85249.fb2 Гробниці Атуану - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 8

Гробниці Атуану - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 8

Тар знову заперечливо похитала головою.

— Звичайно, всі вони ходять з патерицями. Але палиця — то лише знаряддя сили, яка таїться в душі мага.

— А звідки у них та сила? — запитала Арха. — Адже ж не із порожнечі вона виникає!

— Брешуть вони, — втрутилася Косіль.

— Сила у словах, — пояснила Тар. — Розповідав мені колись один чоловік, що на власні очі бачив знаменитого чаклуна з Внутрішніх земель, якого полонили, коли ми воювали із Заходом. Узявши до рук дерев'яну патерицю, маг промовив до неї якесь слово — і той ціпок вкрився цвітом! Потім сказав іще щось — і на палиці достигли червонобокі яблука! А тоді промовив утретє, і все — палиця, цвіт, яблука та й сам чаклун — щезло з очей, як веселка у небі! Навіть сліду не залишилось... Більше того чарівника ніхто не бачив. Тож хіба це можна вважати лише оманою?

— Обдурити дурня — діло нехитре, — буркнула Косіль.

Тар промовчала, щоб не починати суперечку, але Арсі зовсім не хотілося припиняти таку цікаву для неї розмову.

— А як виглядають чаклуни? — допитувалася дівчина. — Правда, що вони мають чорну шкіру і білі зіниці?

— Вони чорношкірі і злі. Хоча я, на щастя, ще жодного не бачила, — гордо заявила Косіль, посуваючись на низенькому дзиґлику ближче до вогню.

— Нехай сила Богобратів буде з нами, — прошепотіла Тар.

— Сюди вони й поткнутися не посміють, — запевнила Косіль. У кабиці палахкотіло полум'я, по даху періщила злива, а за дверима репетував Манан:

— Ага! Половинку мені, половинку!..

СВІТЛО В ПІДЗЕМЕЛЛІ

На початку зими не стало Тар. Улітку жриця заслабла на якусь страшну хворобу. Вона й перше була худою, а недуга остаточно висотала її. Завжди неговірка, під час хвороби Тар узагалі майже ні з ким не спілкувалася. Лише іноді, коли випадала нагода посидіти віч-на-віч, жриця бесідувала з Архою. Одначе перед самою смертю вона перестала озиватися і до своєї вихованки. Коли Тар померла, Арха довго не могла змиритися з утратою. Адже небіжчиця була жінкою хоч і суворою, але не жорстокою, і Арха по-своєму любила її.

Тепер залишилася тільки Косіль.

Нова Верховна Жриця Богобратів мала прибути з Авабата навесні, тож наразі влада над Гробницями належала Арсі та Косіль. Тлуста жриця Богокороля ставилася до Архи з показною шанобою, називала дівчину Повелителькою і ладна була виконати будь-який її наказ. Однак Арха зареклася керувати Косіль, хоч і мала на це право. Дівчина усвідомлювала, що наразі їй ще бракує сили для того, щоб гідно протистояти прихованій неприязні улесливої товстухи.

Відтоді як у розмові з Пенте Арха усвідомила дріб'язкову неспроможність культу Богокороля, вона вже не так боялася Косіль і почала краще розуміти її вчинки. Загалом у ставленні Косіль до богів не було й крихти щирої віри та побожності. По суті, вона шанувала тільки владу. А позаяк король Карґаду мав необмежену владу, то, власне, лише йому й служила жриця, ані на мить не сумніваючись у всемогутності Богокороля. Натомість Могильні брили були для неї безглуздим нагромадженням каміння, а Гробниці Атуану — вогкими підземними норами, які хоч і наганяли жах, проте стояли пусткою. Словом, якби випала зручна нагода, то Косіль би залюбки зневажила Безіменних і звела зі світу Єдину Жрицю.

