ж ти менi нi слова, нi слова не промовив там, у батька, а вже моя душа була твоєю!
Ти думаєш, як я тепер поїду вiд тебе геть, то не лишиться тута моя душа?
С т е п а н
Так що ж робити, люба?
О к с а н а
Втiкаймо всi! Мiй батенько поможе прожити якось, поки ти придбаєш.
Хай їм абищо, сим московським добрам!
Втiкаймо на Вкраїну!
С т е п а н
Цар достане боярина свого скрiзь на Вкраїнi, та ще й твоїй родинi буде лихо.
Не скриємось нiгде…
О к с а н а
Втiкаймо в Польщу!
А нi, то на Волощину!
С т е п а н
Що з того?
Змiняємо чужину на чужину…
Приблудами чужi пороги будем там оббивати… все одно, що й тут.
О к с а н а
Нi, там вiльнiше.
С т е п а н
Треба заслужити чимсь ту сусiдську ласку. Чим же бiльше, коли не зрадою проти Москви?
О к с а н а
Так їй i треба!
С т е п а н
Присяга, Оксано, велике дiло. Цар менi не верне так присяги, як я тобi вернув.
Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки.
Мовчання. Починає сутенiти. Десь у церквi тихо дзвонять.
О к с а н а
Степане, вже не говорiмо бiльше про се нiколи.
С т е п а н
Так, не треба, люба…
(Згодом).
Чому не шиєш?
О к с а н а
Вже менi не видко.
А ще свiтити рано.
С т е п а н
Заспiвай щось потихеньку, якщо можеш.
О к с а н а
Добре.
(Спiває потихеньку)
"Ой як було хорошенько, як рiд з родом п'є, вип'є чарку, вип'є другу та по сестру шле.
"Сеструненько-голубонько…"
(Уриває)
Не можу.
Либонь, я одзвичаїлась вiд спiвiв.
Та й щось на груди важко.
(Кашляє)
С т е п а н (стривожений)
Ой, кохана, чи ти не хвора?
О к с а н а
Де ж там! То щось так.
Увiходять м а т и й Г а н н а, за ними слуги вносять загортки з покупом.
Поклавши пакунки, слуги виходять.
М а т и
Добривечiр, дiтки! Що сидите так поночi?
С т е п а н
Так, дещо розмовляли.
М а т и
Не наговоряться все голуб'ятка.
Коли б то бог судив i Ганнi нашiй таке подружжя!
Г а н н а (свiтить тим часом (розгортає пакунки)
Подивись, Оксано, чого ми накупили!
Оксана пiдходить.
Се на шубу, а се на лiтники, а се на кичку.
Що, правда, гарне? Ми ж ото пiшли аж до купцiв заморських.
О к с а н а (жваво)
Гарно, гарно!
Та й молодичка з тебе гарна буде!
Ну й потанцюю в тебе на весiллi!
Нехай уже московки не здивують!
Г а н н а
От я люблю, як ти така весела, а то сидить, похнюпившись, аж сумно.
М а т и
Та звiсно, i чого б таки журитись?
Ви люди молодi… у хатi лад…
О к с а н а (пiдхоплює)
За хатою добро…
Г а н н а (не завважаючи iронiї)
Авжеж, сестричко, якби ти бачила, що там купцiв наїхало! I чом ти не пiшла iз нами вкупi?
О к с а н а
Я дошити хтiла, а завтра й я пiду по всiх усюдах, закупимо з тобою всю Москву!
От я собi парчеву кичку справлю!
Степане, можна?
С т е п а н
Чом би ж то не можна?
О к с а н а (плеще в долонi й приспiвує)
"Бодай менi такий вiк довгий, як у мене чоловiк добрий!.."
М а т и (втiшно всмiхаючись)
Ну й вигадниця в тебе жiнка, синку!
Г а н н а
А як вона менi спiвала гарно весiльної! Сестричко, заспiвай тiєї, як то косу розплiтають.
О к с а н а
Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш.
Я зараз коровайницею буду або приданкою - ти тiльки слухай:
(Спiває дуже голосно, по-сiльському).
"Не бiйся, матусю, не бiйся, в червонi чобiтки обуйся, щоб твої пiдкiвки бряжчали, щоб нашi вороги мовчали!
Гу!"
(Вигукнувши, вискакує на ослiн)
Отак приданки скачуть через лавки!
С т е п а н (ловить її й здiймає з ослона)
Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто.
М а т и
Та правда, донечко, почує челядь…
О к с а н а
Овва! Так що ж! Бояриня гуляє!
Давай утнем санжарiвки, Ганнусю!
Г а н н а (смiючись)
Та я не вмiю!
О к с а н а
Я тебе навчу!
(Крутить Ганну навколо себе, приспiвуючи).
"Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине!
Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине!"