Утім, усвідомивши це, Арха не злякалася. Якоюсь мірою силу духу їй допомогла зберегти Тар. Перш ніж хвороба скувала вуста жриці, вона просила, щоб Арха відвідувала її бодай раз на тиждень. Недужа докладно розказувала дівчині про діяння Богокороля та його попередників, про життя в Авабаті — Єдина Жриця просто мусила знати все це. Одначе те, про що розповідала Тар, не завжди свідчило на користь Богокороля та його вельмож. Крім того, іноді жриця ділилася споминами про своє життя, згадувала якісь подробиці про Арху Колишню. А вряди-годи обережно натякала на ті злигодні та труднощі, з якими може зустрітися Арха Теперішня. І хоча Тар жодного разу не називала імені Косіль, проте Арха й так усе розуміла з півслова. Адже вона протягом одинадцяти років була сумлінною ученицею мовчазної жриці.

Після похорону Тар і завершення жалобних обрядів Арха почала уникати Косіль. Щовечора дівчина, незважаючи на пізній час, пробиралася у келію за Троном, відчиняла ляду і по сходах спускалась у темряву. І вдень, і вночі (у підземеллі це не мало значення) вона вперто вивчала свої володіння. Крім жриць та їхніх найближчих слуг, до священного Підмогилля не міг зайти ніхто — гнів Безіменних одразу спопелив би такого напасника. Натомість про Лабіринт не згадувалося у жодній із тутешніх пересторог. Зрештою, забратися туди можна було лише із Підмогилля, а коли так, то навіщо застерігати мух від тенет павутини?

Отож, Арха нерідко брала із собою Манана, щоб він запам'ятовував дорогу до Лабіринту. Старого не надто радували ці підземні мандрівки, проте він мусив коритися. Арха також подбала про те, щоб і слуги Косіль — Дюбі та Уато — вивчили дорогу до Кайданної темниці і вміли вибратися із підземелля. Знати більше їм було зась, тому Арха ніколи не брала стражників до Лабіринту. Вона не хотіла, щоб іще хтось, окрім безмежно відданого їй Манана, знав про ті потаємні тунелі, які належали лише Єдиній Жриці. Арха заповзялася вивчити весь Лабіринт. Вона провела під землею майже всю осінь, блукаючи його нескінченними переходами, і все одно в Лабіринті ще були місця, де не ступала її нога. Дівчину дуже втомлювало вивчення заплутаної павутини тунелів. У неї боліли ноги, а голова паморочилася від невпинної лічби поворотів і переходів, що залишалися позаду. Підземний Лабіринт пронизував кам'яну твердь, наче вулиці величезного міста. Він, без сумніву, викликав захват, і все ж його було збудовано передусім для того, щоби виснажити і приголомшити кожного чужинця, котрий потрапить у підземелля. Навіть Арха, зрештою, прийшла до думки, що Лабіринт — це просто величезна пастка.

Що довше тяглася зима, то ґрунтовніше обстежувала дівчина саму Тронну Залу, її вівтарі й алькови за ними; кімнати зі скринями та ящиками; переходи і горища; порожнечу під склепінням, що аж кишіла кажанами; підвали і тайники під підвалами, за якими починалася темрява тунелів.

Її одяг просяк сухими пахощами мускусу[5], що, пролежавши у залізній скрині майже вісім століть, розсипався на порох. До чола Архи пристала липка чорна павутина, а сама юна жриця годинами колінкувала, розглядаючи витончене різьблення на кедровій скриньці, яку ще в сиву давнину якийсь король подарував Безіменним Силам Гробниць. На порепаній від часу дерев'яній поверхні було зображено й самого короля — його крихітна штивна[6] постать стриміла біля входу до вирізьбленої на скриньці Тронної Зали з пласким склепінням і колонадою сходів. Була там і Єдина Жриця, яка вдихала з бронзової таці дурман-зілля і щось віщувала чи радила королеві з вищербленим носом. Обличчя жриці було надто дрібним, щоби придивитися до його рис, але Арсі здалося, що вона бачить себе. "Цікаво, — подумала вона, — що ж почув отой носатий король? І чи потішили його слова жриці?"

У Тронній Залі не бракувало тихих, усамітнених місць, де Арха залюбки проводила час. Їй подобалося бувати на горищі над шатнею[7] у задній частині Зали. Там зберігалися старовинний одяг і церемоніальні шати, які потрапили сюди ще тоді, коли вклонитися Гробницям Атуану приходили великі королі та вожді, визнаючи священну перевагу Безіменних над собою і над цілим світом. Іноді доньки цих коронованих осіб одягали білі шовкові сукні, оздоблені топазами й аметистами, і танцювали разом із Жрицею Гробниць. В одній із келій стояли низенькі різьблені столики зі слонової кістки, на яких було зображено такий танок, а також вождів і королів, які юрмилися поза стінами Тронної Зали. У давнину, як і тепер, чоловікам було заборонено заходити у Храм. Натомість принцеси, вбравшись у білі єдвабні шати, могли танцювати поряд із Архою, яка і тоді, й тепер зодягалася в сутану з чорного домотканого полотна. Дівчина любила милуватися тонкою і приємною на дотик тканиною, яка вже настільки зітліла від часу, що з неї навіть пообсипалися самоцвіти. Запах, який ширився від цих скринь, був зовсім не схожим на аромат фіміаму, в якому потопали Гробниці. Той запах був свіжішим, ніжнішим і сповненим життям.

Арха могла провести у скарбниці цілісіньку ніч, знічев'я перебираючи те, що зберігалося у скринях, — роздивлялася іржаву зброю та химерні шпичаки на шоломах, милувалася самоцвітами, бронзовими, срібними та золотими прикрасами.

Крізь шпари у черепиці пробивалося тьмяне сяйво зірок або сіявся сніг — холодний, наче ті зотлілі шовки, що перетворювалися на порох від дотику руки. Лупаючи жовтими очима і зовсім не зважаючи на Арху, на кроквах під самим дахом сиділи сови.

Якось наприкінці зими, коли в Залі стояв лютий холод, Арха серед ночі прийшла до ляди[8] за Троном і, легко ступаючи по сходах, спустилася під землю. Дівчина чудово знала дорогу, що провадила до Підмогилля. У цьому тунелі Арха ніколи не запалювала світла. Тут вона завжди гасила ліхтар, коли присвічувала собі під ногами, прямуючи до Лабіринту. За роки, проведені у Храмі, Арха ніколи не бачила Підмогилля. От і тепер вона погасила свічку й, анітрохи не сповільнюючи ходи, пірнула у темряву, як риба у воду. Влітку у підземеллі не відчувалася спека, а взимку не допікав мороз. Тут завжди було прохолодно і доволі сухо. Вгорі, над землею, дужі студені вітри ганяли сніг пустельними просторами, а тут — ні вітрів, ні холоду, ні зими. У підземеллі ніколи нічого не змінювалося, тут владарювали мертва тиша та непроглядний морок.

Арха йшла до Карбованої Зали. Вряди-годи вона навідувалася сюди, щоби подивитися на настінні зображення, які вихоплювало з пітьми полум'я свічки. Невідомий митець викарбував тут постаті крилатих людей із великими ясними очима. Більше ніде у Гробницях не було такого карбування. Арха вважала, що різьбяр зобразив душі проклятих, яким уже не судилося відродитися до життя.

Карбована Зала знаходилась у Лабіринті, і щоби потрапити до неї, потрібно було перейти через печеру під Гробницями. Арха вже рушила вперед похилим тунелем, як раптом пітьму прорізав ледь помітний сірий промінь. То був кволий відблиск далекого світла!

Спочатку дівчині здалося, що у неї мерехтить в очах, як це часом буває в непроглядній темряві. Вона заплющила очі — сірий проблиск зник, розплющила — з'явився знову!

Арха зупинилася, мов укопана. Ледь помітний, та все ж видимий промінь, і де?! Там, де має панувати лише темрява! Вона ступила ще кілька кроків уперед, махнула рукою в напрямку майже непомітного сірого світла — і побачила помах своєї руки!

Дівчина рушила далі. Незбагненне сіре світло у самісінькому серці пітьми вразило жрицю настільки, що у неї в цю мить не було ні думок, ні страху. Арха у своїх чорних шатах тихо ступала босими ногами по кам'яній підлозі. Перед останнім поворотом коридору вона зупинилась, а тоді поволі, дуже поволі ступила останній крок, озирнулась і...