Що ж ти. Степане? Помагай спiвати!
(Залягається смiхом, що згодом переходить у кашель.
С т е п а н тривожно кидається до неї).
V
Степанiв садок. Будинок виходить у нього задньою стiною Видко гратчастi вiкна терема i пiддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повiточка садова, вся в зеленi та в квiтках; у повiтцi приладновано великий турецький ослiн з подушками. З терема по сходах надвiрних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попiд руки д в i с л у ж н и ц i - "сенные девушки".
Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець.
М а т и (пройшовши вперед до повiтки, показує дiвчатам на ослiн)
Отут бояриню посадовiть та й можете вертати до роботи.
Дiвчата садовлять Оксану i вертаються в терем.
М а т и
Що, донечко, тут, правда ж, придобнiше?
Вiльнiше дихати?
О к с а н а
Вiльнiше?..
(Схиляється на подушки).
М а т и
Ляж, ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?
О к с а н а
Так, я б заснула… тiльки я боюся…
М а т и
От, хай бог милує! Чого боїшся?
О к с а н а
Та все якесь таке страхiття сниться.
М а т и
Ти помолись до Йосипа святого, то вiн всi сни перенесе на добре.
О к с а н а
От вiдколи я тут, то й сни змiнились…
Бувало, там, у батенька, все сниться, що я лiтаю. Так, бувало, любо…
А тут не снилось i разу.
М а т и
Бач, любко, як сниться, що лiтаєш, то ростеш, отим воно так замолоду й сниться.
Тепер же ти вже не ростеш…
О к с а н а
Та… певне…
М а т и (поправлятчи їй подушки)
Ляж вигiдненько та засни гарненько.
(Сiдає коло неї в ногах).
А я посиджу тута, помолюся, щоб бог тобi послав у снi здоров'я.
(Виймає бурштиновi чiтки i перебирає їх, стиха ворушачи устами).
О к с а н а засипляє.
С т е п а н виходить з долiшнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потiм устає обережно i йде до нього на другий кiнець садка, далi вiд повiтки.
М а т и (нишком)
Ну, що ж казав той нiмець? Є надiя?
С т е п а н
Що ж, каже: "В бога все можливо".
М а т и
Певне!
Та все ж би й людської снаги докласти, либонь, не грiх.
С т е п а н
Вiн докладає, мамо.
Вiн є людина великоучена…
Та що ж, коли така тяжка хвороба?
М а т и
I звiдки причепилася напасть?..
Либонь, се хтось наврочив на весiллi
Ганнусинiм, бо вiдтодi й заслабла.
С т е п а н
Здається, ще давнiше почалося…
М а т и
Хiба? Та нi, вона була здорова.
А от що на весiллi… Ну, та як же той нiмець каже? З чого б то воно?
Чи з пристрiту? Чи, може, з переляку?
От горе, тут нема таких бабiв, як там, у нас, - коли б так пошептали.
С т е п а н
Нi, матiнко, не помогли б тi шепти.
Така вже слабiсть.
М а т и
Що ж воно? Як зветься?
С т е п а н
Казав вiн: "Ваша панi занудилась по рiднiм краю - се є также слабiсть".
Сказав менi по-грецьки як i зветься.
М а т и
Та вiн то назове на всiх язиках, а щоб то вигоїти…
С т е п а н
Вiн казав, - коли її повезти на Вкраїну, то, може б, ще й одужала.
М а т и
От, синку, на сей раз нiмець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, вiдомо, завезена далеко…
Не кожне привикає до чужини.
Котре привикне, а котре то й…
С т е п а н
Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину - чей же пустить?
М а т и
Та, може, й пустить - вже ж вiйни немає.
С т е п а н
Скажу йому, що маю ще й у Київ повезти хвору жiнку поклонитись угодникам святим там у печерах, для iзцiленiй - невже ж не пустить?
М а т и
Повинен би пустити. Се вже и грiх людей на богомiлля не пускати!
А се, Степанку, ти надумав добре - поїхати на прощу, помiчнiше воно буває над усякi лiки.
(Зiтхнувши, поглянула па небо).
Ба сонечко схиляється на вечiр.
Ти б тута розбудив Оксану, синку,
Навзаходi недобре спати хворим.
А я пiду зварю майове зiлля, щоб на нiч їй було готове пити.
С т е п а н
Спасибi, що клопочетеся нею.
М а т и
Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось їй давати раду.
(Iде в терем).
Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлує її. Вона прокидається.
О к с а н а
Се ти, Степане? Бач, менi приснилось, що мiсяць ясно-ясно засвiтив у батьковiм садочку…
С т е п а н (удавано веселим голосом)
Мiсяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
О к с а н а
Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць, нiж тута сонце…
С т е п а н
Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там свiтить i сонечко, i мiсяць на Вкраїнi.