Вона ще ніколи не бачила того, що нараз постало перед її очима, хоч і прожила тисячу життів. Увочевидь, ця величезна склепінчаста печера, глибоко захована під могильним камінням, з'явилася тут завдяки Безіменним Силам Землі — людям таке було би не до снаги. Навколо іскрився гірський кришталь, по високих пілястрах та стрімких колонах, вирізьблених з білого вапняку підземними водами, чіпкою лозою стелилися витончені візерунки. Зачарована побаченим, вона раптом подумала, що перед нею — діамантовий палац, величний храм із аметисту та кришталю, яскиня, у якій світло здолало споконвічну темряву.

Диво це було породжене світлом, хоч і не яскравим, але сліпучим для очей, що звикли до пітьми. То було лагідне сяйво, схоже на болотяний вогник. Воно повільно рухалося у темряві, викрешуючи тисячі іскор із коштовного склепіння та відкидаючи химерні тіні на стіни печери.

Вогник горів на вершечку дерев'яної палиці, проте не чадів і не обвуглював її. Палицю тримав невідомий чоловік — сяйво на мить вихопило з темряви його обличчя. Арха завмерла, а чужинець і далі неквапно ходив по величезній печері, ніби чогось шукаючи. Він зазирав за різьблені кам'яні ґрати, обстежував коридори, що відгалужувалися від Підмогилля, але не заходив до жодного з них. А жриця непорушно стояла в темному закуті тунелю та чекала.

Чи не найважчим для Архи було усвідомлення того, що перед нею — незнайома людина. Адже їй майже не доводилося бачити чужинців. Спершу вона подумала, що це хтось зі стражників або якийсь простолюдин із тих, котрі живуть за стіною та служать Гробницям — пастух, раб чи ремісник. Мабуть, він прийшов сюди, сподіваючись щось поцупити зі скарбниць Безіменних.

Злодій! Блюзнір! Святотатець! Слова ці повільно зринули у пам'яті Архи. Перед нею був чоловік, а жоден чоловік не мав права ступити на священну землю Безіменних, щоби не осквернити її. І все ж цей смертний прийшов сюди, у цю печеру, яка була серцем Гробниць. Він проник у Підмогилля! І насмілився запалити світло там, де це було суворо заборонено, де від сотворіння світу нічого не порушувало пітьми! Чому ж його не покарав гнів Безіменних?

Тепер чоловік стояв і дивився на тверду грудкувату долівку, яку, вочевидь, нещодавно перекопали — кам'янистий ґрунт на тому місці ще не влежався. Там поховали отих трьох бранців із Авабата. Безіменні поглинули їх, чому ж вони не покарають чужинця? Чого вони чекають? Де їхня всемогутня влада, де їхній громовий голос?!

— Згинь! Геть звідси! Геть! — раптом несамовито заволала Арха. Застугоніла, заверещала у відповідь луна. Здалося навіть, що обличчя чужинця, який прожогом обернувся до жриці, начебто аж розпливлося від сили того крику. Арха та незнайомець на якусь мить зустрілися поглядами, і враз світло згасло. Щезла вся пишнота, й у печері знову запанувала наповнена мертвою тишею сліпа темрява.

Чари світла розвіялися, й Арха знову змогла тверезо думати. Було ясно, що злодій дістався до Підмогилля через Невільницький вхід у червоній скелі, тож саме туди він і тікатиме. Легко та безгучно, як тихокрила сова, Арха минула печеру й увійшла у тунель, який прямував до Невільницького входу. Тут вона зауважила, що знадвору не долинає ані найменший протяг. Отже, двері зачинені! Тепер звідси немає виходу — злодій потрапив у пастку!

Однак Арха розуміла й те, що в тунелі чужинця вже не було. Так близько, у такому тісному місці Арха відчула би його подих, вловила би його тепло та серцебиття. Але в тунелі нікого не було. Вона насторожилася. Куди ж він подівся?

Пітьма, немов чорна пов'язка, тиснула на повіки. На власні очі побачивши Підмогилля, Арха була вражена, ба навіть ошелешена. Досі вона знала його лише на дотик, а ще могла зорієнтуватися за порухом прохолодного повітря у темряві. Арха ніколи не бачила Підмогилля, і загадкова велич цього місця відкрилася перед нею у всій красі, ще таємничішій, аніж темрява.

Арха непевно ступала вперед. Вона йшла вздовж стіни, що тяглася ліворуч від неї. Біля входу в тунель, що вів до Лабіринту, жриця зупинилася та прислухалася, а тоді тихо поклала долоню на мур і відчула слабке дрижання кам'яних брил. Прохолодне повітря підземелля наповнював чужий дух. То були пахощі дикої шавлії, що росте на безлюдних пагорбах навколо Гробниць.

Арха повільно рушила назустріч запахові. Пройшовши кількадесят кроків, вона почула ходу незнайомця. Він ступав майже так само тихо, як і Арха, але йому вочевидь бракувало впевненості. Раптом до її вух долинув невиразний шум — здається, чужинець спіткнувся об нерівну долівку і мало не впав. Але в ту ж мить усе стихло. Арха трохи зачекала, а тоді рушила далі, пучками пальців обмацуючи стіну праворуч. Невдовзі вона натрапила на вмуровану металеву штабу[9], зупинилася і, ставши навшпиньки, дотяглася до шорсткого залізного руків'я, що стриміло зі стіни. А відтак щосили шарпнула важіль униз. Спочатку почувся жахливий скрегіт, а потім щось брязнуло. Звідкись жбухнуло снопом синіх іскор. Немов сварячись між собою, звуки відлунювали у темряві тунелю. Арха простягнула руку і намацала перед собою вищерблену поверхню залізних дверей.

Дівчина глибоко вдихнула і, тримаючись правої стіни тунелю, неквапом подалася до ляди у Тронній Залі. Вона йшла тихо і сторожко, хоча тепер у цьому вже не було потреби. Арха спіймала злодія, адже двері, через які він пройшов, були єдиним входом і виходом з Лабіринту. Вони не відмикалися зсередини. Тож тепер чужинець опинився у пастці, з якої йому було не вибратися.

Арха повагом проминула Трон і увійшла до колонної зали. Перед наповненою жаром бронзовою чашею, що стояла на високій тринозі, жриця повернула і рушила до семи східців, що вели до Трону. Вона ступила на першу сходинку, вклякнула і припала чолом до холодного брудного мармуру, засміченого мишачими кістками, що їх із-під склепіння понакидали мисливі сови.

— Пробачте мені, що я бачила, як розвіялася ваша темрява, — пошепки благала Арха. — Даруйте, що бачила наругу над вашими могилами. Але я помщуся за вас! О, мої Повелителі, небавом смерть оддасть зловмисника вам у руки, і душа його ніколи не відродиться!

Проте навіть у цю мить перед очима Архи бриніло мерехтливе сяйво, світло життя, що кільчилося у володіннях смерті. Її гризла лише одна думка: "Як дивно все це було, як дивно..." Згадуючи те, що сталось у Підмогиллі, вона чомусь не відчувала ні гніву, ні жаху.

— І що я маю сказати Косіль? — запитала себе Арха, коли вийшла надвір і закуталась у плащ, ховаючись від поривів північного вітру. Трохи подумавши, відповіла: — А нічого! Ще не час... Адже я — Володарка Лабіринту. Богокороля це не стосується. Я розповім їй про все, щойно приготуюся до страти нечестивця. Але як же мені звести його зі світу? Треба буде покликати Косіль — хай подивиться, як він конатиме. Адже вона просто обожнює смерть. Цікаво, що шукав той чужинець? Може, він несповна розуму? І як він взагалі потрапив до підземелля? Ключі від ляди і Невільницького входу є лише у нас із Косіль. Мабуть, все-таки через Невільницький вхід. Але ж ті двері міг відчинити хіба що чаклун... Чаклун?!..

Арха зупинилася, хоча вітер мало не збивав її з ніг.

"Так, це — чарівник, чаклун із Внутрішніх земель, він шукає амулет Ерет-Акбе!"

І думка ця раптом видалася їй настільки урочою та знадливою, що Арху аж у жар кинуло. Дівчина зареготала. Її оточувало безмовне темне пустище. Шаленів пронизливий вітер. У Великому Домі всі давно вже поснули. Легкий, невидимий у темряві сніг звивався над землею, підхоплений вітром.