О к с а н а
Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне душа полине…
С т е п а н
Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобi казав?
Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.
О к с а н а (iронiчно)
Велике дiло, що ти надумав! Цар думки заверне.
С т е п а н
Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїнi утихомирилося.
О к с а н а (гостро)
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москвi пiд ноги, се мир по-твоєму - ота руїна?
Отак i я утихомирюсь хутко в трунi.
С т е п а н
Ти одживешся на Вкраїнi.
Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рiдного, зсушити рiчок веселих.
О к с а н а (понуро, уперто)
Годi, не кажи.
Нiкуди я тепера не поїду.
С т е п а н
Чому ж?
О к с а н а
Не хочу!
С т е п а н
Що се ти, Оксано?
Менi аж дивно! Що се ти говориш?
О к с а н а (розпалившись, пiдводиться)
А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїнi!
Сидiв-сидiв у запiчку московськiм, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїнi, - тепер, як "втихомирилось", ти їдеш туди ясного сонця заживати, що не дiстали руки загребущi, та гаєм недопаленим втiшатись.
На пожаринi хочеш подивитись, чи там широко розлилися рiки вiд слiз та кровi?
С т е п а н
Ти тепер картаєш…
А як сама колись менi казала, що ти прийняти можеш тiльки руку, вiд кровi чисту?
О к с а н а
Правда, я казала…
Ми вартi одне одного. Боялись розливу кровi, i татар, i диби, i кривоприсяги, й шпигiв московських, а тiльки не подумали, що буде, як все утихомириться… Степане, дай руку!
С т е п а н
Се навiщо?
О к с а н а
Ти не хочеш?
С т е п а н
Нi, чом же?
(Дає руку Оксанi).
О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)
От, здається, руки чистi, проте, все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась iржа… як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку i лягає знов Говорить повiльнiше, млявiше, з перервами).
У батенька була така шаблюка… вони її закинули… ми з братом знайшли… в вiйну побавитись хотiли… не витягли… до пiхви прикипiла… заржавiла. Отак i ми з тобою… зрослись, мов шабля з пiхвою… навiки… обоє ржавi…
С т е п а н
Ти, Оксано, вмiєш зарiзати словами без ножа.
О к с а н а
Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого.
Що-небудь же i я повинна вмiти…
(Мовчання).
Як я умру, то не бери вже вдруге українки, вiзьми московку лiпше…
С т е п а н
Оксано!
О к с а н а
Всi ми рiжемо словами, а тут жiнки плохi, вони бояться…
С т е п а н (з мукою)
Та пожалiй себе й мене хоч трохи!
О к с а н а
Занадто я жалiла… В тiм i горе…
Якби я мала сили не жалiти, то вирвались би геть з сiї кормиги - i ти б ослобонився вiд iржi…
А так, вже чисто: нi собi, нi людям!
С т е п а н
Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, родина, приятелi, там ти з ними розважишся.
О к с а н а (одвертається)
Я й в вiчi не насмiю
їм глянути…
С т е п а н
Ну, в Київ подамося, помолимось, нехай нас бог простить, нехай тобi здоров'я верне!
О к с а н а
Нащо?
Кому потрiбне те моє здоров'я та й я сама?
С т е п а н
Менi, моя єдина!
Я ж так тебе люблю!
О к с а н а
Т обi здається.
Ти жалуєш мене, але любити… таки й нема за вiщо… Я тепер така недобра стала, вередлива…
С т е п а н
Нi, нi, моя хороша!
О к с а н а
Я - хороша?
Хоч би й була коли яка краса, то вже давно вона з обличчя спала…
С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)
Ти шарпаєш себе речами тими.
Не треба стiльки говорити…
О к с а н а
Правда…
С т е п а н
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усi грiхи.
Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимi.
Хто мав хвилини щастя в боротьбi, а нас важка, страшна душила змора, i нам не вдiлено було снаги ту змору подолати…
О к с а н а (спокiйнiше й лагiднiша, нiж досi)
Так, се правда.
Але нiхто сього не зрозумiє, поки ми живi. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, нiж я, - до рук тобi свiй заповiт вiддам я, а ти його передаси родинi i братчикам, хто ще живий лишився.
С т е п а н (з гострою тугою)
Ой, краще б я тобi таке казав!
О к с а н а (пiдводиться й прихиляє його до себе)
Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший, тобi ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всi ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як i нi - не жалуй, що помiг.
Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.
С т е п а н (пiдводиться i подає Оксанi руку)
Ходiм, я заведу тебе до хати.
Бач, сонце вже навзаходi.
О к с а н а
Ходiм
(Спираючись на руку Степанову, iде до будинку.
Не доходячи рундука, спиняється i обертається, дивлячись на захiдне сонце, що вже зникає за обрiєм).
Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд…
Ти бачиш Україну - привiтай!